• ПАМ'ЯТІ ГЕРОЯ
    Старший солдат Микола Клименко на псевдо Пересвіт поліг 15 березня 2022 року в Маріуполі. Він зазнав смертельного осколкового поранення. Воїну було 26 років.

    Микола народився 20 березня 1995 року в селищі Іванків на Київщині. Навчався в школі №1, займався карате та посідав призові місця на змаганнях різного рівня.

    «Ніколи не сидів на місці. Постійно шукав себе, пробував нове, легко знаходив спільну мову з людьми. Любив спорт: карате, академічну греблю, біг. Цікавився біографіями героїв і намагався брати з них приклад», – розповіла мати Світлана.

    Після 8 класу він вступив до Броварського вищого училища фізичної культури за спеціальністю «академічна гребля», незабаром став КМС. Опанував у Київському фаховому коледжі зв’язку фах кабельника, а в університеті імені Бориса Грінченка – професію вчителя фізкультури. У студентські роки захопився бігом на довгі дистанції та триатлоном, долав напівмарафони.

    Не завершивши третій курс, долучився до полку «Азов», де став стрільцем-гранатометником.

    «З початком війни у 2014 році син вирішив піти захищати Україну. На нього вплинуло й бажання наслідувати історичних діячів, які боролися за державність», – сказала Світлана.

    Пересвіт був товариським, багато жартував, його знали в усьому «Азові». Миколу нагородили медаллю «Захиснику Маріуполя» та відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

    «У грудні 2021 року, коли був у відпустці, сказав, що буде війна. Ми злякалися, а він відповів, що пожартував», – поділилася мати.

    У 2022-му в Маріуполі ходив у рейди, знешкоджував техніку противника, що заходила в місто, та брав полонених.

    «1 квітня, у перший день деокупації Іванкова, я дізналася про загибель сина. Про це повідомила тітка, якій вдалося додзвонитися до родичів. Я здала ДНК, і згодом підтвердили збіг, – сказала Світлана.

    «Я завжди пам’ятатиму його з усмішкою. Він був життєрадісним, привітним і завжди готовим допомогти», – додала мати.

    У березні 2023 року Миколу поховали на «Новому кладовищі» в Іванкові.

    Посмертно його нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У Іванкові вулицю Розважівську перейменували на його честь.

    У воїна залишилися мати та брат.
    #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни
    ПАМ'ЯТІ ГЕРОЯ Старший солдат Микола Клименко на псевдо Пересвіт поліг 15 березня 2022 року в Маріуполі. Він зазнав смертельного осколкового поранення. Воїну було 26 років. Микола народився 20 березня 1995 року в селищі Іванків на Київщині. Навчався в школі №1, займався карате та посідав призові місця на змаганнях різного рівня. «Ніколи не сидів на місці. Постійно шукав себе, пробував нове, легко знаходив спільну мову з людьми. Любив спорт: карате, академічну греблю, біг. Цікавився біографіями героїв і намагався брати з них приклад», – розповіла мати Світлана. Після 8 класу він вступив до Броварського вищого училища фізичної культури за спеціальністю «академічна гребля», незабаром став КМС. Опанував у Київському фаховому коледжі зв’язку фах кабельника, а в університеті імені Бориса Грінченка – професію вчителя фізкультури. У студентські роки захопився бігом на довгі дистанції та триатлоном, долав напівмарафони. Не завершивши третій курс, долучився до полку «Азов», де став стрільцем-гранатометником. «З початком війни у 2014 році син вирішив піти захищати Україну. На нього вплинуло й бажання наслідувати історичних діячів, які боролися за державність», – сказала Світлана. Пересвіт був товариським, багато жартував, його знали в усьому «Азові». Миколу нагородили медаллю «Захиснику Маріуполя» та відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». «У грудні 2021 року, коли був у відпустці, сказав, що буде війна. Ми злякалися, а він відповів, що пожартував», – поділилася мати. У 2022-му в Маріуполі ходив у рейди, знешкоджував техніку противника, що заходила в місто, та брав полонених. «1 квітня, у перший день деокупації Іванкова, я дізналася про загибель сина. Про це повідомила тітка, якій вдалося додзвонитися до родичів. Я здала ДНК, і згодом підтвердили збіг, – сказала Світлана. «Я завжди пам’ятатиму його з усмішкою. Він був життєрадісним, привітним і завжди готовим допомогти», – додала мати. У березні 2023 року Миколу поховали на «Новому кладовищі» в Іванкові. Посмертно його нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У Іванкові вулицю Розважівську перейменували на його честь. У воїна залишилися мати та брат. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни
    63views
  • #історія #особистості
    🙏 Патріарх Володимир (Романюк): Символ Нескореної Церкви та Дисидентського Руху.
    Сьогодні, 9 грудня, ми віддаємо шану видатному релігійному діячеві, чиє життя стало втіленням боротьби за українську автокефалію та національну свободу — Патріарху Володимиру (Василю Романюку). Він народився цього дня у 1925 році. 🕯️
    Його біографія є унікальним поєднанням служіння Церкві, участі у визвольному русі та незламного дисидентського опору радянському тоталітаризму.

    Шлях боротьби та випробувань

    Учасник Визвольного Руху: Молодим хлопцем Василь Романюк був пов'язаний з Організацією українських націоналістів (ОУН) та брав участь у діяльності УПА на Прикарпатті, за що був вперше засуджений у 1944 році.
    Багаторічний Політв'язень: Після виходу на волю та прийняття священного сану (у 1964 р.), Романюк продовжив свою діяльність, ставши активним членом правозахисного та дисидентського руху. Його двічі ув'язнювали за антирадянську діяльність, і він провів у таборах та засланні понад 17 років.
    Захисник Мови та Церкви: Під час ув'язнення він був співв'язнем та соратником таких відомих дисидентів, як В'ячеслав Чорновіл та Василь Стус. Він боровся за права українських політв'язнів, засуджував русифікацію та виступав за незалежність українського православ'я.

    На Чолі Відродження

    З настанням незалежності України Патріарх Володимир став одним із головних архітекторів відновлення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), а згодом — Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП).
    У 1993 році він був обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України. 👑 Його патріаршество було коротким, але надзвичайно важливим періодом, що характеризувався боротьбою за визнання УПЦ КП та за єдність українського православ'я.

    Патріарх Володимир трагічно помер у липні 1995 року. Його поховання, яке призвело до подій, відомих як «Чорний вівторок» (сутички під час спроби поховати його на території Софійського собору), стало символічним моментом у боротьбі за українську святиню та свідченням того, наскільки його постать була важливою для національно-духовного відродження.
    #історія #особистості 🙏 Патріарх Володимир (Романюк): Символ Нескореної Церкви та Дисидентського Руху. Сьогодні, 9 грудня, ми віддаємо шану видатному релігійному діячеві, чиє життя стало втіленням боротьби за українську автокефалію та національну свободу — Патріарху Володимиру (Василю Романюку). Він народився цього дня у 1925 році. 🕯️ Його біографія є унікальним поєднанням служіння Церкві, участі у визвольному русі та незламного дисидентського опору радянському тоталітаризму. Шлях боротьби та випробувань Учасник Визвольного Руху: Молодим хлопцем Василь Романюк був пов'язаний з Організацією українських націоналістів (ОУН) та брав участь у діяльності УПА на Прикарпатті, за що був вперше засуджений у 1944 році. Багаторічний Політв'язень: Після виходу на волю та прийняття священного сану (у 1964 р.), Романюк продовжив свою діяльність, ставши активним членом правозахисного та дисидентського руху. Його двічі ув'язнювали за антирадянську діяльність, і він провів у таборах та засланні понад 17 років. Захисник Мови та Церкви: Під час ув'язнення він був співв'язнем та соратником таких відомих дисидентів, як В'ячеслав Чорновіл та Василь Стус. Він боровся за права українських політв'язнів, засуджував русифікацію та виступав за незалежність українського православ'я. На Чолі Відродження З настанням незалежності України Патріарх Володимир став одним із головних архітекторів відновлення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), а згодом — Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП). У 1993 році він був обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України. 👑 Його патріаршество було коротким, але надзвичайно важливим періодом, що характеризувався боротьбою за визнання УПЦ КП та за єдність українського православ'я. Патріарх Володимир трагічно помер у липні 1995 року. Його поховання, яке призвело до подій, відомих як «Чорний вівторок» (сутички під час спроби поховати його на території Софійського собору), стало символічним моментом у боротьбі за українську святиню та свідченням того, наскільки його постать була важливою для національно-духовного відродження.
    Like
    1
    87views
  • #історія #особистості
    ⚓️ Майстер стилю: Джозеф Конрад — класик англійської літератури, народжений в Україні.
    3 грудня 1857 року у Бердичеві (нині Житомирська область) народився Юзеф Теодор Конрад Коженьовський, який увійде в історію світової літератури під іменем Джозефа Конрада. Його біографія є унікальним зразком культурного транзиту: народжений у польській шляхетній родині на українських землях, він став одним із найвидатніших майстрів англійської прози, хоча почав вивчати цю мову лише у 20-річному віці. 📚

    🌊 20 років у морській стихії

    Конрад провів майже два десятиліття свого життя у морі, працюючи від простого матроса до капітана торгового флоту. Його подорожі охоплювали найвіддаленіші куточки світу: Південно-Східну Азію, Африку та Австралію. Цей досвід став невичерпним джерелом для його творчості.
    Теми моря, ізоляції, випробування характеру та моральної неоднозначності, які він так майстерно розкрив, ґрунтувалися на суворих реаліях його морського життя. Конрад, фактично, започаткував новий жанр літератури, де пригодницький сюжет є лише фоном для глибокого психологічного та філософського аналізу. 🗺️

    Моральна тінь імперії

    Серед його найвідоміших творів — «Серце пітьми» (Heart of Darkness), «Лорд Джим» (Lord Jim) та «Ностромо» (Nostromo).
    Саме у «Серці пітьми», де розглядаються психологічні наслідки європейського імперіалізму в Африці, Конрад провів незабутнє дослідження темряви в людській душі. Він був першим, хто по-справжньому оголив моральні суперечності колоніалізму, чим забезпечив собі місце одного з найвпливовіших романістів XX століття.
    Джозеф Конрад залишається потужним символом мультикультурного генія, чия спадщина поєднує трагізм східноєвропейської долі з епічним розмахом океанських пригод. 🇺🇦

    #історія #особистості ⚓️ Майстер стилю: Джозеф Конрад — класик англійської літератури, народжений в Україні. 3 грудня 1857 року у Бердичеві (нині Житомирська область) народився Юзеф Теодор Конрад Коженьовський, який увійде в історію світової літератури під іменем Джозефа Конрада. Його біографія є унікальним зразком культурного транзиту: народжений у польській шляхетній родині на українських землях, він став одним із найвидатніших майстрів англійської прози, хоча почав вивчати цю мову лише у 20-річному віці. 📚 🌊 20 років у морській стихії Конрад провів майже два десятиліття свого життя у морі, працюючи від простого матроса до капітана торгового флоту. Його подорожі охоплювали найвіддаленіші куточки світу: Південно-Східну Азію, Африку та Австралію. Цей досвід став невичерпним джерелом для його творчості. Теми моря, ізоляції, випробування характеру та моральної неоднозначності, які він так майстерно розкрив, ґрунтувалися на суворих реаліях його морського життя. Конрад, фактично, започаткував новий жанр літератури, де пригодницький сюжет є лише фоном для глибокого психологічного та філософського аналізу. 🗺️ Моральна тінь імперії Серед його найвідоміших творів — «Серце пітьми» (Heart of Darkness), «Лорд Джим» (Lord Jim) та «Ностромо» (Nostromo). Саме у «Серці пітьми», де розглядаються психологічні наслідки європейського імперіалізму в Африці, Конрад провів незабутнє дослідження темряви в людській душі. Він був першим, хто по-справжньому оголив моральні суперечності колоніалізму, чим забезпечив собі місце одного з найвпливовіших романістів XX століття. Джозеф Конрад залишається потужним символом мультикультурного генія, чия спадщина поєднує трагізм східноєвропейської долі з епічним розмахом океанських пригод. 🇺🇦
    Like
    1
    258views
  • #історія #особистості
    ⚔️ Олександр Греків: Генерал-хорунжий УНР, який командував Галицькою Армією.
    26 листопада 1875 року народився Олександр Петрович Греків — видатний військовий діяч, генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки (УНР) та головнокомандувач Української Галицької Армії (УГА) у критичний період Визвольних змагань. Його біографія є яскравим прикладом професійного військового, який присвятив свої знання та досвід боротьбі за українську державність. 🇺🇦

    Кар'єра до революції

    Олександр Греків був кадровим офіцером Російської імператорської армії. Він закінчив Військово-юридичну академію та Миколаївську академію Генерального штабу в Санкт-Петербурзі, здобувши блискучу військову освіту. Під час Першої світової війни він служив на високих штабних посадах, продемонструвавши неабиякі організаційні та стратегічні здібності, і закінчив війну у званні полковника.

    На службі Україні

    З початком Української революції 1917 року Греків активно включився у процес розбудови національної армії.
    * Армія УНР: У період Гетьманату Павла Скоропадського він обіймав посаду заступника військового міністра, а згодом, за часів Директорії УНР, став начальником Головного управління Генерального штабу. Його знання військової справи були неоціненними для молодої української держави.
    * Головнокомандувач УГА: Найбільш значущим став період його командування Українською Галицькою Армією (УГА) — збройними силами Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Улітку 1919 року, під час відступу УГА під тиском польських військ, Греків був призначений головнокомандувачем і очолив армію в Чортківській офензиві — блискучій, хоча й тимчасовій, наступальній операції, яка дозволила УГА повернути значні території Галичини.
    Хоча Чортківська офензива не змогла переломити хід війни на користь українців, вона засвідчила високий бойовий дух армії та полководницький талант Греківа.

    Еміграція та доля

    Після поразки Визвольних змагань Греків емігрував до Австрії. У 1948 році він був викрадений радянськими спецслужбами у Відні, вивезений до СРСР і засуджений. Генерал Олександр Греків помер у таборах ГУЛАГу в 1959 році, ставши однією з численних жертв радянського режиму серед української військової еліти.

    Його ім'я залишається символом професіоналізму та жертовності в боротьбі за українську державність.
    #історія #особистості ⚔️ Олександр Греків: Генерал-хорунжий УНР, який командував Галицькою Армією. 26 листопада 1875 року народився Олександр Петрович Греків — видатний військовий діяч, генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки (УНР) та головнокомандувач Української Галицької Армії (УГА) у критичний період Визвольних змагань. Його біографія є яскравим прикладом професійного військового, який присвятив свої знання та досвід боротьбі за українську державність. 🇺🇦 Кар'єра до революції Олександр Греків був кадровим офіцером Російської імператорської армії. Він закінчив Військово-юридичну академію та Миколаївську академію Генерального штабу в Санкт-Петербурзі, здобувши блискучу військову освіту. Під час Першої світової війни він служив на високих штабних посадах, продемонструвавши неабиякі організаційні та стратегічні здібності, і закінчив війну у званні полковника. На службі Україні З початком Української революції 1917 року Греків активно включився у процес розбудови національної армії. * Армія УНР: У період Гетьманату Павла Скоропадського він обіймав посаду заступника військового міністра, а згодом, за часів Директорії УНР, став начальником Головного управління Генерального штабу. Його знання військової справи були неоціненними для молодої української держави. * Головнокомандувач УГА: Найбільш значущим став період його командування Українською Галицькою Армією (УГА) — збройними силами Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Улітку 1919 року, під час відступу УГА під тиском польських військ, Греків був призначений головнокомандувачем і очолив армію в Чортківській офензиві — блискучій, хоча й тимчасовій, наступальній операції, яка дозволила УГА повернути значні території Галичини. Хоча Чортківська офензива не змогла переломити хід війни на користь українців, вона засвідчила високий бойовий дух армії та полководницький талант Греківа. Еміграція та доля Після поразки Визвольних змагань Греків емігрував до Австрії. У 1948 році він був викрадений радянськими спецслужбами у Відні, вивезений до СРСР і засуджений. Генерал Олександр Греків помер у таборах ГУЛАГу в 1959 році, ставши однією з численних жертв радянського режиму серед української військової еліти. Його ім'я залишається символом професіоналізму та жертовності в боротьбі за українську державність.
    Like
    1
    159views 1 Shares
  • #історія #події
    1795 — Станіслав II Август Понятовський зрікається престолу: остаточна ліквідація Речі Посполитої.
    25 листопада 1795 року, після третього поділу Польщі, останній король Речі Посполитої Станіслав II Август Понятовський змушений був офіційно зректися престолу. Це стало символом остаточного знищення держави, яка століттями була потужною європейською силою та осередком українських, білоруських і литовських земель.

    Історичний контекст

    Річ Посполита у XVIII столітті переживала період системної кризи, політичної нестабільності та зовнішнього тиску сусідів: Росії, Пруссії та Австрії. Реформаційні спроби короля Понятовського — розширення прав для представників різних конфесій, кадрові реформи, конституція 1791 року, створення національних інституцій — не змогли подолати вплив зовнішніх сил і внутрішню слабкість держави.

    У результаті трьох поділів (1772, 1793, 1795) держава втратила майже всю територію. Третій поділ здійснився наприкінці 1795 року — незалежна польсько-литовсько-руська держава перестала існувати.

    Відречення від престолу

    Під тиском Російської імперії, 25 листопада 1795 року у Гродно, Станіслав II Август Понятовський підписав акт зречення престолу. Короля було позбавлено влади і фактично депортовано до Санкт-Петербурга, де він і завершив своє життя.

    Значення події

    Річ Посполита канула в небуття — її території поділені між сусідами.
    Українські землі остаточно перейшли під контроль інших імперій, що визначило подальшу долю Центрально-Східної Європи на століття вперед.

    Подія стала переломним моментом для польського, українського, литовського та білоруського народу, позначивши початок періоду іноземної політики на цих землях.

    Коротка біографія Станіслава II Августа
    Станіслав-Август Понятовський (1732–1798), польський шляхтич, реформатор, останній король польський, великий князь литовський та великий князь руський. Його прагнення до модернізації держави не врятували Річ Посполиту від розпаду.
    #історія #події 1795 — Станіслав II Август Понятовський зрікається престолу: остаточна ліквідація Речі Посполитої. 25 листопада 1795 року, після третього поділу Польщі, останній король Речі Посполитої Станіслав II Август Понятовський змушений був офіційно зректися престолу. Це стало символом остаточного знищення держави, яка століттями була потужною європейською силою та осередком українських, білоруських і литовських земель. Історичний контекст Річ Посполита у XVIII столітті переживала період системної кризи, політичної нестабільності та зовнішнього тиску сусідів: Росії, Пруссії та Австрії. Реформаційні спроби короля Понятовського — розширення прав для представників різних конфесій, кадрові реформи, конституція 1791 року, створення національних інституцій — не змогли подолати вплив зовнішніх сил і внутрішню слабкість держави. У результаті трьох поділів (1772, 1793, 1795) держава втратила майже всю територію. Третій поділ здійснився наприкінці 1795 року — незалежна польсько-литовсько-руська держава перестала існувати. Відречення від престолу Під тиском Російської імперії, 25 листопада 1795 року у Гродно, Станіслав II Август Понятовський підписав акт зречення престолу. Короля було позбавлено влади і фактично депортовано до Санкт-Петербурга, де він і завершив своє життя. Значення події Річ Посполита канула в небуття — її території поділені між сусідами. Українські землі остаточно перейшли під контроль інших імперій, що визначило подальшу долю Центрально-Східної Європи на століття вперед. Подія стала переломним моментом для польського, українського, литовського та білоруського народу, позначивши початок періоду іноземної політики на цих землях. Коротка біографія Станіслава II Августа Станіслав-Август Понятовський (1732–1798), польський шляхтич, реформатор, останній король польський, великий князь литовський та великий князь руський. Його прагнення до модернізації держави не врятували Річ Посполиту від розпаду.
    Like
    1
    233views
  • У владних колах назріває новий скандал: заступниця голови ОП та кандидатка на посаду міністра юстиції має зв’язки з людьми, наближеними до Кремля

    Ірину Мудру, нинішню заступницю керівника ОП, активно лобіюють на посаду очільниці Мін’юсту. Вона перебуває у любовних стосунках із Віктором Дубовиком — куратором правової політики в Офісі президента.

    Однак біографія Дубовика викликає чимало запитань. Його батько має російське громадянство, працював поруч із ексміністром Захарченком та підтримує контакти з Деркачем. Сам Дубовик під час Майдану був радником утікача Арбузова.

    Попри ці неоднозначні факти й зв’язки з рф, Дубовик продовжує будувати кар’єру у владі — паралельно просуваючи й кар’єрне зростання своєї партнерки Ірини Мудрої.
    #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини #кримінал #корупція
    У владних колах назріває новий скандал: заступниця голови ОП та кандидатка на посаду міністра юстиції має зв’язки з людьми, наближеними до Кремля Ірину Мудру, нинішню заступницю керівника ОП, активно лобіюють на посаду очільниці Мін’юсту. Вона перебуває у любовних стосунках із Віктором Дубовиком — куратором правової політики в Офісі президента. Однак біографія Дубовика викликає чимало запитань. Його батько має російське громадянство, працював поруч із ексміністром Захарченком та підтримує контакти з Деркачем. Сам Дубовик під час Майдану був радником утікача Арбузова. Попри ці неоднозначні факти й зв’язки з рф, Дубовик продовжує будувати кар’єру у владі — паралельно просуваючи й кар’єрне зростання своєї партнерки Ірини Мудрої. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини #кримінал #корупція
    295views
  • #література
    12 творів української літератури, які повинен знати кожен українець — і дитина, і дорослий.
    Це не просто тексти — це серце української культури, голос історії, глибина душі:
    1. Тарас Шевченко — «Кобзар»
    Національний епос. «Заповіт», «Катерина», «Сон» — як молитися, тільки читати.
    2. Іван Франко — «Мойсей»
    Пророча поема про долю народу й провідника.
    3. Леся Українка — «Лісова пісня»
    Поетична драма про волю, кохання і вибір.
    4. Іван Нечуй-Левицький — «Кайдашева сім’я»
    Смішно й боляче одночасно. Без цього не зрозумієш український побут.
    5. Панас Мирний — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
    Про бунт і трагедію несправедливості.
    6. Михайло Коцюбинський — «Тіні забутих предків»
    Магічний реалізм по-українськи.
    7. Василь Стефаник — «Камінний хрест»
    Як висловити трагедію еміграції в кількох сторінках.
    8. Ольга Кобилянська — «Земля»
    Драма родини, де земля стає причиною крові.
    9. Олександр Довженко — «Зачарована Десна»
    Автобіографія дитинства, переплетена з поезією.
    10. Остап Вишня — усмішки
    Лікує сміхом. Український гумор — це теж зброя.
    11. Василь Симоненко — «Ти знаєш, що ти – людина»
    Поезія гідності й любові.
    12. Всеволод Нестайко — «Тореадори з Васюківки»
    Для дітей — і для тих, хто не хоче втратити дитинство.
    Прочитайте — і зрозумієте, чим б’ється серце України.

    #література 12 творів української літератури, які повинен знати кожен українець — і дитина, і дорослий. Це не просто тексти — це серце української культури, голос історії, глибина душі: 1. Тарас Шевченко — «Кобзар» Національний епос. «Заповіт», «Катерина», «Сон» — як молитися, тільки читати. 2. Іван Франко — «Мойсей» Пророча поема про долю народу й провідника. 3. Леся Українка — «Лісова пісня» Поетична драма про волю, кохання і вибір. 4. Іван Нечуй-Левицький — «Кайдашева сім’я» Смішно й боляче одночасно. Без цього не зрозумієш український побут. 5. Панас Мирний — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Про бунт і трагедію несправедливості. 6. Михайло Коцюбинський — «Тіні забутих предків» Магічний реалізм по-українськи. 7. Василь Стефаник — «Камінний хрест» Як висловити трагедію еміграції в кількох сторінках. 8. Ольга Кобилянська — «Земля» Драма родини, де земля стає причиною крові. 9. Олександр Довженко — «Зачарована Десна» Автобіографія дитинства, переплетена з поезією. 10. Остап Вишня — усмішки Лікує сміхом. Український гумор — це теж зброя. 11. Василь Симоненко — «Ти знаєш, що ти – людина» Поезія гідності й любові. 12. Всеволод Нестайко — «Тореадори з Васюківки» Для дітей — і для тих, хто не хоче втратити дитинство. Прочитайте — і зрозумієте, чим б’ється серце України.
    Like
    2
    1Kviews 1 Shares
  • 18 серпня 1836 року в хуторі Переходівка (нині село у Чернігівській області) народився Олександр Кониський, який стане письменником, видавцем, педагогом, напише слова пісні «Молитва за Україну».

    Найвідоміші літературні псевдоніми, яких у нього було близько 150 – О. Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин, Полтавець.

    Закінчив Ніжинське дворянське училище та Чернігівську гімназію, де й почав писати вірші українською. Після невдалої спроби здобути вищу освіту в Ніжинському юридичному ліцеї і відбуття військової служби, з 1854 року служив на низових посадах у Кримінальній палаті в Полтаві. Здав екстерном іспити на кандидата прав, а після селянської реформи 1861 зайнявся адвокатською практикою, сподіваючись захищати інтереси «визволених невільників».

    Вів літературну (з 1858) і громадську діяльність, був членом полтавської та київської «Громад», займався організацією недільних шкіл. Сам читав історію в п’яти недільних школах Полтави, одна з яких була вечірня для дорослих. Опублікував українські прописи (1862), підручник з арифметики (1863), читанку для українських шкіл (1882). Підготував підручник про закони, потрібні селянам, який, однак, не був дозволений до друку цензурою. В січні 1863 був заарештований і в позасудовому порядку висланий до Вологди, потім – до Тотьми (нині – рф). 1865-го отримав дозвіл виїхати за кордон для лікування. 1866-го повернувся в Україну і жив у Катеринославі (нині місто Дніпро), перебуваючи під гласним поліцейським наглядом.

    Від 1872-го після зняття нагляду переїхав до Києва. Був одним із ініціаторів заснування у Львові Літературного товариства імені Шевченка (1873). У 1880-х роках обирався гласним Київської міської думи, тоді ж захопився проблематикою звичаєвого права. Опублікував у виданні полтавського губернського земства «Земский обзор» статтю «Мировой суд и народные обычаи» про нехтування мировими суддями звичаєвого права (1883) та «Письма из Юго-Западного края» про правовий режим чиншового володіння (1884).

    Автор численних поезій і прозових творів.

    1885 написав слова пісні «Боже Великий, Єдиний» («Молитва за Україну», музика Миколи Лисенка), що в обробці Олександра Кошиця стала духовним гімном України.
    Вів публіцистичну діяльність в Галичині, матеріально й інтелектуально підтримував літературно-науковий і політичний часопис «Правда», який відіграв визначну роль у формуванні української національної свідомості.

    Був ініціатором перетворення в 1892-му Літературного товариства імені Шевченка в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Йому пожертвував свою бібліотеку і архів, відкрив стипендію і заповів частину грошей.

    Однією з головних праць О. Кониського була повна біографія Тараса Шевченка «Тарас Шевченко-Грушівський» (1898), що вийшла у двох томах. Їй він присвятив останні десять років свого життя, провів величезну роботу по збиранню необхідного матеріалу, відтак відвідав Звенигородщину, інші шевченківські місця, зустрічався з багатьма людьми, що знали Шевченка, роздобув чимало рукописів поета, його листи, спогади про нього, урядові документи тощо.

    🕯Помер 12 грудня 1900 року в Києві.

    В ссср твори Кониського були заборонені, а совєцьке літературознавство зараховувало його до «націоналістів». Уціліле з творчої спадщини митця зберігається нині і Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та Національній бібліотеці України НАН України ім. В. І. Вернадського.
    18 серпня 1836 року в хуторі Переходівка (нині село у Чернігівській області) народився Олександр Кониський, який стане письменником, видавцем, педагогом, напише слова пісні «Молитва за Україну». Найвідоміші літературні псевдоніми, яких у нього було близько 150 – О. Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин, Полтавець. Закінчив Ніжинське дворянське училище та Чернігівську гімназію, де й почав писати вірші українською. Після невдалої спроби здобути вищу освіту в Ніжинському юридичному ліцеї і відбуття військової служби, з 1854 року служив на низових посадах у Кримінальній палаті в Полтаві. Здав екстерном іспити на кандидата прав, а після селянської реформи 1861 зайнявся адвокатською практикою, сподіваючись захищати інтереси «визволених невільників». Вів літературну (з 1858) і громадську діяльність, був членом полтавської та київської «Громад», займався організацією недільних шкіл. Сам читав історію в п’яти недільних школах Полтави, одна з яких була вечірня для дорослих. Опублікував українські прописи (1862), підручник з арифметики (1863), читанку для українських шкіл (1882). Підготував підручник про закони, потрібні селянам, який, однак, не був дозволений до друку цензурою. В січні 1863 був заарештований і в позасудовому порядку висланий до Вологди, потім – до Тотьми (нині – рф). 1865-го отримав дозвіл виїхати за кордон для лікування. 1866-го повернувся в Україну і жив у Катеринославі (нині місто Дніпро), перебуваючи під гласним поліцейським наглядом. Від 1872-го після зняття нагляду переїхав до Києва. Був одним із ініціаторів заснування у Львові Літературного товариства імені Шевченка (1873). У 1880-х роках обирався гласним Київської міської думи, тоді ж захопився проблематикою звичаєвого права. Опублікував у виданні полтавського губернського земства «Земский обзор» статтю «Мировой суд и народные обычаи» про нехтування мировими суддями звичаєвого права (1883) та «Письма из Юго-Западного края» про правовий режим чиншового володіння (1884). Автор численних поезій і прозових творів. 1885 написав слова пісні «Боже Великий, Єдиний» («Молитва за Україну», музика Миколи Лисенка), що в обробці Олександра Кошиця стала духовним гімном України. Вів публіцистичну діяльність в Галичині, матеріально й інтелектуально підтримував літературно-науковий і політичний часопис «Правда», який відіграв визначну роль у формуванні української національної свідомості. Був ініціатором перетворення в 1892-му Літературного товариства імені Шевченка в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Йому пожертвував свою бібліотеку і архів, відкрив стипендію і заповів частину грошей. Однією з головних праць О. Кониського була повна біографія Тараса Шевченка «Тарас Шевченко-Грушівський» (1898), що вийшла у двох томах. Їй він присвятив останні десять років свого життя, провів величезну роботу по збиранню необхідного матеріалу, відтак відвідав Звенигородщину, інші шевченківські місця, зустрічався з багатьма людьми, що знали Шевченка, роздобув чимало рукописів поета, його листи, спогади про нього, урядові документи тощо. 🕯Помер 12 грудня 1900 року в Києві. В ссср твори Кониського були заборонені, а совєцьке літературознавство зараховувало його до «націоналістів». Уціліле з творчої спадщини митця зберігається нині і Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та Національній бібліотеці України НАН України ім. В. І. Вернадського.
    678views
  • Ще читаю в електронному форматі, таку книгу, Катерина Щоткіна "Любомир Гузар: Хочу бути людиною". Як на мене, цікава біографія. Блаженніший Любомир Гузар жив в церковному середовищі і це вплинуло на його рішення і бажання з самого дитинства стати священиком. Під час наступу радянських військ у 1945 році він з батьками був змушений емігрувати за кордон. Спочатку жили деякий час в одному з європейських країн в таборі для біженців. Я вже забула, де саме. А потім, завдяки друзям батьків, вони остаточно переселилися до США. Він описував, як українці намагалися адаптуватися в США. Дехто одразу намагався просто забути минуле і старався стати американцем, а дехто навпаки, хотів все-таки залишити українцем, триматися разом, не забувати про те, звідки вони родом, хто вони є і мати надію, що колись повернуться до України. Також описується про деякі непорозуміння між тими священниками які вже давно прибули до США, і давно жили в США, і тими священниками, які нещодавно прибули до США. Потім, через деякий час Любомир Гузар переїхав до Італії і вступив до семінарію, щоби стати у майбутньому священиком. І тут починається найцікавіше. Як нам відомо, радянська і РПЦ влада в Україні ліквідувала УГКЦ. Тому УГКЦ в Україні довелося жити і працювати нелегально. А Патріарха Йосипа Сліпого взагалі заарештували й тримали у концтаборі в Сибірі. З часом, завдяки переговорам Римської Церкві й радянської влади їм вдалося звільнити Йосипа Сліпого з концтабора і привести до Ватикану. Але була лише одна домовленість, щоби про звільнення з концтабору знали якомога менше людей, щоби Йосип Сліпий не розповідав там, що робиться в радянському союзі і щоби УГКЦ не мала право на існування по всьому світу. Звісно, Римокатолицька Церква заради звільнення Йосипа Сліпого пообіцяла все це радянській владі, але як тільки Йосип Сліпий потрапив до Ватикану, то майже всі домовленості були порушені. Ватикан і УГКЦ раділи звільненню з концтабору Йосипа Сліпого, це сприймалося як чудо, вони не могли ще довго в це повірити. І звісно Блаженніший Патріарх Йосип Сліпий не став мовчати і так увесь світ дізнався про злочини в радянському союзі. А от єдине про що пообіцяла Римська Церква, та те що УГКЦ не мала деякі права на існування, та самостійно керувати своєю УГКЦ. Бо попередній Папа Римський був трохи лояльний до радянського союзу. З часом, незадовго до своєї смерті, Йосип Сліпий став шукати собі надійного наступника, і така людина знайшлася, це був майбутній Патріарх Любомир Гузар. Довелося робити все таємно, у колі найбільш вірних соратників. З часом, коли вже після смерті Йосипа Сліпого та Папи Римського вже став Папою Римським Іван Павло II, який взагалі був нелояльним до радянської влади, справедливість відновили, УГКЦ стали визнавати, дали право керувати самостійно, визнали Любомира Гузара, як наступника Йосипа Сліпого. Настав час коли має відбутися святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України. Радянська і РПЦ хотіла привернути це свято на свою користь, а тут про своє бажання і право святкувати це свято в Україні заявила і УГКЦ.

    Взагалом, з цієї книги можна зрозуміти, що не зважаючи на те що УГКЦ кілька століть тому назад приєдналася до Римської Церкві, вона завжди була, залишалася, і є Українською Церквою за східним обрядом, який нагадує православні обряди. І саме через те що ця УГКЦ була суто Українською Церквою, радянська і РПЦ боялися її існування.
    Ще читаю в електронному форматі, таку книгу, Катерина Щоткіна "Любомир Гузар: Хочу бути людиною". Як на мене, цікава біографія. Блаженніший Любомир Гузар жив в церковному середовищі і це вплинуло на його рішення і бажання з самого дитинства стати священиком. Під час наступу радянських військ у 1945 році він з батьками був змушений емігрувати за кордон. Спочатку жили деякий час в одному з європейських країн в таборі для біженців. Я вже забула, де саме. А потім, завдяки друзям батьків, вони остаточно переселилися до США. Він описував, як українці намагалися адаптуватися в США. Дехто одразу намагався просто забути минуле і старався стати американцем, а дехто навпаки, хотів все-таки залишити українцем, триматися разом, не забувати про те, звідки вони родом, хто вони є і мати надію, що колись повернуться до України. Також описується про деякі непорозуміння між тими священниками які вже давно прибули до США, і давно жили в США, і тими священниками, які нещодавно прибули до США. Потім, через деякий час Любомир Гузар переїхав до Італії і вступив до семінарію, щоби стати у майбутньому священиком. І тут починається найцікавіше. Як нам відомо, радянська і РПЦ влада в Україні ліквідувала УГКЦ. Тому УГКЦ в Україні довелося жити і працювати нелегально. А Патріарха Йосипа Сліпого взагалі заарештували й тримали у концтаборі в Сибірі. З часом, завдяки переговорам Римської Церкві й радянської влади їм вдалося звільнити Йосипа Сліпого з концтабора і привести до Ватикану. Але була лише одна домовленість, щоби про звільнення з концтабору знали якомога менше людей, щоби Йосип Сліпий не розповідав там, що робиться в радянському союзі і щоби УГКЦ не мала право на існування по всьому світу. Звісно, Римокатолицька Церква заради звільнення Йосипа Сліпого пообіцяла все це радянській владі, але як тільки Йосип Сліпий потрапив до Ватикану, то майже всі домовленості були порушені. Ватикан і УГКЦ раділи звільненню з концтабору Йосипа Сліпого, це сприймалося як чудо, вони не могли ще довго в це повірити. І звісно Блаженніший Патріарх Йосип Сліпий не став мовчати і так увесь світ дізнався про злочини в радянському союзі. А от єдине про що пообіцяла Римська Церква, та те що УГКЦ не мала деякі права на існування, та самостійно керувати своєю УГКЦ. Бо попередній Папа Римський був трохи лояльний до радянського союзу. З часом, незадовго до своєї смерті, Йосип Сліпий став шукати собі надійного наступника, і така людина знайшлася, це був майбутній Патріарх Любомир Гузар. Довелося робити все таємно, у колі найбільш вірних соратників. З часом, коли вже після смерті Йосипа Сліпого та Папи Римського вже став Папою Римським Іван Павло II, який взагалі був нелояльним до радянської влади, справедливість відновили, УГКЦ стали визнавати, дали право керувати самостійно, визнали Любомира Гузара, як наступника Йосипа Сліпого. Настав час коли має відбутися святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України. Радянська і РПЦ хотіла привернути це свято на свою користь, а тут про своє бажання і право святкувати це свято в Україні заявила і УГКЦ. Взагалом, з цієї книги можна зрозуміти, що не зважаючи на те що УГКЦ кілька століть тому назад приєдналася до Римської Церкві, вона завжди була, залишалася, і є Українською Церквою за східним обрядом, який нагадує православні обряди. І саме через те що ця УГКЦ була суто Українською Церквою, радянська і РПЦ боялися її існування.
    Like
    Love
    6
    3comments 1Kviews 1 Shares
  • Ще читаю в електронному форматі, таку книгу, Катерина Щоткіна "Любомир Гузар: Хочу бути людиною". Як на мене, цікава біографія. Блаженніший Любомир Гузар жив в церковному середовищі і це вплинуло на його рішення і бажання з самого дитинства стати священиком. Під час наступу радянських військ у 1945 році він з батьками був змушений емігрувати за кордон. Спочатку жили деякий час в одному з європейських країн в таборі для біженців. Я вже забула, де саме. А потім, завдяки друзям батьків, вони остаточно переселилися до США. Він описував, як українці намагалися адаптуватися в США. Дехто одразу намагався просто забути минуле і старався стати американцем, а дехто навпаки, хотів все-таки залишити українцем, триматися разом, не забувати про те, звідки вони родом, хто вони є і мати надію, що колись повернуться до України. Також описується про деякі непорозуміння між тими священниками які вже давно прибули до США, і давно жили в США, і тими священниками, які нещодавно прибули до США. Потім, через деякий час Любомир Гузар переїхав до Італії і вступив до семінарію, щоби стати у майбутньому священиком. І тут починається найцікавіше. Як нам відомо, радянська і РПЦ влада в Україні ліквідувала УГКЦ. Тому УГКЦ в Україні довелося жити і працювати нелегально. А Патріарха Йосипа Сліпого взагалі заарештували й тримали у концтаборі в Сибірі. З часом, завдяки переговорам Римської Церкві й радянської влади їм вдалося звільнити Йосипа Сліпого з концтабора і привести до Ватикану. Але була лише одна домовленість, щоби про звільнення з концтабору знали якомога менше людей, щоби Йосип Сліпий не розповідав там, що робиться в радянському союзі і щоби УГКЦ не мала право на існування по всьому світу. Звісно, Римокатолицька Церква заради звільнення Йосипа Сліпого пообіцяла все це радянській владі, але як тільки Йосип Сліпий потрапив до Ватикану, то майже всі домовленості були порушені. Ватикан і УГКЦ раділи звільненню з концтабору Йосипа Сліпого, це сприймалося як чудо, вони не могли ще довго в це повірити. І звісно Блаженніший Патріарх Йосип Сліпий не став мовчати і так увесь світ дізнався про злочини в радянському союзі. А от єдине про що пообіцяла Римська Церква, та те що УГКЦ не мала деякі права на існування, та самостійно керувати своєю УГКЦ. Бо попередній Папа Римський був трохи лояльний до радянського союзу. З часом, незадовго до своєї смерті, Йосип Сліпий став шукати собі надійного наступника, і така людина знайшлася, це був майбутній Патріарх Любомир Гузар. Довелося робити все таємно, у колі найбільш вірних соратників. З часом, коли вже після смерті Йосипа Сліпого та Папи Римського вже став Папою Римським Іван Павло II, який взагалі був нелояльним до радянської влади, справедливість відновили, УГКЦ стали визнавати, дали право керувати самостійно, визнали Любомира Гузара, як наступника Йосипа Сліпого. Настав час коли має відбутися святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України. Радянська і РПЦ хотіла привернути це свято на свою користь, а тут про своє бажання і право святкувати це свято в Україні заявила і УГКЦ.

    Взагалом, з цієї книги можна зрозуміти, що не зважаючи на те що УГКЦ кілька століть тому назад приєдналася до Римської Церкві, вона завжди була, залишалася, і є Українською Церквою за східним обрядом, який нагадує православні обряди. І саме через те що ця УГКЦ була суто Українською Церквою, радянська і РПЦ боялися її існування.
    Ще читаю в електронному форматі, таку книгу, Катерина Щоткіна "Любомир Гузар: Хочу бути людиною". Як на мене, цікава біографія. Блаженніший Любомир Гузар жив в церковному середовищі і це вплинуло на його рішення і бажання з самого дитинства стати священиком. Під час наступу радянських військ у 1945 році він з батьками був змушений емігрувати за кордон. Спочатку жили деякий час в одному з європейських країн в таборі для біженців. Я вже забула, де саме. А потім, завдяки друзям батьків, вони остаточно переселилися до США. Він описував, як українці намагалися адаптуватися в США. Дехто одразу намагався просто забути минуле і старався стати американцем, а дехто навпаки, хотів все-таки залишити українцем, триматися разом, не забувати про те, звідки вони родом, хто вони є і мати надію, що колись повернуться до України. Також описується про деякі непорозуміння між тими священниками які вже давно прибули до США, і давно жили в США, і тими священниками, які нещодавно прибули до США. Потім, через деякий час Любомир Гузар переїхав до Італії і вступив до семінарію, щоби стати у майбутньому священиком. І тут починається найцікавіше. Як нам відомо, радянська і РПЦ влада в Україні ліквідувала УГКЦ. Тому УГКЦ в Україні довелося жити і працювати нелегально. А Патріарха Йосипа Сліпого взагалі заарештували й тримали у концтаборі в Сибірі. З часом, завдяки переговорам Римської Церкві й радянської влади їм вдалося звільнити Йосипа Сліпого з концтабора і привести до Ватикану. Але була лише одна домовленість, щоби про звільнення з концтабору знали якомога менше людей, щоби Йосип Сліпий не розповідав там, що робиться в радянському союзі і щоби УГКЦ не мала право на існування по всьому світу. Звісно, Римокатолицька Церква заради звільнення Йосипа Сліпого пообіцяла все це радянській владі, але як тільки Йосип Сліпий потрапив до Ватикану, то майже всі домовленості були порушені. Ватикан і УГКЦ раділи звільненню з концтабору Йосипа Сліпого, це сприймалося як чудо, вони не могли ще довго в це повірити. І звісно Блаженніший Патріарх Йосип Сліпий не став мовчати і так увесь світ дізнався про злочини в радянському союзі. А от єдине про що пообіцяла Римська Церква, та те що УГКЦ не мала деякі права на існування, та самостійно керувати своєю УГКЦ. Бо попередній Папа Римський був трохи лояльний до радянського союзу. З часом, незадовго до своєї смерті, Йосип Сліпий став шукати собі надійного наступника, і така людина знайшлася, це був майбутній Патріарх Любомир Гузар. Довелося робити все таємно, у колі найбільш вірних соратників. З часом, коли вже після смерті Йосипа Сліпого та Папи Римського вже став Папою Римським Іван Павло II, який взагалі був нелояльним до радянської влади, справедливість відновили, УГКЦ стали визнавати, дали право керувати самостійно, визнали Любомира Гузара, як наступника Йосипа Сліпого. Настав час коли має відбутися святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України. Радянська і РПЦ хотіла привернути це свято на свою користь, а тут про своє бажання і право святкувати це свято в Україні заявила і УГКЦ. Взагалом, з цієї книги можна зрозуміти, що не зважаючи на те що УГКЦ кілька століть тому назад приєдналася до Римської Церкві, вона завжди була, залишалася, і є Українською Церквою за східним обрядом, який нагадує православні обряди. І саме через те що ця УГКЦ була суто Українською Церквою, радянська і РПЦ боялися її існування.
    984views
More Results