Село. Хата. Зранку батько каже синам:
– Якесь мудило украло у нас уночі корову!
Молодший каже:
– Якщо мудило, то, мабуть, маленьке.
Середній додає:
– Якщо маленького росту, значить лисий.
Старший закінчує:
– Якщо лисий, значить Петренко із сусіднього села.
Пішли у сусіднє село, надавали Петренку по мармизі, але той не признається.
Повели Петенка до судді – так, мовляв, і так, украв корову, а не віддає.
Суддя їх запитує:
– А чому ви вирішили, що це саме Петренко?
– Як чому? -відповідають брати. – Проста логіка. Украли корову, значить якесь мудило украло, якщо мудило, значить маленького росту, якщо маленького росту, значить із сусіднього села. А там є лише один такий, що підходить під опис.
– Дивна якась логіка,- говорить суддя,- ну, тоді добре. От що в мене в цій коробці лежить?
– Квадратна коробка, – сказав батько.
– Значить, у ній щось кругле, – сказав молодший.
– Кругле, значить жовтогаряче, – додав середній.
– Жовтогаряче – значить там апельсин, – закінчив старший.
Суддя дістав з коробки апельсин і як гаркне:
– Лисе мудило Петренко, негайно віддайте корову!

ВЕСЕЛКА НЕВИДИМИХ ГРАНЕЙ

Не грає барвами веселка,
Затих вже й клекіт журавля,
І тиша ніжна дуже злегка
Торкнулась серця скрипаля.

У небі сутінки поволі
Розкрили крила для зірок,
І всі думки́, мов на роздоллі
Кудись щоразу роблять крок.

Не грає барвами веселка,
Але в душі́ живе тепло́,
Немає в сутінків люстерка*,
Щоб віддзеркалення було́.

Там світло ніжності і віри
Там крила тиші й доброти,
І навіть ніч немає міри,
Коли в душі́ ростуть світи.

Не грає барвами веселка,
І тиша в серці, мов туман,
Але в душі́ надія ле́гка,
Що десь розвіється цей стан.

Коли у темряві зникає
Барвистий подих дивних мрій –
Любов, як полум’я палає
Й веде крізь ніч у світ надій.

І навіть сутінки глибокі
Не зможуть мрії зупинить,
Бо в небі зо́рі, наче кроки –
Доро́га в завтра, шлях у світ.

Не грає барвами веселка,
Та грає барвами душа,
І все складає до пуде́лка**
Й думками все це прикраша.

26.11.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1052158

ЛЮСТЕРКО* - дзеркало
ПУДЕ́ЛКО** - коробка, шкатулка, футляр

Щооо?? Тарілки з принтами?
🔥Для нас немає нічого неможливого! Тепер доступні на сайті для кожного!

Керамічні тарілки з принтом можуть стати тим подарунком, який дійсно вражає!

Про товар:
🔸кераміка
🔸діаметр - 20 см
🔸колір білий або білий із золотим оздобленням
🔸380 грн
🔸комплектація: тарілка, пластикова підставка, коробка

Збирайте цілий сервіз, поєднуйте з чашками, творіть подарунки, які залишуться в серці назавжди!🙌🏼

😉ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЯ ТА ОТРИМАЙТЕ БОНУС - 50 ГРН Реєструйтеся, щоб отримати знижку на своє замовлення https://www.fatline.com.ua/#64494🔥

#iPhone #Чохол #ЧохолДляiPhone #ДрукНаОдязі #ОдягЗПринтом #ФутболкаЗПринтом #СтвориСвійДизайн #ПатриотичнийОдяг #УкраїнськийБренд #ПринтНаЗамовлення #ШопінгОнлайн #ДрукНаОдязі
#УкраїнськийШопінг #СвійДизайн #ЗамовОнлайн #Одяг #Футболка #подарунок #шопінг #покупки #купити #купую #торгівля #магазин #шопоголік #онлайншопинг

Я - йду в туалет
Кіт - МИ йдемо в туалет

Я - МИ лягаємо спати
Кіт - ТИ лягаєш спати

Я - сідаю їсти
Кіт - МИ сідаємо їсти

Я - я йду полежу у ванній
Кіт - я йду в туалет

Я - роблю йогу
Кіт - це МІЙ килимок

Я - застеляю ліжко
Кіт - МИ граємось простирадлом

Я - підмітаю
Кіт - це все моє, воно мені потрібно

Я - мию підлогу
Кіт - я хочу на ручки

Я - іди сюди, моя булочка солоденька
Кіт - я занят

Я - сіла працювати
Кіт - ну я прийшов

Я - на відеодзвінку
Кіт - здається вони не бачили моєї ж..пи

Я - хочу побути наодинці
Кіт - не хочеш

Я - зачиняю двері
Кіт - ВІДЧИНИ!

Я - відчиняю двері
Кіт - я передумав

Я - купую нову іграшку
Кіт - а коробка є?

Я - приходжу додому
Кіт - до МЕНЕ додому

Я - хворію
Кіт - покажи де вава, мені треба лягти 💛

З інтернету

🐾📦 На Майдані з’явилася гігантська поштова коробка – це інсталяція від Укрпошти та UAnimals до Всесвітнього дня тварин

До 11 жовтня кожен може відсканувати QR-код на коробці та задонатити на підтримку тварин через UAnimals, тим самим допоможемо понад 500 врятованим тваринам.
#Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #Київ_війна

iPhone 16 Pro виявився 💩

Панянка замовила на Амазоні смартфон від Apple, а отримала суміш бруду та фекалій🌚

Коробка з сюрпризом обійшлася в 1400 фунтів (77.4К грн🤑), що дуже засмутило молоду матусю. На щастя, Amazon здалися після галасу в соцмережах і просто повернули гроші🙌🏻

А ви думали, телефон поганий?😏

ДВІ ТОРБИ

У колгоспній конторі
висить торба мук.
У ній повно сухих рук.
Пляшка сліз,
грам на трудодень,
кіло прокльонів,
коробка поту,
гниди і воші,
чуні-калоші.
У Верховній Раді
висить червона торба.
У ній інтернаціоналізм,
“имперская речь”, партквиток,
лицемірство, егоїзм,
гроші своїм лакузам.

1952 Григорій Сагайдак

Ми — те покоління, яке вже не повернеться.
Ми росли з пилом на черевиках, подертими колінами і серцем, що поспішало —
не до екранів, а на вулицю,
щоб швидше доїсти перекус і мчати грати з друзями.

Тоді головним був м’яч і ті, хто біг поруч.
Ми йшли зі школи пішки — сміялись, жартували або просто мовчки мріяли.
Думками вже були в наступній пригоді:
десь між піском, калюжею та секретом, що ховався за рогом.

Палка перетворювалася на меч,
калюжа — на море.
Наші скарби — це кульки, наклейки, паперові кораблики.
А єдиною межею було небо.

У нас не було хмарних сховищ.
Лише спогади — в голові та на плівці.
Фото друкувалися, торкалися руками, зберігались у коробках.
Там же лежали листи від руки, листівки від бабусі й тата,
та малюнки, які мама берегла, наче скарби.

Ми називали “мамою” ту, хто обіймала, коли боліло.
І “татом” — того, хто біг поруч, коли вчив нас їздити на велосипеді.
І нам цього було досить.

А ввечері, вже під ковдрою,
шепотілися з братом чи сестрою з сусіднього ліжка,
сміялися через дурниці —
і боялися, щоб дорослі не почули й не вимкнули той наш маленький, теплий світ.

Це покоління відходить потихеньку —
мов фотографія, що з роками втрачає кольори,
але яку ніхто не хоче викидати.

Ми йдемо мовчки,
несучи із собою невидиму валізу:
з дитячим сміхом на вулиці,
запахом свіжого хліба,
безтурботними біганинами
і тією свободою, де ще не було жодної “сповіщення”.

Ми були дітьми — тоді, коли це ще справді було можливо.
І, мабуть, саме в цьому — наше найбільше щастя.

#коробка #рукоділля

СОН

Сон упав на нього, як мокре простирадло — липкий, важкий, незрозумілий. Він не пам’ятав, як заснув, але тепер усе бачив ясно, занадто ясно.

Він лежав у труні. Дерев’яна кришка була знята, над ним схилились обличчя — сумні, знайомі й чужі водночас. Хтось зітхав, хтось стискав губи, а хтось просто дивився крізь нього, немов через вікно, що давно не мили.

— Та я ж… я ж живий, — прошепотів він і спробував підвестися. І, на подив, легко це зробив.

Сів у труні, звісив ноги й подивився на процесію. Люди рушили вперед, гірко, повільно, з квітами, вінками, вигладженими костюмами. Хтось плакав, хтось фотографував. Вони не бачили його. Він ішов поряд, навіть махав рукою — марно.

Він не кричав. Уже ні. Лише спостерігав.

Процесія дійшла до цвинтаря, де земля була свіжа, м’яка, чорна. Йому показали яму — рівна, як коробка з-під телевізора. В цей момент у ньому щось клацнуло.

— Ви теж… ви всі… — прошепотів він і підійшов до першої людини в процесії.

Це була тітка Марія — завжди носила чорне, навіть на весілля. Він поклав їй долоню на очі. Вона здригнулась, зупинилась, злегка розплющила губи… і завмерла.

Далі була його вчителька математики, потім сусід-алкоголік, потім колишній товариш по роботі. Кожному він торкався очей. І кожен завмирав.

Очі. Вони були останнім, що живе.

Зрештою, дійшов до самого себе. До труни. Заглянув — там був він. Спокійний, тихий, майже смішний. Як хтось, хто щойно зняв важку маску після довгого спектаклю.

Він підніс руки до власного обличчя. Повільно, з повагою. І закрив собі очі.

Темрява була теплою. І тиха.

А коли він прокинувся — світ уже був іншим. Люди все ще поспішали, жували, сперечались, хрестились навмання. Але він знав: усі вони йдуть у тій самій процесії. Просто ще не помітили.