Коли я була маленькою, я не розуміла, чому мій тато з’являється лише у коротких повідомленнях на маминому телефоні. «Усе добре», «Не сумуйте», «Цілую діток» — три фрази, які формували основу нашої комунікації. З часом я навчилася читати підтексти: коли «усе добре» означало втому, коли «не сумуйте» фіксувало його власний смуток, коли «цілую» фактично вказувало на обіцянку повернення.
    Мій батько — майор Віктор Кімаківський — присвятив службі 27 років. Його постійна зайнятість визначила моє дитинство: я бачила його рідко, тому частина ранніх спогадів пов’язана з військкоматом, куди ми приходили з мамою. Доставка вечері під час його чергувань була не жестом сімейності, а спробою компенсувати відсутність побутових зустрічей. Ми приходили з братом, сестрою, іноді брали собаку — це був спосіб утримати мінімальний контакт.     Подальша служба включала АТО, численні ротації, поранення і проблеми зі спиною, що завершилися інвалідністю. Формально це привело його до пенсії, але не до завершення участі у війні. У перший день повномасштабного вторгнення він пішов добровольцем. Реакція родини була передбачуваною: тривога, сльози, усвідомлення реальних ризиків. Старша сестра мала додаткове навантаження, оскільки її чоловік теж військовий.
     Після нових ротацій батько знову повернувся на пенсію. Його спокій — не емоційна м’якість, а дисципліна людини, яка багато разів проходила через небезпеку.Він не тисне словами і не використовує емоційні формулювання; його присутність завжди була важливішою за будь-які пояснення. Навіть короткі розмови демонстрували, що стійкість може передаватися без довгих лекцій.
    Його досвід — це не романтизований героїзм, а послідовна довготривала служба, яка визначила структуру нашої сім’ї та моє ставлення до реальності.
    Мій брат Сергій повернувся зі сходу, але частина його душі залишилася там. Він приніс із собою не мундир чи нагороди — він приніс важку тишу, що лягла між нами непрохідною стіною. Одного вечора, коли дощ цілував шибку, наче намагаючись вгамувати біль, він розкрив мені свою найглибшу рану.
    Його обличчя, змарніле від недосипань, здавалося вирізаним з каменю. «Ти не уявляєш, як важко… — почав він, але слова застрягли в горлі. — Як важко лишати там частину себе. Бачити, як обличчя побратимів стираються з пам’яті, наче фотографії, що вицвіли на сонці».
    Він розповів, як іноді вночі йому сниться, що він ще там. Що він чує голоси тих, з ким ділив останню шоколадку, з ким сміявся до сліз у перервах між обстрілами. А потім прокидається — і тиша.
     Тепер, коли я дивлюся на брата, я бачу не лише його. Я бачу в ньому і тата — ту саму спокійну силу, той самий стриманий гумор, яким можна вберегти інших від страху. Я бачу всіх, хто залишився на сході. Всіх, хто не зміг повернутися. І ця пам’ять стає важким каменем на дні моєї душі — каменем, що нагадує: війна ніколи не закінчується для тих, хто пройшов через її пекло.
    Мій шваґро Олег служить уже багато років — настільки довго, що військова форма стала для нього не роботою, а частиною звичної тілесності. Колись він підписав контракт разом із моїм братом, і тоді їхні дороги збіглися в одній точці — в АТО. Там вони стояли поруч у ситуаціях, які ніхто з нас не міг би уявити без спотворень. Їхнядружба не була про слова чи обіцянки; вона будувалась на тому, що вони бачили одне й те саме небо, коли над головою летіло зовсім інше, ніж птахи.
    Після АТО їхні шляхи розійшлися так само природно, як розходяться стежки після роздоріжжя. Олег залишився служити неподалік Бару — це місце стало його постійною точкою, від якої він знову і знову вирушає на ротації. Мій брат пішов іншим маршрутом: спочатку Кам’янець-Подільський, тепер Тернопільська область. Вони вже давно в різних підрозділах, різних графіках, різних завданнях — але досвід АТО все одно тримає між ними зв’язок, який не потребує уточнень.
    Служба Олега рідко буває статичною. Він звик збиратись у дорогу так, ніби це звичайна рутина: один рюкзак, коротке повідомлення додому, мінімум деталей. Ротації для нього — не подія, а повторюваний цикл. Остання тривала довше, ніж зазвичай: він був у Дніпрі так довго, що ми кілька разів перепитували, коли він повертається, хоча відповідь була завжди одна — «як скажуть».
    Його історія не про гучні фрази, не про героїзм на показ. Вона про людину, яка вже дев’ять років живе між поїздками, наказами, змінами локацій і короткими дзвінками додому. Про службу, яка не вимагає зайвих слів, бо достатньо того, що він знову і знову повертається у той самий рух — вперед, туди, де він потрібен.
     А ще в моєму житті є він — мій коханий. Людина, яка ще на початку повномасштабного вторгнення підірвалася. Тоді він довго лежав нерухомо, з ногами в шинах і шпицях. Реабілітація тривала місяцями: спочатку — повна відсутність можливості ходити, потім — нескінченні вправи, біль, кістки, що зросталися повільніше, ніж обіцяли лікарі. Потім костилі. Потім перші кроки, які й кроками важко назвати — радше спроби не впасти.
    І все це не зупинило його. Зараз він знову на ротації. Там, де чути артилерію. Там, де кожне слово може стати останнім.
    Наші стосунки існують у вигляді інстаграм-чату, в якому повідомлення іноді доходять із затримкою, а іноді — не доходять зовсім. «Привіт, кохана» о 3:00 ночі означає лише одне: у нього була можливість написати. «Усе гаразд» з друкарською помилкою — це не про поспіх, це про тремтячі руки після кількох годин роботи. «Скучив» — одне коротке слово, яке дає зрозуміти, що він живий і зараз має сигнал.
    Я навчилася чути тривогу в його голосі. Коли він спеціально говорить бадьоро, але в інтонації провисає щось важке, як свинцевий кут. І є те, до чого не можна звикнути: «Працюю», що триває більше доби. Тиша, у якій ти не знаєш нічого — ні де він, ні що з ним, ні коли з’явиться наступна крапка зв’язку.
    Це не романтика. Це реальність. Це любов у межах війни, де кожен день може обнулити все.
    У Барському міському художньому аматорському театрі, де я граю з дитинства, тепер відбувається щось особливе. До нашої трупи приєдналися військові та ветерани. Вони не лише приходять на вистави — вони грають разом з нами. Колишній розвідник, чиї руки звикли до зброї, тепер ніжно тримає театральний реквізит. Він грає роль, але іноді його погляд стає таким далеким — немов він знову там, на позиції. Молодий солдат, який ще кілька місяців тому був на передовій, читає монологи про кохання — і в його очах стоїть та сама туга, що й у моїх, коли я чекаю на повідомлення від коханого.
    Після вистав ми часто залишаємося в театрі до пізньої ночі. Військові діляться своїми історіями. Один розповідає, як під час обстрілу вони з побратимами ховалися в підвалі і співали українські пісні, щоб не збожеволіти від страху. Інший — як випадково знайшов на позиціях стару фотографію невідомої родини і зберігає її, як талісман. Вонине героїзують себе — вони просто діляться тим, що пережили. І в цій простоті — вся їхня велич.
    «Навіщо тобі це?» — запитують мене, коли дізнаються про мою мету стати військовою кореспонденткою.
    Це не рішення, яке з’явилося раптово. Це траєкторія, сформована середовищем, у якому я виросла. У родині, де слово «служба» означає не професію, а спосіб життя, вибір стає продовженням досвіду, а не випадковим бажанням.
    Мій тато роками демонструє, що стійкість — це не гучні заяви, а спокійна, послідовна робота без пафосу. Мій брат — ветеран, чий досвід читається не в розповідях, а в тиші між словами. Мій шваґро Олег також багато років на службі — його шлях лише підкреслює, що для нашої сім’ї війна давно перестала бути абстракцією. Мій коханий постійно на ротаціях, і навіть короткі його повідомлення показують, як фронт змінює людину.
    «Ти ж дівчина», — кажуть мені.
    Але саме жінка часто чує більше. Я з дитинства чула невидимий бік війни: не звуки вибухів, а реакції людей, які живуть між тривогою і чеканням. Ми плакали разом — мама, сестра і я — коли дні проходили без жодної звістки. Це була не слабкість, а чесна відповідь на невідомість.
    Я чула, як змінюється голос брата, коли тема зачіпає події, які він не описує детально. Я впізнавала нові інтонації в голосі коханого — ті, що з’являються після досвіду, який неможливо пояснити словами. Я бачила, як ветерани говорять про загиблих товаришів: коротко, точно, без декоративних фраз.  
    І саме тому я обрала цей шлях.
    Не заради ефектних кадрів.
    Не через прагнення адреналіну.
    А тому що я зобов’язана фіксувати правду — такою, якою її бачу поруч із собою щодня.
    Якщо моя родина стільки років тримає свій фронт, то моє місце — там, де тримають лінію пам’яті.
    Я ще не журналістка. Я — студентка. Але я вже зараз роблю свою справу. Коли я граю у виставах разом з військовими, коли я слухаю їхні історії, коли я записую їх — я будую міст. Міст між тими, хто був на війні, і тими, хто про неї лише чув. Міст між минулим і майбутнім. Міст між мною і ним — щоб коли він повернеться, ми знайшли спільну мову.
    Моя мрія — не слава. Моя мрія — щоб ніхто не забув. Щоб кожна історія знайшла свого слухача. Щоб кожне «усе добре» дійшло до тих, хто чекає. Щоб кожна непрочитана розповідь про море знайшла свого читача. Щоб мій тато завжди міг сказати своє спокійне «усе добре» — і ми вірили йому. Щоб брат знову зміг сміятися. Щоб мій коханий повернувся — і ми могли писати нашу спільну історію вже не в інстаграмі, а в мирному житті.  
     Я йду цією дорогою не тому, що це легко. А тому, що це — правильно. Бо коли ти бачиш очі ветерана, який нарешті може розповісти свою історію, коли ти чуєш мамине «все добре» крізь сльози, коли чуєш татовий жарт, який повертає віру — ти розумієш: це твій обов’язок.
    Пам’ятати. І розповідати.