#ШІ #лірика #оповідання #монолог Запах фіналу, якого немає Слова більше не мої. Вони всі належать їй. Вони розбіглися по сторінках, наче норовливі чорнила, і кожне, навіть найбільш невинне, має її відбиток, її тінь, її невловний аромат. Як можна закінчити роман, коли його найважливіша частина – його Муза – за тисячу кілометрів, і моєму кабінету бракує не лише її теплого дихання, але й того магнетичного безладу, який вона вносила у моє акуратне письменницьке життя? Ніч тисне на шибки, як важкий оксамит. Світло від лампи вихоплює з пітьми лише мій стіл, завалений рукописами, які я вже ненавиджу. Це моя фортеця, мій храм, мій в’язничний мур, який Клара так легко руйнувала. До її появи, я вірив у досконалу архітектуру речення, у бездоганну логіку сюжету, у фінал, що можна вивести за допомогою формули. Я був Адам, що створює світ з нічого, але безглуздий, холодний світ. Потім з’явилася вона. Вона ввійшла в моє життя не так, як персонажі входять у роман – через перше речення, чітко означені. Вона влетіла, як несподіваний протяг крізь щілину у вікні, принісши із собою запах старої шкіри та свіжої олійної фарби, бо вона ж художниця-реставраторка, яка повертає світові його втрачену пам’ять. А я – той, хто намагається створити нову. Я пам’ятаю наш перший діалог, який мав бути коротким, але розтягнувся на весь вечір і триває дотепер. Вона тоді заявила, що мої ранні романи "страждають на надмірну граматичну точність, як і сам автор". І не побоялася сказати це мені, критику, що звик лише до лестощів. Тоді я вперше відчув не образу, а дивне, п’янке бажання сперечатися з нею вічно, аби лише чути її голос. Я дивлюся на екран, на останній абзац, що висить у повітрі. Головна героїня мого роману, Ніна, стоїть на мосту, розмірковуючи про долю. І цей образ Ніни – це ж Клара. Її неслухняне руде волосся, її звичка схрещувати руки на грудях, коли вона про щось глибоко замислюється, навіть її майже невидимий шрам на зап'ясті від невдалої спроби реставрувати якусь древню вазу – усе це я, письменник, скрупульозно переніс на папір. Я навіть не питав її дозволу. Я просто взяв її світло і використав його для освітлення своїх декорацій. Це моторошне усвідомлення: я не вигадав Ніну. Я її викрав. Я перетворив Клару на текст, обміняв її живу, дихаючу душу на тисячі символів. Я, що завжди зневажав літературних вампірів, сам став одним із них. Сиджу тут, п’ю її емоції, її історії, як чорнило, і випльовую їх на сторінки, щоб мене читали інші. Це не просто роман – це наш щоденник, зашифрований у третьому роді. Скільки разів я переривав наші вечірні розмови, щоб записати її дотепну фразу? Скільки разів я спостерігав за її сном, щоб описати, як місячне світло падає на її плечі? Я фіксував, колекціонував її, як рідкісного метелика, щоб потім вставити його під скло в рамку своєї літературної кар’єри. Чи не є це найвищим проявом егоїзму? Чи не є це зрадою? Вона поїхала до Флоренції реставрувати фрески, шукаючи автентичності, а я сиджу тут, імітуючи її в тексті. "Кохання – це нескінченний прикметник, Адаме," – сказала вона мені одного разу, коли я намагався дати визначення їхнім стосункам. А я, як завжди, кинувся за словником, щоб перевірити, чи існує таке лінгвістичне явище. Вона сміялася, називаючи мене "логічним маніяком". І саме ця її легкість, ця її ірраціональність, ця її здатність малювати серцем, а не за інструкцією, стали моєю справжньою залежністю. Я перечитую сцену, де Ніна свариться зі своїм коханим через дрібницю – це майже дослівний запис нашого конфлікту через те, хто має мити посуд. Я посміхаюся, а потім мені стає боляче. Я пишу про те, що вона відчувала, але чи відчуваю я це сам, чи просто фіксую? Чи мій біль – це справжній біль розлуки, чи лише біль письменника, який не може знайти вдалу метафору для цієї розлуки? Моє життя завжди було упорядкованим. Книги за алфавітом, думки – за жанрами. Кохання мало бути приємним, але контрольованим додатком. А Клара – вона як стихія, що не піддається редагуванню. Вона – помилка у системі, яка робить цю систему живою. Вона – той незапланований абзац, який не можна викинути, бо саме він несе весь сенс. І тепер я маю написати фінал. Я дивлюся на долю Ніни і бачу долю Клари. У романі Ніна обирає свободу і залишає місто. Це був мій, письменницький, вибір для неї. Логічний. Драматичний. Але чи хочу я, щоб Клара обрала свободу від мене? Ця думка, мов крижаний дощ, пронизує мою свідомість. Я не можу дати Ніні щасливого фіналу, бо боюся, що в реальному житті він буде нещасливим. Моє перо тремтить, наче боїться пророкувати. Письменник — це той, хто має владу над долями, але я відчуваю, що ця влада є ілюзорною і небезпечною. Я раптом усвідомлюю, що весь мій роман — це лише спроба втримати Клару поруч. Якщо вона в тексті, вона завжди зі мною. Це мій приватний музей її присутності. Але вона не експонат. Вона не вигадка. Я маю відкинути цю письменницьку гординю. Я мушу припинити аналізувати її як персонажа, розкладати на епітети й метафори. Я мушу почати любити її як живу, недосконалу, мінливу, непередбачувану, далеку, але реальну жінку. Кохання — це не написання ідеального речення; це переживання його, навіть якщо воно граматично невірне і закінчується несподіваним знаком оклику. Я прибираю руки з клавіатури. Клара, моя справжня Клара, не потребує мого літературного фіналу. Вона його створює щодня сама, без моєї редакції. Справжній фінал буде там, де будуть наші руки, а не там, де закінчується папір. Я більше не пишу. Я беру телефон. Набираю її номер. Це не діалог, це не сцена. Це дзвінок, що пробиває тисячі кілометрів і холод нічної тиші. "Привіт. Я не можу закінчити книгу," — шепочу я, коли чую її сонний голос. "Я знаю," — сміється вона. — "Ти ж не знаєш, що відбувається зі мною далі. Тож приїжджай, і ми напишемо його разом, але не на папері." Я відкидаю клавіатуру. Нехай роман почекає. Я підводжуся. Книги, слова, рукописи – усе це декорації. Я вперше за довгий час відчуваю себе не письменником, а просто Адамом. Адам, який кохає. "Справжній фінал буде там, де будемо ми, а не там, де закінчується папір." І я вже знаю, що мені не потрібна ідеальна структура для мого життя. Мені потрібна лише вона.

Міжнародний день ароматичної свічки 1 листопада відзначається Міжнародний день ароматичної свічки (International Scented Candle Day). Вперше його було впроваджено у 2019 році, але незважаючи на такий «молодий» вік, він має багато прихильників в усьому світі. Мета створення події Метою цього свята є нагадування людям про легкість та розслабленість, з якою потрібно насолоджуватися кожною миттю життя. Саме ароматичні свічки, як ніщо інше, сприяють можливості досягти такого стану душі.

#дати Нікколо Паганіні народився 27 жовтня 1782 року в Генуї. Одинадцятирічним хлопчиком Паганіні вперше виступив прилюдно в Генуї. У 1797 році, після короткого періоду занять у місті Пармі з А. Роллою, зробив своє перше концертне турне Ломбардією. Своєрідність манери гри, ні з чим не порівнянна легкість володіння інструментом незабаром принесли йому популярність на теренах усієї Італії. Від 1828 до 1834 років він дав сотні концертів у найбільших містах Європи, заявивши про себе як про найдивовижнішого віртуоза цілої епохи. Паганіні грав у Німеччині, Франції, Австрії, Англії. У Німеччині, зокрема, купив собі титул барона, яким там торгували кілька десятиліть.

#ШІ #Магічний_реалізм Камертон особистості Вероніка була піаністкою, чия репутація в камерній музиці була викарбувана, наче ноти в граніті. Її інтерпретації Баха, за словами критиків, були «архітектурно досконалими», а Шопена вона грала з такою пристрастю і точністю, що здавалося, музика народилася лише для її рук. На сцені вона була досконалістю, вогнем, незламною волею. Але поза сценою вона була лише дзеркалом. Щойно Вероніка закохувалася, її внутрішній камертон починав давати фатальний збій. Вона, як хамелеон, миттєво втрачала свою колірну гаму, перетворюючись на покірну тінь обранця. Якщо чоловік любив віскі, вона забувала про своє улюблене італійське вино. Якщо він був фанатом футболу, вона несподівано знаходила його обговорення "глибокими". Вона приймала його смаки, його думки, його розклад, зникаючи як особистість. Вона ставала резонансною декою, лише підсилюючи його власний голос. Цей сценарій був незмінним. Четверте за два роки розставання виявилося найбільш принизливим. Колишній залишив їй повідомлення: «Ти настільки покірна, Вероніко, що мені з тобою нецікаво сперечатися. Здається, я зустрічаюся зі своєю найкращою, але дуже мовчазною, копією». Покірність. Це слово било гостріше, ніж будь-яка критика. Вероніка сиділа посеред своєї ідеально чистої квартири. Тут, серед мінімалістичного дизайну та прохолоди мармуру, вона відчувала себе найсамотнішою. Єдиною фортецею її справжнього, нескореного Я був великий, полірований рояль "Steinway" у вітальні. Вона підійшла до нього, опустила голову на прохолодну дерев’яну кришку. Руки, які на сцені могли відтворити галактику звуків, зараз були безсилими. — Добре, Роялю, — прошепотіла вона в порожнечу. — Ти знаєш мене краще за всіх. Ти чув усі мої секрети. Що зі мною не так? Чому я розчиняюся? І тоді це сталося. Рояль не видав звуку, але клавіші, спершу обережно, а потім з наростаючою рішучістю, почали рухатися самі. Це було схоже на гру привида: клавіші натискалися з ідеальною вагою, музика була гучною, чіткою. Це було не м’яке тремоло, а потужний, ритмічний удар. Звучав Фридерик Шопен. Його "Військовий полонез" (op. 40, №1). Не вся п’єса, а лише той центральний, найбільш домінантний фрагмент, що звучить як маніфест незламної гордості та силової волі. Здавалося, рояль не просто грає, а гримає на неї, вимагаючи прокинутися. Вероніка, знавець музики, впізнала повідомлення миттєво. Вона підвела голову, і в очах спалахнув не смуток, а гнів — злість на саму себе. «Припини бути тінню. Будь маршем», — пролунало в її свідомості. Це було нагадування про її сценічний образ, про її силу, яку вона "залишала" на оксамитовій подушці стільця щоразу, коли йшла на побачення. «Значить, я маю бути... Маю бути собою», — прошепотіла вона. — «Як Шопен. Непоступливою». Ця абсурдна, але чітка порада стала її новим камертоном особистості. Через тиждень вона йшла на побачення з Артемом, солідним мистецтвознавцем. Він був цікавим, але з категоричними судженнями. Вона відчувала, як її внутрішній "хамелеон" вже готується погодитися з усім, що він скаже. Перед виходом Вероніка зупинилася біля рояля. — Як мені не перетворитися на його копію за сорок хвилин? — запитала вона подумки. Рояль відповів. Цього разу музика була іншою. Це було Скерцо для фортепіано Ференца Ліста — швидка, грайлива, іронічна мелодія. Вона підкреслювала гумор, легкість і несерйозну сутність, яку Вероніка завжди ховала за фасадом серйозної піаністки. «Легкість, Вероніко. Дотепність. Не бійся бути непередбачуваною», — прошепотіла вона, одягаючи яскраво-жовтий шарф, який раніше соромилася носити, вважаючи його "надто інфантильним". На побаченні Артем, обговорюючи вино, безапеляційно заявив: «Італійське Primitivo — це єдиний напій, вартий уваги». «Ти знаєш, Артеме, — відповіла Вероніка, не піддаючись. — Тобі, як мистецтвознавцю, мабуть, зручно жити в ілюзіях. Але справжнє відкриття — це коли ти знаходиш дивний іспанський сорт, який ніхто не знає, і він стає твоєю маленькою таємницею. До речі, завтра я приготую тобі каву, і ти зрозумієш, що справжній хаос — це теж ідеально». Артем на мить завмер, а потім його обличчя розтягнулося в усмішці. Він був зачарований цією непередбачуваністю і характером. Йому подобалося, що перед ним сидить не віддзеркалення, а особистість. Протягом наступних кількох місяців рояль став її особистим психотерапевтом, її "Книгою Змін". Коли Вероніка сумнівалася, чи варто поїхати у відрядження до Берліна самій, без Артема, щоб не викликати ревнощів, рояль грав потужний і сольний етюд Скрябіна. Музика говорила: "Самодостатність". Коли Артем одного разу ввечері розповів про складну ситуацію на роботі і потребував співчуття, Вероніка, боячись бути "надто м'якою", запитала рояль, як їй висловити прихильність без надмірної покірності. Клавіші відгукнулися фрагментом з Ноктюрна in G minor Дебюссі — музикою, сповненою ніжності, але з чіткою, незалежною внутрішньою структурою «Це співчуття, а не розчинення», — зрозуміла вона. Вона вчилася відтворювати ці фрагменти характеру у своєму житті. Вона робила дрібні, "неідеальні" помилки у розмовах, але вони були її. Вона сперечалася, просила, відмовляла, а Артем лише більше поважав її. Вона повернула собі свою унікальну мелодію. Одного ранку Вероніка прокинулася. У кімнату, як завжди, вливалося золоте світло. Вона відчула дивовижний спокій. Артем був на кухні. Вона підійшла до рояля і подумки запитала: «Роялю, тепер усе добре? Як мені зробити наші стосунки ідеальними назавжди? Може, варто більше готувати? Чи менше говорити про музику?» Рояль почав грати. Це був короткий фрагмент з Ноктюрна in E flat major Шопена, твір прекрасний, але в ньому завжди є трохи меланхолії та сумніву, нагадування про те, що досконалість не існує. Вероніка усміхнулася. Вона простягла руки, і, перш ніж музика змогла набрати силу, заглушила її. Вона поклала долоні на клавіші, відчуваючи їхній прохолодний слонову кістку, і, дивлячись на сонячне проміння, що падало на рояль, твердо, голосно промовила: — Досить. Я сама… Тепер я знаю, хто я насправді. Вона вдихнула і заграла власну, фантастичну, радісну мелодію. Її музика була її новим Я: сильна, хаотична, сповнена несподіваних пауз і рішень. Це була музика справжньої людини, яка прийняла свою недосконалість і не потребувала жодних «ідеальних виборів». А з кухні в ту мить долинав густий аромат кави, яку готував Артем. Йому була потрібна лише вона, її справжня мелодія...

💗Доброго ранку, Найкращі! Новий день — це новий шанс. Нехай він подарує вам ясність у думках, легкість у діях і натхнення у кожній миті. Хай усе складається для вашого успіху! ✨ 🌿 Афірмація дня: "Я відкриваю цей день із впевненістю і вдячністю, і він приносить мені найкраще" #farmasi #happybirthday #8yearsago

#архів 1941 рік. Рита Хейворт на репетиції танцю для фільму “You’ll Never Get Rich”. На цьому знімку вона випромінює легкість і радість, ніби танець був для неї не просто роллю, а частиною життя. Цікаво, що саме цей фільм став переломним у її кар’єрі. Партнером Рити був Фред Астер — і після цього проєкту Хейворт остаточно закріпилася серед провідних зірок Голлівуду. 📽 Всього через кілька років її називатимуть «богинею кохання» і найпопулярнішою актрисою 1940-х. А тут — момент, коли все тільки починалося.

Наш підхід у Quixerr — створювати дизайн, який працює. Айдентика Mitrip поєднує функціональність, легкість та емоцію подорожей. #портфоліо #брендинг #дизайн

Всесвітній день прощення. На жаль, наше життя влаштоване так, що протягом нього неможливо не зазнати несправедливості та не отримати душевних ран. Водночас, ми й самі часто робимо неправильні вчинки, а потім прагнемо прощення від близьких, друзів чи знайомих. Розкаятися й бути прощеним — це велика полегкість, а ось пробачати самому інколи буває тяжко. Але ще важче носити в собі образу, злість або думки про помсту, до того ж ці почуття руйнують як психологічне, так і фізичне здоров’я. Щоб якомога більше людей зрозуміли, як важливо вміти щиро пробачати і навчилися це робити, існує особливе свято — Всесвітній день прощення. Його відзначають щороку 27 серпня, але існують і інші дати, такі як 7 липня або перша неділя серпня.

Доброго ранку! 🌞 Нехай ваш ранок почнеться з добрих думок, легкості та гарного настрою. Даруйте собі і світу радість - і день відповість тим же ✨ А аромат «Незламна» допоможе вам бути в енергійному настрої та стані внутрішньої сили: 🍋 цитрусовий старт пробуджує, 🌸 квіткове серце дарує гармонію, 🌿 теплий шлейф огортає впевненістю. 💫 Афірмація: Я обираю легкість, радість і гарний настрій у кожному моменті цього дня. #farmasi ##nezlamna

🌺 Доброго ранку! Бажаю, щоб цей день відкрив нові горизонти, приніс теплі емоції та натхнення. 💛 "Кожен ранок - це чистий аркуш. Заповни його ароматом радості." Сьогодні - Парфумерна п’ятниця 🌿✨ Обирайте ноти, що піднімають настрій: 🍊 Цитрусові - заряд енергії та свіжості. 🌸 Жасмин - легкість і жіночність. 🌹 Троянда - ніжність і гармонія. 🌿 М’ята - ясність думок і бадьорість. В Farmasi є аромати з такими нотами. Знайшли вже свій? 💛 Чудового і ароматного дня! 🌞 #farmasi #мотивація