Доктор Олексій Громенко завжди мав репутацію тихого, але бездоганного фахівця. Його кабінет у центральній клініці столиці був стерильним до блиску, а білі халати — без єдиного складки. Пацієнти його любили, бо він умів слухати. І саме тому його обрали для особливої місії.

Одного вечора, коли місто вже засинало під монотонний шум нічних тролейбусів, до кабінету Громенка тихо увійшли двоє в темних костюмах. Один поклав перед ним конверт без підпису, інший замкнув двері. Усередині — наказ із гербом держави, з грифом "Цілком таємно":

> "Впровадити в лікувальну практику речовину "С-17". Призначати пацієнтам під виглядом заспокійливого. Мета — зниження агресії, формування покірної поведінки."

Доктору не пояснили деталей. Лише пообіцяли:

— Якщо виконаєш — отримаєш лабораторію, ім’я в медичних підручниках і… спокійне життя.

Перші ампули «С-17» надійшли вже наступного дня. Без етикеток, у чорних футлярах, із супровідною інструкцією, написаною шифром. Громенко почав із «важких» пацієнтів: тих, хто скаржився на тривогу, безсоння, хронічний стрес.

Ефект був вражаючим — через тиждень пацієнти ставали неймовірно слухняними. Вони переставали сперечатись із родичами, погоджувались на будь-які умови на роботі, навіть ті, хто раніше судився з владою, раптом знімали позови й «не хотіли більше конфліктів».

Та з часом у поведінці хворих з’явилось щось інше — порожнеча в очах. Вони сиділи на прийомі, дивилися крізь нього і майже не моргали. Один колишній вчитель літератури, що обожнював Шевченка, зізнався:

— Я тепер не відчуваю нічого. Навіть коли внук народився… наче це не зі мною.

Чутки про «чудодійного лікаря» розповзлися містом. Кількість пацієнтів зростала, а разом із ними й вплив невидимого замовника. Громенко отримував листи з новими інструкціями: кому вводити вищу дозу, кого тримати під контролем, кого — ізолювати «для дослідження».

Він намагався себе виправдати: «Я ж просто лікар… я допомагаю людям…». Але кожної ночі, повертаючись додому, він помічав, що за ним стежать ті ж самі двоє в костюмах.

Одного дня до нього привели молоду журналістку, яка «раптово» втратила пам’ять. Вона ще впізнавала свій паспорт, але не пам’ятала, що вела розслідування про підозрілі ліки у клініках міста.

Тоді доктор зрозумів — він сам став частиною великого експерименту, і його власна свобода вже теж під контролем.

А в кінці кожної інструкції тепер з’являлася фраза, якої раніше не було:

> "Доза «С-17» для особистого застосування — обов’язкова."

Громенко тримав маленький флакон «С-17» у руці й відчував, як серце б’ється в скронях. У наказі чорним по білому: «Ввести собі дозу щоденно». Це був останній крок, після якого він перестане сумніватися. Перестане відчувати. Перестане бути собою.

Вночі він довго сидів на кухні, слухаючи шум холодильника. У голові крутилося тільки одне питання: «Скільки вже таких, як я, виконують ці накази без спротиву?»

Наступного дня, замість того щоб ввести собі ін’єкцію, він обережно злив ампулу в умивальник. Але на обличчі зберіг спокійну маску. Він знав: камери спостерігають навіть у кабінеті.

Першим його кроком став виклик журналістці, яку він «лікував» тиждень тому. Дівчина ледве пам’ятала його обличчя, але щось у її очах спалахнуло, коли він тихо сказав:

— Ти шукаєш правду. А я — вихід.

Разом вони почали збирати докази: ампули, інструкції, списки пацієнтів, копії таємних наказів. Кожен папір він фотографував і передавав через старенький телефон, який не був підключений до інтернету.

Він знав, що їх знайдуть. І вони знайшли. Одного вечора, коли він виходив із клініки, до нього підійшли ті ж двоє в костюмах.

— Лікарю, час вашого лікування настав, — сказав один, дістаючи шприц.

Все сталося за секунди: удар металевим лотком по руці, шприц упав на тротуар, журналістка вискочила з-за рогу з увімкненою камерою. Вона встигла зняти обличчя обох і їхні посвідчення, які випадково випали з кишень.

Запис полетів у кілька незалежних медіа й на закриті сервери.

Через три дні місто вже гуділо. Назви ліків, схеми постачання, прізвища чиновників — усе опинилося у відкритому доступі. Керівництво держави відмовчувалося, але програма «С-17» згоріла за одну ніч.

Громенко розумів, що тепер він мішень. Але вперше за роки він відчув щось, що забули тисячі його пацієнтів — смак власної волі.

Він більше не мав кабінету, зарплати й офіційного статусу лікаря. Проте у нього був старий рюкзак, кілька інструментів і нова мета — шукати тих, кого можна повернути з безпам’ятного стану.

І, йдучи тихими вулицями, він подумав:

— Ліки від покори існують. Їх називають правдою.

Громенко довго намагався відтягнути момент. Він ховав ампули «С-17» у сейф, викидав у сміття, підміняв водою. Але вони помітили.

Одного вечора, коли він закривав клініку, світло в коридорі раптом згасло. Двоє в костюмах вийшли з темряви.

— Ви мали підкоритися, лікарю, — тихо сказав один, і в його руці блиснув шприц.

Громенко відступив, але другий міцно схопив його за плечі. Кілька секунд боротьби — і холодна голка увійшла в шкіру. Він відчув, як хвиля тепла і важкості накрила тіло.

— Спіть. І забудьте, — пролунало десь здалеку.

Наступного ранку він прокинувся у своєму кабінеті. На столі — чисті бланки, акуратно складені інструкції та три десятки нових ампул. Він розглядав їх, але не відчував нічого. Ні страху, ні сумнівів, ні гніву.

В коридорі чекали пацієнти. Він вийшов до них з привітною усмішкою і лагідно сказав:

— Наступний, будь ласка.

Того дня він вперше виконав накази ідеально, без жодної внутрішньої боротьби.

І лише в глибині пам’яті, десь як тьмяний відблиск, іноді виринало коротке запитання: «А чи був я колись іншим?» ...