21 квітня 1944 року в урочищі Гурби на Рівненщині відбувся бій південної групи УПА-Північ “Богун” під командуванням Петра Олійника-“Енея” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь проти військ НКВД. Це найбільший бій в історії УПА.

Загальна кількість УПівців разом з місцевими мешканцями, які до них приєдналися становила близько 5 тисяч. Південна група УПА мала 2 батареї гармат та кілька мінометних ланок.

Війська нквд мали авіацію, яка виконувала розвідувальні функції, бронепоїзди, 15 легких танків, кінноту. Загальна кількість солдат становила близько 30 000.

Найзапекліші бої відбулися 21-25 квітня. Знищивши понад 900 більшовиків, підбивши 5 танків, бійцям УПА вдалося вирватися з оточення ворога, який переважав у силі.

НКВдівці спалили навколишні села Гурби та Антонівці, а мешканців вивезли. Кількість загиблих військових і цивільних під час тих подій донині точно не встановлена.

18 травня 2007 року, в урочищі Гурби, на місці боїв відбулось урочисте відкриття меморіалу пам'яті загиблим воїнам УПА.

26–28 квітня 1945 р. відбувся бій УПА під Радеховом.

Метою атаки Української Повстанської армії на районний центр Радехів було звільнення політичних в’язнів із місцевого табору. Підпільникам було відомо, що в Радехові совєцькі каральні органи утримують близько 200 осіб. Курінний УПА Василь Василяшко («Перемога») скликав напередодні атаки нараду, в якій визначив задачі і відтинки фронту для кожного підрозділу. Пізно ввечері 26 квітня 1945 р. сотня Василя Василяшка «Галайда-1» разом з загонами «Перебийніс», «Тигри», «Пролом» та «Кочовики», а також бойовою групою Служби Безпеки ОУН під проводом Дмитра Куп’яка («Клея») розпочали атаку. Гранатами були знищені будинки нквд, окупанти в паніці потікали. Повстанці захопили табір і звільнили звідти понад 200 політв’язнів.

Після цього повстанські відділи відступили з міста і зайняли позиції на горі між селами Тишиця і Воля (Волиця) Радвенська. По дорозі відділ «Кочовики» наткнувся на супротивника і прицільним вогнем знищив 15 енкаведистів, решта відступили. 28 квітня енкаведисти стягнули підкріплення і великими силами 2-го прикордонного загону нквд пішли з усіх сторін в наступ на позиції повстанців. Протягом десяти годин повстанці відбивали всі атаки, а коли стемніло, сильним ударом прорвали ворожий стрій і відійшли в ліси. В бою під Радеховом загинули близько 170 повстанців і ще 200 були поранені. Енкаведисти втратили до 450 убитими і 300 пораненими.

5 серпня 1937 року — день початку «Великого терору».

У цей день наказом нквд № 00447 вступила в дію постанова Політбюро цк вкп(б) від 2 липня 1937 року «Про антисовєцькі елементи».

Розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху «чистка» суспільства від реальних та потенційних опонентів владі, від елементів, які «не годилися для будівництва комунізму». Теоретичне обґрунтування цих заходів здійснив новий нарком нквд Ніколай Єжов, а вдосконалив особисто Сталін.

Ретельно проводилася «чистка» партійних лав та органів безпеки. Політбюро цк кп(б)у розіслало по областях усср вказівку про формування позасудового репресивного органу – обласних «трійок», створених для спрощення процедури засудження.

Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією – на ув’язнення в таборах гулаг (рос: Главное управление лагерей) нквд ссср. Якщо первинний ліміт для усср за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 р. він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ усср Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.

За період «Великого терору» на території усср, за оцінками істориків, було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та таборів.

Лише в урочищі Сандармох поблизу міста Медвеж’єгорська в Карелії у період 27 жовтня – 4 листопада 1937 року з нагоди наближення 20-річчя Жовтневої революції було розстріляно 1111 осіб, із них 287 українців та осіб, долі яких пов’язані з Україною. Серед них - Лесь Курбас, Микола Куліш, Марко Вороний, Микола Зеров, Валер'ян Підмогильний та інші яскраві постаті українського відродження 20-х років ХХ століття.

7 квітня 1944 р. була прийнята директива нквд ссср № 130 про виселення сімей оунівців до Красноярського краю, в Іркутську, Омську та Новосибірську області.

Після вигнання нацистів, на західноукраїнських землях знову розпочалася «радянізація», що супроводжувалась масовими репресіями проти «ворогів народу», арештами, вбивствами, депортаціями

Депортації місцевого населення у віддалені регіони ссср розпочалися ще з 1939 року. Від жовтня-листопада 1939 року по липень 1941-го із Заходу України було переселено близько 1 млн осіб. У листі до Папи Римського від 7 листопада 1941 року митрополит Андрей Шептицький наголошував, що військами нквд загалом було вислано до Сибіру, заарештовано або страчено 200 тисяч українців із Львівської єпархії, а всі втрати українців у Галичині сягали 400 тисяч. До віддалених районів росії висилалися також поляки та євреї.

Переселенські акції стали ефективним засобом для примирення населення з ідеологічними та політичними цілями совєцького тоталітарного режиму. Депортаційна політика радянської влади на західноукраїнських землях стосувалася, насамперед, членів ОУН та воїнів УПА, їхніх сімей, а також осіб, що підтримували український національно-визвольний рух.

7 квітня 1944 року вийшла директива нквд ссср № 130 про виселення сімей оунівців (19 тисяч осіб) до Красноярського краю, в Іркутську, Омську та Новосибірську області.

На підставі цієї директиви нарком внутрішніх справ усср Василь Рясний підготував інструкцію-вказівку про порядок проведення виселення сімей активних учасників націоналістичного підпілля, що була терміново поширена по всіх районних відділах унквд-умдб західних областей усср. Відтак у кожному районі були складені списки сімей учасників національно-визвольної боротьби, яких потрібно виселити. До списків включали усе чоловіче населення віком від 15 років.

Лише у Львівській області на виконання цієї директиви у жовтні 1944 року були підготовлені списки на виселення 10 517 осіб. Вже через рік у віддалених регіонах ссср було близько 2 млн 230 тисяч 500 спецпоселенців, серед яких – 20 800 оунівців.

Спецпереселенців використовували як дешеву робочу силу на лісоповалах та в інших трудомістких процесах. Сім’ї, які не мали працездатних осіб, потерпали від злиднів. За спецпереселенцями було встановлено агентурно-оперативний нагляд, а на великих залізничних станціях – оперативні заслони. За втечу з місця поселення термін заслання замінювався ув’язненням у виправно-трудових таборах.

Масові депортації тривали до смерті сталіна в березні 1953 року, однак ще до 1956 року для депортованих існували правові обмеження.

Колишній енкаведист, який у формі бандерівця вбивав мирних людей в Галичині в 40-50-х роках перед смертю прийшов на сповідь до священника. Що сказав священник? Читайте і поширюйте!
СПОВІДЬ КОЛИШНЬОГО ПСЕВДОБАНДЕРІВЦЯ

На ім’я голови сільської ради села Н. Заліщицького району зі Східної України надійшов лист такого змісту: «Я - колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у 1944-1945 рр. проводила масові вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей, яких ми вбивали ніби за симпатії до совітської влади. І ось нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти правду, хто насправді проводив оті криваві акції. Мені привиджуються ті нещасні, які просили в нас пощади, але пощади їм не було... Часто у снах чую крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого татка!!!». Він вирвався із рук нашого старшини, при тім укусив його за палець. Тоді старшина вхопив хлопчика за ніжки і з усього маху вдарив об стінку головою… Мозок із розбитої голови дитини бризнув по хаті - на нас, на наші руки, на обличчя. Я за той час розстріляв двох сестричок 10-ти і 12-ти років. Вони заціпеніли від жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько і мати на колінах благали нас, щоб ми пощадили хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара - просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні...» (вони думали, що ми - бандерівці). А ми звинувачували їх у тому, що їхні старші два сини пішли на фронт. Хоч ми добре знали, що людей призовного віку забирали силою, не питаючи, хоче хтось іти на війну чи ні. Таких випадків було багато, але мені запам’ятався особливо оцей. Голос того хлопчика: «Не бий мого татка!». Зойки нещасних сестричок та їхніх батьків останнім часом переслідують мене вдень і вночі. Пішов я у церкву і висповідався. Старенький священик зблідлими вустами прошепотів: «Сину, великі твої гріхи, але оскільки ти каєшся і тебе змушували скоїти такий гріх твої командири, я, як священик, можу дати тобі розгрішення. І дам, але тільки тоді, коли ти напишеш у ті села, де ви проливали невинну кров, та ще й під чужу марку». Я знаю, пане голово, що цього люди не простять мені ніколи - надія тільки на Бога. Адже ішов я убивати людей не сам від себе. Це вони, наші командири-чекісти, змушували нас. Завжди, коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, погрожували: «Хотітє бить чістєнькімі?!! Расстреляєм саміх как собак!!!». Ми боялися один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть під час пиятики. Але коли через якийсь час наш старшина по необережності сам у себе вистрелив з автомата і в муках помер, ми мовчки переглянулись, і я подумав: «Оце тобі, гаде, за тих невинних людей, за того хлопчика...». Хоч у самих теж руки були в крові. Розкажіть, пане голово, усім у селі про мого листа. Хай знають люди, хто насправді знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!!! Це ми, чекісти, так криваво провокували наших людей. А винна в тому сатанинська, кривава, совітська влада...

Р. S. І треба ж, головою сільської ради був якраз син одного із братів, що пішли 1944 року на фронт, батьків яких, сестричок і братика було знищено нелюдами-чекістами у березні 1945 року. Ридав, читаючи листа, голова, і в розпуці бив кулаками об стіл. У неділю пішов до церкви і на сповіді покаявся за свій гріх, що протягом багатьох років він і його родина носили в серці образу та гнів, що проклинали невинних героїв-повстанців, які полягли у боротьбі за волю України і до смерті їхньої родини, як нарешті з’ясувалося, не мали ніякого відношення. На сповіді ридали обидва - голова і священик.
Розповідь тернопільчанина опрацював
Левко ПАРАЩАК.
Часопис «Прикарпаття», 30 квітня 2005 р.
Роман Андрусяк

2 серпня 1888 року народився Кость Буревій, письменник, літературний критик, громадський і політичний діяч, майстер пародії та літературної містифікації.

Походив із бідної селянської родини, що мешкала на Воронежчині. У 15 років вступив до партії есерів. За участь у революційному підпіллі Костя Буревія неодноразово заарештовували. Заслання відбував у Сибіру, відсидів у 68 тюрмах.

Член Комітету членів Всеросійських Установчих зборів – першого антибільшовицького уряду росії. Активно виступав проти більшовицької диктатури. Очолював повстання у Поволжі. Але після арешту чекістами у 1922-му припинив активну політичну діяльність. Відтоді спрямував зусилля на відродження української культури.

Автор брошури «Європа чи росія – про шляхи розвитку сучасної літератури». Серед найбільш відомих творів – «Колчаківщина», «Опортунія», «Автоекзекуція», «Павло Полуботок». В останньому гетьман Полуботок, який у дилемі між підтримкою Пилипа Орлика та пошуком компромісу із Московщиною вибрав останнє, помирає в петербурзькій в’язниці зі словами: «О! Тепер я добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!».

У 1927-1930 роки під псевдонімом Едвард Стріха писав літературні містифікації, що сприяли викриттю підлабузницької до радянської влади «пролетарської літератури» в Україні.

Заарештований як член української групи «терористів-білогвардійців». Розстріляний 18 грудня 1934-го в застінках київської тюрми нквд.

Страчений разом з групою українських письменників за вигадану "організацію підготовки терористичних актів…". У нквд також загинули спогади Буревія "Мертві петлі: тюремні мемуари (1903–1917)". Родина Буревія 1949 емігрувала до США, де його дочка Оксана Буревій-Яценко видала окремою збіркою частину врятованої спадщини батька.

Зеленський діє в "найкращих" традиціях нацистів та нквд.
А на накладені на Петро Порошенко превентивні санкції передовсім вдаряють по забезпеченні ЗСУ.

Тобто, на думку Зеленського допомога армії це злочин і становить небезпеку???!!!🤬🤬🤬

🕯18 травня 1944 року комуністична влада розпочала операцію з депортації кримських татар з Кримського півострова.

Протягом 18-20 травня людей викидали з домівок і насильно вивозили у віддалені регіони СРСР без права повернення. О 3 годині ранку 18 травня співробітники НКВД, яких до цієї справи було залучено 32 тис, вдиралися в будинки, виділяли на збори від кількох хвилин до півгодини і зганяли людей. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід. Для перевезення яких було використано 67 ешелонів. За ці дні депортовано понад 180 тис. кримських татар.

При переїзді загинули близько 8 тисяч людей, більшість з яких - діти і літні люди. Найпоширеніші причини смерті – спрага і тиф.

Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, частина кримських татар в дорозі загинула.

За перші три роки після переселення від голоду, виснаження і хвороб померли, за різними оцінками, від 20 до 46% всіх депортованих. Серед померлих за перший рік майже половина – діти до 16 років.

Переважну більшість кримських татар перевезли до так званих спецпоселень – оточених воєнізованою охороною, блокпостами і огороджених колючим дротом територій, які скоріше нагадували трудові табори, а не поселення мирних людей. Приїжджі були дешевою робочою силою і їх використовували для праці в колгоспах, радгоспах і на промислових підприємствах.

4 липня 1944 року, НКВД офіційно поінформував Сталіна про те, що спецоперація “переселення кримських татар” завершена.

14 липня 1944 року до Криму дозволили переселитися 51 тисячі людей, переважно росіян. Їм надали для проживання опустілі оселі кримських татар.

30 червня 1945 року радянська влада скасувала автономію Кримської АРСР і приєднала Крим до Російської РФСР.

У 1948 році Москва визнала кримських татар довічними переселенцями. Тих, хто без дозволу НКВД виходив за межі свого спецпоселення, наприклад, щоб провідати родичів, наражалися на небезпеку 20-річного ув'язнення. Такі випадки траплялися.

Протягом 1950-х і 1960-х років киримли боролися за своє право повернутися на історичну батьківщину, в тому числі за допомогою демонстрацій в узбецьких містах. У 1968 році приводом однієї з таких акцій став день народження Леніна. Влада відповіла силою і розігнала мітинг.

Політичні акції кримських татар привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму”, який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укорінення кримських татар в Узбекистані.

Поступово кримським татарам вдалося домогтися розширення своїх прав. Проте неформальна, але від цього не менш сувора заборона на їхнє повернення до Криму, діяла аж до 1989 року.

У 2006 році курултай кримськотатарського народу звернувся до Верховної Ради з проханням визнати депортацію геноцидом. У 2015 році Верховна Рада України визнала депортацію кримськотатарського народу у 1944 році геноцидом. 245 депутатів підтримали відповідне рішення. 18 травня встановлено як День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Окремою поправкою засудили сучасні утиски кримських татар.

🔉З Криму все почалося. Кримом все і закінчиться ! ✊

💔18 травня 1944 року – дата, що закарбувалася у пам’яті кримськотатарського народу як день скорботи, день втрати, день геноциду. У цей день радянська влада розпочала масову депортацію кримських татар, прирікаючи їх на страждання, голод, смерть.

О четвертій ранку у двері їхніх домівок загримали приклади гвинтівок. Війська НКВД дали лише 15 хвилин на збори[43dcd9a7-70db-4a1f-b0ae-981daa162054](https://nv.ua/ukr/ukraine/events/deportaciya-krimskih-tatar-shcho-vid... "1"). Людей, незалежно від віку чи стану здоров’я, зганяли у товарні вагони, що стали для багатьох братськими могилами. Їх звинувачували у «зраді Батьківщини», у співпраці з нацистами[43dcd9a7-70db-4a1f-b0ae-981daa162054](https://fakty.com.ua/ua/ukraine/20250518-borotba-za-vyzhyvannya-yak-k... "2"). Це була брехня, вигадана для виправдання етнічної чистки.

Депортація стала вироком для десятків тисяч кримських татар. Виснажливий шлях у вагонах без їжі та води, нестерпні умови спецпоселень, примусова праця – усе це забрало життя майже половини депортованих[43dcd9a7-70db-4a1f-b0ae-981daa162054](https://history.rayon.in.ua/news/806426-komunistichna-vlada-srsr-81-r... "3"). Їх позбавили права на рідну землю, на мову, на культуру.

Сьогодні, через десятиліття, історія повторюється. роZZійські загарбники, що окупували Крим у 2014 році, продовжують політику репресій. Заборона Меджлісу, арешти, зникнення, тортури[43dcd9a7-70db-4a1f-b0ae-981daa162054](https://www.radiosvoboda.org/a/news-mzs-deportatsia-krymskykh-tatar/33... "4") – усе це стало новою реальністю для кримських татар. Крим перетворився на військову базу, а його народ – на заручників режиму[43dcd9a7-70db-4a1f-b0ae-981daa162054](https://suspilne.media/crimea/952605-radari-sistemi-ppo-ta-tisaci-vij... "5").

Але Крим – це Україна🇺🇦 І як тоді, у 1944-му, кримські татари не скорилися, так і сьогодні вони продовжують боротьбу. Їхня пам’ять – це зброя, їхня правда – це сила.

🔉З Криму все почалося. Кримом все і закінчиться ! ✊

Вічна пам’ять жертвам депортації. Вічна боротьба за СВОБОДУ. Вічна віра у ПЕРЕМОГУ.

💔 18.05.2025

https://t.me/RuslanSpeaks

НАновини‼️: 13 квітня — «День пам'яті жертв Кати́ні»: не менше 438 офіцерів-євреїв Війська Польського було вбито тоді радянським НКВД.

Трагедія, яка залишила глибокий слід в історії, нагадує про злочини минулого та паралелі з сучасною агресією та злочинами путінської РФ.

У 1939 році в рядах Війська Польського служило близько 100 000 євреїв, і 6-7% з них займали офіцерські посади.

Після поділу Польщі між Гітлером та Сталіним у 1939 році, в ході якого Радянський Союз вторгся в Польщу, було захоплено від 232 до 255 тис. солдатів Війська Польського. Весною 1940 року на підставі наказу Сталіна чекісти розстріляли майже всіх захоплених в полон офіцерів Війська Польського.

Серед них були не тільки діючі офіцери-євреї, але й звільнені в запас спеціалісти — лікарі, фармацевти, юристи та інженери, чиї життя були трагічно обірвані через дії НКВД.

Згідно з дослідженнями, цифри знищених офіцерів-євреїв коливаються від 400 до 2000 осіб.

За різними підрахунками, у братських могилах — так званих «ямах смерті» — в Катині, Твері, Биківні, Харкові та інших місцях лежать від 15 до 24 тис. офіцерів Війська Польського.

Один з найбільш відомих євреїв-офіцерів, які загинули в Катині, — це Барух Штейнберг, головний рабин Війська Польського. Він народився в Перемишлянах, нині на території України, і став главою духовної опіки Війська Польського. Штейнберг був одним із найбільш видатних єврейських діячів того часу, активно брав участь у громадському житті Польщі та був прихильником Юзефа Пілсудського.

https://nikk.ua/uk/13-kvitnya-den/

#НАновини #NAnews #Катин #Історія #путинськаагресія #Польща #жертвиКатині #євреї #НКВД #пам'ять