Підбірка книг про подорожі в часі
Literature |
2024-08-30 16:51:17
Language
Українська
English
History
ІСТОРІЯ ПО П’ЯТНИЦЯХ ДЛЯ ДОРОСЛИХ КОРОТКИЙ КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. 📚 Том II. Русь: між родовим правом і безродною амбіцією
Розділ 1. Русь у тренді.
Так і вийшла Русь — не як держава, а як тимчасова конфедерація на основі компромісу і гарного доступу до річкової навігації.
Але справедливості заради - тоді вся Європа так жила.
Франція? - Там короля слухалась хіба що королева. Та й то - якщо це не була Ганна з Києва.
Бо коли донька Ярослава Мудрого сіла на французький трон, барони раптом згадали, що треба не лише рубати, а й думати, хоч зрідка. Вона підписувала укази, читала латиною, і не плутала писану Правду з усною “Божою ласкою”, яка у кожного володаря своя.
Загалом французьке королівство XII століття - то купа впертих графів і герцогів, які вважали, що король - це такий собі ведучий феодального шоу, якому можна не платити за участь.
Англія? - Там хартії з’являлись лише після того, як король настільки умудрявся запороти ситуацію, що баронам довелось вигадати конституцію..
Священна Римська імперія? - Вічна боротьба “хто тут імператор”, поки папа риє підкоп під чергового Карла.
Тож Русь - цілком у тренді: трохи річок, трохи роду, трохи міжусобної люті, трохи “мій Київ - не твій Київ”.
Просто нам болить більше, бо це був наш хаос.
Слід зазначити, що хоч Русь формально тягнулась від Гіпербореї до Тмутаракані - реально її серце билося у трьох місцях: Київ, Чернігів, Переяслав.
Умовна “метрополія” Русі - це не географія, а ментальна зона, де ще жевріла родинна єдність, діяла Руська Правда, і князі ще згадували, що влада - це не тільки меч, а й відповідальність.
А от за цим ядром починалась зона “периферійної руськості”. Новгородці, суздальці, ростовці – вони, типу будучи руссю, все продовжували «ходити на Русь»: то торгувати, то воювати, то брататись, то грабувати. Але з кожним поколінням їхня “наша Русь” ставала дедалі далі.
У них уже був інший ландшафт, інша мовна суміш, інші уявлення про владу. І хоч у паспорті все ще стояв штамп - “Рюрикович”, по діях це вже були інші люди з іншого простору.
Втім треба обмовитись:
Не все північне - однаково темне.
Бо Новгород і Полоцьк - старі міста з пам’яттю про віче, про Правду, про громаду, де князь - гість, не господар.
Новгород - не брат Москви, а швидше її двоюрідний дядько, старший, але його не люблять, бо надто багато знає про минуле свого невдячного племінника.
Полоцьк - не окраїна, а центр локальної гордості, де князі ще мали совість, чи принаймні інструкцію, як її удавати.
А там, де було далі, за лісом - Русь залишалась географією, але не ідентичністю.
І коли хтось із Суздаля чи Ростова казав: “Хочу бути князем Києва”, він мав на увазі не “повернутись додому”, а повернутись із Києвом на пальці - це як брелок від Мерседеса для братви дев’яностих.
Тож Київ, що був все ще столицею, поступово ставав своєрідним сертифікатом про походження, хоч і не обов’язково - про належність. А що далі, то бачився усього лиш хоч і престижний, та перехідний кубок.
І коли Андрій Боголюбський (За Ключевським – «перший великорос») спалював Київ, це було не братовбивство - а усунення зайвої ідентичності, яка не поміщалась у його нову конструкцію. Просто необхідно пам’ятати цей факт, коли нам вчергове камлатимуть про «мижадіннарод».
🔸Розділ 2. Руська Правда, віче – де тут «великороси»?
Одним із головних здобутків Русі був не меч, не церква і навіть не літопис - а Правда.
Руська Правда - це не канцелярський кодекс, а зведення звичаєвого, народного права, створеного не для зручності князя, а для співжиття громади.
Навіть смерд - не худоба, а людина зі статусом. Навіть тіун мав межі.
Це був правовий рефлекс суспільства, у якому право виникало не як дар, а як домовленість.
І саме цей рефлекс вцілів не всюди. У Московії Руську Правду замінила воля володаря. У Заліссі право стало інструментом для сильнішого.
А от на українських землях ця традиція не зникла:
вона плавно перейшла у Литовські статути,
жила у правовій культурі Речі Посполитої,
діяла в судовій практиці Гетьманщини,
і навіть уперто ворушилась у “сутяжництві” малоросів за царату.
Те саме сутяжництво, яке москалі зневажали, бо не розуміли: чому ці "хахли" не бояться йти до суду - і чому замість “порішати” вони шукають Правду. Бо це була не просто звичка - це була пам’ять про те, що колись кожен мав право на право.
Віче. Як українці прийшли до демократії, не знаючи цього слова.
Але Русь - це не лише князі й церкви. Це ще й віче - той момент, коли громада не просить, а вирішує.
У Києві, у Новгороді, у Полоцьку - віче було знаком того,що князь - не феодал, а найнятий менеджер, якого можна зняти без компенсації.
Однак саме в Києві віче не зникло, як у Новгороді, під копитами московитських ординців. Воно змінило назву, але не суть -
бо саме ця традиція відлунює у козацьких радах, де обирали старшину, а гетьмана можна було зняти, якщо вів не туди.
бо саме ця традиція відлунює у козацьких радах, де обирали старшину, а гетьмана можна було зняти, якщо вів не туди.
Найчистіше ця форма проявилась у Запорозькій Січі - де влада була архаїчно демократичною, і жоден “авторитет” не був недоторканим.
І навіть коли шаблі змінились на смартфони, цей нерв прямої дії не зник. Бо те, що потім назвали Майданом, було не катастрофою політичної системи, а її архетипною перевіркою на міцність.
Це не “бунт”. Це - громада, яка знову вийшла на віче. Бо коли не чують - доводиться говорити голосніше.
Однак, треба не забувати - в усі часи від віче до майдану це багато у чому уміла маніпуляція справедливими вимогами маси.
І тим не менш, коли нам починають на це закидати, варто все ж згадати московську альтернативу - "русскій бунт, бєссмислєнний і беспощадний".
Воно нам нада?
