Багато про що є сенс перейматися…
В перманентному режимі…

Ще й погода лякає…
Вітер!
Мороз, поки що такий собі, дощу вже нема.
Обіцяний на пів доби сніг тільки починається.
Та вже як буде, так і буде.

Ввімкнулося світло.
Біііііігма побігли всі!!!:)

Ірина Олександрова до плити щось смажити!
Я заряджати шопопало, на що рука натрапила!:)

Пралку вмикати!
Бо на всю білизну з чотирьох співмешканців завершити прання за півтори години, що світло є, ніяк не вдається!
То продовжуємо!

Аааааале жодної шкарпетки поки що не загубилося!:)
Та навіть жодного шнурка пралка не зжерла!!!

Ви як там?

Після того як висадив коханку з машини, Бучин ніжно з нею попрощався і поїхав додому. Біля під’їзду секунду постояв, подумки зважуючи все, що скаже дружині. Піднявся сходами і відімкнув двері.

Привіт, сказав Бучин. Віро, ти вдома.
Вдома, флегматично відгукнулася дружина. Привіт. Ну що, йти ескалопи смажити.

Бучин дав собі слово діяти прямо, впевнено, різко, по чоловічому. Поставити крапку у своєму подвійному житті, поки на губах не охололи поцілунки коханки, поки його знову не засмоктало обивательське болото.

Віро, Бучин прочистив горло, я прийшов тобі сказати, що нам треба розлучитися.

До цієї звістки Віра поставилася більш ніж спокійно. Віру Бучину взагалі було важко вивести з рівноваги. Колись Бучин за це навіть дражнив її Вірою Холодною.

То це як, спитала Віра у дверях кухні, мені не смажити ескалопи.
На твій розсуд, сказав Бучин, хочеш смаж, не хочеш не смаж. А я йду до іншої жінки.

Після такої заяви більшість дружин кидається на чоловіків у рукопашну зі сковорідкою або влаштовує люту сцену. Але Віра до цієї більшості не належала.

Подумаєш, який фіфель міфель, сказала вона. Ти мої чоботи з ремонту приніс.
Ні, розгубився Бучин. Якщо тобі це так важливо, я просто зараз поїду в майстерню і заберу.
Охо хо, пробурмотіла Віра. Такий ти і є, Бучин. Пошли дурня по чоботи, він старі й принесе.

Бучин образився. Йому почало здаватися, що пояснення про розрив сімейних стосунків іде якось не так. Не вистачає емоцій, пристрастей, гнівних викриттів. Хоча чого ще чекати від дерев’яної дружини на прізвисько Віра Холодна.

Мені здається, Віро, ти мене не чуєш, сказав Бучин. Я офіційно оголошую, що йду до іншої жінки, я залишаю тебе, а ти про якісь чоботи.
Правильно, сказала Віра. На відміну від мене ти можеш піти куди завгодно. Твої ж чоботи не в ремонті. Чого б не ходити.

Вони прожили разом довго, але Бучин і досі не міг зрозуміти, коли його дружина іронізує, а коли говорить серйозно. Свого часу він якраз і закохався у Віру через її рівний характер, безконфліктність і небагатослівність. Плюс вагому роль відіграли господарність Віри та її пружні приємні форми.

Віра була надійна, вірна і холоднокровна, як тридцятитонний корабельний якір. Але тепер Бучин кохав іншу. Кохав гаряче, гріховно і солодко. Тому належало розставити всі крапки і змотувати вудки у нове життя.

І ось, Віро, сказав Бучин з ноткою урочистості, скорботи і жалю, я за все тобі вдячний, але йду, бо кохаю іншу жінку. А тебе не кохаю.

Та ну, сказала Віра. Не кохає він мене, напівкед припадочний. Моя мама, наприклад, кохала сусіда. А тато кохав доміно і горілку. І що. Подивись, яка в результаті вийшла я.

Бучин знав, що сперечатися з Вірою дуже важко. У неї кожне слово як гиря. Весь його початковий запал кудись випарувався, сваритися розхотілося.

Віруню, ти й справді чудова, кисло сказав Бучин. Але я кохаю іншу. Кохаю гаряче, гріховно і солодко. І маю намір піти до неї, розумієш.
Іншу, це кого, спитала дружина. Наталку Крапивіну, чи що.

Бучин відступив. Рік тому у нього справді був таємний роман з Крапивіною, але він навіть не припускав, що Віра з нею знайома.

А звідки ти її, почав він і осікся. Втім, не важливо. Ні, Віро, мова не про Крапивіну.

Віра позіхнула.
Тоді, може, Світлану Бурбульську. До неї намілився.

У Бучина похолола спина. Бурбульська теж була його коханкою, але це залишилося в минулому. А якщо Віра знала, то чому мовчала. Ах так, вона ж кремінь, слова не витягнеш.

Не вгадала, сказав Бучин. Не Бурбульська і не Крапивіна. Це зовсім інша, захоплива жінка, вершина моєї мрії. Я не можу без неї жити і збираюся піти до неї. І не відмовляй.

Значить, швидше за все, Майка, сказала дружина. Ех, Бучин Бучин, органіка ти тріснута. Теж мені секрет Полішинеля. Вершина твоєї мрії Майя Валентинівна Гусяєва. Тридцять п’ять років, одна дитина, два аборти. Ага.

Бучин схопився за голову. Постріл прийшовся точно в яблучко. Він крутив роман саме з Майєю Гусяєвою.

Але як, пробелькотів Бучин. Хто нас здав. Ти що, шпигувала за мною.
Елементарно, Бучин, сказала Віра. Любий мій, я гінеколог зі стажем. І я перещупала всіх жінок у цьому клятому місті, тоді як ти лише малу їх частину. Мені достатньо просто зазирнути куди треба, щоб зрозуміти, що ти там був, опудало горохове.

Бучин зібрався з духом.
Припустімо, ти вгадала, незалежно сказав він. Хай навіть це Гусяєва. Це нічого не змінює, я йду до неї.

Дурненький ти, Бучин, сказала Віра. Хоч би з цікавості у мене спитав. До речі, нічого захопливого в Гусяєвій не помічено, все як у всіх баб, це я як лікар кажу. А історію хвороби у своєї вершини мрії ти бачив.
Н н ні, зізнався Бучин.
Отож бо. По перше, негайно марш під душ. По друге, завтра я подзвоню Семеничу, щоб прийняв тебе в диспансері без черги, сказала Віра. А потім поговоримо. Це ж ганьба, чоловік гінеколога не здатен знайти собі здорову бабу.

І що мені робити, жалібно сказав Бучин.
Я пішла смажити ескалопи, сказала Віра.
А ти мийся і роби що хочеш. Якщо тобі потрібна вершина мрії без жодних болячок, звертайся, порекомендую.

Дмитро Спиридонов

#поезія
Ображайся на мене як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю —
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання — у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію —
Я люблю твої губи, і брови,
І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мене як хочеш,
І презирством убий мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

Василь Симоненко

Непогода в Україні, але НЕЗЛАМНІ УКРАЇНЦІ не розгубилися…💙💛 #україна #ковзанка #непогода

#поезія
Я за своїх дітей горою стану,
Навіть тоді, коли сама без сил.
Усе каміння, що підкинуть люди на дорозі
Я до кінця життя, стиратиму на пил.

Я стану тишею, коли їм страшно
І бурею - для тих, хто йде на них.
Я їх навчу долати все безстрашно
І ззаду йтиму, поки груди роблять вдих.

Я за своїх дітей щодня молюся,
Не голосно, душею, в тишині.
Щоб йшли по долі добрі й сильні люди
І щоб щасливими були прожиті дні.

Щоб не згубилися в жорстокім світі,
Не зрадили ні правди, ні душі.
Щоб світлими були прожиті миті,
Щоб оминало горе й лихо у житті.

Прошу у Бога сили та здоров’я,
Щоб він беріг їх, краще, аніж я.
Бо я - лиш мати, що живе любовʼю,
А він - їх шлях, їх доля та броня.


Вікторія Боденчук-Соха

Я САМЕ ТА

Я саме та… Я та… Я – українка,
Хто любить Україну над усе,
Я саме та. Я та вкраїнська жінка,
Яка у серці всю любов несе.

Я саме та, яка Вкраїну лю́бить,
Оспівує й звеличує її,
Яка любов, як перли не розгубить
Й не покидає ріднії краї́.

Я саме та, хто любить Україну
Душею й серцем, а не напока́з,
Яка плекає мову солов’їну
І душу рве у шмаття защораз.

Я саме та, хто любить Україну
На Богом даній цій святій землі́,
Що не втекла в заморськую країну
І бачить неньку у вогні й золі́.

Я саме та, яку болить Вкраїна,
Й не час від часу тільки тут бува,
В якої не зламалась солов’їна,
Й з акцентом не заморським всі слова.

Я саме та, яка не для піару
На себе вишиванку одяга,
Яка куштує з полину́ нектару,
Бо Україна серцю дорога́.

27.05.2023 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2023
ID: 984546

Якесь таке?

Не перший раз в житті моя вага виходить з під контролю?

Рочків в шістнадцять я почала рости!:)
Не ввишину, на жаль!:)
Вширшину!:)

Навкруги всі закохувалися!
А я була Юлька - свій в дошку парубок!:)
Зі мною всі товаришували, але як обʼєкт закоханості мене ніхто не сприймав…

Й не сказати, що так вже того кохання мені не вистачало?
Та хотілося ж бути не гіршою за інших?:) Закоханих?:)

Років півтора я взагалі не вживала ніяких хлібу, булок, тістечок, цукру, цукерок!
Без-ре-зуль-тат-но!

Ближче до вісімнадцяти це питання якось вирішилося самостійно!:)
Без будь-якого втручання з мого боку!:)

Другий раз така ситуація склалася на початку вввввійни…

Моїх чесно наїджених кг 75 кудись зненацька поділися…
Вже навесні 2014 я гриміла кістьми й колихалася на кожному протязі…

Евакуація з Донбасу в спокійний регіон, гротескний вивіз з Донбасу моєї матусі, врівноважене життя, знов додали мені кілограмів!:)

Й життя ж мене нічому не навчає?:)
Що я зробила в черговий раз?:)
Впевнено й категорично позбавилася всіх речей, які виявилися для мене замалими!:)

А що?
Я - тітонька серйозного віку!:) У мене відповідна вага!:) Що виросло, то виросло, донашиватиму вже!:)

Не так сталося, як гадалося…
«Доброзичливі» сусіди знов поперли на мою неньку… В цей раз вже не тільки на Донбасі…

Тю.
Тищу разів - тю!
Я ж псссссешу та неррррвуюся в перманентному режимі…
Відповідно, ххххудну…
Більш двадцяти кілограмів як корова язиком злизала!:)

Аааааа гардероб в мене який?:)
Гардероб в мене розрахований на попередню вагу!:)

Я почала губити штани!:)
Вивалювалася зі своїх улюблених худєй та светрів!:)
Та я якось вночі під ковдрою навіть з труселів випала!:)

Нещодавно загубила каблучку.
Втретє вже…
А каблучка ця мені дуже до душі. Мені її якось קטיה פ. подарувала!

Попередила увесь свій гуртожиток!
То й що?
Знайшлася каблучка!!!
В кухні під килимком!!!
Одягла її на вказівний палець!:)
Жодного разу в житті ні на кому каблучок в тому місці не бачила! То тепер буду страшенно оригінальною!:)
Поки тримається.

А штани я мотузкою підвʼязую!:)

#історія #речі
Наперсток: Маленький лицарський шолом для великої праці 🧵
Якщо ви думаєте, що наперсток — це просто крихітний металевий ковпачок, який загубився в бабусиній скриньці для шиття, то ви глибоко помиляєтеся. Це один із найдавніших винаходів людства, який протягом тисячоліть рятував пальці майстрів від кривавих мозолів, а іноді навіть служив символом любові та статусу.

🧤 Захист, старіший за піраміди

Люди почали шити одяг ще в кам’яному віці, використовуючи кістяні голки та жили тварин. Щоб проштовхнути таку «голку» крізь грубу шкіру мамонта, потрібна була чимала сила, і пальці страждали першими. Найдавніші наперстки робили з товстої шкіри, золота, бронзи або навіть слонової кістки. Археологи знаходили такі девайси в руїнах Помпеї та в давньоєгипетських гробницях. Тоді наперсток був не просто інструментом, а справжнім «лицарським шоломом» для подушечки пальця.

💍 Від кохання до прагматизму

У Середньовіччі та в епоху Відродження наперстки стали ювелірними виробами. Чоловіки дарували своїм обраницям срібні та золоті наперстки, прикрашені емаллю, дорогоцінним камінням та вигравіруваними девізами на кшталт «Праця в радість».
Цікавий факт: до появи обручок у деяких громадах (наприклад, у пуритан) нареченим дарували саме наперстки. Жінки зрізали нижню частину, перетворюючи її на кільце, яке можна було носити на знак заручин, не порушуючи суворих релігійних заборон на прикраси.

⚙️ Промислова революція та «ямки»

Ви колись замислювалися, навіщо на наперстку ці маленькі заглиблення (лунки)? Це не декор. Без них голка просто зісковзувала б із металевої поверхні прямо вам під ніготь. До XVIII століття ці ямки робили вручну спеціальним зубилом. Лише з початком масового виробництва наперстки стали такими, якими ми їх знаємо сьогодні — сталевими, легкими та ідеально функціональними.

🏠 Більше ніж шиття

Наперсток залишив слід і в культурі.
У грі «Монополія» одна з класичних фішок — саме наперсток (хоча в останніх версіях його замінили, що викликало хвилю обурення у фанатів).
У казці про Пітера Пена Венді дарує Пітеру наперсток, і той, не знаючи, що таке поцілунок, вважає, що це саме він і є.
В англійській мові є вислів "just a thimbleful" (лише на наперсток), що означає мізерну кількість чогось, зазвичай напою.

✨ Філософія дрібниці

Наперсток — це гімн ручній праці. У світі, де одяг шиють роботи, він нагадує нам про часи, коли кожна річ створювалася годинами, стібок за стібком. Це предмет, який вчить терпінню: він каже нам, що навіть найскладнішу роботу можна виконати, якщо захистити себе від болю і рухатися вперед по одному міліметру за раз.

⚠️ Олександр Смакула. Українець, без якого не було б сучасної оптики.

Іноді світ користується чиїмось відкриттями щодня, але майже ніхто не знає імені цієї людини. Олександр Смакула є саме таким випадком.

✅️ Хто він був.

Олександр Смакула народився на Тернопільщині. Він був фізиком і оптиком. Спокійним ученим, а не публічною фігурою. Його не цікавила слава. Його цікавило, чому світло поводиться саме так.

✅️ Просте відкриття з великим ефектом.

У 1930-х роках Смакула працював у Німеччині, в компанії Carl Zeiss. Саме там він зробив відкриття, яке сьогодні здається буденним. Він придумав антиблікове покриття для лінз. Якщо просто, це спеціальний шар, який зменшує відбивання світла від скла. До цього зображення були тьмяні, багато світла губилося та оптика працювала гірше, ніж могла. Після цього все змінилося.

✅️ Чому це важливо насправді?

Завдяки відкриттю Смакули об’єктиви стали чіткішими, камери почали давати кращу картинку, телескопи побачили далі, а прилади стали точнішими. Без цього не працювала б сучасна фотографія, кінокамери, наукова оптика, а згодом і супутники. Це не гучна фраза, а технічний факт.

✅️ Чому про нього мало говорять?

Після війни Смакула емігрував до США. Там він працював у науці, викладав, досліджував. Але не займався самопросуванням, не писав мемуарів та не був публічною людиною. Його відкриття стали частиною технологій. І ім’я поступово відійшло на другий план.

✅️ Коли винахід стає невидимим.

Сьогодні антиблікове покриття є всюди. У камерах, телефонах, супутниках та наукових приладах. Ми його не помічаємо. Бо воно просто працює. Але за цим "просто" стоїть конкретна людина. Українець. Учений. Без гучних слів. І це мабуть, найчесніша форма спадщини.

#історія #речі
💄 Губна помада: Від ритуалу до бунту, або Як фарба на губах змінила світ.
​Ось річ, яка пройшла шлях від атрибуту жерців до символу жіночої емансипації, від знаряддя спокуси до бойової розмальовки. Її історія така ж насичена, як колір «фуксія» на п'ятничній вечірці, і така ж заплутана, як спроба нафарбувати губи в таксі під час крутого повороту.

​🏛️ Стародавні "б'юті-хакі"

Перші поціновувачі яскравих губ з'явилися задовго до ери Instagram. У Месопотамії жінки (і чоловіки теж!) подрібнювали дорогоцінні камені й змішували їх з воском, щоб отримати блиск. Стародавні єгиптяни, звісно, не могли пройти повз: Клеопатра, подейкують, використовувала товчених жуків-кошеніль, щоб досягти глибокого червоного відтінку. (Так, сьогодні це звучить як рецепт із програми "Вижити за будь-яку ціну", але тоді це був пік гламуру). Помада тоді мала не так спокусливу, як ритуальну функцію — показати статус або відігнати злих духів (або й те, й інше, бо хто посміє сперечатися з нафарбованими губами?).

​⚔️ Середньовічні заборони та прихований шик

Середньовіччя, як ви знаєте, було не дуже толерантним до всього "зайвого", а надто до косметики. Церква оголосила помаду диявольським винарядом, а жінок, що нею користувалися, могли звинуватити у чаклунстві. Тож, якщо ви хотіли бути яскравою, доводилося діяти приховано: кусати губи чи натирати їх соком буряка. Така собі "природна краса" з елементами садомазохізму.

​👑 Королівський блиск і театральний пафос

Відродження помади почалося в XVI столітті, завдяки англійській королеві Єлизаветі I. Вона любила фарбувати губи яскраво-червоним (щоб виділятися на тлі блідої шкіри) і вважала, що це ознака благородства. Пізніше помада стала невід'ємним атрибутом акторів і актрис. Уявіть собі: "Привид опери" без нафарбованих губ — це просто привид, що забув вимкнути світло.

​🚂 Революція у тюбику: Вікторіанська епоха та суфражистки

Вікторіанська епоха знову загнала помаду в підпілля, вважаючи її вульгарною. Проте на початку XX століття помада стала символом бунту. Суфражистки, борючись за виборчі права, фарбували губи яскраво-червоним під час своїх демонстрацій. Це був їхній спосіб заявити: "Ми тут! Ми помітні! І ми не будемо мовчати!". Саме тоді помада стала доступною у зручних металевих тюбиках — справжнє диво технологій!

​🎨 Сьогодні: Від нюду до неону

Сьогодні помада — це не просто косметика, а інструмент самовираження. Вона може бути непомітною "нюдовою" для офісу, зухвалою червоною для побачення чи екстравагантною синьою для креативної фотосесії. Вона може зникнути після першої чашки кави або триматися до ранку, як вічна обіцянка.

​ Так що наступного разу, коли ви фарбуєте губи, пам'ятайте: ви не просто наносите колір, ви продовжуєте тисячолітню історію бунту, краси та самовизначення. І хто знає, можливо, ваші губи сьогодні змінять світ? 💋