#поезія #мистецтво Ластівки на сонці, ластівки на сонці, як твої зіниці в радісних очах... Зацвіли ромашки десь на горизонті, й пахнуть поцілунки, як китайський чай. Я твою шинелю цілував до болю і твої коліна, любі без кінця, ніжні та рожеві, як берізки голі, що ростуть далеко, на чужих сонцях... Бачу за морями молоді дороги, де припав до неба синьоокий степ... А у тебе, мила, щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте... У вечірнім місті плакали трамваї, пропадали сльози сині на дротах. Я тобі сьогодні назбирав конвалій,— і солодко дзвонить у моїх руках... Ластівки на сонці, ластівки на сонці, як твої зіниці в радісних очах... Зацвіли ромашки десь на горизонті, й пахнуть поцілунки, як китайський чай. Володимир Сосюра Художник А. Острицький.

Агенти ГУР знеструмили об’єкти російського ВПК та армії в Калінінграді, – ЗМІ 🤩 14 червня о 4 ранку у місті Кенігсберг (рос. калінінград) здійснено атаку на промислову електропідстанцію ⚡️ Агенти злили охолоджувальну рідину з трансформатора та підпалили об'єкт 🔥 Пожежа суттєво пошкодила об'єкт, було припинено електропостачання на ворожі підприємства, розташовані неподалік 😌 #новини #раісявперде #оркостан #раша #наболотахвсестабільно

#поезія Говорять, що жінка - найкраще Господнє створіння, На тебе дивлюсь і завжди розумію чого. Ти - квітка тендітна. Мадонна в своїм поколінні, До рук твоїх прагну припасти губами й чолом. У дні, коли тучі крадуть собі сонце в кишеню, І сірим туманом спадає на голови пил. То наші усмішки. Яскраві й такі навіжені, Врятують любого. І навіть, якщо не просив. Коли наше місто відкриє обійми вітрам, Холодні цілунки збентежать і душу, і тіло.  Збери із уламків комфорту новенький вітраж, Ти будеш натхненням моїм. Таємничо-вцілілим. Танцюй, ніби вперше. Так ніби весь світ - то мара, Принось наше літо у днину холодну і сіру. На стомлено-ніжних. Маленьких, тендітних крилах, Коли буде важко, згадай, що в тебе завжди вірю. DmYmast

#поезія А тінь виходить – густа, кремезна. Над нею – човен, під нею – весла. Дивися – зелень тече крізь вени. Сховай під серцем її для мене, бо буде витися, буде бігти, точити зуби, ламати кігті об кожен спогад, об кожен спалах, чуття загострить і гнів розпалить. Моя свідомість – піщинок тисяча: у вовчих хащах і норах лисячих я слід гублю, розсипаюсь, здрібнююсь, зрікаюсь звичок, імен і здібностей. Я розбиваюсь на сотні пазлів. Щоб стати полум’ям, мушу згаснути. Викидаю ключа, щоб знайти вихід. І хто б не кричав у мені, я тихо виходжу у ніч, у сліпе нікуди. Чорт забирай, я тут є і буду, скільки б світів у мені не розбилось, і начхати на виснаження й безсилість. Між словами – тиша – срібляста ниточка – ніч дзвенить в повітрі, як з льоду виточена, а зірки – кришталь – на соснових плечиках – а мороз зашкалює, і від вечора залишаються тільки уламки місяця, а під ними тіні гарцюють, бісяться, всі скелети з шафи виходять з мороком – не забудь купити бухла і колива. Тіні біжать, сторожкі і рвані. Лезом ножа видираю пам’ять з кожного нерва, трощу, випалюю. І нічого мого більше вже нема у мені. Я щоночі стою на краю безодні – у похмурих застиглих лісах підводних залишаю усіх – бо далі не можна. Захистити ще їх би. Від мене. Кожного. Хай горять яскравіше за зорі й промені, у цій темряві всі вони – голос полум’я, що до вічного дерева шлях освітлює, в безконечній зимі крапля сонця літнього. Я виловлюю з хаосу звуки й дотики, у прадавніх лісах сто стежок витоптую, заростаю гіллям, розчиняюсь у синяві, випускаю на волю страхи і сни мої. Стукотять колеса, земля йде вихилом. Липнуть руки, від страху спирає дихання. Знову потяг, і я у нім, наче в савані. І нічого мого більше вже нема у мені. І не вийти, не вилетіти, не вистрибнути. Десь між горами прямовисними опиняюся, поміж скелями. Небо сплавлюється, вистелюється синім холодом, болем, кригою. Я кричатиму, щоб не вигоріти, я шумітиму, щоб воскреснути під порожнім, бездонним всесвітом. Іолана Тимочко

Він невпевнено вчився літати холонуло тіло збивав серця стук Ще крилам зарано не мали б зростати від землі відривали шість втомлених рук Він невпевнено вчився літати хрипів задихався вимолював пити Нелегко судилось розгін набирати дванадцятю ніг у багнюку заритих Він невпевнено вчився літати без злітних вогнів затісна лісосмуга Йому б ще років Надихатись Кохати та пір'я зростало а з ним і туга Він невпевнено вчився літати Десь мати чекала Любов Діти Гроші Не встиг, Охоронцю? прогавив? як знати? Ми човен Харона тягли а не ноші Він миттєво навчився літати ніби це так - звичайнісіньке діло І, плачучи, Янгол в холодний пікап прийняв його біле тіло. Артур Артіменьєв "Не прощаємось..." 2024

✨Батько – це той, хто вчить дитину як торувати свій шлях у великий світ і тримає світ на плечах, щоб шлях дитини був легким і безпечним Сьогодні в Україні День батька. Це день подяки, поваги і любові. У мирні часи це був би просто теплий привід обійняти тата. Але зараз – це ще й нагадування про силу, мужність та жертовність. Багато батьків зараз не вдома. Вони тримають оборону, захищають майбутнє своїх дітей зі зброєю в руках. Вони не чують сміху своїх малюків, не бачать перших кроків чи малюнків на холодильнику. Вони живуть з надією повернутися. Є й інші – ті, хто вже ніколи не зможе повернутися. Вічна памʼять Героям. Їхні діти зростатимуть із гордістю за своїх татів. Із болем, але й з вірою, що любов сильніша за смерть. Вітаємо кожного тата. Того, хто поруч. Того, хто далеко. І того, хто завжди житиме в серці. Дякуємо вам за силу. За доброту. За приклад. За любов. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine #Ukrainian_news #Українські_новини #Україна_понад_усе

У Калініграді агенти ГУР злили рідину, що охолоджує, з трансформатора на промисловій підстанції і підпалили. Об'єкти російського ВПК та армії знеструмлені!

Я таки перемогла той жахливий жах, що в мене існував на тій ділянці квітника, де в мене барбариси та тиси!!! Подивлюся-подивлюся на той білий барвінок, якого на тій ділянці хххххащі, та й піду собі повз?:) А це нарешті зібралася та вискубла все, що там наросло!:) Увесь барвінок! Аквілегій там також багацько було. Й бурʼянів!:) Куди ж без них?:) Синочок насмикав два цебра вишні! Й коли вишня була насмикана, зʼясувалося, що мою новеньку плиточку не підʼєднаєш сьогодні… Бо в нашій сільській крамниці відсутній потрібної довжини шланг… Й ще до переліку якісно спаплюженого додався агрегат для дрілювання вишні… Агрегат замовила, шланг придбаємо. Вишня поки в холодильнику зачекає, коли до неї час дійде! З хороших новин! Черновий обмін трапився! З новин не дуже. РЙ. На жаль, тут без змін… Ви як? Цілі?

#поезія Дихаєш? Дихай, а в мене нестача повітря. Клаустрофобія у задзеркаллі подій. Список росте: спотикань, неудач і падінь, Колотих ран, шрамування – від болю похмілля. Голод? Смачного! Твоя діатоніка серця Надто залежна від чинного й чинників зла. Я не тікатиму. Крихтами неприйняття Післяобідні збиратиму рими безмежжя. Спиш? Тоді спи. Це у мене безсоння тривожне. Йду рахувати нічниці у тінях садів, Щоб проросли в альвеоли – пелюсток сліди Зроблять повітря густішим... легені порожні. Тепло? Ти грійся в осонні, розлитому в ріки, Я замерзаю у колах північних широт. Стиглих рецепторів пасма обсипле пилок Вицвілих мрій, що лишились словами з листівки. Спрага? Налий собі дзвону джерельного вдосталь. Зсохлі вуста обпеклися зневодненням душ, Куриться пил серед тріщин у сніжну сльоту І проникає в замерзлі судини та зморшки. Дихаєш? Дихай! За двох і за тисячну парость. Мороком у каламуть я вливатиму біль. В мене нестача повітря! Сьогодні ти – фільтр. У задзеркаллі холоднім невільно лишаюсь. 13.04.2025 16.05.2025 Септіма

#поезія На що не глянь — така краса повсюди, В цвіту уся земля, як у вінку. В природі дише все на повні груди, Качки пливуть між ряскою в ставку. А в небі ластівки проносяться, мов стріли, Пливуть у синяві легесенькі хмарки. І айстри личка радісно відкрили, А комишами заросли ставки… Та верби посхилялись над водою, Купають у воді гілля своє. У прохолоду нас запрошують з тобою, І надзвичайне щось у цьому є, І таємниче, світле, загадкове, Та дуже рідне, щемне, непросте. Що в серці будить почуття казкове, Щось надзвичайно ніжне і святе… Надія Красоткіна