Українська
English
«Земля пам’ятає, а люди мовчать»
— Тягни, синку, тягни... Оце самосад...Трісці його ковіньку! Не те що ваші городські «палички». Від нього аж у п’ятах шкварчить, — дід розкурив самокрутку, і густий, сизий дим поплив між вишнями, заплутуючись у вечірньому тумані. — Ти от питаєш про секрети нашого сільського життя? А воно тобі треба? Воно ж як той погріб старий: відкриєш ляду — а звідти таким духом пре, шо аж очі виїдає.
Він хитрувато примружився, випускаючи кільце диму.
— Але раз уже вечеря була така добра, та й чарка впала на душу... Слухай. Тільки гляди мені — шоб ні-ні нікому! Бо в нашому краї язик — то ворог. У нас кажуть: «Хто багато знає, той швидко сивіє, а хто зайве каже — той до осені не доживе».
Дід кашлянув і стишив голос до шепоту:
— Бачиш он ту межу, де бузком поросло? Ми з кумом сорок год через ті десять сантиметрів не балакаємо. Всі знають, шо він вночі камені пересував, але ніхто в сільсовєт не піде. Бо «а шо люди скажуть?». Скажуть — судяться, скандальні, роду не знають. Краще мовчки ту сіль під поріг йому посипати, шоб ноги не несли на мій город. Сором, синку, він сильніший за закон.
— А хіба сіль помагає, діду? — не втримався я.
— Помагає, як віриш, — відрізав старий. — У нас і вагітність приховують, поки живіт на ніс не лізе, шоб не зурочили. Жінка каже: «Та то я просто поправилася на хлібах», а сама шепоче замовляння. А як дитя народиться «заскоро» після весілля — кажуть «первак-поспішак», і все життя йому той гріх матері згадують. Дівки наші — вони ж зовні як квіточки, а всередині... Ух! Ти знаєш, як хлопець за дівкою сохне, аж зеленіє? То вона йому «жіночу кров» у вино чи в узвар підмішала. На крові приворот — то зашморг на душі. Він і любить її, і вбити хоче, а піти не може.
Дід знову затягнувся, вогник цигарки на мить вихопив з темряви його глибокі зморшки.
— А про Голод... Коли старі замовкають отак різко — не питай нічого. Дід ще мій казав: «Не питай, хто в тридцять третьому вижив за рахунок сусіда». Всі знають, чий дід у «буксирній бригаді» був, хто останню квасолю з горщика вигрібав. Але в очі тим внукам ніхто не плюне. Бо як почнеш ту правду ворушити — то село згорить від ненависті. Ми навчилися мовчати, шоб жити поруч.
— Невже ніхто ніколи не проговорюється?
— Хіба шо здуру... Та то таке.
–От візьми"в оборот" (прискіпливо придивись ) хоч би молодиць наших. Чоловік на заробітках у Києві чи за кордоном, а вона вже «ворота змастила». І з ким? Буває, шо й з кумою! Ти не витріщайся на мене, я вік прожив... У селі відьомство і блуд — то рідні сестри. Буває, зійдуться дві баби «трави сушити», а сушать вони там зовсім інше... І всі сусіди бачать, як дим з комина не туди йде, і як сміх дівочий з хати чути, де чоловіків три літа не було. «Журавля в чужу криницю» запускають, а вранці — в хустках, до церкви. Носа туди пхати — зась! Бо «свої» — вони на те й свої, шоб один одного за язика тримати. Це такий круговорот: я мовчу про твій гріх, ти мовчиш про мій кущ конопель за сараєм.
Дід сплюнув і потер коліно.
— О-о, а похорон? Оце в нас така штука, шо панотець наш щонеділі на амвоні аж синіє. Кричить, шо ми язичники, шо в пеклі горітимемо за свої «забобони»... А баби? Сидять, хусточки поправляють, а самі думають: «Ти, батюшко, співай, шо в книжці написано, а ми будемо робити, як споконвіку ведеться». Бо то не батюшкине діло — носа сунути туди, де Смерть прийшла.
— І що саме вони роблять? — підштовхнув я його.
— Та все! Тільки труну винесли — під поріг сокиру кладуть, шоб смерть відсікти. Грюкають труною об поріг тричі — Грюк! Грюк! Грюк! — шоб покійник дорогу назад забув. Панотець кричить — «ГРІХ!» а баби потайки мак-видюк розсипають по дорозі до цвинтаря, шоб нечиста сила зернятка збирала і за душею не гналася. Панотець пісочить нас у церкві, каже, шо ми «темні», а баби вийдуть за ворота і шепчуть: «Ти, отче, молодий ще, смерті в очі не бачив, то й мовчи». Бог — у небі, синку, а страх — під ногами.Дід подався вперед, обдавши мене запахом міцного тютюну.
— А тепер наостанок тобі скажу таке, про шо навіть бабам на лавці не кажуть. От візьми Гната з кутка що за вигоном. Живе бобилем сорок год, ніби святий, хата вимазана..., півонами та гладіолусами ввесь двір обсадив. Каже що то культура.Тьфу!
... А всі знають, чого до нього молодий зоотехнік заїжджає «звіти писати» аж до других півнів. І що ти думаєш? Хтось камінням кидає? Ні. Бо Гнат — майстер на всі руки, і слово знає, як кров зупинити. Село — воно прагматичне. Якшо ти людина корисна, то твій «гріх» — то твоя приватна комора. Ми подивимось у другий бік, сплюнемо через плече, але вголос — ні-ні. Бо як порушиш це мовчання, то завтра і про твій гріх згадають.
Дід важко підвівся, обтрусив штани від попелу.
— Село знає все: хто від кого вродив, хто вночі на цвинтар за землею ходив, і хто з ким у соняхах кувиркався. Але це — секрет для своїх. Чужинець приїде — ми йому усміхнемось, молока наллємо. А як тільки машина за поворот — знову засуви на засув, і кожен до свого «чорта» в криницю лізе. Правда в селі — то як гадюка під каменем: поки не чіпаєш — вона спить. А ворухнеш — вжалить так, шо й батюшка не відмолить.
Він подивився на мене суворо, вже не примружившись:
— Іди вже спати. І запам’ятай: як вночі з-за тину тебе хтось на ім’я гукне голосом покійного діда — не озирайся. Бо не все те, шо має голос, має й душу...
Підпишись, тут ще і не таке почуєш, та побачиш
https://t.me/RuslanSpeaks
— Тягни, синку, тягни... Оце самосад...Трісці його ковіньку! Не те що ваші городські «палички». Від нього аж у п’ятах шкварчить, — дід розкурив самокрутку, і густий, сизий дим поплив між вишнями, заплутуючись у вечірньому тумані. — Ти от питаєш про секрети нашого сільського життя? А воно тобі треба? Воно ж як той погріб старий: відкриєш ляду — а звідти таким духом пре, шо аж очі виїдає.
Він хитрувато примружився, випускаючи кільце диму.
— Але раз уже вечеря була така добра, та й чарка впала на душу... Слухай. Тільки гляди мені — шоб ні-ні нікому! Бо в нашому краї язик — то ворог. У нас кажуть: «Хто багато знає, той швидко сивіє, а хто зайве каже — той до осені не доживе».
Дід кашлянув і стишив голос до шепоту:
— Бачиш он ту межу, де бузком поросло? Ми з кумом сорок год через ті десять сантиметрів не балакаємо. Всі знають, шо він вночі камені пересував, але ніхто в сільсовєт не піде. Бо «а шо люди скажуть?». Скажуть — судяться, скандальні, роду не знають. Краще мовчки ту сіль під поріг йому посипати, шоб ноги не несли на мій город. Сором, синку, він сильніший за закон.
— А хіба сіль помагає, діду? — не втримався я.
— Помагає, як віриш, — відрізав старий. — У нас і вагітність приховують, поки живіт на ніс не лізе, шоб не зурочили. Жінка каже: «Та то я просто поправилася на хлібах», а сама шепоче замовляння. А як дитя народиться «заскоро» після весілля — кажуть «первак-поспішак», і все життя йому той гріх матері згадують. Дівки наші — вони ж зовні як квіточки, а всередині... Ух! Ти знаєш, як хлопець за дівкою сохне, аж зеленіє? То вона йому «жіночу кров» у вино чи в узвар підмішала. На крові приворот — то зашморг на душі. Він і любить її, і вбити хоче, а піти не може.
Дід знову затягнувся, вогник цигарки на мить вихопив з темряви його глибокі зморшки.
— А про Голод... Коли старі замовкають отак різко — не питай нічого. Дід ще мій казав: «Не питай, хто в тридцять третьому вижив за рахунок сусіда». Всі знають, чий дід у «буксирній бригаді» був, хто останню квасолю з горщика вигрібав. Але в очі тим внукам ніхто не плюне. Бо як почнеш ту правду ворушити — то село згорить від ненависті. Ми навчилися мовчати, шоб жити поруч.
— Невже ніхто ніколи не проговорюється?
— Хіба шо здуру... Та то таке.
–От візьми"в оборот" (прискіпливо придивись ) хоч би молодиць наших. Чоловік на заробітках у Києві чи за кордоном, а вона вже «ворота змастила». І з ким? Буває, шо й з кумою! Ти не витріщайся на мене, я вік прожив... У селі відьомство і блуд — то рідні сестри. Буває, зійдуться дві баби «трави сушити», а сушать вони там зовсім інше... І всі сусіди бачать, як дим з комина не туди йде, і як сміх дівочий з хати чути, де чоловіків три літа не було. «Журавля в чужу криницю» запускають, а вранці — в хустках, до церкви. Носа туди пхати — зась! Бо «свої» — вони на те й свої, шоб один одного за язика тримати. Це такий круговорот: я мовчу про твій гріх, ти мовчиш про мій кущ конопель за сараєм.
Дід сплюнув і потер коліно.
— О-о, а похорон? Оце в нас така штука, шо панотець наш щонеділі на амвоні аж синіє. Кричить, шо ми язичники, шо в пеклі горітимемо за свої «забобони»... А баби? Сидять, хусточки поправляють, а самі думають: «Ти, батюшко, співай, шо в книжці написано, а ми будемо робити, як споконвіку ведеться». Бо то не батюшкине діло — носа сунути туди, де Смерть прийшла.
— І що саме вони роблять? — підштовхнув я його.
— Та все! Тільки труну винесли — під поріг сокиру кладуть, шоб смерть відсікти. Грюкають труною об поріг тричі — Грюк! Грюк! Грюк! — шоб покійник дорогу назад забув. Панотець кричить — «ГРІХ!» а баби потайки мак-видюк розсипають по дорозі до цвинтаря, шоб нечиста сила зернятка збирала і за душею не гналася. Панотець пісочить нас у церкві, каже, шо ми «темні», а баби вийдуть за ворота і шепчуть: «Ти, отче, молодий ще, смерті в очі не бачив, то й мовчи». Бог — у небі, синку, а страх — під ногами.Дід подався вперед, обдавши мене запахом міцного тютюну.
— А тепер наостанок тобі скажу таке, про шо навіть бабам на лавці не кажуть. От візьми Гната з кутка що за вигоном. Живе бобилем сорок год, ніби святий, хата вимазана..., півонами та гладіолусами ввесь двір обсадив. Каже що то культура.Тьфу!
... А всі знають, чого до нього молодий зоотехнік заїжджає «звіти писати» аж до других півнів. І що ти думаєш? Хтось камінням кидає? Ні. Бо Гнат — майстер на всі руки, і слово знає, як кров зупинити. Село — воно прагматичне. Якшо ти людина корисна, то твій «гріх» — то твоя приватна комора. Ми подивимось у другий бік, сплюнемо через плече, але вголос — ні-ні. Бо як порушиш це мовчання, то завтра і про твій гріх згадають.
Дід важко підвівся, обтрусив штани від попелу.
— Село знає все: хто від кого вродив, хто вночі на цвинтар за землею ходив, і хто з ким у соняхах кувиркався. Але це — секрет для своїх. Чужинець приїде — ми йому усміхнемось, молока наллємо. А як тільки машина за поворот — знову засуви на засув, і кожен до свого «чорта» в криницю лізе. Правда в селі — то як гадюка під каменем: поки не чіпаєш — вона спить. А ворухнеш — вжалить так, шо й батюшка не відмолить.
Він подивився на мене суворо, вже не примружившись:
— Іди вже спати. І запам’ятай: як вночі з-за тину тебе хтось на ім’я гукне голосом покійного діда — не озирайся. Бо не все те, шо має голос, має й душу...
Підпишись, тут ще і не таке почуєш, та побачиш
https://t.me/RuslanSpeaks
«Земля пам’ятає, а люди мовчать»
— Тягни, синку, тягни... Оце самосад...Трісці його ковіньку! Не те що ваші городські «палички». Від нього аж у п’ятах шкварчить, — дід розкурив самокрутку, і густий, сизий дим поплив між вишнями, заплутуючись у вечірньому тумані. — Ти от питаєш про секрети нашого сільського життя? А воно тобі треба? Воно ж як той погріб старий: відкриєш ляду — а звідти таким духом пре, шо аж очі виїдає.
Він хитрувато примружився, випускаючи кільце диму.
— Але раз уже вечеря була така добра, та й чарка впала на душу... Слухай. Тільки гляди мені — шоб ні-ні нікому! Бо в нашому краї язик — то ворог. У нас кажуть: «Хто багато знає, той швидко сивіє, а хто зайве каже — той до осені не доживе».
Дід кашлянув і стишив голос до шепоту:
— Бачиш он ту межу, де бузком поросло? Ми з кумом сорок год через ті десять сантиметрів не балакаємо. Всі знають, шо він вночі камені пересував, але ніхто в сільсовєт не піде. Бо «а шо люди скажуть?». Скажуть — судяться, скандальні, роду не знають. Краще мовчки ту сіль під поріг йому посипати, шоб ноги не несли на мій город. Сором, синку, він сильніший за закон.
— А хіба сіль помагає, діду? — не втримався я.
— Помагає, як віриш, — відрізав старий. — У нас і вагітність приховують, поки живіт на ніс не лізе, шоб не зурочили. Жінка каже: «Та то я просто поправилася на хлібах», а сама шепоче замовляння. А як дитя народиться «заскоро» після весілля — кажуть «первак-поспішак», і все життя йому той гріх матері згадують. Дівки наші — вони ж зовні як квіточки, а всередині... Ух! Ти знаєш, як хлопець за дівкою сохне, аж зеленіє? То вона йому «жіночу кров» у вино чи в узвар підмішала. На крові приворот — то зашморг на душі. Він і любить її, і вбити хоче, а піти не може.
Дід знову затягнувся, вогник цигарки на мить вихопив з темряви його глибокі зморшки.
— А про Голод... Коли старі замовкають отак різко — не питай нічого. Дід ще мій казав: «Не питай, хто в тридцять третьому вижив за рахунок сусіда». Всі знають, чий дід у «буксирній бригаді» був, хто останню квасолю з горщика вигрібав. Але в очі тим внукам ніхто не плюне. Бо як почнеш ту правду ворушити — то село згорить від ненависті. Ми навчилися мовчати, шоб жити поруч.
— Невже ніхто ніколи не проговорюється?
— Хіба шо здуру... Та то таке.
–От візьми"в оборот" (прискіпливо придивись ) хоч би молодиць наших. Чоловік на заробітках у Києві чи за кордоном, а вона вже «ворота змастила». І з ким? Буває, шо й з кумою! Ти не витріщайся на мене, я вік прожив... У селі відьомство і блуд — то рідні сестри. Буває, зійдуться дві баби «трави сушити», а сушать вони там зовсім інше... І всі сусіди бачать, як дим з комина не туди йде, і як сміх дівочий з хати чути, де чоловіків три літа не було. «Журавля в чужу криницю» запускають, а вранці — в хустках, до церкви. Носа туди пхати — зась! Бо «свої» — вони на те й свої, шоб один одного за язика тримати. Це такий круговорот: я мовчу про твій гріх, ти мовчиш про мій кущ конопель за сараєм.
Дід сплюнув і потер коліно.
— О-о, а похорон? Оце в нас така штука, шо панотець наш щонеділі на амвоні аж синіє. Кричить, шо ми язичники, шо в пеклі горітимемо за свої «забобони»... А баби? Сидять, хусточки поправляють, а самі думають: «Ти, батюшко, співай, шо в книжці написано, а ми будемо робити, як споконвіку ведеться». Бо то не батюшкине діло — носа сунути туди, де Смерть прийшла.
— І що саме вони роблять? — підштовхнув я його.
— Та все! Тільки труну винесли — під поріг сокиру кладуть, шоб смерть відсікти. Грюкають труною об поріг тричі — Грюк! Грюк! Грюк! — шоб покійник дорогу назад забув. Панотець кричить — «ГРІХ!» а баби потайки мак-видюк розсипають по дорозі до цвинтаря, шоб нечиста сила зернятка збирала і за душею не гналася. Панотець пісочить нас у церкві, каже, шо ми «темні», а баби вийдуть за ворота і шепчуть: «Ти, отче, молодий ще, смерті в очі не бачив, то й мовчи». Бог — у небі, синку, а страх — під ногами.Дід подався вперед, обдавши мене запахом міцного тютюну.
— А тепер наостанок тобі скажу таке, про шо навіть бабам на лавці не кажуть. От візьми Гната з кутка що за вигоном. Живе бобилем сорок год, ніби святий, хата вимазана..., півонами та гладіолусами ввесь двір обсадив. Каже що то культура.Тьфу!
... А всі знають, чого до нього молодий зоотехнік заїжджає «звіти писати» аж до других півнів. І що ти думаєш? Хтось камінням кидає? Ні. Бо Гнат — майстер на всі руки, і слово знає, як кров зупинити. Село — воно прагматичне. Якшо ти людина корисна, то твій «гріх» — то твоя приватна комора. Ми подивимось у другий бік, сплюнемо через плече, але вголос — ні-ні. Бо як порушиш це мовчання, то завтра і про твій гріх згадають.
Дід важко підвівся, обтрусив штани від попелу.
— Село знає все: хто від кого вродив, хто вночі на цвинтар за землею ходив, і хто з ким у соняхах кувиркався. Але це — секрет для своїх. Чужинець приїде — ми йому усміхнемось, молока наллємо. А як тільки машина за поворот — знову засуви на засув, і кожен до свого «чорта» в криницю лізе. Правда в селі — то як гадюка під каменем: поки не чіпаєш — вона спить. А ворухнеш — вжалить так, шо й батюшка не відмолить.
Він подивився на мене суворо, вже не примружившись:
— Іди вже спати. І запам’ятай: як вночі з-за тину тебе хтось на ім’я гукне голосом покійного діда — не озирайся. Бо не все те, шо має голос, має й душу...
Підпишись, тут ще і не таке почуєш, та побачиш😉🧐
👉 https://t.me/RuslanSpeaks
72переглядів
