Живе собі жінка. Звичайна. Простенька.
Не надто красива, успішна. Повненька.
Готує, працює, біжить, не встигає.
Щось вміє, щось знає, сміється, кохає.

Турботи земні і приземлені мрії.
Як в кожного є сподівання й надії.
Потрохи боїться, до чогось звикає.
Життя собі йде. А точніше - минає.

Живе собі жінка - не пані, не леді.
По осені кутає ноги у пледі.
Узимку пече пироги чи рулети.
І смажить картоплю, а часом котлети.

Все надто буденно. І дуже банально.
Не награно, щиро, буває й печально.
Трамвай чи метро, важкі сумки і кеди.
В повітрі - тривоги, ракети, шахеди.

І люди на жінку дивитись не люблять.
Ну що ж там не бачили - сірість нелюба.
Звичайна робота, маленька зарплата.
Квартира у "спальному". Навіть не хата...

...От їй би зробити щось з носом, губами.
Фігурою, тілом, обличчям, руками.
Завести б собачку, що в торбі носити.
І бути успішною. Світ цей змінити...

...А так просто жінка... І Богу подяка.
Бо саме на ній і тримається хата.
Бо саме такі потім рід зберігають.
...Любіть тих жінок. Хай вони не зникають...

Anna Savchuk