#історія #особистості #дати Ніл Антонович Хасевич (25 листопада 1905, Дюксин, Волинь — 4 березня 1952, Сухівці, Рівненщина) — один із найяскравіших графіків ХХ століття, символ творчої сили українських повстанців, артдиректор Організації Українських Націоналістів, візуальний творець стилю і пропаганди УПА. Дитинство та навчання Рано залишився без руки і лівої ноги після трагічної аварії, в юності самостійно навчився ходити з дерев'яним протезом. Незважаючи на інвалідність, здобув освіту у Варшавській академії мистецтв, виставлявся у Берліні, Празі, Львові та Варшаві. Творчість і громадянська діяльність З 30-х років активно долучився до українського культурного життя, член мистецьких організацій, автор ілюстрацій до книг, портретів, газет і екслібрисів. Створював патріотичні роботи, зокрема портрети князя Володимира, Андрія Левицького, Романа Шухевича, Степана Бандери. Був соратником Уласа Самчука, співпрацював із рівненським часописом «Волинь», організатор виставок. В ОУН, УГВР та УПА У роки нацистської та радянської окупації вступив до ОУН. З 1943 року — у підпіллі як головний художник і редактор, розробляв символіку, листівки, плакати, нагороди, форму, бофони для Української повстанської армії. Гравюри Хасевича стали ключовим елементом візуальної ідентичності визвольного руху. Очолював політико-пропагандистську ланку групи УПА «Північ», створив сотні графічних композицій для підпільних видань («Український перець», «Хрін»). Останні роки і смерть Сім років прожив у криївках повстанців, керував підпільною друкарнею УПА. Загинув у нерівному бою з чекістами, залишаючись до кінця вірним художньому та національному ідеалу. Похований у невідомій могилі. Значення для української культури Хасевич — символ мужності й таланту, який, не маючи фізичної змоги воювати зі зброєю, обрав «різець і чорнила» як національний меч. Його творчість вплинула на ідентичність українського визвольного руху XX століття.

Дніпро сьогодні

#історія #особистості #дати 1838 — Іван Нечуй-Левицький, український письменник, етнограф, фольклорист. Іван Семенович Нечуй-Левицький (справжнє прізвище — Левицький; 25 листопада 1838, Стеблів — 2 квітня 1918, Київ) — один із найвизначніших творців української прози XIX століття, автор понад 50 художніх творів, повістей та драм, талановитий етнограф, фольклорист, мовознавець і педагог. Дитинство, освіта та формування світогляду Іван народився у сім'ї сільського священника на Київщині. Завдяки батьківській бібліотеці змалку ознайомлюється з історією України, народною мовою та побутом. Навчався у Київській духовній семінарії (1853–1859), а пізніше — у Київській духовній академії (1859–1865), отримав ступінь магістра. Вчителювання, етнографічна діяльність Працював учителем у духовних семінаріях і гімназіях, зокрема в Полтаві, Кишиневі, на теренах Польщі. Фольклорно-етнографічна спадщина Нечуя-Левицького охоплює тисячі записаних народних приказок, міфів, пісень та обрядів. Літературна творчість Нечуй-Левицький одним із перших створює реалістичний тип української прози, показує глибоке соціальне розшарування та долю селянина: - «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Старосвітські батюшки та матушки» — його найвідоміші твори, насичені народними характерами та мовою. - Сатиричний та гумористичний стиль, майстерне змалювання побуту та діалектизм — характерні риси його письма. Також він автор мовознавчих і етнографічних праць: «Граматика української мови», «Світогляд українського народу», низка критичних статей з проблем літератури та національного виховання. Національні погляди Письменник був переконаним українофілом, гострим публіцистом, палким захисником української літератури й культури під час русифікації на Наддніпрянщині. Його статті і твори критикували великодержавний націоналізм, підтримували розвиток власної літератури: «Писати треба так, як люди говорять!» — говорив Нечуй-Левицький, наполягаючи на природності та народності української мови. Останні роки Після виходу на пенсію переїхав у Київ, де повністю присвятив себе літературі. Помер у бідності та самотності. Похований у Києві на Байковому кладовищі. Спадщина Нечуй-Левицький — класик української літератури, чиї твори і сьогодні читають у школах і театрах, його «Кайдашева сім’я» екранізована, а етнографічна та мовознавча спадщина цінується науковцями й літераторами. ***

Дніпро. Вдячні дніпряни своєму землякові Леоніду Даниловичу Кучмі...

Ізюм сьогодні...😭😭😭 Виносив сміття до баків, побачиврозкидані фотографії сусідів, старі і сучасні. Прохання до "переселенців", не викидайте фотографії, складіть їх охайно в пакети і залиште в помешканні. Повернуться додому люди. А фото - це пам'ять сім'ї, життя... Просто поставте себе на їх місце..." P.S. 📷 носить ілюстративний характер.

У кожній людині можна знайти щось хороше і щось погане. Дивлячись Хто Що шукає.

#історія #події У 1905 році у місті Лубни на Полтавщині вийшло друком перший номер газети «Хлібороб» — першої легальної україномовної газети у підросійській Україні. Засновниками та редакторами цього видання були брати Володимир і Микола Шемети, українські громадські та політичні діячі. Газета виходила у дуже складний політичний період, на початку Першої російської революції 1905 року, і висвітлювала актуальні питання тогочасної політичної ситуації в Російській імперії. «Хлібороб» друкувався накладом 5 тисяч примірників, які дуже швидко розійшлися не лише у Лубнах, а й у Києві та Полтаві. Видавалася газета на кошти Лубенської української громади, у друкарні Іцковича, і стала першим легальним україномовним виданням після тривалого періоду заборони українського друкованого слова. Перший номер відкривався публікацією царського маніфесту від 17 жовтня 1905 року, який проголошував права і свободи громадянам імперії. Проте газета проіснувала недовго: було випущено лише п’ять номерів, після чого влада заборонила її видання. Жандарми вилучили четвертий номер, а після п'ятого газету закрили. Незважаючи на короткий час існування, «Хлібороб» став важливим символом відродження української преси на Наддніпрянщині. Цей часопис ішов у резонанс із вимогами та настроями українського селянства і інтелігенції того часу, і хоч розповсюдження газети було обмеженим, вона справила значний вплив на подальший розвиток української періодики.

▫️Поповнили розміри▫️ Та11201 Демісезонні чоботи Колір: Чорний Матеріал: Натуральна шкіра (Італія) Всередині: італіський фліс по всій довжині Робоча блискавка по всій довжині Висота від п'яти 45 см Підбор - 7 см Виробництво -Україна (Харків) У разі відсутності розміру доступні під замовлення 36= 23,5 см 37= 24 см 38= 24,5 см 39= 25,5 см 40= 26 см 41= 26,5 см Обхват гомілки/верху: 36 до 37 см/до 36 см 37 до 38 см/ до 37 см 38 до 39 см/ до 38 см 39 до 40,5 см/ до 39 см 40 до 41 см/ до 40 см 41 до 41,5 см/ до 40,5 см ▪️ 4300 грн

#історія #події 1795 — Станіслав II Август Понятовський зрікається престолу: остаточна ліквідація Речі Посполитої. 25 листопада 1795 року, після третього поділу Польщі, останній король Речі Посполитої Станіслав II Август Понятовський змушений був офіційно зректися престолу. Це стало символом остаточного знищення держави, яка століттями була потужною європейською силою та осередком українських, білоруських і литовських земель. Історичний контекст Річ Посполита у XVIII столітті переживала період системної кризи, політичної нестабільності та зовнішнього тиску сусідів: Росії, Пруссії та Австрії. Реформаційні спроби короля Понятовського — розширення прав для представників різних конфесій, кадрові реформи, конституція 1791 року, створення національних інституцій — не змогли подолати вплив зовнішніх сил і внутрішню слабкість держави. У результаті трьох поділів (1772, 1793, 1795) держава втратила майже всю територію. Третій поділ здійснився наприкінці 1795 року — незалежна польсько-литовсько-руська держава перестала існувати. Відречення від престолу Під тиском Російської імперії, 25 листопада 1795 року у Гродно, Станіслав II Август Понятовський підписав акт зречення престолу. Короля було позбавлено влади і фактично депортовано до Санкт-Петербурга, де він і завершив своє життя. Значення події Річ Посполита канула в небуття — її території поділені між сусідами. Українські землі остаточно перейшли під контроль інших імперій, що визначило подальшу долю Центрально-Східної Європи на століття вперед. Подія стала переломним моментом для польського, українського, литовського та білоруського народу, позначивши початок періоду іноземної політики на цих землях. Коротка біографія Станіслава II Августа Станіслав-Август Понятовський (1732–1798), польський шляхтич, реформатор, останній король польський, великий князь литовський та великий князь руський. Його прагнення до модернізації держави не врятували Річ Посполиту від розпаду.

Опублікував відео з оглядом мого скетчбукп, посилання: https://youtu.be/wuWrAQZPsXc?si=oe7Jyh0_P0JuAgFc