#архів Його звали Семюел Харлан. Вважають, що він був ветераном Громадянської війни в США. У 1905 році він щоранку сідав на ґанку свого будинку у Вірджинії, загорнутий у вовняне пальто навіть у літню спеку. Мушкет, який він колись носив, давно зник. Як і більшість його товаришів. Але війна й досі жила в його погляді — тихому, далекому, непохитному. Він рідко згадував про битви. Ні про Фредеріксберг, ні про Антітем, ні про ті роки бруду, вогню та смерті. Але його мовчання говорило більше, ніж будь-які слова. Кожна зморшка була спогадом. Кожен подих — неначе невимовне ім’я. Про нього знали лише як про старого на ґанку. Діти шепотіли легенди. Дехто віддавав йому честь. Але всередині Семюел бачив уже зовсім інший світ, який йому був чужим. Поїзди гуркотіли гучніше. Міста росли. Але він тримався за інший час — час честі, болю й жертви. Його тростина тихо постукувала по дереву. Вітер ворушив сиве волосся. І саме в тій миті історія дихала — не в книжках чи парадах, а в самотньому чоловікові, який спостерігав, як згасає останнє світло дня. У США розповідають цю історію про Семюела Харлана — ветерана, який бачив усю трагедію війни. Але на 100% ми не можемо перевірити, чи вона достовірна, чи це лише красива легенда про покоління, яке пережило війну.