#поезія Ще пахне сіно. Ще рояться оси. Ще у дуплянках солодко медам. А вже вночі навшпиньки ходить осінь і полум’я жоржин задмухує садам. Ліна Костенко

#поезія ОСІННЯ МАГІЯ Мила Осінь багáття палила Незвичайне, магічне своє. Дивовижна, містична в нім сила В золотистих тонах виграє. Голосисті співають цикади. День усміхнений Осені радий. Вітерець їй медові мов сливи Покривав поцілунком уста. Вів небесний пустун той грайливий Свій танóк. Чарівна, Золота — З фантастичного вся дивоцвіту Вальсувала з ним Осінь по світу. Чорнобривці зірки́-хризантеми Чародійний їй óбруч сплели — Нарядили в свої діадеми, Надухмянили в запах хвали́. Серце п'є той осінній дарунок — Шедевральний, божественний трунок. Мов на фентезі-бáлі ми з Вами. Як прекрасна ти, Осінь, дивами! Люба Курганська

#поезія Осінній вечір Осінній вечір. Свіжість. Прохолода. Яскраве світло ліхтарів. Уже до сну готується природа, Згубивши листя між осінніх днів. Осінній вечір. Місто засинає. Сховалось сонце вже за небокрай. З-за хмар сріблястий місяць визирає І вітерець навіює печаль. Багряне листя тихо облітає, Гілки дерев торкаються зірок. Тепло останнє осінь забирає І знов зима нечутно робить крок. Огорне осінь оксамитом плечі. І холод, хоч листопаду нема. Осінній вечір, загадковий вечір… До міста наближається зима. Rin Okita

#поезія Алфавітний вірш А осінь жінці дуже до лиця, Бо, як і жінка, іноді примхлива. Вона раз сонця шле нам промінця, Глузує згодом - шле холодну зливу. Ґаздує всюди, ну і жінка теж, Де не поглянеш, всюди її видно. Ех! А красі її немає меж. Є в ній і гордості, і втіхи є краплина. Живе, як знає, має свій сюжет. За все відповідає принагідно. Ич! Не хитрує? Ой, хитрує все ж. І це обом вдається дуже гідно. Її характер - різний, як вона, Й радіти, й плакать може, як дитина. Комусь всміхнеться, як своя, проста. Лагідно дивиться, радіє, наче диво. Можливостей? А їх хоч відбавляй. Не всіх їх можна перерахувати. Один раз - пекло, потім - справжній рай, Прощання теж уміє влаштувати. Розміряно ступає і живе, Себе шанує, поважає інших. Так, пам'ятає зроблене усе. Увінчана відвертістю, між іншим. Фразує в кожнім дні своїм життя, Ховає смуток часом у світанні. Ця осінь жінці дуже до лиця, Часом в словах, а часом у мовчанні. Шепоче і співає, як жива, Щаслива, загадкова і кохана. КолисЬ вона, як зіронька ясна, Юрбою заколисана й жадана. Як вже ця осінь жінці до лиця. Марина Лавришин

#поезія Колискова хлопчику-сироті Ніч лягає на місто Чорним важким котом, Накриваючи спішно Темрявою-щитом. Небо зорі розсипле В теплу котячу шерсть. Буде спокій та тиша, Й місяця білий серп. Закружляють комети, Сни несучи в хвостах. Ти дрімай, хай під пледом Теплиться муркота. Спи, не слухай тривоги – Їх проковтне туман. Хай насняться пригоди, Море та помаранч Сонця, злитого в захід, Спи, люлі-лю, малий. Хай у сон прийде мама Й знову все, як колись: Берег, встелений рястом, Сміхом налитий день, В річці плещешся з татом, Човен кудись пливе. Спи, малий, забувайся, Що залишився сам. Війни не обирають, Хто тепер сирота. Через смуту і втрати Вийди у світ з добром. Спи, хай нічка вусатим Буде тобі котом. 03.09.2025 Олеся Репа

#поезія Ми кроїли межу між нами цілісінький серпень — не склалося, яблук не збирано, лан не дожали, коліна і пальці стерпли. Долю проріже кривим серпантином із сірого гравію, як тіло кобри. Як не бийся над рівним зрізом, а буде краяти. Серп оживає, підморгує на грудях ночі і відтинає буденне. Пасок обернеться зашморгом, назавжди зурочить. Очі заліплені медом, зав'язані паском зі зміїної шкіри, а будеш смикати, затягне міцніше, стане жарко чи жаско, бо сам пов'язки не знімеш. Кільця ніжно обернуть тебе найщільнішою ковдрою, задуха в обіймах. А як попросиш пощади, не стерпиш, вислизне в небо твоя кишенькова кобра. Повітряна змійка полине до хмар, далеко і високо, літати в рутині, та не бійся втратити. Шворка у твоїх руках: захочеш — висмикнеш. Уляна Лисиця

#поезія Ми прокинемось разом о 7.15. В тихім затишку дому й обіймах весни. Нам не треба спішити, сьогодні в нас свято. Про цей день ми молились і бачили сни. Ти відкриєш повільно жаккардові штори. Вони знехотя світло запустять в наш рай. Я сховаюсь від нього в ковдряному морі, В його хвилях принишкну,  як в храмі лихвар. Ти котячими кроками підеш до кухні. Загуркоче щось з посуду — я не здригнусь. Всі причини боятися звуків відсутні. Лише пам'ять озветься тривожно чомусь. Я покину свій сховок й вгамую цікавість. Обережно, немов в кукурудзі байбак, Зазирну й милуватимусь таїнством кави, Причаститись яким ти так любо забаг. Я водитиму поглядом по твоїх рисах, Карбуватиму обриси вранішніх див. А ти будеш мене дратувати навмисно Наготою своєю, як завжди любив. Ти запросиш мене на прогулянку містом. Ніжно вручиш спаньку рятівний еліксир. Втаємничена в чудо, погоджуся, звісно. Ми ж так довго чекали цей сонячний мир. zapyskyneofitky

#поезія Тиша до тиші, долонями до душі, Світ завмирає, розгублений і німий, Світ зупиняється й не хоче більше спішити, Він хоче вростати у кожну маленьку мить, У кожен світанок, у кожну зоряну ніч, У погляд, у дотик, у ніжне - "поспи, я тут", І він розуміє, що це все тимчасово вічне, І єдино важливим є просто повністю бути. 12.10.2025 Іра Спірідонова

#поезія Знаєш, хто я тобі? Пізня осінь твого́ падолисту. Твій розвіяний привид пожухлого, тьмяного саду. Ти знаходив в мені од хандри споконвічну розраду, Я лиш тінню була. Я забула про себе начисто... Знаєш, хто я тобі? Груша-дичка у травах зів'ялих. Твій спізнілий нектар на вустах вересневого цвіту. Ти шукав не мене. Та отримав ключі од святого завіту. І у спадок тепер маєш душу та погляд зухвалий. Знаєш, хто я тобі? Світлий янгол твоєї безодні. І пістрява канарка, що тужить за зболеним раєм. Та зоря, що крізь темінь віків лиш єдиному сяє. Я спокуса твоя. І дарована кара господня... Людмила Галінська

#поезія Біля мого дому бродить тихо осінь. Гонорова панна. Вже не молода... Човгає ногами. Чи, мені здалося? Може ,то так треба? То така хода... Шарудить листками.ГІлками тріпоче. Зранена дощами. Зраджена не раз... Брязкає ключами. Втримать ще щось хоче. А кругом тумани дивляться крізь час. Сіються крупинки на волосся й скроні... Чи дощі, чи мряка? Скоро буде сніг. А вона все тулить яблука в долоні, І ховає очі, гарні, як горіх. Людмила Галінська