У центрі світу, схований від людських очей, розкинувся райський сад — Сад Спочинку. Там, де завжди цвіли дерева з плодами розради, де вітри співали лагідні пісні, жило четверо птахів, яких називали Птахами Сліз.
Перший мав пір’я, як ранкова роса, і співав про втрати. Другий був, як нічне море, і зітхав за зрадженими. Третій, як вечірнє сонце, тужив за самотніми. А четвертий — прозорий майже, мов дух, плакав за тими, хто ніколи не мав надії.
Люди з усього світу почали молитися до цих птахів, бо вірили: птахи чують їхній біль. І що більше сліз лилося на землю, то голосніше звучали пісні в Саду. Птахи, здавалося, співчували. Вони схиляли голови, їхні очі тремтіли від жалю.
Але ніхто не знав істини.
Бо птахи не просто співчували — вони жили сльозами. Вони харчувалися болем, пили сльози людські, наче нектар. У кожній краплі була їхня сила, їхнє безсмертя. Райський сад квітнув від страждань, не від радості.
Одного разу в Сад увійшла дитина — єдина, хто випадково заснувши під деревом, потрапила туди уві сні. Вона не плакала. Вона сміялася. Її сміх не мав смутку, тільки чисту, світлу радість. І тоді сад затремтів.
Птахи не могли наблизитись. Їхнє пір’я зів’яло, спів зірвався. Бо сміх був їм як отрута.
Дитина залишила сад, але слід її сміху розповзся, мов тріщина. Люди почали шукати втіху, лікувати рани, обіймати одне одного замість плачу. Сад став тьмяніти.
Кажуть, ті птахи не загинули. Вони лише змінили вигляд. Ховаються в журбі, у безвиході, у тих, хто відвернувся від надії. Бо лише там вони ще можуть жити.
Та варто лише усміхнутися — щиро, від серця — і їхні крила згасають, неначе тінь на світанку.
У центрі світу, схований від людських очей, розкинувся райський сад — Сад Спочинку. Там, де завжди цвіли дерева з плодами розради, де вітри співали лагідні пісні, жило четверо птахів, яких називали Птахами Сліз.
Перший мав пір’я, як ранкова роса, і співав про втрати. Другий був, як нічне море, і зітхав за зрадженими. Третій, як вечірнє сонце, тужив за самотніми. А четвертий — прозорий майже, мов дух, плакав за тими, хто ніколи не мав надії.
Люди з усього світу почали молитися до цих птахів, бо вірили: птахи чують їхній біль. І що більше сліз лилося на землю, то голосніше звучали пісні в Саду. Птахи, здавалося, співчували. Вони схиляли голови, їхні очі тремтіли від жалю.
Але ніхто не знав істини.
Бо птахи не просто співчували — вони жили сльозами. Вони харчувалися болем, пили сльози людські, наче нектар. У кожній краплі була їхня сила, їхнє безсмертя. Райський сад квітнув від страждань, не від радості.
Одного разу в Сад увійшла дитина — єдина, хто випадково заснувши під деревом, потрапила туди уві сні. Вона не плакала. Вона сміялася. Її сміх не мав смутку, тільки чисту, світлу радість. І тоді сад затремтів.
Птахи не могли наблизитись. Їхнє пір’я зів’яло, спів зірвався. Бо сміх був їм як отрута.
Дитина залишила сад, але слід її сміху розповзся, мов тріщина. Люди почали шукати втіху, лікувати рани, обіймати одне одного замість плачу. Сад став тьмяніти.
Кажуть, ті птахи не загинули. Вони лише змінили вигляд. Ховаються в журбі, у безвиході, у тих, хто відвернувся від надії. Бо лише там вони ще можуть жити.
Та варто лише усміхнутися — щиро, від серця — і їхні крила згасають, неначе тінь на світанку.
Українська
English
