На цьому фото — не українське місто. Це Грозний після штурму російськими військами наприкінці 1999-го. Кадр, у якому майже немає життя — тільки бетон, попіл і тиша, що залишилася після обстрілів.

Тоді місто фактично стерли. За оцінками ООН, Грозний називали найбільш зруйнованим містом на планеті. До 80–90% будівель були знищені. Із довоєнних сотень тисяч мешканців у місті залишилися одиниці — ті, хто не встиг або не зміг виїхати.

Але це не була раптова катастрофа. За кілька років до цього завершилася перша війна — формально миром після Хасав’юртівські угоди. Фактично — паузою. Перервою, за якою послідувало нове вторгнення.

Далі — те, що повторюється у різних місцях і в різний час.

У двох чеченських війнах загинули десятки тисяч цивільних. Загальні втрати вимірюються сотнями тисяч. Сотні тисяч людей втратили дім. Для невеликого народу це означало не просто втрати — це означало зміну всього життя.

Міста руйнувалися системно — авіацією, артилерією, зачистками. Human Rights Watch і Amnesty International фіксували те, що зазвичай залишається за кадром: катування, зникнення людей, позасудові страти, так звані фільтраційні табори. Це була не лише війна за контроль над територією — це був тиск, який ламав суспільство зсередини.

Є ще одна деталь, яка багато пояснює. У квітні 1996 року було знищено Джохар Дудаєв. Його знайшли під час телефонної розмови — сигнал став мішенню. І цим було сказано більше, ніж будь-якими переговорами.

Дудаєв попереджав: якщо агресію не зупинити, вона не закінчиться в одній точці. Вона рухатиметься далі.

Цей ланцюг легко простежити: Чечня, потім Грузія, потім Україна.

І саме тому питання безпеки — це не теорія і не політична риторика. Це питання виживання. Коли країна бере в руки зброю, це не про агресію. Це про спробу зберегти людей і право на існування.

Історія вже давала відповіді. Питання лише в тому, чи готові їх почути.

КВИТОК В ОДИН КІНЕЦЬ. ШОСТКА

Знов потяги і знов невинні люди,
Бо знову ворог мотлох поскидав,
Цього́ ніхто потворі не забуде,
Благаю, аби нелюд весь сконав.

Потвори б'ють, безжально гаратають,
І гинуть люди, нелюд їх вбива,
З-за паркана сусіди споглядають,
Про співчуття там мовлять лиш слова́.

Квиток в один кінець купили люди,
Квиток життя… він миттю спопелів,
Повернення та обміну не буде,
Від цьо́го в нас йде ненависть і гнів.

Горять вагони, все вогнем взяло́ся,
І плач, і крик, і стогін із вогню,
До бід, що є, ще й це нам додало́ся,
Життя з вогнем вступило у борню.

Сьогодні Шостка, знову залізниця,
Знов обстріли, і потяги, й вокзал,
І довело́сь кому́сь з життям проститься,
Для ко́гось був в житті останній вал.

Два потяги знов знищили потвори,
А в ньому люди із квитком життя,
Доли́ли вбивці в чашу свіже горе,
Доли́ли знов болючого пиття.

04.10.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1048979

ЗДІЙМАЮ РУКИ ДО НЕБЕС
(Від імені мами, пропавшого безвісти на фронті Мазуркевича Івана)

Здіймаю ру́ки до Небес…
Чи Бог почує і поможе?
Страшна війна, весь той процес…
Чи віднайтися син мій зможе?

Здіймаю ру́ки до Небес,
Молю́ молитву і питаю
За що той біль? За що той хрест?
У пам’яті життя гортаю…

Здіймаю ру́ки до Небес,
Молю́, щоб сина відшукати,
Щоб шлях його весь був без меж…
Надію буду я плекати.

Здіймаю ру́ки до Небес…
Чи опинився він в полоні?
Щоб ворог, наче крига, скрес…
Не для війни носила в лоні.

Здіймаю ру́ки до Небес,
Аби живим мій син знайшовся,
Щоб на шляху не бу́ло лез,
Й подвір’ям рідним знов пройшовся.

Здіймаю ру́ки до Небес,
Щоб відшукав Всевишній сина,
Молю́, чекаючи чудес,
Свічу́ не зга́сить хай вражина.

Здіймаю ру́ки до Небес,
На серці біль, і щем, й розпука…
Де син тепер? Чи тут, чи… десь?
З очей сльоза й душевна мука.

Здіймаю ру́ки до Небес,
Думки́, як бурі й поторочі…
Чи милість, Боже, ти зішле́ш,
Чи може сни якісь пророчі?

Здіймаю ру́ки до Небес,
Молю́ся, плачу і чекаю,
Як далі, Боже, поведе́ш?
Болить, та віри не втрачаю.

03.10.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2025
ID: 1048862

КОЛИ ДО НАС ПРИЙШЛА ВІЙНА

Коли до нас у дім прийшла біда,
Коли до нас ввірвалися ординці,
В яких була́ спланована хода,
Тоді нам горя вли́лось аж по вінці.

Коли до нас прийшов той чорний день,
Який вовік ніко́ли не забудем,
Дода́лось в нас тортурних катіве́нь...
Та, вбитих всіх, зі сну ми не пробудим.

Коли біда прийшла, неначе грім,
Який вбивати став по всіх усюдах...
Так ворог увірвався у наш дім
І танком, мов катком, пройшовсь по людях.

Коли орда ввірвалась вочевидь,
Так впевнено і нагло наступала,
Не бу́ло в нас тоді на це провидь,
Не знали, що прийде́ до нас навала.

Коли війна влетіла, мов стріла,
І влучила так чітко без прома́ху,
Смертей, калік, і горя додала́,
Дода́ла туги, і жалю́, і стра́ху.

Коли війна палити стала все,
Немов гриби, рости взяли́сь могили,
Ми зрозуміли, що вона несе...
Це витримать, нехай Госпо́дь дасть сили.

23.09.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1048269

НЕСЛУХНЯНІ ГОСТІ

Неслухняні дрони в Польщу завітали
І свої́м візитом нарід налякали.

Трохи хвилювання, трохи бу́ло стра́ху,
Бо ворожі дрони з летом да́ли маху.

Але ж це, напевно, була не атака,
Просто заблукали, як якась невдаха.

Чи провокували, чи летіли в гості?
Чом вони летіли – в ро́звідку чи просто?

Та поляків трішки дрони налякали,
Вже були́ не смі́шки – їх бо не чекали.

Взя́лися літати все частіше дрони:
Зграями літають, начебто ворони.

Ворог не злякався, що країна НАТО,
Й вирішив до неї навіть завіти.

Думають сусіди, що ж то буде далі,
Збиваючи дрони, та уже в реалі.

Хтось занепокоїв, хтось бо здивувався,
Ну а хтось цих го́стей в себе дочекався.

Це ж лиш перші гості, що прийшли в розві́дку,
Щоби роздивитись що, і де, і звідки.

То ж тепер чекати інших доведеться…
Може споглядання аж тепер минеться?

17.09.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1047842