21 квітня 1944 року в урочищі Гурби на Рівненщині відбувся бій південної групи УПА-Північ “Богун” під командуванням Петра Олійника-“Енея” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь проти військ НКВД. Це найбільший бій в історії УПА. Загальна кількість УПівців разом з місцевими мешканцями, які до них приєдналися становила близько 5 тисяч. Південна група УПА мала 2 батареї гармат та кілька мінометних ланок. Війська нквд мали авіацію, яка виконувала розвідувальні функції, бронепоїзди, 15 легких танків, кінноту. Загальна кількість солдат становила близько 30 000. Найзапекліші бої відбулися 21-25 квітня. Знищивши понад 900 більшовиків, підбивши 5 танків, бійцям УПА вдалося вирватися з оточення ворога, який переважав у силі. НКВдівці спалили навколишні села Гурби та Антонівці, а мешканців вивезли. Кількість загиблих військових і цивільних під час тих подій донині точно не встановлена. 18 травня 2007 року, в урочищі Гурби, на місці боїв відбулось урочисте відкриття меморіалу пам'яті загиблим воїнам УПА.

#архів 26–28 квітня 1945 р. відбувся бій УПА під Радеховом. Метою атаки Української Повстанської армії на районний центр Радехів було звільнення політичних в’язнів із місцевого табору. Підпільникам було відомо, що в Радехові совєцькі каральні органи утримують близько 200 осіб. Курінний УПА Василь Василяшко («Перемога») скликав напередодні атаки нараду, в якій визначив задачі і відтинки фронту для кожного підрозділу. Пізно ввечері 26 квітня 1945 р. сотня Василя Василяшка «Галайда-1» разом з загонами «Перебийніс», «Тигри», «Пролом» та «Кочовики», а також бойовою групою Служби Безпеки ОУН під проводом Дмитра Куп’яка («Клея») розпочали атаку. Гранатами були знищені будинки нквд, окупанти в паніці потікали. Повстанці захопили табір і звільнили звідти понад 200 політв’язнів. Після цього повстанські відділи відступили з міста і зайняли позиції на горі між селами Тишиця і Воля (Волиця) Радвенська. По дорозі відділ «Кочовики» наткнувся на супротивника і прицільним вогнем знищив 15 енкаведистів, решта відступили. 28 квітня енкаведисти стягнули підкріплення і великими силами 2-го прикордонного загону нквд пішли з усіх сторін в наступ на позиції повстанців. Протягом десяти годин повстанці відбивали всі атаки, а коли стемніло, сильним ударом прорвали ворожий стрій і відійшли в ліси. 🕯В бою під Радеховом загинули близько 170 повстанців і ще 200 були поранені. Енкаведисти втратили до 450 убитими і 300 пораненими.

#особистості 2 лютого 1901 року у с. Чаплі (нині територія м. Дніпро) народився Валер’ян Підмогильний, письменник, талановитий прозаїк доби Розстріляного відродження. Свої перші пригодницькі твори видавав під псевдонімом Лорд Лістер. Походив з бідної селянської родини. Батько Валер’яна Підмогильного завідував маєтком місцевого поміщика, помер рано. «Так мало батьківських пестощів випало на мою долю», – писав Валер’ян Підмогильний. Його односельчани згадують переважно про матір письменника. Вона була звичайною селянкою, без освіти, яка працювала в економії графа Воронцова-Дашкова і виділялася надзвичайною природною інтелігентністю. Навчався юнак спочатку в церковно-приходській школі. Згодом, до 1918-го року у Катеринославському реальному училищі. «Валеріан був надзвичайно здібним хлопцем. – згадувала мешканка села Чаплі Ярушевська, – Було, послухає уважно урок і вже вдома не повторює. А натомість набере в учителів і знайомих стоси книг і просиджує над ними цілу ніч. Він дружив з моїм братом Степаном. Був тихий, сором'язливий. Любив ходити на сінокіс, на рибалку до Дніпра. І вже тоді мій брат хвалився, що Валеріан пише вірші і оповідання». Він вивчав іноземні мови й переклав на українську твори Дені Дідро, Клода Гельвеція, Оноре де Бальзака, Анатоля Франса. Він був одним із організаторів літературного угруповання «Ланка», яке 1926-го переіменоване в «Марс». Сюди входили талановиті письменники Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Євген Плужник, Дмитро Фальківський. Потужна літературна та видавнича діяльність сприяли популярності та авторитету Валер’яна Підмогильного. 8 грудня 1934-го НКВДисти заарештували письменника за начебто «участь у терористичній організації, яка мала на меті терор проти керівників партії». Слідство сфабрикувало приналежність до «організації» Євгена Плужника, Миколу Куліша, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Миколу Любченка (Кость Котко) – загалом 18 людей. На допитах Підмогильний не визнавав себе винним. Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР у березні 1935-го його засудили на десять років позбавлення волі. Покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення, продовжував писати. 🕯3 листопада 1937-го Валер’яна Підмогильного разом з понад тисячею інших українських політичних в’язнів розстріляли в урочищі Сандармох. Так совєцька влада відсвяткувала 20-річчя Жовтневого перевороту.

Запрошую приєднуватися до телеграмканалу UА «УКРАЇНА.ДОРОГАМИ ЧАСУ...» тисни на посилання 👉 https://t.me/RuslanSpeaks Друзі як завжди запрошую вас до аудіобіліотеки Української літератури.Багатий вибір книг українських письменників як класиків так і сучасних. Українська мова та література довгий час вважались за "колхоз" були не "втренді" в своїй Державі Україні.Ось тому ми з вами і маємо покоління "какаяразница" яким байдуже що то за країна така Україна.Які є невігласами і сіють невігластво навкруги себе."люди" без свідомості та національного коріння......І як факт ми бачимо до чого це призвело. ВІЙНА. Де першочерговою метою окупанта є, стерти свідомість, пам'ять про історію України.Знишити прояви Національної свідомості та патріотизму.....За все що зветься УКРАЇНСТВОМ - СМЕРТЬ. Але ж про це нас попереджали(книги та Українські автори, яких за це знищували в застінках "чк" "нквд" "мгб" "кгб" і теперішнього "фсб" посіпаки руZZkoго мира ).....ТІЛЬКИ ОТ МИ ЦЬОГО НЕ ЧУЛИ І НЕ ХОТІЛИ ЧУТИ. Тож не стійте осторонь,не соромтеся бути УКРАЇНЦЯМИ.ГОВОРИТИ.ДУМАТИ.ЧИТАТИ УКРАЇНСЬКОЮ.БО ДЕРЖАВА НАША УКРАЇНА.ІНШОЇ ТОКОЇ НЕ МАЄ І НЕ БУДЕ! 📚🎙️🎧«Пецики» аудіокниги Українською 🇺🇦 Автор: Шкляр_Геннадій 🎭Жанр: Повість 📖Анотація: Захоплююча пригодницько-гумористична повість, що розповідає про життя невеличкого повоєнного містечка Круглик. Колоритні герої, багато гумору і кумедних ситуацій. https://t.me/RuslanSpeaks ©️ 28.12.2024

26–28 квітня 1945 р. відбувся бій УПА під Радеховом. Метою атаки Української Повстанської армії на районний центр Радехів було звільнення політичних в’язнів із місцевого табору. Підпільникам було відомо, що в Радехові совєцькі каральні органи утримують близько 200 осіб. Курінний УПА Василь Василяшко («Перемога») скликав напередодні атаки нараду, в якій визначив задачі і відтинки фронту для кожного підрозділу. Пізно ввечері 26 квітня 1945 р. сотня Василя Василяшка «Галайда-1» разом з загонами «Перебийніс», «Тигри», «Пролом» та «Кочовики», а також бойовою групою Служби Безпеки ОУН під проводом Дмитра Куп’яка («Клея») розпочали атаку. Гранатами були знищені будинки нквд, окупанти в паніці потікали. Повстанці захопили табір і звільнили звідти понад 200 політв’язнів. Після цього повстанські відділи відступили з міста і зайняли позиції на горі між селами Тишиця і Воля (Волиця) Радвенська. По дорозі відділ «Кочовики» наткнувся на супротивника і прицільним вогнем знищив 15 енкаведистів, решта відступили. 28 квітня енкаведисти стягнули підкріплення і великими силами 2-го прикордонного загону нквд пішли з усіх сторін в наступ на позиції повстанців. Протягом десяти годин повстанці відбивали всі атаки, а коли стемніло, сильним ударом прорвали ворожий стрій і відійшли в ліси. В бою під Радеховом загинули близько 170 повстанців і ще 200 були поранені. Енкаведисти втратили до 450 убитими і 300 пораненими.

#особистості #історія Борис Ткаченко, видатний український мовознавець-україніст, народився 6 лютого 1899 року у Воронежі. Він був не лише дослідником мови, але й талановитим перекладачем класичної літератури та одним із співупорядників «Українського правопису» 1928 року. На жаль, його життя обірвалося трагічно – він став жертвою сталінського терору. Попри те, що мати Бориса Ткаченка походила з російського дворянства, батьки майбутнього мовознавця були україномовними. Батько, Данило Ткаченко, був близьким другом відомого українського письменника та лексикографа Бориса Грінченка та допомагав йому у зборі матеріалів для його славнозвісного словника. Саме Борис Грінченко став хрещеним батьком Бориса Ткаченка, якого назвали на його честь. Після закінчення школи у Воронежі Борис Ткаченко переїхав до Харкова, де у 1923 році закінчив Харківський інститут народної освіти. Тут його вчителем був професор української мови Олекса Синявський, який вплинув на його зацікавлення українською стилістикою та діалектологією. Ткаченко активно працював над методичними брошурами з викладання української мови, а також проводив польові дослідження, щоб зафіксувати та зберегти живу народну мову. Разом із Майком Йогансеном він став співавтором «Загального курсу української мови», брав участь у створенні кількох видань «Практичного російсько-українського словника» та долучився до роботи над «Новим українським правописом» 1928 року. У Харкові Борис Ткаченко познайомився з ще одним видатним мовознавцем – Леонідом Булаховським. Під його керівництвом він здійснив першу спробу створення окремого спеціального курсу стилістики української мови, який отримав назву «Нарис української стилістики» та побачив світ у Харкові в 1929 році. Ця праця базувалася на «Французькій стилістиці» Шарля Баллі, але Ткаченко зумів показати стилістичні явища української мови, використовуючи приклади з художньої літератури, фольклору та народно-розмовної мови. Окрім мовознавства, Борис Ткаченко захоплювався літературним перекладом. Він перекладав твори таких авторів, як Едгар По, Ніколаус Ленау, Проспер Меріме, Олександр Пушкін, Лев Толстой, Олексій Толстой та Антон Чехов з англійської, німецької, французької та російської мов. Борис Ткаченко був частиною кола письменників та поетів «Розстріляного відродження», дружив із Миколою Хвильовим, Майком Йогансеном та Миколою Зеровим. Працюючи старшим науковим співробітником Харківської філії Інституту мовознавства АН УСРР, він одночасно викладав українську мову в Комуністичному університеті та Всеукраїнському інституті підвищення кваліфікації педагогів, а пізніше став консультантом-коректором Партвидаву ЦК КП(б)У. У 1935 році він переїхав до Києва. У грудні 1937 року Бориса Ткаченка було заарештовано за звинуваченням в участі в «антирадянській українській націоналістичній терористичній організації» та зв'язках із троцькістами. Рішенням трійки НКВД його було засуджено до страти та розстріляно 23 грудня 1937 року. Ймовірно, він був похований у Биківнянському лісі під Києвом. Борис Ткаченко був тричі одружений, і один із його синів, Орест Ткаченко, також став відомим мовознавцем. Після розстрілу батька Орест, який виховувався в іншій родині, зазнав переслідувань та цькування, був виключений з піонерської організації. Лише у 1957 році Бориса Ткаченка було реабілітовано посмертно.

НАновини‼️: 13 квітня — «День пам'яті жертв Кати́ні»: не менше 438 офіцерів-євреїв Війська Польського було вбито тоді радянським НКВД. Трагедія, яка залишила глибокий слід в історії, нагадує про злочини минулого та паралелі з сучасною агресією та злочинами путінської РФ. У 1939 році в рядах Війська Польського служило близько 100 000 євреїв, і 6-7% з них займали офіцерські посади. Після поділу Польщі між Гітлером та Сталіним у 1939 році, в ході якого Радянський Союз вторгся в Польщу, було захоплено від 232 до 255 тис. солдатів Війська Польського. Весною 1940 року на підставі наказу Сталіна чекісти розстріляли майже всіх захоплених в полон офіцерів Війська Польського. Серед них були не тільки діючі офіцери-євреї, але й звільнені в запас спеціалісти — лікарі, фармацевти, юристи та інженери, чиї життя були трагічно обірвані через дії НКВД. Згідно з дослідженнями, цифри знищених офіцерів-євреїв коливаються від 400 до 2000 осіб. За різними підрахунками, у братських могилах — так званих «ямах смерті» — в Катині, Твері, Биківні, Харкові та інших місцях лежать від 15 до 24 тис. офіцерів Війська Польського. Один з найбільш відомих євреїв-офіцерів, які загинули в Катині, — це Барух Штейнберг, головний рабин Війська Польського. Він народився в Перемишлянах, нині на території України, і став главою духовної опіки Війська Польського. Штейнберг був одним із найбільш видатних єврейських діячів того часу, активно брав участь у громадському житті Польщі та був прихильником Юзефа Пілсудського. https://nikk.ua/uk/13-kvitnya-den/ #НАновини #NAnews #Катин #Історія #путинськаагресія #Польща #жертвиКатині #євреї #НКВД #пам'ять

#особистості #історія 🕯28 лютого 1938 року у катівні нквд був вбитий Дмитро Тась — український письменник, представник неосимволізму в українській літературі. Дмитро Могилянський у літературному світі більш відомий як Дмитро Тась. Сучасна літературна критика вважає його одним із найкращих українських новелістів 20-х років минулого століття. Народився Дмитро Могилянський у Чернігові 10 лютого 1901 року. Дитинство провів у петербурзі. Щоліта з батьками і сестрами приїздив до Чернігова, де у будинку Раєвського по вулиці Єлецькій жила його бабуся Ганна Миколаївна. 1919 року Дмитро закінчив гімназію у Чернігові. Тут він сформувався як поет, працював журналістом у газетах. Юний поет друкує вірші на сторінках чернігівської земської газети. Про непересічний поетичний талант Дмитра Тася свідчать досконалі за формою рядки його енергійних, сповнених свіжих образів віршів, насичених урбаністичними мотивами і поетичною імпресією. Була у нього і соціологічна, в дусі свого часу, поезія. Добірку віршів молодого літератора подав третій том «Антології української поезії», виданої Книгоспілкою 1930-1931 рр. На жаль, за життя автора не побачила світ збірка віршів Дмитра Тася «Чорний парус». І у Чернігові, а пізніше у Києві та Харкові молодий письменник друкує вірші та оповідання у збірниках «Голод» (Чернігів, 1919), «Квартали» (Харків, 1924), журналах «Глобус», «Життя і революція», «Нова громада» (усі - Київ), «Всесвіт», «Кіно», «Літературний ярмарок» (усі - Харків), «Селянське життя» (Чернігів), газетах «Література, наука, мистецтво» (Харків), «Кооперація голодаючим», «Чернігівська земська газета», «Чернігівщина» та інших українських виданнях. Із 1925 року Дмитро Тась працював журналістом у Києві, з 1930 року – у Харкові. Дмитра Тася, як і його сестру Лідію Могилянську (розстріляна 1937 р.), силоміць було вилучено з літератури. Хоч і не встиг талановитий автор розкрити свій письменницький потенціал, але і з того літературного спадку Дмитра Тася, що дійшов до нас, відчуваємо цінність його творчого доробку. 28 січня 1938 року Дмитро Тась-Могилянський був заарештований органами НКВД у Харкові. Звинувачений в активній контрреволюційній націоналістичній діяльності в Україні, засуджений до розстрілу. 🕯Через місяць вирок було виконано. 14 березня 1958 року Дмитра Могилянського реабілітовано.

7 квітня 1944 р. була прийнята директива нквд ссср № 130 про виселення сімей оунівців до Красноярського краю, в Іркутську, Омську та Новосибірську області. Після вигнання нацистів, на західноукраїнських землях знову розпочалася «радянізація», що супроводжувалась масовими репресіями проти «ворогів народу», арештами, вбивствами, депортаціями Депортації місцевого населення у віддалені регіони ссср розпочалися ще з 1939 року. Від жовтня-листопада 1939 року по липень 1941-го із Заходу України було переселено близько 1 млн осіб. У листі до Папи Римського від 7 листопада 1941 року митрополит Андрей Шептицький наголошував, що військами нквд загалом було вислано до Сибіру, заарештовано або страчено 200 тисяч українців із Львівської єпархії, а всі втрати українців у Галичині сягали 400 тисяч. До віддалених районів росії висилалися також поляки та євреї. Переселенські акції стали ефективним засобом для примирення населення з ідеологічними та політичними цілями совєцького тоталітарного режиму. Депортаційна політика радянської влади на західноукраїнських землях стосувалася, насамперед, членів ОУН та воїнів УПА, їхніх сімей, а також осіб, що підтримували український національно-визвольний рух. 7 квітня 1944 року вийшла директива нквд ссср № 130 про виселення сімей оунівців (19 тисяч осіб) до Красноярського краю, в Іркутську, Омську та Новосибірську області. На підставі цієї директиви нарком внутрішніх справ усср Василь Рясний підготував інструкцію-вказівку про порядок проведення виселення сімей активних учасників націоналістичного підпілля, що була терміново поширена по всіх районних відділах унквд-умдб західних областей усср. Відтак у кожному районі були складені списки сімей учасників національно-визвольної боротьби, яких потрібно виселити. До списків включали усе чоловіче населення віком від 15 років. Лише у Львівській області на виконання цієї директиви у жовтні 1944 року були підготовлені списки на виселення 10 517 осіб. Вже через рік у віддалених регіонах ссср було близько 2 млн 230 тисяч 500 спецпоселенців, серед яких – 20 800 оунівців. Спецпереселенців використовували як дешеву робочу силу на лісоповалах та в інших трудомістких процесах. Сім’ї, які не мали працездатних осіб, потерпали від злиднів. За спецпереселенцями було встановлено агентурно-оперативний нагляд, а на великих залізничних станціях – оперативні заслони. За втечу з місця поселення термін заслання замінювався ув’язненням у виправно-трудових таборах. Масові депортації тривали до смерті сталіна в березні 1953 року, однак ще до 1956 року для депортованих існували правові обмеження.