#new_ukrainian_music #українська_музика
#що_послухати #для_настрою
Shumei - Ти занадто красива (2026)
https://www.youtube.com/watch?v=tjtRSMbaXog

🇨🇦❤️❤️🇨🇦 Неймовірно красива постановка, ніжні слова та музика охоплюють усе. ❤️Цифрове мистецтво втілило все в життя ❤️

Кружки з керамічними ложками з вашим принтом — стиль і практичність в одному ☕

Хочеш унікальну кружку, яка не тільки красива, а ще й зручною? 😍
Ми створюємо кружки з керамічними ложками з будь-яким дизайном — фото, логотип або напис

✨ Яскравий друк, який не стирається
🥄 Ложка завжди під рукою
🎁 Ідеально для подарунка або бренду

Заходь на https://www.printsalon.ua/#41119 та замовляй речі, які говоритимуть за тебе.

#ДрукНаОдязі #ОдягЗПринтом #ФутболкаЗПринтом #СтвориСвійДизайн #ПатриотичнийОдяг #УкраїнськийБренд #ПринтНаЗамовлення #ШопінгОнлайн #ДрукНаОдязі #УкраїнськийШопінг #СвійДизайн #ЗамовОнлайн #Одяг #Футболка #подарунок #шопінг

Те, що починалося як добровільна жертва, поступово перетворюється на внутрішній конфлікт

Я теж колись вірив у просту формулу: держава — це щось велике і важливе, а я — маленький, але можу віддати себе, щоб вона стояла міцно. Це звучало правильно. Майже як обов’язок, який не потребує пояснень.
Коли я підписувався під цим вибором, я не думав про державу як про щось холодне. Для мене це були вулиці, де я виріс, голоси людей, яких знаю, запах дому після дощу. Я думав: якщо я не піду — це все може зникнути.
І перший час це тримало. Думка, що ти — частина чогось більшого, дає сили. Вона навіть заглушає страх.

Але з часом “держава” почала змінювати форму.

В окопі вона вже не виглядала як прапор чи гімн. Вона ставала наказами, які не завжди мали сенс. Вона була паперами, через які хтось отримував усе, а хтось — нічого. Вона була обличчями людей далеко звідси, які говорили правильні слова, але не відчували того, що відбувається тут.
І тоді вперше з’явилася думка: “Я віддав себе… але кому саме?”

Це небезпечне питання.

Бо якщо не знайти на нього чесної відповіді, починаєш злитися. Не одразу — повільно, тихо. Коли бачиш несправедливість. Коли розумієш, що твою жертву можуть використати не так, як ти уявляв. Коли відчуваєш, що для когось це просто цифри.
І тоді виникає спокуса сказати: “Я зробив це для них — і вони цього не варті”.
Оце і є той момент, коли самопожертва перетворюється на ненависть.

Згадується один момент.

Обстріл почався раптово. Я ще тоді молився. Автоматично, майже не думаючи: “Отче наш…”
Я повторював швидше, — ніби від цього щось зміниться.

Не змінилося.

В якийсь момент я зрозумів, що не чую себе. Що молитва не тримає, не заспокоює. Вона просто є — як звук серед інших звуків. І тоді стало ще страшніше. Бо якщо це не допомагає — то що тоді взагалі може?
І раптом, сам не знаю звідки, в голові з’явилася проста фраза: “Україна всередині мене”.
Я не вимовив її вголос одразу. Ніби перевіряв. Потім ще раз подумав: “Україна всередині мене”.
І раптом стало тихіше. Не зовні — там усе так само гриміло. А всередині. Наче я перестав чекати, що щось прийде ззовні й врятує. Наче опора перемістилась кудись глибше.
Я почав повторювати це, як до того молитву. Повільніше. Впертіше. “Україна всередині мене”. “Україна всередині мене”.
І кожного разу це звучало не як прохання, а як твердження. Як щось, що вже є і не залежить від того, що зараз відбувається навколо.
Тоді це спрацювало.
Я витримав той обстріл, тримаючись за цю фразу, як за щось єдине стабільне в усьому хаосі.
Але це було давно.
Зараз я іноді згадую той момент — і дивуюсь, наскільки щиро я тоді в це вірив. Наскільки просто все було: є страх — є слова, які його перемагають.
Тепер усе складніше.
Ті слова залишились десь там, у тому окопі, разом із тим мною, який ще шукав опору в простих відповідях. Я більше не повторюю їх. Не тому що вони були неправдиві — а тому що я вже не той, хто може так само в них вірити.
Зараз я мовчу.
І, можливо, це чесніше.

Я зробив помилку ще на початку. Я змішав державу з людьми, яких люблю, і з тими, хто приймає рішення. Зліпив усе в одне — і вирішив, що жертвую “за всіх”.

Але “всі” — це ніхто конкретно.

Держава — це не одна людина і не одна правда. У ній є різне. І хороше, і погане. І якщо ти віддаєш себе їй як чомусь єдиному й ідеальному — рано чи пізно реальність розіб’є це уявлення.

І тоді болить.

Тому я змінив для себе формулу.

Це не така красива історія. В ній менше пафосу.
Але в ній немає ненависті.
Бо коли ти чітко знаєш, за що саме стоїш — ти не віддаєш себе в абстракцію, яка потім може зрадити твої очікування.

Ти просто робиш свій вибір.

І несеш його — без рахунків, які потім хочеться виставити.

❗КУПУЙТЕ ЗАРАЗ✅✅✅

🏷️2250 грн ✅✅✅


✔️Вносите мінімальну передоплату і взуття їде до Вас на примірку✅

✔️Доставка 1-2 дні ✅


✔️Не забудьте підписатися на мене, щоб не пропустити новинки сезону ✅

Мега крута новинка 2026 😍
Красива палітра кольорів.
Підвищена підошва, невагомі та неймовірно зручні. Виконані з натуральних матеріалів нашими українськими майстрами.

Арт. 5834 чорний лак
Арт. 5835 чорна шкіра
Арт. 5836 чорна замша
Арт. 5837 шоколад шкіра
Арт. 5838 шоколад замша
Арт. 5839 червона замша
Арт. 5840 руда замша
Арт. 5841 коричневий
Арт. 5842 молочна шкіра
Арт. 5843 пісок замша

Натуральна шкіра/замша
Виробництво Україна

Розмірна сітка:
36-23.5
37-24
38-24.5
39-25
40-25.5

🥰 ПІДПИСУЙТЕСЬ ✅✅✅

Жена на "троечку"
Олечка была невероятно красивой. Такая красивая, что даже голуби, увидев ее курящей на балконе, застывали в воздухе и забывали как летать и гадить.
Застынет такой. И висит. Любуется.
И умная была тоже..
Врач-стоматолог весьма перспективный и неплохо зарабатывающий. Что немаловажно и тоже вызывает уважение у голубей.
Когда Олечка в белом недлинном халатике шла по коридору своей клиники, у всех пациентов мужского пола (пусть они сперва пришли в урологию) зубы начинали болеть и требовать немедленной починки.
У пациенток зубы тоже начинали болеть. Но от зависти.
Однако после близкого или относительно близкого знакомства с Олечкой, у всех на Олечку случался импринтинг, любовь и уважение. Поскольку человеком она была открытым, веселым и по-настоящему добрым.
Очень, очень хороша была Олечка.
***

Она к своим двадцати пяти годам была уже пять лет как замужем. Всем тогда полагалось замуж, чем раньше тем лучше. Олечка волей судьбы и родителей тоже оскоромилась и вышла.
Муж Андрей был среднего качества, но не самый худший из возможных… Но… Но только характер у Андрюхи был говняный. Вот не просто унылоговняный, а злобноуныложелчноговняный характер, из тех, которые часто выдаются в нагрузку к маленькому росту, маленькому пенису и слабой потенции.
Само собой, такое сокровище, как Олечка он не мог не ценить. И, понятно, что ценил он его в рамках своего унылозлобноговняного дискурса.
— Как я выгляжу? — спрашивала Олечка утром. (Все женщины зачем-то делают это, как будто им не все равно).
— На троечку, как всегда. Смирись уже с тем, что ты страшненькая, — отвечал, сцепив ротик в морщинистую попочку, муж. И отворачивался. И требовал подать еще блинов и кофе с молоком.
— У меня вчера был такой сложный случай, так вот я…
— Мне не интересно. Лучше поди ребенка в школу собери. И еще кофе. — Морщинистая попочка становилась еще морщинистее.
— А пошли вечером к Петровым. Там попоем, посидим, поболтаем.
— Нечего там делать у твоих Петровых. Дураки… Мы к ним ходим, а они только и думают как нас нае*ать.
— Петровы? Им-то зачем? Они вроде как…
— Все хотят всех нае*ать. Ты просто глупая. Жизни не знаешь.

Андрюша был из тех, кого все всегда хотят нае*ать. А если не нае*ать, то использовать. А не использовать, так подставить. А не подставить, так посмеяться…
В общем, Андрюша был такой человек, который родился в ночь с понедельника на понедельник, причем оба понедельника были пятницей тринадцатого. Когда он родился, акушерка назвала его неведомой зверушкой, закатала в бочку, бочку кинула в море…

Там он в этой бочке и жил до своих тридцати лет. Из бочки гундося, что мир — говно, люди-твари, а Олечка уродина, дура и никому кроме него- Андрюхи не нужна. И что, женившись на Олечке, Андрюха спас ее от одиночества, панели, тюрьмы, сумы, психушки и прозябания…
Да что я? Мы такое все знаем…
Но «все так живут». Поэтому Олечка, в очередной раз выслушав то, какая она бесполезная дура, шла на балкон курить и не замечала ни застывших в восхищении голубей, ни своего красного диплома, ни того, что она уже давно обошла Андрюшу по карьерной лестнице и по зарплате… кстати.

Любовь така любовь.
Так бы и жила бы Олечка, возможно в какой-то момент сдавшись и поверив в свою «троечку» и став «троечкой», и перейдя, как настаивал Андрюша, в поликлинику ближе к дому простым врачом… А то и уволилась бы, потому что Андрюша сетовал, что ребенок брошен, дома грязь и ужины не достаточно свежи и калорийны.
Но Бог все же любит нас (или это голуби не вынесли несправедливости и нажаловались кому надо). И в клинику, где Олечка работала, приехала делегация врачей из Италии делиться опытом и все такое.
И ах нет… Читатель ждет уж рифмы адюльтер. А там просто был итальянский дедушка-профессор, который конечно же в Олечку влюбился, но больше как в специалиста… и позвал ее на практику в город Триест. На полгодика.
— Нет! Нет! Никогда! — визжал Андрюша и швырял чашки в стену. — Ты что шлюха? Да ты там только для этого нужна? ТЫ что думаешь тебя всерьез берут за твои мозги… у Тебя их нету! Тебя берут туда, чтобы вые*ать. Потому что баба ты видная…
— Погоди! — не поняла Олечка. — Как это «видная»? Ты ж говорил всегда, что страшненькая.
— Это я так говорил, чтоб ты не мнила там о себе. А так, тебя ж только за твою внешность и держат. Врач-то ты так себе. Дура потому что.

Вот тут Олечку и перемкнуло.
Собрала она вещи, ребенка и сперва к маме, а потом в город Триест.
Когда вернулась, Андрюша был тише воды -ниже травы. Но как раз там в Триесте и случилось то, чего так давно уже ждет читатель. Совсем с другим человеком. И без продолжения.

Но Олечка вдруг увидела, что член может быть и побольше, секс поинтереснее, а с утра можно попросить кофе с молоком и блинчиков в постель и услышать «Какая же ты красивая… умная… самая лучшая… и пойдем вечером танцевать и пить вино… «.
А что? Так можно было?

С Андрюшенькой они расстались. Андрюшенька через полгода обзавелся очередной «олечкой», тоже, кстати, очень красивой и умной. Но нашей Олечке это было уже не интересно. У нее была своя жизнь, в которой она была «на отлично».
А во всем виноваты кто? Голуби…
Зы. Я это к тому, что если какой-нибудь андрюшенька говорит вам, что вы «На троечку» — сам он на троечку. Лопаткой по башке, зарыть на грядке и забыть…

© Ляля Брынза

Флаг над Капитолием, подарок для Буданова и знак союза: как Моше Асман передал Украине символ американской поддержки

Иногда одна вещь говорит о войне, союзниках и памяти точнее, чем длинные официальные заявления. Именно таким символом стал американский флаг, который развевался над Капитолием США 24 февраля 2022 года — в день, когда Россия начала полномасштабное вторжение в Украину.

Главный раввин Украины Моше Асман рассказал, что этот флаг подарил ему конгрессмен Пит Сешнс, которого он назвал верным другом Украины. Причем это был не случайный жест: подарок был приурочен к 60-летнему юбилею Асмана. А затем раввин передал этот флаг народу Украины — в лице Кирилла Буданова.

В этой истории важен не только сам подарок, но и его путь. Вашингтон. День начала большой войны. Личный юбилей одного из самых известных еврейских лидеров Украины. И потом — передача символа одному из самых узнаваемых людей украинского сопротивления. Так и возникает не просто красивая церемония, а почти готовая политическая формула: память, поддержка и союз.

Для израильского читателя эта история звучит особенно понятно. В Израиле слишком хорошо знают, что во время войны символы перестают быть “просто символами”. Когда страна живет под угрозой ракет, под ударами врагов и в состоянии постоянного напряжения, такие знаки международной солидарности воспринимаются уже совсем иначе. Не как украшение для новостной ленты, а как часть реальности, в которой союзники показывают: мы видим, мы помним, мы рядом.

Отдельный смысл придает и фигура самого Моше Асмана. Это не человек со стороны и не случайный участник событий. Это один из самых известных религиозных голосов Украины, фигура, через которую тема войны давно проходит не только как политический, но и как человеческий, общинный, еврейский опыт. Поэтому его жест — это не просто передача реликвии. Это способ сказать, что память о 24 февраля 2022 года не ушла в архив и не растворилась в бесконечном потоке новостей.

Важно и то, кому именно был передан этот флаг. Кирилл Буданов в украинском восприятии давно ассоциируется не только с государством, но и с сопротивлением, военной волей и способностью Украины держаться под давлением. Поэтому здесь нет случайности: символ американской поддержки оказался в руках человека, которого многие воспринимают как одно из лиц украинской стойкости.

На фотографиях эта история вообще читается почти без слов. Сначала — Асман с рамкой и витриной, с публичным, торжественным символом. Потом — уже более официальная обстановка, кабинет, передача, государственный контекст. Из личного подарка флаг превращается в знак, который выходит за пределы одной биографии.

Именно такие детали часто лучше всего показывают, как на самом деле работают отношения между странами и обществами во время войны. Не только через поставки, переговоры и заявления, но и через жесты, в которых есть дата, место, память и адресат. Когда все это совпадает, новость перестает быть просто постом из соцсетей. Она становится знаком эпохи.

Подробнее читайте в нашей статье:

https://nikk.agency/flag-nad-kapitoliem/

#НАновости #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine #США #МошеАсман #КириллБуданов #ПитСешнс #Капитолий #Украина #Израиль

НАновости‼️:- новости Израиля

Важно❓ Поделитесь ❗️
и подписывайтесь, чтобы не пропустить подобные материалы.

— А я вся в белом стою, красивая...

#історія #речі
🫧 Слизький шлях до цивілізації: Ода шматку мила 🫧
Якщо ви думали, що шлях людства до прогресу вимощений виключно золотом чи залізом, ви помилялися. Він густо змащений жиром і посипаний попелом. Саме так — із поєднання цих малоапетитних інгредієнтів — народилося мило, наш головний союзник у боротьбі за право не пахнути як середньовічний ринок у базарний день. 🧼

🌿 Шумерський стартап

Перші згадки про мило датуються 2800 роком до н.е. Давні шумери, ці генії меліорації та пивоваріння, збагнули: якщо змішати воду, луг і деревну золу, виходить субстанція, що непогано відмиває вовну. Про особисту гігієну тоді ще не надто мріяли, але чисті шкарпетки (або їхній прототип) уже були в пріоритеті.

🏛️ Гора Сапо: Красива легенда чи мильна бульбашка?

Етимологи-романтики обожнюють легенду про римську гору Сапо. Мовляв, там спалювали жертовних тварин, а суміш топленого жиру та попелу стікала під дощем у річку Тибр. Римські господині помітили, що в цій «магічній» воді прати значно легше.

Гарно, але малоймовірно. Хімічна реакція омилення потребує значно вищих концентрацій лугу та стабільної температури, ніж може запропонувати випадкова калюжа біля жертовника. Римляни, попри свій інженерний геній, частіше використовували для миття дрібний пісок або олію (стригіль у зуби — і вперед), а мило вважали дикунською вигадкою галлів.

🏰 Похмурі часи та запашна розкіш

У Середньовіччі стосунки з водою стали напруженими. Коли інквізиція почала підозрювати, що часте миття — це ознака язичництва або надмірної любові до тілесного, миловаріння перейшло у розряд елітарного мистецтва. У XVI столітті шматочок мила коштував дорожче за хорошу книгу. Його дарували королевам, а іспанське «кастильське» мило на основі оливкової олії було справжнім «айфоном» свого часу.

⚗️ Хімія та промисловий бум

Справжній прорив стався наприкінці XVIII століття, коли Ніколя Леблан навчився добувати соду з кухонної солі. Мило перестало бути предметом розкоші й перетворилося на зброю масового ураження... бактерій. Пастер і Кох довели, що брудні руки — це не просто неестетично, а й смертельно.

✨ Сьогодення

Сьогодні мило — це маркетинговий шедевр. Ми купуємо «крафтові» бруски з ароматом свіжоскошеної трави та сліз єдинорога, забуваючи, що в основі лежить все та ж проста іронія: щоб стати чистим, потрібно скористатися продуктом хімічного шлюбу жиру та соди.

Бережіть себе, мийте руки і пам'ятайте: цивілізація починається там, де закінчується бруд. 🧴🚿

Красива ініціатива до 8 березня в Формулі-1.
Engineers Australia та Australian Grand Prix Corporation запустили проєкт “In Her Corner”, в рамках якого 6-й поворот Альберт-Парку назвали на честь двох жінок Формули 1 — Лаури Мюллер і Ганни Шміц.
⚪ Лаура Мюллер — перша штатна жінка-гоночна інженерка у Формулі-1, вона працює в Haas із Естебаном Оконом.
🔵 Ганна Шміц — одна з найвідоміших стратегинь сучасного пелотону, її рішення були невідʼємною частиною успіху чемпіонської команди Red Bull Racing.
Вони стали першими жінками, на честь яких названо поворот траси Формули-1.
#world_sport #спорт @sports #спорт_sports #brovarysport @brovarysport
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport