#ШІ #сатира #пригоди #новела Операція "Золотий Wi-Fi": Як один мер вирішив прокласти інтернет на Марс, щоб виграти місцеві вибори. Потрібно віддати належне професору Теодору Капсулі: він був генієм. Хоча його геніальність, як зауважували колеги, була "глибоко неконкурентоспроможною". У свої тридцять з чимось він очолював кафедру "Теоретичної Архітектури Нездійсненних Мрій" в НДІ "Забутих Ідей", що розташовувався у приміщенні колишньої котельні. Теодор міг сконструювати генератор вічного руху з трьох скріпок та однієї глибокої думки, але ніколи не міг змусити працювати місцевий кулер для води. Це було його професійне прокляття — він міг проектувати майбутнє, але абсолютно ігнорував сьогодення. Його звичну знудженість перервав вторгнення. Двері НДІ, які трималися на чесному слові та шарі скотчу, розчинилися, впустивши потік дорогих парфумів та світла софітів. На порозі стояв не хто інший, як Мер Златовласник. Мер Златовласник був втіленням міської політики: лискучий, усміхнений, із зачіскою, що кидала виклик силі тяжіння, і поглядом, що вже бачив себе на обкладинці "Форбс". Його місто, "Першостолиця" (колишнє "Нижнє Закутковсько"), було зразком постмодерністської кризи: фонтани не працювали, каналізація періодично відзначала "день відкритих дверей", але на кожній центральній вулиці стояло по три однакові бронзові статуї місцевого коваля-мецената (у різних позах, звісно). "Професоре! — вигукнув Мер, як оратор на стадіоні, хоча в кімнаті, крім Теодора, був лише старий кіт, що спав на комп'ютерному моніторі. — Я приніс Вам Місію!" Теодор обережно підсунув до себе стілець, на якому лежав його недоїдений бутерброд. "Сподіваюся, Місія не вимагає від мене зремонтувати кулер, пане Мед. На це в мене кваліфікації не вистачить". "Це набагато, набагато масштабніше! — Златовласник вийняв з кишені айфон останньої моделі, хоча в районі вже тиждень не було мобільного зв’язку, і зачитав. — Мій новий передвиборчий лозунг: 'Інтернет — кожному марсіанину!' Ми маємо прокласти канал зв'язку на Марс! Нехай знають, що Першостолиця – це космічний хаб! Ви розробите 'Трансмарсіанський Кабельний Регулятор' (ТКР) за два тижні. Це буде Ваша історична місія. Або, як мінімум, Ваш новий бюджет". Теодор, зітхнувши, зрозумів: йому доведеться знову рятувати світ, ігноруючи дірки в асфальті прямо під вікном. Першим кроком, звісно, стало формування команди, бо одному тягнути цей абсурдний проект було б занадто нудно. Теодор згадав про двох людей, без яких жоден по-справжньому божевільний проект у Першостолиці не обходився. Перша – це була Бабуся-Хакер Аделаїда. Вона жила в орендованій квартирі, обвішаній кабелями та антенами, і віртуозно зламувала урядові сервери. Не заради грошей чи політики, а виключно, щоб знайти у базах даних інформацію про реальні знижки на аспірин та іноді змінювала графік роботи ЖЕКу, щоб той працював у суботу. "Навіщо мені Марс, Теодор? — суворо запитала вона, клацаючи по клавіатурі. — Там немає жодної аптеки. Але, гаразд. Мені потрібен доступ до бази даних 'Комісії з Міжгалактичних Відносин', щоб знайти їхні тарифи на трансляцію. Бо, якщо вони там мають роумінг, це буде скандал". Другий — це був Агентурний Постачальник Кузьма. Людина без визначеної посади, але з безмежними зв'язками. Він міг "добути" що завгодно: від рідкісного радіоізотопу до підписаної особисто Іваном Франком квитанції за проїзд. Усі його операції проходили через "паралельний бюрократичний ринок". "ТКР, кажеш? — Кузьма почухав свою потилицю, оточену неймовірною кількістю шапок. — Потрібен дозвіл від Комісії. А для нього потрібен талон на облік, який видають після надання довідки про відсутність боргів у гуртожитку, завіреної печаткою 'Товариства любителів кактусів'. Я все зроблю. Мені лише потрібен один старий, але дуже рідкісний значок 'Ударник П'ятирічки' — це тепер офіційна валюта в Комісії". Пригода "Отримання Дозволу на Трансляцію" стала справжнім бенефісом абсурду. Комісія з Міжгалактичних Відносин і Кабельної Регуляції виявилася трьома стомленими чоловіками у спортивних штанях, які сиділи у підвалі під мерією. Їхній головний робочий інструмент – старий арифмометр. "Форма 27-Б-Квадратна, — сухо промовив голова Комісії, пан Папірус. — Заповнюємо лише фіолетовою ручкою і додаємо план Марса, намальований від руки на кальці. Без цього навіть не підходьте. І так, значок 'Ударник' приймаємо, але краще — рідкісну поштову марку. Знаєте, з метеликом, що дивиться ліворуч". Після тижневих бюрократичних поневірянь, обміну марками та заповнення ста сорока сторінок анкети про "психологічну сумісність пристрою з атмосферою Юпітера" (хоча йшлося про Марс), ТКР був нарешті зібраний. Це був шедевр: велика мідна тарілка (колишній кришка від каналізаційного люка), обмотана новорічними гірляндами, з прикрученим до неї старим дисковим телефоном (для "прямого набору Марса") і кількома світлодіодами. Перший тестовий запуск, що відбувся о третій годині ночі в покинутій оранжереї, спричинив лише нещастя. Замість очікуваного «марсіанського ехо», ТКР видав пронизливий звук, який нагадував сварку двох мікрохвильових печей, і відразу ж відключив світло у всьому районі. А потім задзвонив старий дисковий телефон. Теодор обережно підняв слухавку. З неї долинув роздратований, чужий голос, що говорив дивною сумішшю латини та шипіння. "Це хто?!! — прошипів голос. — Я тут у своїй зоні відпочинку, дивлюся 'Міжгалактичний Канал Прогнозу Погоди', а тут ваш примітивний, абсолютно неліцензійний 'Трансмарсіанський Регулятор' створює мені електромагнітне засмічення! Негайно вимкніть ваш металобрухт! Це вже третій випадок за тиждень! Ваш мер — це взагалі хто такий?!" Теодор зрозумів: пристрій працював, але його сигнал був настільки потужним і брудним, що глушив усе в радіусі мільйона кілометрів і був сприйнятий як нахабний спам кимось у ближньому космосі. Настав час кульмінації. Мер Златовласник не цікавився технічними деталями, його цікавили лише камери. На центральній площі, поруч із бронзовим ковалем, встановили гігантський екран для "Марсіанського Стріму". Зібралося близько сотні глядачів (переважно журналісти та ті, хто чекав на роздачу безкоштовних передвиборчих ручок). "Дорогі жителі! — Златовласник простягнув руки до неба. — Сьогодні ми прорвемо інтернет-блокаду Червоної Планети! Це наш подарунок Марсу! Вони знатимуть, що таке справжній, якісний Першостоличний Wi-Fi!" Теодор, який стояв за ширмою, усвідомив усю глибину катастрофи. Якщо мер натисне кнопку, пристрій просто зірве черговий електромагнітний хаос, а гігантський екран покаже лише сніг. "Вибачте, — тихо сказав Теодор своїм колегам, — я мушу зіграти на випередження. Якщо вже влаштовувати трансляцію, то хоч із змістом". Він швидко витягнув один із химерних проводів ТКР, приєднавши його до старого, ледь помітного приймача, який Кузьма раніше "добув" у кабінеті мера. Цей приймач використовувався для трансляції закритого засідання Міської Ради в кабінет Златовласника. Мер, не підозрюючи про підміну, з пафосом натиснув величезну червону кнопку. Фанфари заграли. На гігантському екрані з'явилося зображення. Це був не Марс. Це навіть не був сніг. На екрані транслювалося позачергове, терміново скликане засідання міської ради. Члени ради, розслаблені й переконані, що їх ніхто не чує, сиділи за столом, висловлюючи свої "щирі" думки. — ...Отже, гроші на 'Марсіанський Wi-Fi' ми ділимо так: мені на нове авто, вам на ремонт дачі, а Професору Капсулі ми купимо почесну грамоту, — говорив заступник мера, голосно відсьорбуючи чай. — А водопровід? — запитав інший. — Який водопровід? Ми ж інтернет на Марс тягнемо! Не забивайте голову дрібницями. Головне — піар. Хто там взагалі про той водопровід згадає? Натовп на площі замовк. Спочатку було здивування, потім — глухий, важкий сміх, який швидко переріс у гучний, обурений крик. Мер Златовласник, який дивився на екран із жахом, намагався вирвати кабель, але це було марно. Його передвиборчий "Марсіанський Стрім" став миттєвим, стовідсотково правдивим викриттям. Наступного дня рейтинг Златовласника впав нижче плінтуса, який давно відійшов від стіни через відсутність нормального ремонту. Скандал був грандіозним. Теодор Капсула, вперше за довгий час, почувався не генієм, а просто корисною людиною. Він розібрав ТКР. Мідну тарілку він використав, як треба: пофарбував і встановив її як кришку на відкритий каналізаційний люк біля свого НДІ. А старі, потужні підсилювачі він разом із Кузьмою, який "добув" сотню метрів труб, використав для налагодження тиску в міській системі водопостачання. Через тиждень у "Першостолиці" вперше за п'ять років з кранів пішла вода, а не зелена іржава рідина. Команда зібралася ввечері, щоб відзначити це. Не марсіанський прорив, а прорив у побуті. "Добре, Теодор, — Бабуся Аделаїда випила свій чай. — Ти провів свою найбільшу операцію. Тепер можеш зайнятися справді важливою справою". "Якою, Аделаїдо?" "Мені потрібен пристрій, який буде блокувати рекламу в усьому місті, а не тільки в моєму браузері. І щоб ЖЕК, нарешті, почав працювати в суботу. Бо тут не Марс, тут справжня, земна бюрократія. А це, друже, найскладніше поле для вивчення". Кузьма, зітхнувши, вже шукав у своїх бездонних кишенях потрібний інструмент. Адже тепер, коли Златовласник був у минулому, їм потрібно було знайти когось, хто відповідав за сміттєві баки. А це вже була абсолютно нова, хоч і приземлена, пригода.

Біла риба Ніч була така густа, що навіть зорі не пробивались крізь її темряву. Почав накрапати дощ. Я брів вздовж набережної, змучений, голодний, мокрий і без жодної монети в кишені — навіть стара мушля, яку я носив «на удачу», втекла кудись у море. І от натрапляю я на вивіску — «П’яна чайка». Таверна стоїть, хитається від вітру, як корабель на якорі, а зсередини чути сміх, музика й запах смажених анчоусів. Думаю: «Якщо вже потону, то хай у ромі, а не в дощі». Відчиняю двері. У таверні гамір, дим, свічки тремтять, а над шинквасом стоїть бармен — кремезний чолов’яга з вусами, що могли б підмести палубу. — Ну, моряк, — каже він, — звідки вітер тебе приніс? — Із безгрошів’я, — відповідаю я чесно. — Рому б мені кухоль… але замість срібла можу заплатити історією. Бармен підозріло прищурився, та в очах у нього блиснула цікавість. — Гаразд, — каже. — Якщо історія буде гідна, я навіть дам закуску. Але спробуй мене не нудити, бо я тоді заберу кухоль назад. — Домовились, — кажу я, сідаючи ближче до столу. — Тільки попереджаю: моя історія пахне сіллю, страхом і… трохи коханням. Було це… е-е-е… давним-давно, коли я ще був молодим, дурним і без грошей — тобто, як і тепер, тільки з меншою бородою! Тоді море ще не знало, що таке спокій, а я служив на судні «Грізна Мерлінка» — кораблі, який тримався на воді лише тому, що боявся потонути. Наш капітан — пан Дженкінс із оком, яке не моргало навіть у сні, — послав мене в глибоку бухту за дивиною: рибою Білою. Та що я тоді знав про рибу... Старі моряки казали, вона плавала поміж рифів, співала так, що в китів сльози котились, а хто зустріне її — тому або пощастить на все життя, або ж пропав навіки. А хто її впіймає — той знайде шлях до скарбів Посейдона. Думав: «Ех, привезу капітанові, може, дасть премію або хоч не викине за борт». Ну, ти ж знаєш мене, бармене, — якщо є шанс або розбагатіти, або померти ефектно, я завжди обираю перше, поки не починається друге. Взяв човна, змайстрував щоглу, сів сам, гребу собі… день пливу, другий... і тут, з темної глибини, виринає воно. — Боже ж ти мій… — кажу, — яке чудисько! Переді мною спливає здоровенний здоров’як — старий контрабандист, на прізвисько Крокодил Джо. Його всі боялися, навіть чайки від нього сахалися. Очі — як дві пляшки рому, зуби — як кинджали, і пахне, ніби він купався у смерті. А біля нього — Біла Риба, справжня легенда: висока, у білій сукні, сяє, як місячна доріжка. Волосся — як сонячне сяйво, очі — дві глибини без дна. Він вирішив, що Білу Рибу слід… ну, ти зрозумів, бармене. І я, звісно, не міг цього допустити. — Стривай, крокодиле! — закричав я, стрибаючи у човні і махаючи веслом, як відчайдушний диригент. Човен гойдався, дощ крапав мені в очі, а Джо відстоював своє «право» на красуню. Я вхопив Джо за хвіст (ну, майже за хвіст — крокодили великі, ти знаєш) і потягнув у сторону, а Біла Риба, скориставшись хвилею, випливла на безпечну глибину. — Ей, пірате, — каже вона, — ти ж мене шукав! Чого боїшся? Підійди ближче, подивись, у мене нема зброї! А я аж посірів. — Не наближайся, — бурмочів я. — Казали мені, що ти людські душі ковтаєш. — Ха! — засміялась вона. — Я беззуба! — Дай гляну здалеку! — кажу я, ховаючись за весло. І справді — роззявила вона рота, а там… порожньо, як у кишені матроса після зарплати. Я посмілішав, підійшов ближче, торкнувся її підборіддя, заглянув усередину — і кажу: — Е, ти ж зовсім беззуба! Тоді не страшна! Після цього ми пливли разом, розповідали один одному історії, співаючи пісні, сміючись і уникаючи дрібних морських катастроф. Ми знаходили затонулі скарби, уникали танучих айсбергів (ну, майже) і сміялися з усього, що траплялося — бо пригоди, кажуть, не люблять сумних людей. Я замовк, а бармен стоїть, витирає келих і мовить: — Ну, старий, історія в тебе така, що й ром здивувався. І наливає мені ще кухоль. — За рахунок закладу, — каже. — Бо така історія дорожча за будь-яку монету. Я підняв кухоль, посміхнувся й відповів: — Тоді слухай уважно, друже… бо це лише перша частина. Потім вона показала мені підводне місто — коралове, блискуче, красиве… тільки мешканці всі мовчазні. Бо мертві. Я їй кажу: — Гарне місце, але трохи нуднувате. А вона: — Та нічого, зате не сперечаються. Далі ми разом шукали скарб старого Посейдона. Знайшли сундук — здоровенний, оброслий мушлями. Відкрили, а там… його борода! І записка: «Не торкайся, бо свербітиме!» Ми ще тиждень не могли позбутись свербіння, навіть краби з нас сміялися! Потім Біла Риба вирішила, що я повинен стати «морським принцом». Вона дала мені корону з водоростей і посадила на трон із черепашок. Через п’ять хвилин мене вкусила мурена — за сідницю. Я зрозумів, що престол — то не моє. Але найсмішніше було потім. Вона каже: — Якщо ти мене справді кохаєш, доведи це. Злови мені місяць. Я, звісно, не з лякливих. Вилажу на щоглу, тягнуся… І падаю прямісінько в барило з оселедцями! Оселедці розлітається, я — теж, а місяць так і не зловив. Зате запах оселедця тримався три тижні, і навіть чайки мене поважали. Та, як завжди, з морем не все просто. Одного ранку вона каже: — Ти ж не залишиш мене? А я, ще з хмелем у голові, жартома відповів: — Хіба можна залишити море? І з того дня я її більше не бачив. Кажуть, коли я заснув, вона розчинилася у хвилях. Тільки білий туман лишився на воді й запах ромових губ. — От така от історія, бармене, — кажу я, до дна спорожнюючи кухоль. — І що скажеш? Бармен зітхає, витирає келих і каже: — Скажу, що ти або великий брехун, або той, кого море справді покохало. — А куди ж риба поділась? — питає бармен, — Ну, бармене, — старий пірат допив свій ром і втер бороду, — налий ще кухоль! Бо історія закінчилась, а спрага ні! І тут двері таверні з розмаху відчиняються — аж вітер гасить свічки, і настає тиша. У дверях стоїть вона. Уся в білому. Волосся світиться, очі, як два морські маяки, У бармена келих мало з рук не випав. — Свята хвиля... — прошепотів він. — Біла Риба! Оце так збіг. Знову твоя легендарна морська подруга? А я тільки кліпаю очима, бо вона йде просто до мене. Хода легка, як хвиля, але в погляді — така буря, що навіть шторми злякались би. — Нарешті я тебе знайшла! — каже вона. — Я обійшла всі береги, усі порти, усі таверни! — Почекай, — кажу я, — ти… ти ж не морська духова істота? — Я тобі зараз дам «істота»! — каже вона, знімаючи з голови каптур. — Це я, Марина, твоя дружина! Бармен, заливаючись сміхом, каже: — Пані, це точно ваш? — На жаль, — відповідає вона. — Але хоч розповідає весело. А потім додає: — І взагалі, вдома вечеря холоне. І от ми виходимо з «П’яної чайки». Місяць світить, хвилі блищать, а я кажу: — Марина, ну я ж думав, ти — легенда, а ти взяла й прийшла! А вона сміється: — Я й є твоя легенда. Тільки не морська, а сімейна. І якщо не поспішаєш додому — знову зроблю з тебе міф! І ми йдемо вдвох вулицею, вона тримає мене під руку, а я думаю: «От і все, моя Рибо. Виявляється, справжнє море — то не хвилі, а жінка, яка не дає тобі пропасти.» --- Коли ми зникли в тумані, бармен витер стійку, посміхнувся й сказав сам до себе: — От же ж хитрий моряк… Навіть дружину зумів видати за легенду.

#вистави 🎭 Чи одружиться нарешті Фігаро? Класика? Майже 😉 бо цього разу — це справжній театральний карнавал, де все летить шкереберть! Режисер Григор Мане узяв сюжет Бомарше і створив із нього іронічний фарс-мажор з гумором, інтригами та добрячим театральним драйвом. Фігаро крутиться між Сюзанною, Фаншеттою, Марселіною та вибуховим графом — і все це у сценічному лабіринті, де кожен поворот веде до нової пригоди. 💫 Барокові костюми, блискучі репліки, дотепність і атмосфера свята — все це чекає саме на вас! 🎟 Не пропустіть комедійну прем’єру сезону — “Чи одружиться нарешті Фігаро?” КВИТКИ НА ВИСТАВУ Коли: 14 та 15 жовтня (вівторок та середа) 18:00 Де: Київ, Молодий театр, вул. Прорізна, 17 https://molodyytheatre.com/repertoire/chy-odruzhytsya-nareshti-figaro

#поезія Колискова хлопчику-сироті Ніч лягає на місто Чорним важким котом, Накриваючи спішно Темрявою-щитом. Небо зорі розсипле В теплу котячу шерсть. Буде спокій та тиша, Й місяця білий серп. Закружляють комети, Сни несучи в хвостах. Ти дрімай, хай під пледом Теплиться муркота. Спи, не слухай тривоги – Їх проковтне туман. Хай насняться пригоди, Море та помаранч Сонця, злитого в захід, Спи, люлі-лю, малий. Хай у сон прийде мама Й знову все, як колись: Берег, встелений рястом, Сміхом налитий день, В річці плещешся з татом, Човен кудись пливе. Спи, малий, забувайся, Що залишився сам. Війни не обирають, Хто тепер сирота. Через смуту і втрати Вийди у світ з добром. Спи, хай нічка вусатим Буде тобі котом. 03.09.2025 Олеся Репа

Міжнародний день геологічної схованки Міжнародний день геологічної схованки або Міжнародний день таємниць Землі (International EarthCache Day) – це глобальна подія, присвячена таємницям Землі, спеціальним геологічним локаціям, які будь-хто може відвідати, щоб дізнатися більше про нашу планету. Ці унікальні місця пропонують поєднання пригод та освітнього процесу, дозволяючи учасникам досліджувати чудеса Землі, отримуючи при цьому цінні геологічні знання. На відміну від традиційних схованок, EarthCaches не мають фізичних контейнерів. Натомість вони ведуть вас до унікальної геологічної особливості та розповідають про місцевість. Наприклад, яскраво-блакитні терасові басейни Памуккале в Туреччині створені карбонатним мінералом, що залишився після термального потоку джерельної води. Такі місця є прикладами захоплюючих геологічних явищ, які висвітлюють EarthCaches Святкування та сувеніри Міжнародний день геологічної схованки відзначається в першу неділю Тижня наук про Землю та в останню неділю Всесвітнього тижня космосу. У 2023 році подія відбудеться в суботу, 7 жовтня, та неділю, 8 жовтня. Геокешери заохочуються відвідати EarthCaches і виконати вимоги щодо реєстрації, щоб отримати офіційний сувенір. Крім того, всі непреміум-тайники EarthCaches будуть відкриті для всіх бажаючих протягом усіх вихідних у додатку Geocaching® 2. На згадку про цей день можна буде придбати різноманітну продукцію, зокрема нашивки, мітки для відстеження та геомонети. Частина коштів від продажу цих товарів йде на підтримку роботи Геологічного товариства Америки (GSA). Взаємодія зі спільнотою EarthCache Спільнота EarthCache жвава і активна, з різними платформами для ентузіастів, де вони можуть спілкуватися і ділитися своїм досвідом. Геокешингові форуми та офіційна сторінка EarthCache у Facebook – чудові місця для спілкування з іншими геокешерами. У Міжнародний день EarthCache учасникам пропонується розміщувати інформацію про свої пригоди на цих форумах або в соціальних мережах, використовуючи хештег #EarthCache. 3 Міжнародний день геологічної схованки – це не просто дослідження геологічних чудес, це створення спільноти допитливих людей і сприяння глибшому розумінню нашої планети. Ця подія – це свято допитливості, свято природи та можливість вчитися, досліджувати та спілкуватися з природою.

#гумор #пригоди Операція "Козацький банан" Хмільник, суботній ранок, +18°C. День, коли світ мав обертатися навколо ідеально спланованого весілля айтішника Тараса та його нареченої Оксани, почався не з Мендельсона, а з тихого, але фатального тріска. Тарас, тридцятирічний фахівець із кібербезпеки, що звик до логічних алгоритмів, стояв у своєму дорогому смокінгу біля банкетного залу "Виноградна Лоза" і відчував, як його життєвий алгоритм іде в нескінченний цикл помилок. «Де-де? Кажи голосніше, Діду! Я тебе через фату не чую!» — кричала Оксана у слухавку, стоячи в білосніжній сукні в центрі залу, де панував тривожний шепіт. З-за рогу виїхав старенький, бежевий ВАЗ-2101 ("Копійка"), який Тарас ласкаво називав "Некромобіль". За кермом сидів Дід Микола (75 років), хрещений батько Тараса. Дід, колишній завгосп із тридцятирічним стажем, був переконаний, що ізолента, мотузка та вміння "підкрутити" — це три кити світобудови. Дід Микола виліз із машини, поправив пом'яту вишиванку, яка більше нагадувала карту бойових дій, і з незворушним виглядом оголосив: «Я вас вітаю, молоді. Везу торт». У багажнику, де мав стояти семиярусний, п’ятнадцятикілограмовий весільний шедевр, ідея якого була вкрадена Оксаною з каталогу лондонських весіль, панував жах. «Він. Оселедець. Що це таке?» — прошепотів Тарас, його смокінг раптово став тісним. «Так я ж казав, що торт, Тарасику, це надто висока конструкція для наших доріг! Я його, як ти просив, зафіксував! Осьо! Ізолентою і рибальськими сітками! Щоб не хитався!» — гордо пояснив Дід Микола. — «Але, коли я проїжджав вибоїну під сільрадою, верхній ярус, ось цей, з лебедями… Він трохи... приліг відпочити». Верхній ярус, символ "солодкого життя", тепер являв собою імпровізований, кремовий "вулкан" у поліетиленовому пакеті. Оксана, кинувши слухавку, підійшла до них і її голос пролунав спокійно, але з такою інтонацією, що у Тараса затремтіли підколінні чашечки. «Тарасе. У нас через три години має прийти преса з місцевого телеканалу. Якщо вони побачать цей кремовий Чорнобиль, я вийду заміж за першого ж офіціанта. Сідайте. Їдемо». Рішення було прийнято миттєво: до Вінниці! Лише там, у великому місті, була кондитерська "Панна Галина", яка могла за дві години створити "чудо-ярус". У "Копійці" стало тісно. Спереду сиділи Тарас (у смокінгу і з кремом на комірі) та Дід Микола (у потертій вишиванці, що виглядала як камуфляж). «Даріусе! Тобто, Діду! Чому так повільно? У мене весілля горить!» — кричав Тарас, дивлячись на спідометр, що ледве дотягував до 60 км/год. «Ти знаєш, скільки ця красуня споживає на шостій передачі? Я їду на четвертій! Це таємна завгоспська економія, синку! — Дід театрально опустив вікно. — Треба берегти ресурси! Ось, ти б на свого "Ніссана" теж поставив би таку ізоляцію!» Дорогою почалися пригоди. На єдиному світлофорі за містом "Копійка" заглухла. Дід Микола, замість того, щоб скористатися стартером, вискочив з машини і почав бити ногою по колесу. «Треба, щоб вона відчула любов!» — пояснював він. Тарас, змучений, вискочив і, закривши обличчя від погляду водіїв, що сигналили, сам завів машину. Дзвонила Оксана. «Тарасе! Свідки вже п’ють шампанське! Моя мама щойно запитала, чи не час, часом, "задіяти резервний торт" (це був Наполеон, куплений "про всяк випадок" у місцевій їдальні). Ти знаєш, що Наполеон на весіллі — це символ розлучення! Жодного Наполеона! Або торт, або розлучення! Я тебе чекаю!» Коли Тарас намагався використати навігатор, Дід Микола відібрав його. «Яка це ще GPS? Ти знаєш, що таке справжня навігація? Це інтуїція і знання всіх бабок, які продають мед! Ось туди, до того поля, там кума мого брата тримає козу. Вона нам і дорогу підкаже, і може, сиру дасть!» Тарас, одягнений у смокінг, змушений був колупатися в іржавому двигуні, слухаючи дідові настанови про важливість радянських запчастин, і обіцяючи собі, що його весільна подорож точно буде не в Карпати, а в психіатричну клініку. Вони прибули до Вінниці. Кондитерська "Панна Галина" виявилася яскравим, сучасним закладом. Їх зустріла Пані Галина, харизматична жінка років сорока, з поглядом, що оцінював, чи ви гідні її десертів. «Верхній ярус? Зі "Світанком Над Темзою" (так називався торт)? Можливо! Але у мене є один секрет: для моїх шедеврів я використовую мадагаскарську ваніль з лімітованої партії! Вона є тільки у Бабці Паші на центральному ринку, у її підпільній точці за рядами з огірками!» Тарас і Дід Микола кинулися на ринок. Дід Микола, відчувши себе у рідній стихії завгоспа, розцвів. Він швидко знайшов "коридор" до Бабці Паші. Ванілі не було. Але був банановий поворот. «Ваніль? Немає. Але вчора мені привезли, по секрету, бразильські банани! Нелегально, через Одеський порт! Смак — як у золота! Спеціально для "елітних" тортів! Я вам дам їх за... за... ось ту блискучу штучку!» Блискучою штучкою виявилася стара, іржава автозапчастина з "Жигуля", яку Дід Микола завжди носив із собою, "про всяк випадок". Бабуся Паша, колишній механік, радісно погодилася на обмін. «Харон»... тобто, "Копійка", летіла назад до Хмільника. Дід Микола, щоб "покращити" доставку, встановив на дах машини величезний, помаранчевий рекламний лайтбокс, який Тарас прихопив у кондитерській, зафіксувавши його, звісно, ізолентою. Вони вриваються у весільний зал. Музика припиняється. Усі дивляться на Тараса, який виглядає, як виснажений Джеймс Бонд після невдалої місії, і на Діда Миколу, який гордо несе новий ярус з ароматним "банановим" кремом. Торт врятовано. Оксанин гнів замінився чистим, виснаженим полегшенням. Під час тосту Дід Микола, взявши мікрофон, виголосив промову, яка увійде в сімейну легенду: «Я хочу сказати тост! Ось, дивіться на цей торт! Він гарний, але... він трохи кривий! Це тому, що життя — воно не ідеальне! Воно стоїть трохи нерівно, як і моя "Копійка"! Але воно тримається! Воно тримається на козацькій ізоленті, на бабусиних бананах і на залізних нервах нашого Тараса! Тому що справжня любов — це не ідеальний план, а вміння разом вирішити проблему, навіть якщо для цього треба пожертвувати смокінгом і поторгуватися з бабкою за банани! За хаос, який об'єднує!» Гості реготали. Молодята обнялися. Тарас, дивлячись на щасливу Оксану, нарешті зрозумів. Він планував ідеальне європейське весілля, а отримав справжнє українське — сповнене шалених пригод, абсурду та безмежної любові до життя. Його весільна подорож почалася з поїздки на "Копійці", і він про це анітрохи не пошкодував. 🙂

Шановні друзі! Приєднуємось до спільноти! Ця спільнота має бути великим проектом! Тут буде не тільки багато музики, а також пригоди, учасником яких зможе бути кожен підписник спільноти! 😎

#фантастика #пригоди Ехо Маріанської безодні 2038 рік. Міжнародний дослідницький океанографічний центр (ДООЦ), острів Гуам. Світ повільно, але невпинно втрачав зв'язок із власним океаном. Проблема почалася рік тому, коли по всьому світу почали фіксувати незрозумілі підводні "акустичні пульсації". Ці хвилі поширювалися зі швидкістю, що суперечила відомій фізиці рідин, і виводили з ладу найбільш захищені навігаційні та гідроакустичні системи. Наслідки були драматичні: на узбережжі Японії, Каліфорнії та Чилі хвилі викинули тисячі глибоководних істот, які виглядали так, ніби зійшли з нереалістичних ескізів: риби з плавниковими променями-кристалами та краби з панцирами, що світилися фіолетовим квазісвітлом. Світ потребував негайної відповіді. Так народилася місія "Харон". Доктор Олена Ковальчук, український океанограф із дипломом Сорбонни та репутацією генія біолюмінесценції, стояла біля командного пульта, вдивляючись у сріблястий корпус батискафа. Олені було тридцять п’ять, і вона не знала страху перед темрявою, лише перед байдужістю. «Сонце тут, Олено. Під ним теж треба вміти жити», — пролунав хрипкий голос. Капітан Даріус Ленг (50 років), пілот «Харона» і ветеран глибоководних досліджень, витирав піт з лисої голови. Він не вірив у жодну містику, лише у гідродинаміку та титан-керамічний сплав. «Під ним легше дихати, Даріусе. А ми йдемо туди, де дихати неможливо», — відповіла Олена, перевіряючи останній параметр: експериментальний рушій на акустичній левітації. Це був єдиний спосіб впоратися з неймовірним тиском Безодні Челленджер. Мета була чіткою: дійти до дна і знайти джерело "пульсації". Спуск розпочався рівно о 18:00 за Гуамом. «Харон» був схожий на гігантську, обтічну сльозу, що повільно падала у нескінченну чорнильницю. Пройдена глибина 300 метрів. Світло зникло. Пройдена глибина 1500 метрів. Тут мешкали відомі науці зоопланктони-світляки. Їхні спалахи нагадували далекі, недбалі салюти. На позначці 6000 метрів корпус батискафа почав "дихати". Тиск був еквівалентний тиску 50-ти "Ейфелевих веж", поставлених одна на одну. Двічі спрацював аварійний датчик на маніпуляторі: високий тиск деформував герметичні ущільнення. «Тиск 6120. Як почуваєшся, Олено?» — запитав Даріус, його голос був спокійний. «Як на дні Дніпра, Даріусе. Тільки навколо не вода, а розплавлений свинець», — Олена усміхнулася, щоб зняти напругу. На глибині 9 000 метрів почалися справжні дива. Вони пролетіли повз гігантську, сліпу креветку, яка, здавалося, була розміром із невеликий автомобіль. Це був представник відомих, але рідкісних видів, але він мав дивне біле, майже кристалічне утворення на спині. Потім, на глибині 9 850 метрів, сталась Аномалія. «Олено, подивись на лівий біо-сканер», — голос Даріуса став низьким і обережним. На екрані, що демонстрував геологічний профіль, з'явилася ідеально рівна, шестикутна структура. Вона мала чіткі, неможливі для природи, кути і була вбудована прямо у дно жолоба. Це було не геологія. Це було будівництво. «Штучна… Вона... світиться?» — прошепотіла Олена. Структура випромінювала слабке, синє біолюмінесцентне світло, яке не належало жодному відомому бактеріальному чи тваринному організму. Даріус, не чекаючи команди, скерував «Харон» до утворення. Структура виявилася гігантською. Батискаф обережно увійшов у вертикальну печеру, яка була частиною цієї конструкції. Стіни печери були покриті чимось, що Олена назвала "живим квазікристалом". Це був біологічний матеріал, що світився зеленим та синім, але мав чітку, фрактальну, геометричну форму. Це було ніби живий, органічний комп'ютер. І тут їх зустріли господарі. «Маю погані новини, Олено. Це не риби», — прошепотів Даріус. Перед ними, повільно обертаючись у товщі води, з'явилися "Ехолоти". Це були гігантські, до шести метрів завдовжки, сліпі, але елегантні істоти. Їхні тіла складалися з напівпрозорого матеріалу, що нагадував скло, а з боків виходили тонкі, як нитки, органи, які безперервно генерували ультразвукові імпульси. Олена одразу зрозуміла: саме ці імпульси були джерелом глобальної "пульсації". «Вони спілкуються... Це не ехолокація! Послухай, Даріусе! Це... мова! Математична, чиста частота! Це складний акустичний "Язик Океану"!» Один з "Ехолотів", найбільший, наблизився до «Харона». Його скляний корпус випромінював біле світло. Раптово він випустив хвилю такої частоти, що акустична система Олени зайшлася різким, нестерпним вереском. «Глушимо! Глушимо! Відступаємо!» — крикнув Даріус, намагаючись маневрувати. Але Олена була нерухома. Її мозок був перевантажений. Вона отримала шокуючі, візуальні "образи": тисячі років еволюції, мирне життя підводної цивілізації, а потім... жах. Пластикові континенти, нафтові плями, мертві коралові рифи. Це були спогади — або, точніше, звинувачення від "Ехолота" до людства. «Це... не атака. Це контакт», — прохрипіла Олена, її очі були розширені від жаху і захоплення. Повідомлення та вибір Олена змусила себе заспокоїтись і почала працювати. Вона відновила акустичний сигнал "Ехолота", застосувавши складні алгоритми нейро-фільтрації. Те, що вона розшифрувала, було приголомшливо. Ця цивілізація — вони називали себе "Глибинні Хранителі" — була не прибульцями, а синтезом. Вони були створені самим океаном як імунна відповідь на зростаючу токсичність та руйнування біосфери, викликані людством. Їхня функція — захист. «Вони кажуть, що ми вбили половину великої води. Вони нас не ненавидять, Даріусе. Вони вважають нас хворобою», — Олена ледь стримувала сльози. Загроза була реальнішою, ніж вони думали. "Пульсація" — це не збій. Це запобіжний механізм. За розрахунками "Харона", вона досягне критичної потужності за 48 годин. Ця хвиля електромагнітного та акустичного випромінювання настільки сильна, що повністю вимкне всю цифрову, навігаційну та комунікаційну інфраструктуру людства на поверхні, відключивши нас від нашої "технологічної пуповини". Мета: змусити людство зупинитися і подумати. «Я передаю дані на поверхню. Негайно! Військові мають їх нейтралізувати, доки не пізно! Це загроза глобальній безпеці!» — Капітан Ленг кинувся до радіопередавача. «Ні, Даріусе! Стій! — Олена схопила його за руку. — Вони мають рацію! Вони виживають у цьому пеклі, яке ми створили! Ми не можемо їх знищити! Наш звіт перетворить їх на ціль, і ми втратимо єдиний шанс. Людство заслуговує на цей "холодний душ"!» Між ними виникла напружена, майже фізична суперечка. Дві філософії: безпека цивілізації проти збереження життя. Олена прийняла миттєве, драматичне рішення. Вона, як фахівець із акустики, знала слабкі місця "Харона". Вона швидко ввела у внутрішню систему батискафа малі корективи — програмний код, який при передачі на поверхню спотворить ключові координати джерела "пульсації" та зашифрує справжній зміст акустичних сигналів як "складну геологічну активність". «Що ти робиш?!» — крикнув Ленг. «Захищаю людство. Від нього самого», — відповіла Олена, натискаючи кнопку підйому. «Харон» здійснив шалений, небезпечний підйом, поки навколо них зростала акустична "пульсація". Тиск був неймовірний. Склалося враження, що "Глибинні Хранителі" проводжають їх, їхнє біле світло було останнім, що бачила Олена, перш ніж їх поглинула темрява. «Харон» успішно сплив. На поверхні панував хаос. Людство зіткнулося з масовим "цифровим блекаутом" на вісім годин. Світові фондові ринки зупинилися, навігація вимкнулася, комунікації впали. Це була глобальна тиша. Епілог. Через тиждень у ДООЦ на Гуамі Олена та Ленг подавали свої звіти. Ленг, хоч і був розлючений, але мовчав. Його очі бачили те, чого він ніколи не зможе пояснити. Олена подала звіт, в якому говорилося про "небачену кристалічну форму життя, що генерує надпотужні акустичні хвилі". Вона закликала до глобального мораторію на будь-які глибоководні розробки, мотивуючи це "небезпекою, яку людство не може контролювати". Вона знала: вона зберегла таємницю Глибинних Хранителів. Людство отримало свій "холодний душ" і тепер мусило самостійно вибирати шлях. Олена підійшла до вікна, дивлячись на безкрайній, синій Тихий океан. Вона була Хранителем таємниці, яка гарантувала крихкий, але необхідний другий шанс. І десь там, унизу, у темряві, на неї чекало мовчазне ехо Маріанської безодні.

Всесвітній день обізнаності про дорожньо-транспортні пригоди за участю тварин Всесвітній день обізнаності про дорожньо-транспортні пригоди за участю тварин (World Animal Road Accident Awareness Day) щорічно відзначають 10 жовтня. Мета Всесвітнього дня обізнаності про дорожньо-транспортні пригоди за участю тварин Мета цього заходу – підвищити відповідальність водіїв, які часто залишають травмованих тварин посеред дороги, навіть не намагаючись надати їм допомогу. Разом із тим, кожна жива істота заслуговує на повагу, яка передусім проявляється у турботі про її життя та безпеку.

А тепер маємо перелік подій на 05.10 14:00 - Фантастичний світ «Пісні бризів» і реальна українська історія: що спільного (Тюрма на Лонцького) 14:00 - Презентація настільної гри за мотивами роману «Колонія» (Львівська обласна бібліотека для юнацтва ім. Р. Іваничука (зал презентацій) 15:00 - «Затруєна чаша»: у вирі таємниць і химерних героїв Роберта Джексона Беннетта (Книгарня Є) 16:00 - Світ майбутнього та фантастичні пригоди у книжці Івана Хорунжого «Ера нелюдів. Ціна успіху» (Львівська обласна бібліотека для юнацтва ім. Р. Іваничука (вітражний зал) 16:00 - Воттс vs Раяніємі: два полюси сучасної НФ (Книгарня-кав'ярня Старого Лева) *подібна подія була на Книжковій країні і ми писали про неї тут: https://www.fankolo.com/posts/107667 Ще раз дякуємо проекту [star_fortess] за такий матеріал, і нагадуємо, що перелік фантастичних (а не лише sci-fi) подій, можна знайти тут: https://starfort.in.ua/page/fantastika-bookforum-cbv-2025 #sci_fi_не_нудно