У Китаї пройшов перший бій керованих роботів🦾🤖
Металеві бійці лупили один одного під контролем операторів у реальному часі. Турнір влаштувала компанія Unitree у Женьшені — саме їхній робот і став переможецем.

Навіть Усика вже замінили, жесть 😁

Старий пістолет

У селі Глибокі Кущі жило собі одне чудо на ім’я дід Панас. Колишній мисливець, а тепер – головний спеціаліст з «нічого не робити, але з розумним виразом обличчя». Панас мав три любові в житті: риболовлю, самогон і свій старий пістолет, якого він ніжно звав «Грім».

Пістолет той був ще з царських часів, трохи іржавий, без одної деталі (якої — ніхто не знав, бо дід казав: «То секретна штукенція!»). Колись він служив дідові для стрільби по дичині, а тепер — для погроз курям, коли ті не неслися.

Одного разу, дід Панас вирішив, що час настав — треба піти на справжнє полювання. Одягнув камуфляж, що пахнув кропивою, натер пістолет салом (казав, що то для кращого ковзання кулі), і вирушив у ліс.

Йде, прислухається, дихає як справжній рейнджер. Аж раптом — хрусь! Кущі зашурхотіли. Дід завмер. Ціль — щось велике, пухнасте. Може, кабан? Може, ведмідь? А може, сусідський пес Барбос, що втік з двору?

Панас прицілився, натис на спуск — і… клац. Нічого. «Грім» гриміти відмовився.

— Ну, зрадник, — прошепотів дід, — знову ти на боці звірів?

Раптом із кущів справді виліз Барбос, з сосискою в зубах. Пес глянув на діда, пирхнув і побіг назад.

Образившись, дід повернувся додому, сів на лавку і оголосив, що пістолет переходить на пенсію. Тепер замість нього на полювання піде рогатка. Її дід і назвав — «Громиця».

А «Грім» так і висить на стіні, трохи перекошений, зате гордий. Бо, як каже дід Панас, не всяка зброя вміє стріляти... а «Грім» — вміє не стріляти так майстерно, що навіть ведмідь би не образився.

І відтоді в селі Глибокі Кущі кажуть: «Коли дід Панас бере до рук зброю — в лісі стає тихо. І весело».

#ukrainian_music #українська_музика
#ukrainian_rock #український_рок
#що_послухати #rock #рок
Mотор'Ролла (MotoR'Rolla) - Червона Рута' 97
Відбірковий тур, Нетішин
https://www.youtube.com/watch?v=iOT_L6loJzc

У невеличкому селі жив собі хлопчик на ім’я Остап. Був він веселим, моторним і трохи хвалькуватим. Часто, як тільки брався за якусь справу, одразу всім розповідав, що обов’язково впорається з нею краще за інших. Якось до села приїхав ярмарок — із розвагами, торгівлею та різними змаганнями. Найбільше Остап зацікавився стрибками через перешкоди. Переможцю обіцяли великий приз — новий велосипед.

— Та що там стрибати! — хвалився Остап перед друзями. — Я ще з першого разу перескочу найвищу перешкоду!

— Не кажи гоп, поки не перескочиш, — зауважив дід Панас, що сидів поруч на лавці.

— Та де там! — відмахнувся хлопець. — Я вже подумки на велосипеді катаюсь!

Нарешті настала його черга. Остап розбігся, з розгону підскочив — і… не долетів. Зачепив ногою бар’єр і гепнувся просто в пилюку. Усмішка зникла з його обличчя. Глядачі поспівчували, а дід Панас лиш тихо сказав:

— Ось бачиш, хлопче, чому не варто поспішати з хвастощами. Краще зроби — тоді й говори.

З того часу Остап став обережнішим у словах. Він навчився спочатку доводити діло до кінця, а вже потім ділитись перемогами. А велосипед усе ж згодом виграв — але вже без гучних обіцянок, а з терпінням і працею.

Колись давно, ще коли небо було ближче до землі, а зорі жили серед людей, народилася дівчинка на ім’я Зоряна. Вона була світла, як ранкова роса, і очі її світилися, ніби ввібрали проміння самого Сонця.

Кажуть, що її справжнім батьком було Сонце — могутній Володар Дня, який щодня сходив на небо, щоб дарувати тепло і світло всьому живому. Але Сонце не могло довго залишатися з людьми — в нього було багато обов’язків: підійматися щоранку, освітлювати поля, ліси, моря… Тож він залишив Зоряну на Землі, довіривши її нічному небесному охоронцю — Місяцю.

Місяць був інший. Його світло було прохолодним і м’яким, як долоня, що заколисує вночі. Він не палав пристрастю, як Сонце, але був уважний, спостережливий і терплячий. Місяць не був справжнім батьком Зоряни, та все ж доглядав за нею, коли небо темніло і Сонце зникало за горизонтом. Його називали вітчимом — не кровним батьком, але тим, хто оберігає вночі.

Зоряна росла між двома світами: вдень вона танцювала в променях Сонця, а вночі слухала казки Місяця. І хоч вона сумувала за теплом батька, вона з часом зрозуміла, що без обох — і Сонця, і Місяця — її життя не було б таким повним.

Одного разу вона спитала у Місяця:
— Чому ти не такий, як мій тато? Чому не світло і не тепло твоє серце?
А Місяць усміхнувся й відповів:
— Бо я не прагну палити — я прагну берегти. Я — тиша, що не заважає думати. Я — тінь, що ховає тебе, коли ти втомлена. Я — вітчим, але я теж люблю тебе, по-своєму.

І тоді Зоряна зрозуміла: світло буває різним. Сонце — це сила і початок, це батько, що веде вперед. А Місяць — це затишок і спокій, це вітчим, що підтримує в тиші. Обидва — потрібні. Обидва — її родина.

У селі біля лісу жила дівчинка Марійка. Вона була допитливою і часто гуляла біля узлісся, хоч бабуся й застерігала:
— Не ходи далеко, бо в лісі — вовки!

Одного разу, коли Марійка пішла збирати квіти, вона побачила дивного сірого пса. Він був худий, із глибокими очима, але зовсім не страшний. Він підійшов до дівчинки несміливо й лизнув її руку. Вона не злякалась — дала йому хлібця і назвала Сірком.

З того часу Сірко щоранку чекав її біля лісу. Люди в селі почали шепотіти:
— То вовк! Виганяй його, Марійко, не грайся з бідою!

Але дівчинка знала — Сірко не був вовком. Він був її другом. Одного дня вона справді потрапила в біду: заблукала, і почалася буря. Саме Сірко знайшов її, обігрів своїм тілом і привів додому.

Селяни не вірили своїм очам. Вовк? Та ні — вірний пес. Відтоді всі зрозуміли: не все сіре — вовк, і не все люте — зле. Справжня суть — не в кольорі, не в зовнішності, а в серці.