ВСІ КІШКИ ЛЮБЛЯТЬ ГРАТИСЯ В КОРОБКАХ
#відео_video #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news_humour #гумор #humour #hilarity #animals #brovaryregion

23 травня 1938 року від руки співробітника совєцьких спецслужб у Роттердамі (Нідерланди) загинув Євген Коновалець, полковник Армії УНР, голова Організації українських націоналістів.

Під час боїв за гору Маківку 1915-го потрапив у російський полон. Повернувся за два роки. Став одним із організаторів Галицько-буковинського куреня січових стрільців – чи не найбільш боєздатної частини Армії УНР. У 1918-1919-му командував дивізією, корпусом і групою січових стрільців під час боїв із більшовиками та денікінцями.

Наприкінці 1918-го відмовився стати шостим членом Директорії УНР, а пізніше – її диктатором.

Після поразки визвольних змагань 1917-1921 років не втратив віру у справу, якій присвятив все своє життя: «Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба».

Засновник Української військової організації (1920). Від 1922-го – в еміграції. Один із ідеологів українського націоналізму. 1929-го став першим головою ОУН.

Його спроби підняти українське питання в Лізі Націй, зокрема про Голодомор 1932-1933 років, неабияк стурбували Москву.

Спроби ліквідувати Євгена Коновальця робилися ще в 1920-х роках. Але саме в 1933-му розпочалася реалізація ретельно спланованої операції по знищенню Провідника, коли в ОУН проникнув агент ОГПУ Василь Хом’як. За його поручительством до організації у 1935-му прийняли «розчарованого в більшовизмі комсомольця Павла Грищенка» (Павла Судоплатова). Останній зарекомендував себе у розбудові підпільної мережі в радянській Україні, мав зустрічі з Євгеном Коновальцем. У 1936-му повернувся до СРСР, але час від часу виїздив за кордон нібито як радист торгового корабля «Шипка». Під час таких візитів тричі бачився з полковником.

Востаннє вони зустрілися 23 травня 1938-го в ресторані «Атланта» в Роттердамі. Їхня розмова тривала 8 хвилин. Судоплатов поклав на стіл коробку шоколадних цукерок або від взуття (вибуховий механізм вже був активований і мав спрацювати за півгодини), послався на неприємності на судні, мав поспішати, тож домовилися побачитися о 17:00 наступного дня. А за три хвилини після закінчення зустрічі, о 12:16, коли Євген Коновалець вийшов на вулицю і направлявся до готелю, стався потужний вибух бомби.

На допиті кельнер ресторану свідчив, що коробка, передана вбивцею, була подібна до коробки для взуття. Інший очевидець трагедії розповідав, що вибух розірвав тіло на шматки (ліве стегно і праву ногу), ще й поранивши двох перехожих.

🕯Поховали Євгена Коновальця у Роттердамі на цвинтарі Кросвейк коштом литовського консульства у Нідерландах.

Бронювання наперед. Ми стараємося не зберігати джерок , термін виготовлення замовлення 2-3 дні.
Пакування : зіпер пакет брендований або подарункова коробка.

Можемо зібрати замовлення на будь-який бюджет від 100 грн

Це моя перша рекомендація тому не судіть строго, і пишіть про що б ви хотіли побачити в рекомендації)

Блакитна коробка — це чудове романтичне аніме поєднане з спортом. Аніме має неймовірно красиву мальовку, яка заворожує погляд. Хоча подібні сюжети бачила не одноразово, однак завдяки неймовірній мальовці та гарному саундтреку чудово доповнюють банальний сюжет і створює шеведевр. Я неодмінно поставлю оцінку 10 з 10. Бачила в озвученні команд Amanogawa та Glass Moon, а тому рекомендую їх. Однак гадаю у інших команд теж чудово озвучено.

А кому цікавий сюжет аніме то можете прочитати його тут: Щоранку Іномата Тайкі першим приходить на тренування. Бо зовсім скоро він перейде до старшої школи і хоче гідно показати себе на секції з бадмінтону.

А ще він приходить так рано, бо так само робить та, в кого він закоханий. Кано Чінацу. Вона в другому класі старшої школи і головна зірка баскетбольної команди. І, як часто повторює Тайкі його найкращий друг, дівчина зовсім не «з його ліги».

Саме тому, щоб стати рівним коханій, наш герой вирішує вже цього літа потрапити на Національні змагання з бадмінтону. Чи витримає кохання й рішучість Тайкі всіх випробувань, що на нього чекають?

🥽 Віртуальна реальність: З 1968 року до сьогодні

Чи знали ви, що концепція VR-окулярів була розроблена ще в 1968 році? Ідея, яку ми сьогодні використовуємо в іграх, тренуваннях та навіть віртуальних подорожах, народилася завдяки Хьюго Гернсбеку — батькові наукової фантастики! 🚀

Його пристрій під назвою "Телевізійна коробка для подорожей" працював за тим же принципом, що й сучасні VR-окуляри: користувач надягав спеціальні окуляри, і світ перед ним змінювався на віртуальні світи. Хоча технології того часу ще не дозволяли втілити цю ідею в реальність на широкому рівні, цей концепт став основою для майбутніх досягнень у сфері віртуальної реальності. 🤯

Зараз ми можемо подорожувати на Марс, занурюватися в реалістичні ігри та переживати досвід, який коли-то був лише фантазією! 🪐🎮

Чи спостерігаєте ви, як наука, яка спочатку здавалася неймовірною, сьогодні стала частиною нашого повсякденного життя? Ось такий шлях пройшли VR-окуляри, щоб стати тим, чим вони є зараз.

Гляньте який миленький арт з'явився на сторінці авторки манґи «Блакитна коробка» Коджі Міури🥰

5 кг наркоти на 2 ляма знайшли у 19-річного киянина.

Хлопець віз товар таксішкою в іншу область, але поліція зупинила авто біля вокзалу. В багажнику – коробка, набита психотропом.

Місцевий Пабло Ескобар намагався тікати, але тепер йому світить до 12 років з конфіскацією.
#Новини_Україна #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #кримінал

Ми — те покоління, яке вже не повернеться.
Ми росли з пилом на черевиках, подертими колінами і серцем, що поспішало —
не до екранів, а на вулицю,
щоб швидше доїсти перекус і мчати грати з друзями.

Тоді головним був м’яч і ті, хто біг поруч.
Ми йшли зі школи пішки — сміялись, жартували або просто мовчки мріяли.
Думками вже були в наступній пригоді:
десь між піском, калюжею та секретом, що ховався за рогом.

Палка перетворювалася на меч,
калюжа — на море.
Наші скарби — це кульки, наклейки, паперові кораблики.
А єдиною межею було небо.

У нас не було хмарних сховищ.
Лише спогади — в голові та на плівці.
Фото друкувалися, торкалися руками, зберігались у коробках.
Там же лежали листи від руки, листівки від бабусі й тата,
та малюнки, які мама берегла, наче скарби.

Ми називали “мамою” ту, хто обіймала, коли боліло.
І “татом” — того, хто біг поруч, коли вчив нас їздити на велосипеді.
І нам цього було досить.

А ввечері, вже під ковдрою,
шепотілися з братом чи сестрою з сусіднього ліжка,
сміялися через дурниці —
і боялися, щоб дорослі не почули й не вимкнули той наш маленький, теплий світ.

Це покоління відходить потихеньку —
мов фотографія, що з роками втрачає кольори,
але яку ніхто не хоче викидати.

Ми йдемо мовчки,
несучи із собою невидиму валізу:
з дитячим сміхом на вулиці,
запахом свіжого хліба,
безтурботними біганинами
і тією свободою, де ще не було жодної “сповіщення”.

Ми були дітьми — тоді, коли це ще справді було можливо.
І, мабуть, саме в цьому — наше найбільше щастя.

#коробка #рукоділля

СОН

Сон упав на нього, як мокре простирадло — липкий, важкий, незрозумілий. Він не пам’ятав, як заснув, але тепер усе бачив ясно, занадто ясно.

Він лежав у труні. Дерев’яна кришка була знята, над ним схилились обличчя — сумні, знайомі й чужі водночас. Хтось зітхав, хтось стискав губи, а хтось просто дивився крізь нього, немов через вікно, що давно не мили.

— Та я ж… я ж живий, — прошепотів він і спробував підвестися. І, на подив, легко це зробив.

Сів у труні, звісив ноги й подивився на процесію. Люди рушили вперед, гірко, повільно, з квітами, вінками, вигладженими костюмами. Хтось плакав, хтось фотографував. Вони не бачили його. Він ішов поряд, навіть махав рукою — марно.

Він не кричав. Уже ні. Лише спостерігав.

Процесія дійшла до цвинтаря, де земля була свіжа, м’яка, чорна. Йому показали яму — рівна, як коробка з-під телевізора. В цей момент у ньому щось клацнуло.

— Ви теж… ви всі… — прошепотів він і підійшов до першої людини в процесії.

Це була тітка Марія — завжди носила чорне, навіть на весілля. Він поклав їй долоню на очі. Вона здригнулась, зупинилась, злегка розплющила губи… і завмерла.

Далі була його вчителька математики, потім сусід-алкоголік, потім колишній товариш по роботі. Кожному він торкався очей. І кожен завмирав.

Очі. Вони були останнім, що живе.

Зрештою, дійшов до самого себе. До труни. Заглянув — там був він. Спокійний, тихий, майже смішний. Як хтось, хто щойно зняв важку маску після довгого спектаклю.

Він підніс руки до власного обличчя. Повільно, з повагою. І закрив собі очі.

Темрява була теплою. І тиха.

А коли він прокинувся — світ уже був іншим. Люди все ще поспішали, жували, сперечались, хрестились навмання. Але він знав: усі вони йдуть у тій самій процесії. Просто ще не помітили.