Завжди залишайся людиною
Сергій був звичайним хлопцем із Черкащини. До війни він працював на заводі, мріяв про дім із садом, двох дітей і вівчарку на подвір’ї. Але коли почалась велика війна, не роздумував — пішов добровольцем. Не тому, що хотів стріляти, а тому що не міг інакше. Його земля — це його родина.
Він служив у піхоті. Проходив крізь вогонь і дим, бачив речі, про які краще не знати. І щоразу, коли обличчя затуманювала лють, а в голові розгоралася думка: "вони ж тварини", — Сергій стискав зуби і тихо шепотів собі:
"Завжди залишайся людиною."
---
Перша історія трапилась під Ізюмом. Після бою серед руїн знайшли пораненого ворожого солдата. Молодий, ледь живий, руки тремтять, в очах — страх. Хтось із хлопців хотів "поставити крапку". Але Сергій зупинив: — Він не стріляє. Він уже не ворог. Це просто хлопець, який хоче жити.
Він перев'язав йому рану. І доправив до медиків.
Потім довго мовчав біля вогню, лише сказав: — Якщо ми перестанемо бачити в них людей — ми вже програли.
---
Друга історія — зими під Бахмутом. Мороз і голод — гірше кулі. Їжі — крихти, а в підвалі знайшли бабусю з трьома котами. Вона не мала нічого, окрім куска черствого хліба. Віддала його Сергію: — Ви мої янголи. Їжте.
Він поділив той хліб на всіх — бабусю, хлопців, навіть котів. Один з них потім постійно ходив за ним хвостиком. Назвали Мурчиком.
І знову прозвучало: — Завжди залишайся людиною.
---
«Один із них»
На одній із зачисток, у прифронтовому селі, хлопці натрапили на чоловіка у цивільному, який тремтів, ховався в погребі і казав, що він місцевий.
Документи в нього були підозрілі, акцент — не той. Хтось одразу закричав:
— Це диверсант! Стріляти!
Сергій підійшов ближче.
— Звідки ти?
— З Донецька... Я не воював. Я просто тікав. У мене мама стара. Не встиг вивезти...
Очі в нього були, як у загнаного звіра.
Сергій довго мовчав. Потім сказав: — Ти не наш. Але й не їхній.
Повернувся до побратимів:
— Посадимо в підвал. Нагодуємо. Перевіримо. Але не будемо суддями на місці. Не наш це рівень.
Той чоловік потім справді виявився цивільним. Просто втікачем.
Коли його вивозили, він тихо сказав Сергію: — Дякую, що був людиною. Бо я вже думав, що всі люди зникли.
----
Ця історія стала найтяжчою. Сергій втратив побратима — Василя. Разом пішли на фронт, разом копали окопи, разом мріяли повернутись. Один уламок... і більше немає "разом".
Хтось кричав:
— Помстимося! Виріжемо всіх!
А Сергій мовчки поклав руку на фото Василя і прошепотів: — Ти б не хотів, щоб я став як вони. Я залишусь людиною. За тебе.
---
«Собака»
У зруйнованому селі залишився пес. Старий, кістлявий, з розумними очима. Назвали його Професор. Він сам приходив до позицій — не їсти, не скиглити, а просто бути поруч. Під час обстрілів він лягав у кут і не гавкав. А коли ставало тихо — клав голову на коліна Сергієві.
Одного разу був авіаудар. Професора засипало землею. Всі думали — кінець. Але Сергій вирив його власноруч, руками й ножем, поки дихав. Витер пса, притиснув до себе і прошепотів: — Навіть собака заслуговує на порятунок. Бо ми або всі разом — або ніхто.
Професор потім ще довго жив у Сергієвому дворі.
Коли питали, звідки цей пес, він відповідав: — Це мій побратим. Ми з ним вижили не тому, що були сильні. А тому, що не стали байдужими.
---
«Янгол на дорозі»
Після одного з боїв Сергій побачив на узбіччі згорілої автівки дитячу іграшку — плюшевого янгола з крилами. Чистого, хоч навколо все було в попелі. Сергій підняв її і притис до грудей, мов річ святу.
— Чиясь дитина залишила… може, ховалась у тій машині…
Хлопці мовчали. Усі дивилися на іграшку, як на молитву.
Тоді Сергій прикріпив янгола до свого рюкзака. Він мандрував з ним по всіх окопах, став талісманом. Його навіть не знімали під час боїв.
— Він нагадує, — казав Сергій, — заради чого ми тут. Не заради помсти. А заради тих, хто більше не може себе захистити.
---
«Ікона в попелі»
Це було під Авдіївкою. Після важкого бою позиції Сергія опинилися в оточенні. Зв’язку не було, підкріплення не проходило. Боєкомплект майже вичерпався, а ворог тиснув усе сильніше. У бліндажі стояла мертва тиша. Очі в хлопців були, як у людей, які вже не сподіваються.
Сергій вийшов надвір — у повітрі пахло згарищем. Серед руїн розбомбленої хатини він побачив щось блискуче. Підійшов ближче — у чорному попелі лежала стара, обгоріла, але вціліла ікона Богородиці. Окута в кіптяву, тріснута по краю, але обличчя — спокійне, чисте, ніби світліше за все навколо.
Сергій став на коліно. Не молився вголос. Просто стояв, поклав руку на серце і прошепотів: — Якщо ти ще десь тут… допоможи нам лишитися людьми. Навіть зараз.
Він забрав ікону і закріпив на стіні бліндажа. Того ж вечора сталося диво — раптово вийшов зв’язок. Через годину прибуло підкріплення. Всі залишилися живі.
Хтось із хлопців потім жартував:
— У тебе зв’язок з Богом краще, ніж із штабом.
А Сергій лише посміхнувся й тихо сказав: — Це не я. Це нагадування. Щоб ми не стали тими, проти кого самі воюємо.
Бо навіть у попелі завжди можна знайти ікону. А значить — і себе.
Він пройшов війну до кінця. Не став героєм з екранів, не писав мемуарів. Але кожен, хто служив поруч, пам’ятає його очі. Спокійні, тверді, людяні. Людина серед пекла.
Після війни Сергій повернувся додому. Посадив сад. У
І почав розмови зі школярами в місцевій школі.
Він завжди завершував свої виступи однаково: — Світ — це не тільки кулі й бетон. Це вибір. Щодня.
Завжди залишайся людиною. Навіть тоді, коли все говорить навпаки.
Завжди залишайся людиною
Сергій був звичайним хлопцем із Черкащини. До війни він працював на заводі, мріяв про дім із садом, двох дітей і вівчарку на подвір’ї. Але коли почалась велика війна, не роздумував — пішов добровольцем. Не тому, що хотів стріляти, а тому що не міг інакше. Його земля — це його родина.
Він служив у піхоті. Проходив крізь вогонь і дим, бачив речі, про які краще не знати. І щоразу, коли обличчя затуманювала лють, а в голові розгоралася думка: "вони ж тварини", — Сергій стискав зуби і тихо шепотів собі:
"Завжди залишайся людиною."
---
Перша історія трапилась під Ізюмом. Після бою серед руїн знайшли пораненого ворожого солдата. Молодий, ледь живий, руки тремтять, в очах — страх. Хтось із хлопців хотів "поставити крапку". Але Сергій зупинив: — Він не стріляє. Він уже не ворог. Це просто хлопець, який хоче жити.
Він перев'язав йому рану. І доправив до медиків.
Потім довго мовчав біля вогню, лише сказав: — Якщо ми перестанемо бачити в них людей — ми вже програли.
---
Друга історія — зими під Бахмутом. Мороз і голод — гірше кулі. Їжі — крихти, а в підвалі знайшли бабусю з трьома котами. Вона не мала нічого, окрім куска черствого хліба. Віддала його Сергію: — Ви мої янголи. Їжте.
Він поділив той хліб на всіх — бабусю, хлопців, навіть котів. Один з них потім постійно ходив за ним хвостиком. Назвали Мурчиком.
І знову прозвучало: — Завжди залишайся людиною.
---
«Один із них»
На одній із зачисток, у прифронтовому селі, хлопці натрапили на чоловіка у цивільному, який тремтів, ховався в погребі і казав, що він місцевий.
Документи в нього були підозрілі, акцент — не той. Хтось одразу закричав:
— Це диверсант! Стріляти!
Сергій підійшов ближче.
— Звідки ти?
— З Донецька... Я не воював. Я просто тікав. У мене мама стара. Не встиг вивезти...
Очі в нього були, як у загнаного звіра.
Сергій довго мовчав. Потім сказав: — Ти не наш. Але й не їхній.
Повернувся до побратимів:
— Посадимо в підвал. Нагодуємо. Перевіримо. Але не будемо суддями на місці. Не наш це рівень.
Той чоловік потім справді виявився цивільним. Просто втікачем.
Коли його вивозили, він тихо сказав Сергію: — Дякую, що був людиною. Бо я вже думав, що всі люди зникли.
----
Ця історія стала найтяжчою. Сергій втратив побратима — Василя. Разом пішли на фронт, разом копали окопи, разом мріяли повернутись. Один уламок... і більше немає "разом".
Хтось кричав:
— Помстимося! Виріжемо всіх!
А Сергій мовчки поклав руку на фото Василя і прошепотів: — Ти б не хотів, щоб я став як вони. Я залишусь людиною. За тебе.
---
«Собака»
У зруйнованому селі залишився пес. Старий, кістлявий, з розумними очима. Назвали його Професор. Він сам приходив до позицій — не їсти, не скиглити, а просто бути поруч. Під час обстрілів він лягав у кут і не гавкав. А коли ставало тихо — клав голову на коліна Сергієві.
Одного разу був авіаудар. Професора засипало землею. Всі думали — кінець. Але Сергій вирив його власноруч, руками й ножем, поки дихав. Витер пса, притиснув до себе і прошепотів: — Навіть собака заслуговує на порятунок. Бо ми або всі разом — або ніхто.
Професор потім ще довго жив у Сергієвому дворі.
Коли питали, звідки цей пес, він відповідав: — Це мій побратим. Ми з ним вижили не тому, що були сильні. А тому, що не стали байдужими.
---
«Янгол на дорозі»
Після одного з боїв Сергій побачив на узбіччі згорілої автівки дитячу іграшку — плюшевого янгола з крилами. Чистого, хоч навколо все було в попелі. Сергій підняв її і притис до грудей, мов річ святу.
— Чиясь дитина залишила… може, ховалась у тій машині…
Хлопці мовчали. Усі дивилися на іграшку, як на молитву.
Тоді Сергій прикріпив янгола до свого рюкзака. Він мандрував з ним по всіх окопах, став талісманом. Його навіть не знімали під час боїв.
— Він нагадує, — казав Сергій, — заради чого ми тут. Не заради помсти. А заради тих, хто більше не може себе захистити.
---
«Ікона в попелі»
Це було під Авдіївкою. Після важкого бою позиції Сергія опинилися в оточенні. Зв’язку не було, підкріплення не проходило. Боєкомплект майже вичерпався, а ворог тиснув усе сильніше. У бліндажі стояла мертва тиша. Очі в хлопців були, як у людей, які вже не сподіваються.
Сергій вийшов надвір — у повітрі пахло згарищем. Серед руїн розбомбленої хатини він побачив щось блискуче. Підійшов ближче — у чорному попелі лежала стара, обгоріла, але вціліла ікона Богородиці. Окута в кіптяву, тріснута по краю, але обличчя — спокійне, чисте, ніби світліше за все навколо.
Сергій став на коліно. Не молився вголос. Просто стояв, поклав руку на серце і прошепотів: — Якщо ти ще десь тут… допоможи нам лишитися людьми. Навіть зараз.
Він забрав ікону і закріпив на стіні бліндажа. Того ж вечора сталося диво — раптово вийшов зв’язок. Через годину прибуло підкріплення. Всі залишилися живі.
Хтось із хлопців потім жартував:
— У тебе зв’язок з Богом краще, ніж із штабом.
А Сергій лише посміхнувся й тихо сказав: — Це не я. Це нагадування. Щоб ми не стали тими, проти кого самі воюємо.
Бо навіть у попелі завжди можна знайти ікону. А значить — і себе.
Він пройшов війну до кінця. Не став героєм з екранів, не писав мемуарів. Але кожен, хто служив поруч, пам’ятає його очі. Спокійні, тверді, людяні. Людина серед пекла.
Після війни Сергій повернувся додому. Посадив сад. У
І почав розмови зі школярами в місцевій школі.
Він завжди завершував свої виступи однаково: — Світ — це не тільки кулі й бетон. Це вибір. Щодня.
Завжди залишайся людиною. Навіть тоді, коли все говорить навпаки.
Українська
English
