9-12 квітня 2026 року в Хорватському місті Осієк відбувся етап кубку світу «FIG DobroWorldCup – Osijek 2026» зі спортивної гімнастики. Студент навчально-наукового інституту фізичної культури спеціальності А7 Фізична культура і спорт, броварчанин Богдан Супрун у загальному заліку посів високе сьоме місце серед найсильніших спортсменів світу. #спорт @sports #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #brovarysport @brovarysport @читачі @топові_прихильники ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

❄️ На Закарпатті рятують урожай від заморозків Кілька днів поспіль у регіоні через надто низьку температуру (прибл. -5°C) масово обігрівають урожай штучними методами У ГО "Культура Екологія Туризм" зауважили, що квітень місцеві називають — "дурний апріль", адже погода у цьому місяці дуже мінлива та непередбачувана. 📹 ТМ "Коник"/Facebook

Вибралась кросіва, їду на Великдень в Софію. Зайшла в тролейбус, там сидять дві женщіни середнього віку і благопристойного вигляду. Зміряли мене очима, думаю, щас скажуть, що гарно виглядаю) Нє, мовчать. Я сіла від них спиною трохи далі. Чую, одна в другої питає: - Навєрноє, артістка какая-то, на работу єдєт. - Нєт, ета тєпєрь у маладьожи (за маладьож дякую, звісно, але трохи мимо) мода такая странная, нічєго, скора прайдьот. Я повертаюся, кажу: - Та вже триста років як не проходить. Далі їдуть мовчки. Бо то, що для вас, курвів совкових, "мода странная", для нас - культура, яка нас ідентифікує, і якою ви подавитесь.

Будемо жити, Маестро! 11 квітня– день пам’яті Бикова Леоніда Федоровича (12.12.1928-11.04.1979), українського актора, режисера і сценариста. На росії заборонили до показу фільм «В бій ідуть тільки «старики». Окрім того, що пісні співають українською мовою, ще й Татаренко (Леонід Биков) співає гімн Українських січових стрільців «Ой у лузі червона калина». *** #світла_память #життя #мудрість #душа #соціум #культура

ТЮРЬМА КАК «СКРЕПА»: почему «Бригада», «Брат» и «Слово пацана» объясняют Россию лучше, чем официальные речи Россию давно уже бессмысленно объяснять через парадные речи, фальшивые «традиционные ценности» и телевизионную мишуру. Намного честнее смотреть на нее через тюремную культуру, блатной код, культ силы, унижения и стаи. Именно эту мысль подробно разбирает подкаст «ТЮРЯГА-RU: Бригада, Брат, Слово пацана и другие хиты RU-культуры» от авторов Центра исследования мордоRU, где тюремная культура показана не как побочный продукт, а как один из базовых кодов российской общественной жизни. В обсуждаемом видео звучит жесткая, но точная формула: настоящую глубинную Россию удобнее всего читать через криминальную психологию. Не через официоз, не через школьные учебники и не через декорации «великой культуры», а через тюремную логику, где мир делится не на граждан, а на касты, где достоинство заменено статусом, а свобода подменена подчинением. Суть этой модели предельно проста и потому так живуча. Или ты «пахан», или ты «шестерка». Третьей позиции система не любит. Она плохо переносит автономного человека, который не хочет ни доминировать, ни подчиняться. Именно поэтому ей так нужен постоянный ритуал включения в стаю: через страх, через насилие, через символическую или буквальную кровь, через принуждение к участию. Именно поэтому такие продукты, как «Бригада», «Брат» и «Слово пацана», для понимания современной России значат порой больше, чем все официальные заявления кремля вместе взятые. Потому что там не маска. Там нутро. Когда бандит становится «героем», убийца — «мужиком с правдой», а насилие — «характером», это уже не кино. Это политическая и общественная прошивка. Это подготовка общества, в котором война, жестокость, вербовка зеков и культ доминирования воспринимаются не как сбой, а как естественное продолжение «понятий». В подкасте прямо проводится связка между вербовкой заключенных, пригожинской практикой и превращением бывшего зека в допустимого, а иногда даже героизированного участника войны. Формула звучит предельно мрачно: убил, сел, пошел на войну, снова убил, вышел — и стал частью нормы. Отсюда и вся их реальность: шансон вместо культуры, зона вместо социальной модели, страх вместо уважения, сила вместо права. А потом мир видит Бучу, ракеты по городам, Z-истерику и культ смерти. Для Израиля, где вопрос общественной устойчивости всегда связан с безопасностью, эта тема не теоретическая. Русскоязычная среда в стране десятилетиями сталкивалась с импортом постсоветских культурных кодов — от телевизионной ностальгии до языка грубой мужской «правды». И если вовремя не различать, где заканчивается бытовая привычка и начинается нормализация насилия, можно пропустить момент, когда бандитская эстетика начинает казаться «сильным стилем», а не симптомом моральной деградации. Израильское общество построено на прямо противоположной идее: сила нужна для защиты жизни, а не для обожествления хищника. Именно поэтому для читателя здесь важно видеть разницу между воинской ответственностью и уголовной романтикой. Между армией как институтом гражданской обороны и бандой как машиной доминирования. Между защитником и «крутым пацаном». Это разные миры, даже если снаружи кому-то хочется свести их к одному слову — сила. Здесь слишком высока цена ошибки, слишком близко ощущение реальной угрозы и слишком хорошо известно, как легко культ силы без морали превращается в культ уничтожения. Именно поэтому разговор о «Брате», «Бригаде», шансоне и «Слове пацана» — это не разговор о чужом прошлом. Это разговор о том, как распознавать моральную заразу до того, как она начинает выдавать себя за норму. В этом и состоит главный вывод, который следует из подкаста. Тюрьма в российском случае — не только институт наказания. Это культурная фабрика, язык власти, способ социализации, источник поп-героев и политический учебник для масс. И пока эта фабрика работает, Россия будет снова и снова производить не гражданина, а участника стаи; не свободного человека, а носителя рангового инстинкта; не культуру жизни, а культуру доминирования и смерти. https://news.nikk.co.il/tjurma-kak-skrepa/ НАновости‼️:- новости Израиля Важно❓ Поделитесь ❗️ и подписывайтесь, чтобы не пропустить подобные материалы. #НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine #Россия #кремль #путин #Бригада #Брат #СловоПацана #тюремнаякультура #пропаганда

8 квітня у віці 62 років пішов із життя поет і бандурист Ярослав Чорногуз. Про це повідомила його донька – військовослужбовиця та поетка Ярина Чорногуз. Ярина Чорногуз також зазначила, що її батько хотів бути похованим на Байковому кладовищі, поруч зі своїми батьками. “Прошу Київську міську раду сприяння для нашої родини поховати його там, де похований мій дідусь письменник Олег Чорногуз”, – написала вона. Ярослав Чорногуз народився 20 липня 1963 у Вінниці. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1991 року працював у журналі «Українська культура». З грудня 2002 року Чорногуз був солістом Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г. І. Майбороди. Він — автор 7 поетичних збірок, історичних нарисів «Кобзарська Січ». 📸✒️: Ярина Чорногуз | Facebook #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

Міжнародний день ходіння по вогню Міжнародний день ходіння по вогню (International Firewalk Day) або Міжнародний день ходіння по жаринах, що відзначається щороку в першу суботу квітня, присвячений стародавній практиці ходіння по гарячих жаринах вогнища. Цей день присвячено сміливому акту ходіння по розпеченому вугіллю – ритуалу, який протягом століть використовувався в різних культурах по всьому світу. Він символізує людську здатність долати страхи, приймати трансформацію та використовувати внутрішню силу. Традиція ходіння по вогню сягає 1200 року до н.е., а її початки можна знайти в різних культурах по всьому світу. Від племені савау на островах Фіджі до православних християн у Греції, ходіння по вогню слугувало різним цілям – як обряд посвячення, випробування віри чи церемонія зцілення. Незважаючи на відмінності в контексті, суть ходіння по гарячому вугіллю виходить за межі культурних кордонів, пропонуючи глибокий досвід розширення можливостей і оновлення.

«Земля пам’ятає, а люди мовчать» — Тягни, синку, тягни... Оце самосад...Трісці його ковіньку! Не те що ваші городські «палички». Від нього аж у п’ятах шкварчить, — дід розкурив самокрутку, і густий, сизий дим поплив між вишнями, заплутуючись у вечірньому тумані. — Ти от питаєш про секрети нашого сільського життя? А воно тобі треба? Воно ж як той погріб старий: відкриєш ляду — а звідти таким духом пре, шо аж очі виїдає. Він хитрувато примружився, випускаючи кільце диму. — Але раз уже вечеря була така добра, та й чарка впала на душу... Слухай. Тільки гляди мені — шоб ні-ні нікому! Бо в нашому краї язик — то ворог. У нас кажуть: «Хто багато знає, той швидко сивіє, а хто зайве каже — той до осені не доживе». Дід кашлянув і стишив голос до шепоту: — Бачиш он ту межу, де бузком поросло? Ми з кумом сорок год через ті десять сантиметрів не балакаємо. Всі знають, шо він вночі камені пересував, але ніхто в сільсовєт не піде. Бо «а шо люди скажуть?». Скажуть — судяться, скандальні, роду не знають. Краще мовчки ту сіль під поріг йому посипати, шоб ноги не несли на мій город. Сором, синку, він сильніший за закон. — А хіба сіль помагає, діду? — не втримався я. — Помагає, як віриш, — відрізав старий. — У нас і вагітність приховують, поки живіт на ніс не лізе, шоб не зурочили. Жінка каже: «Та то я просто поправилася на хлібах», а сама шепоче замовляння. А як дитя народиться «заскоро» після весілля — кажуть «первак-поспішак», і все життя йому той гріх матері згадують. Дівки наші — вони ж зовні як квіточки, а всередині... Ух! Ти знаєш, як хлопець за дівкою сохне, аж зеленіє? То вона йому «жіночу кров» у вино чи в узвар підмішала. На крові приворот — то зашморг на душі. Він і любить її, і вбити хоче, а піти не може. Дід знову затягнувся, вогник цигарки на мить вихопив з темряви його глибокі зморшки. — А про Голод... Коли старі замовкають отак різко — не питай нічого. Дід ще мій казав: «Не питай, хто в тридцять третьому вижив за рахунок сусіда». Всі знають, чий дід у «буксирній бригаді» був, хто останню квасолю з горщика вигрібав. Але в очі тим внукам ніхто не плюне. Бо як почнеш ту правду ворушити — то село згорить від ненависті. Ми навчилися мовчати, шоб жити поруч. — Невже ніхто ніколи не проговорюється? — Хіба шо здуру... Та то таке. –От візьми"в оборот" (прискіпливо придивись ) хоч би молодиць наших. Чоловік на заробітках у Києві чи за кордоном, а вона вже «ворота змастила». І з ким? Буває, шо й з кумою! Ти не витріщайся на мене, я вік прожив... У селі відьомство і блуд — то рідні сестри. Буває, зійдуться дві баби «трави сушити», а сушать вони там зовсім інше... І всі сусіди бачать, як дим з комина не туди йде, і як сміх дівочий з хати чути, де чоловіків три літа не було. «Журавля в чужу криницю» запускають, а вранці — в хустках, до церкви. Носа туди пхати — зась! Бо «свої» — вони на те й свої, шоб один одного за язика тримати. Це такий круговорот: я мовчу про твій гріх, ти мовчиш про мій кущ конопель за сараєм. Дід сплюнув і потер коліно. — О-о, а похорон? Оце в нас така штука, шо панотець наш щонеділі на амвоні аж синіє. Кричить, шо ми язичники, шо в пеклі горітимемо за свої «забобони»... А баби? Сидять, хусточки поправляють, а самі думають: «Ти, батюшко, співай, шо в книжці написано, а ми будемо робити, як споконвіку ведеться». Бо то не батюшкине діло — носа сунути туди, де Смерть прийшла. — І що саме вони роблять? — підштовхнув я його. — Та все! Тільки труну винесли — під поріг сокиру кладуть, шоб смерть відсікти. Грюкають труною об поріг тричі — Грюк! Грюк! Грюк! — шоб покійник дорогу назад забув. Панотець кричить — «ГРІХ!» а баби потайки мак-видюк розсипають по дорозі до цвинтаря, шоб нечиста сила зернятка збирала і за душею не гналася. Панотець пісочить нас у церкві, каже, шо ми «темні», а баби вийдуть за ворота і шепчуть: «Ти, отче, молодий ще, смерті в очі не бачив, то й мовчи». Бог — у небі, синку, а страх — під ногами.Дід подався вперед, обдавши мене запахом міцного тютюну. — А тепер наостанок тобі скажу таке, про шо навіть бабам на лавці не кажуть. От візьми Гната з кутка що за вигоном. Живе бобилем сорок год, ніби святий, хата вимазана..., півонами та гладіолусами ввесь двір обсадив. Каже що то культура.Тьфу! ... А всі знають, чого до нього молодий зоотехнік заїжджає «звіти писати» аж до других півнів. І що ти думаєш? Хтось камінням кидає? Ні. Бо Гнат — майстер на всі руки, і слово знає, як кров зупинити. Село — воно прагматичне. Якшо ти людина корисна, то твій «гріх» — то твоя приватна комора. Ми подивимось у другий бік, сплюнемо через плече, але вголос — ні-ні. Бо як порушиш це мовчання, то завтра і про твій гріх згадають. Дід важко підвівся, обтрусив штани від попелу. — Село знає все: хто від кого вродив, хто вночі на цвинтар за землею ходив, і хто з ким у соняхах кувиркався. Але це — секрет для своїх. Чужинець приїде — ми йому усміхнемось, молока наллємо. А як тільки машина за поворот — знову засуви на засув, і кожен до свого «чорта» в криницю лізе. Правда в селі — то як гадюка під каменем: поки не чіпаєш — вона спить. А ворухнеш — вжалить так, шо й батюшка не відмолить. Він подивився на мене суворо, вже не примружившись: — Іди вже спати. І запам’ятай: як вночі з-за тину тебе хтось на ім’я гукне голосом покійного діда — не озирайся. Бо не все те, шо має голос, має й душу... Підпишись, тут ще і не таке почуєш, та побачиш😉🧐 👉 https://t.me/RuslanSpeaks

Вашингтон снова смотрит в зеркало: почему США ошибаются, когда пытаются сломать режимы вроде Ирана и россии Американская стратегия снова упирается в старую проблему: в Вашингтоне слишком часто пытаются понять идеологизированные режимы через собственную логику рынка, выгод и издержек. Для Израиля и Украины это уже не академический спор, а вопрос выживания. США снова сталкиваются с одной и той же проблемой, которую в Вашингтоне любят недооценивать, а потом долго догонять уже в условиях кризиса. Американская политическая культура слишком рыночная, слишком «бизнесовая» по своей внутренней логике. Она исходит из того, что почти любой противник в какой-то момент начнет считать цену конфликта, смотреть на потери, нервничать из-за санкций, опасаться бюджетного перекоса и в итоге искать компромисс. Для рыночной демократии это выглядит естественно. Для идеологизированной деспотии — совсем не обязательно. Именно здесь США раз за разом ошибаются в оценке таких режимов, как иранский, российский, а во многом и китайский. В Вашингтоне часто исходят из того, что если растут военные потери, если разрушаются стратегические объекты, если горит инфраструктура, если армия теряет людей и технику, если санкции душат экономику, если население беднеет и устает, — значит власть должна начать искать выход. Но такие системы устроены по-другому. Их держит не рынок. Не настроение бизнеса. Не страх элит потерять прибыль. Не общественное раздражение само по себе. Их держит аппарат — силовой, партийный, бюрократический, репрессивный, пропагандистский. Пока этот аппарат сохраняет контроль над армией, спецслужбами, улицей, судами, телевизором, интернетом и страхом, система может переваривать почти чудовищные вещи. Военные потери? Да. Уничтожение стратегических объектов? Да. Разрушение энергетики, логистики, складов, баз, штабов? Да. Санкции, бюджетные дыры, секвестры, обвалы в отдельных отраслях? Да. Страдания народа, падение уровня жизни, усталость общества? Тоже да. Но для идеологизированной деспотии это еще не предел и не автоматический путь к капитуляции. Такие режимы умеют превращать катастрофу в политический инструмент. Умеют подавать нищету как «цену великой борьбы». Умеют превращать разрушения в пропаганду. Умеют скрывать реальные масштабы провалов. Умеют перекладывать вину на внешнего врага. Умеют заставлять людей терпеть дольше, чем это кажется возможным извне. И, что особенно важно, им часто по-настоящему безразлично, насколько тяжело живет собственный народ, если взамен сохраняется власть. Поэтому опасно смотреть только на цифры убытков и радоваться, что противнику становится все больнее. Боль еще не означает перелом. Экономические потери еще не означают, что режим завтра рухнет. Разрушение объектов еще не означает, что политическая система начнет вести себя рационально по западному образцу. Для Израиля это особенно понятно. Здесь слишком хорошо знают, что идеологизированный противник может не остановиться даже тогда, когда цена уже выглядит чудовищной. Для Украины это тоже не теория, а тяжелый опыт войны против системы, которой важнее контроль, страх и миф о собственной исторической миссии, чем люди, города и сама страна. Именно поэтому главный вопрос сегодня шире, чем просто санкции. Вопрос в том, понимают ли США до конца, что против них стоят режимы, которым мало просто сделать больно. Потому что для них и военные потери, и разрушение стратегических целей, и экономические провалы, и страдания собственного народа сами по себе еще не означают готовность отступить. Подробно разобрали это в нашей статье: https://nikk.agency/smotrit-v-zerkalo/ А теперь коварный вопрос. Не в том ли настоящая ошибка Вашингтона, что там до сих пор надеются: если сделать врагу достаточно больно, он начнет думать как американский бизнесмен, — тогда как он изначально думает как хозяин деспотии, которому абсолютно все равно, сколько людей, денег и страны сгорит ради сохранения власти? #НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine НАновости‼️:- новости Израиля Важно❓ Поделитесь ❗️ и подписывайтесь, чтобы не пропустить подобные материалы.

День ОК День ОК (OK Day), що відзначається 23 березня, – це свято одного з найбільш загальновизнаних і універсальних виразів в англійській мові: “ОК”. Цей простий, але потужний вираз міцно увійшов у простір глобальної комунікації, позначаючи згоду, прийняття та визнання в різних культурах і мовах.