#поезія Я — скеля, розчавлена штормом. Я — млявий одеський асфальт. Я — спалена вогнищем Тора. Я — олень у відблиску фар. Ти — спогад про ліс із лисичок. Краватка на шиї туга. Ти — фото, ціловане тричі. Як посмішка чорним птахам. Скажи, це хіба справедливо? Без тебе заварений чай. Безжальна одеська я злива. Я — тріснуте лезо меча. Скажи, це хіба не жорстоко? Без тебе розмішаний ром. Я — вилита з чашки протока. Я — вирване з птаха перо. Ти — віршик напамʼять у школі. Ти — танець на кожні свята. Нудота я. Відчай. Оскома. Я — порвані струни гітар. Ти — музика в автомобілі. Ти — памʼять. Ти — спогад тепла. Ти — мʼяко-колючі обійми. Я — тління. Згоряння. Зола.

У боротьбі за свободу та незалежність України, виконуючи бойове завдання, загинув Олександр Вусатюк — спортсмен, прикордонник, воїн. Йому було лише двадцять один. Молодий, сильний, щирий — Олександр був уособленням нової генерації українців: тих, хто виріс під мирним небом, але став на захист Батьківщини без страху і сумнівів. Випускник Національної академії Державної прикордонної служби України, Олександр поєднував у собі силу спортсмена-гирьовика й мужність воїна. Як член збірної НАДПСУ з гирьового спорту, він не раз виходив на змагальні помости, гідно представляючи Хмельниччину на всеукраїнських турнірах. Його виступи завжди були прикладом волі, витримки та спортивної честі — тієї внутрішньої сили, яку він згодом переніс на поле бою. Прощання з Героєм відбудеться в селі Солобківці на Хмельниччині 1 листопада 2025 року об 11.30. Вічна пам’ять Захиснику України. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian_war #News_Ukraine #спорт #Український_спорт #Ukrainian_sport #Brovarysport #янголи_спорту @Brovarysport🇺🇦🇺🇦🇺🇦 ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

#поезія Вас так ніхто не любить. Я один. Я вас люблю, як проклятий. До смерті. Земля на небі, вечір, щастя, дим, Роки і рік, сніги, водою стерті, Вони мені одне лиш: ви і ви… Димлять століття, води і народи… Моя ви пам’ять степу-ковили, Зорі небесний голос і свободи. Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш: Як світиться він тепло на світанні… Я вас люблю, як сіль свою Сиваш, Як ліс у грудні свій листок останній. © Микола Вінграновський

#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

#світ 🇮🇶 Унікальні водно-болотні угіддя на півдні Іраку — «озерні араби». 🌴 Візитівкою цієї месопотамської Венеції були майстерно збудовані плавучі будинки, зроблені з очерету, зібраного з води — без жодного цвяха, дерева чи скла. Усі вони розташовувались на невеликих островах, створених із утрамбованої глини та очерету. Після здобуття Іраком незалежності від Британії розвиток сільського господарства потребував відведення води з русел Тигру та Євфрату. За часів правління Хусейна почалося поступове зниження рівня води в південних болотах, а у 1985 р. частину території осушили через виявлення там нафти. 🇮🇶🛶 Під час повстань 1991 р. Саддам Хусейн наказав осушити болота Південного Іраку як кару для болотних арабів, які підтримали повстання і дали притулок опозиційним групам. Мешканцям довелося відмовитися від традиційного способу життя та переселитися в інші райони або у табори біженців. За оцінками, лише 1600 із майже 500000 болотних арабів досі живуть у традиційних очеретяних домівках.

#дати 📜 Останній Кошовий: Пам'ять про Петра Калнишевського Сьогодні згадуємо видатну та трагічну постать в історії України – Петра Івановича Калнишевського, останнього кошового отамана Запорізької Січі. Саме 31 жовтня 1803 року він відійшов у вічність на засланні в Соловецькому монастирі, доживши до неймовірного на той час віку – 112 років (за найбільш поширеною версією). 🌟 Шлях Вольності Калнишевський керував Січчю у складний період 1762–1775 років з перервами. Це був час активної колонізації південних земель, воєн з Османською імперією та зміцнення влади Російської імперії. Петро Калнишевський був не лише військовим лідером, а й талановитим адміністратором та дипломатом. За його кошу Запоріжжя переживало економічний підйом: козаки активно розвивали землеробство, скотарство, торгівлю, а сам отаман щедро фінансував будівництво церков і шкіл, зокрема славнозвісний Межигірський монастир 🕌. Він активно відстоював козацькі права та землі, постійно ведучи переговори з імперською адміністрацією. ⛓️ Трагедія Заслання На жаль, його патріотизм і незалежність стали причиною трагедії. У червні 1775 року за наказом імператриці Катерини II Запорізька Січ була підступно ліквідована, а Калнишевський 77-річним був заарештований і без суду засланий до Соловецького монастиря на Білому морі. Його утримували в жахливих умовах, у кам'яному казематі завдовжки трохи більше двох метрів, без права листування та спілкування. У цій "кам'яній могилі" він провів 25 років. Лише у 1801 році, за амністією імператора Олександра I, йому було запропоновано волю, проте старий, сліпий та немічний отаман вирішив залишитися в монастирі, де й помер за два роки. 🕊️ Пам'ять і Канонізація Петро Калнишевський став символом незламності духу та жертовності в боротьбі за українську волю. У 2008 році Українська православна церква Київського патріархату, а пізніше, у 2015 році і Православна церква України, канонізувала його як праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського). Його пам'ять вшановують як великомученика та покровителя українського козацтва.

#світ 🍃ШПИЛІВКА🌳 😍 Шпилівка — мальовниче село в Сумській області, розташоване за 16 км від Сум. 👍🏻Його називають "сумською Швейцарією" через сім пагорбів, що оточують територію. Основна частина села розташована в яру неподалік від річки Псел.🏞️ 🕯️Село має багату історію — засноване у 1697 році. ⏳В його околицях збереглися унікальні археологічні пам’ятки 8—14 століть, включаючи городище та курганний могильник, а також палеонтологічні об’єкти віком понад 30 мільйонів років.📖

Народ, що рашка не змогла покорити...в той час Ви ж пам’ятаєте анекдоти про чукчів? Про всі народи були анекдоти, придумані в нетрях КДБ. Але про чукчів, мені здається, найобразливіші, найпринизливіші. Радянська система, і таким чином теж, мстила чукчам. Знаєте за що? За те, що росіянці 130 років намагалися завоювати чукчів. І не змогли цього зробити саме військовим шляхом. Російсько-чукотські війни продовжувалась з 1641-го по 1778-й роки. І це був ЄДИНИЙ приклад, коли російська імперія визнала свою військову поразку. І була змушена перейти до мирного договору та торгівлі. Жодний інший народ Сибіру так довго і кровопролитною не боровся. Жодний! Чукчі не йшли на жодні переговори з ворогом. Чукотські воїни не один раз винищували експедиційні загони росіян та вщент руйнували закладені ними фортеці. До 1720 року у всьому Сибіру нескореною росіянами залишилася тільки територія, що була населена чукчами. Коли російські козаки досягли Чукотки у 17-му столітті, то їхньою головною метою було стягнення ясака (хутрової данини). Однак чукчі, на відміну від багатьох інших сибірських народів, рішуче відмовлялися його платити і чинили запеклий збройний опір. Перше зафіксоване зіткнення відбулося у 1641 році, коли чукчі напали на російських збирачів ясака в районі Колими. У 1649 році на річці Анадир був заснований Анадирський острог (фортеця), який став головною базою російської військової та адміністративної присутності на крайньому північному сході. У 18-му столітті російська імперія направила масштабні військові експедиції для підкорення чукчів. Одна із них відома як Анадирська партія. Ці походи очолювали Афанасій Шестаков і майор Дмитро Павлуцький. Вони обидва там і загинули. Загін Павлуцького було знищено, а загін Шестакова - захоплено. У війні з чукчами брав участь навіть російський флот. Російські війська вдавалися до жорстоких методів - знищували стійбища, вбивали старійшин. Нічого не нагадує? Сотник Василь Шипіцин покликав на переговори 12 чукотських старійшин і всіх їх убив. Часто чукчі чинили самогубство цілими сім’ями, щоб не загинути від рук завойовників І відповідали партизанськими війнами, завдаючи росіянам значних втрат. Вони уникали прямих сутичок із великими загонами, озброєними гарматами, натомість атакували невеликі групи, обози та остроги, виснажуючи противника. Чукчі демонстрували виняткову мобільність, мужність і винахідливість. І росіяни обісралися. Утримання Анадирського острогу обходилось загарбницькій імперії у понад 1 мільйон рублів. А виручка від ясака була мізерною. Вся імперія з купою грошей не змогла далі тягти виснажливу для себе війну проти значно меншого за чисельністю і ресурсами народу. Чукчі захищали своє. Росіяни прагли забрати те, що їм не належало. І тоді росія була змушена змінити тактику. Це був економічно-дипломатичний компроміс. У 1788 році на річці Анюй відкрили ярмарок - типу «економічна інтеграція через взаємовигідну торгівлю». У 1779 році імператриця Катерина II підписала указ про прийняття чукчів у російське підданство. Чукчі офіційно прийняли російське підданство, але фактично зберегли самоврядування і свободу. Що дозволило їм залишатися відносно незалежними до радянського часу. І вже радянський союз завершив колонізацію чукчів остаточно. Знищуючи мову, культуру, традиційні ремесла, мистецтва, суспільний устрій, військовий дух, релігію, фольклор, міфологію. Чукчі не потрібні росії. Як і інші народи Сибіру. І це значною мірою пов’язано з Арктикою, яка містить значні запаси нафти, газу та мінералів. Корінні народи вимагають дотримання своїх прав під час розробки цих ресурсів, в тому числі права справедливої компенсації та участі в прибутках від видобутку ресурсів, які здійснюються на їхніх історичних землях. Трохи фактів: 1. Етнічна чисельність чукчів становить близько 15–16 тисяч осіб. 2. Серед корінних народів Північного Далекого Сходу (Чукотка та Камчатка), чукчі є найбільш чисельними. Всіх інших значно менше. 3. Найбільшою групою населення Чукотського АО залишаються росіяни - близько 50 відсотків за переписом 2010 року. 4. Лише 5–7 тисяч людей активно розмовляють чукотською мовою. Російська витісняє рідну мову. 5. Чукотська мова має відмінності у вимові між чоловіками та жінками, пов'язані з табу на вимовляння імен родичів чоловіка. 6. Основа життя чукчів - розведення оленів. Олень був усім: їжею, транспортом, одягом, житлом і матеріалом для знарядь. 7. Чукчі були відомі своїм войовничим характером. Цей народ загартований у військовому плані. Кожен чоловік був готовим воїном. 8. Чукчі мали високий рівень самоорганізації. Відсутність централізованої влади чи вождів ускладнювало їхнє підкорення. Навіть після підписання миру, будь-яка окрема община могла відновити бойові дії. 9. Чукчі вірили, що всі природні об'єкти (сонце, місяць, річки, гори, олені, морські звірі) мають дух. Центральна фігура - Шаман. Він виступав посередником між світом людей і світом духів, лікував хвороби, пророкував і супроводжував душі померлих. 10. Різьблення по кістці та моржовому іклу - найвідоміший вид чукотського мистецтва, визнаний у світі і охороняється ЮНЕСКО. 11. Чукчі є одними з найбільш вразливих до кліматичних змін народів, тому тема зміни клімату та вплив на традиційний спосіб життя - це питання життя і смерті. 12. Чукчі, як і багато інших корінних народів Півночі, мають генетичну особливість, яка призводить до уповільненого розщеплення алкоголю в організмі. Це робить їх більш чутливими до його впливу та підвищує ризик розвитку алкогольної залежності. Але питання не лише в генетиці. Генетичний фактор у поєднанні з соціально-економічними труднощами, історичними травмами та відсутністю традицій вживання алкоголю, є причиною високої поширеності проблем з алкоголем серед цих народів. Чим і користувалися завжди колонізатори. 13. Разом з росіянами до чукчів через коряків, чуванців і юкагірів прийшли заразні хвороби, наприклад сифіліс, який по-чукотськи зветься «чуванською або російською хворобою».

КИЇВ ІСТОРИЧНИЙ Вулиця Велика Васильківська та будівля Київського театру оперети, близько 1958 року. Колоризоване фото зроблено з вікна 52-го будинку. Театр оперети був зведений на місці Троїцького народного дому на початку ХХ століття. Після Другої світової війни цей простір відновили, і вже у 1958-му театр став одним із найяскравіших культурних магнітів столиці, куди кияни приходили на вистави, концерти та зустрічі. Сьогодні цей історичний фасад - жива пам’ять міста. Атмосфера столичної вулиці з трамваями та кіосками назавжди залишилася в пам’яті старого Києва. #history_of_Kyiv #News_Kyiv #Kyiv_regionnews #Київ_Київщина #Новини_news #Kyiv

Вважався зниклим безвісти… Сьогодні прощаються із героєм Олексієм Матеєм 🕊️ Солдату Олексію Матею було 44 роки. Він загинув 29 червня 2025 року в районі села Залізнянське Бахмутського району Донецької області. Тривалий час його родина не знала його долі, а нещодавно експертиза ДНК підтвердила найстрашніше. Прощання з Героєм відбудеться 31 жовтня у Макарові та Почепині: • 10:50 — траурний кортеж вул. Богдана Хмельницького (Макарів) • 11:00 — прощання на площі біля пам’ятника Т. Шевченку (Макарів) • 11:30 — кортеж пройде вул. Димитрія Ростовського, Кільцева, Наливайківка, Почепин Героя поховають на кладовищі у Почепині. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни