🇺🇦Олімпійська родина вітає з Днем народження Марію Булатову!

😊 9 лютого, День народження відзначає Марія Булатова — віцепрезидентка НОК України, президентка Олімпійської академії, членкиня Комісії МОК «Культура та олімпійська спадщина» та виконкому Міжнародного товариства олімпійських істориків.

Національний олімпійський комітет України щиро вітає Марію Михайлівну та дякує за багаторічну самовіддану працю, мудре лідерство та натхнення, з яким Ви розвиваєте олімпійський рух і утверджуєте його цінності в Україні та далеко за її межами.

Бажаємо міцного здоров’я, невичерпної енергії, натхнення та подальших професійних досягнень!✨
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
#world_sport #спорт #Український_спорт @Brovarysport @sports #Brovary_sport #спорт_sports #brovarysport #interesting_news #олімпійськийспорт

#історія #постаті
Алішер Навої: Ренесанс Сходу та володар двох мов 🕌
​9 лютого 1441 року народився Алішер Навої — людина-епоха, філософ, державний діяч і поет, якого називають «узбецьким Шекспіром». Він жив у часи Тимуридів, коли Самарканд і Герат були центрами світової науки та культури, і став головним архітектором цієї інтелектуальної величі. 📜

​Літературний революціонер

​До Навої вважалося, що справжня висока поезія може бути написана лише перською мовою. Тюркські наріччя (мова простого народу) сприймалися як надто грубі для високих почуттів. 💎
​«Суперечка двох мов»: Навої написав цілий трактат, де аргументовано довів: тюркська мова не просто рівна перській, а в чомусь навіть багатша і виразніша.
​Створення літературної мови: Фактично, він самотужки створив літературну основу сучасної узбецької мови, написавши нею свої головні шедеври. ✍️

​П’ятірка шедеврів (Хамса)

​Його головна праця — «Хамса» (П'ятириця), збірка з п’яти поем. Це була відповідь великим поетам минулого. У цих творах він оспівував не лише кохання (як у легендарній парі «Лейлі та Меджнун»), а й справедливість, мудрість та обов’язок правителя перед народом. Навої вірив, що людина стає людиною лише через знання та працю. ✨

​Міністр і меценат

​Навої не був відлюдником у «вежі зі слонової кістки». Він обіймав посаду візира (міністра) при дворі султана Хусейна Байкари.
​Будівничий: За його власні кошти та під його наглядом було побудовано понад 300 громадських об'єктів: мечетей, лікарень, мостів та шкіл (медресе). 🏛️
​Захисник талантів: Він створив справжній «мистецький хаб» у Гераті, де збирав та фінансував талановитих художників, музикантів та вчених того часу. 🎨

​Людина світу

​Навої писав під псевдонімом «Фані» (тлінний), нагадуючи собі про швидкоплинність життя. Попри це, його вплив виявився вічним. Він був гуманістом, який засуджував деспотію та релігійний фанатизм, проповідуючи толерантність та просвітництво задовго до того, як це стало трендом у Європі. 🌍

​Алішер Навої довів, що мова — це найпотужніша зброя народу, а культура здатна пережити будь-які імперії та завоювання. 🕊️

повністю згоден з Анатолієм Матвійчуком, який пише:

Лауд – напевно найсильніший вокаліст чоловічої частини претендентів. Бездоганний вокал, яскравий і теплий тембр, спокій і впевненість на сцені. Але не залишає думка про те, що хлопець співає заради власного задоволення. Що це ще одна спроба талановитої людини потрапити в якийсь уявний мейнстрім західної культури. Та нема такого! Шоу-бізнес на Заході, це давно вже не про мистецтво, а про маркетинг і його капіталізацію. Копія може бути кращою за оригінал, але так і залишиться копією. Чужа культура залишається чужою...

Лелека... з перших нот – хвиля якогось нереального утопічного позитиву... Кульбабки на екрані, сонячне світло довкола. Агов, ви вже в Раю чи у своїх напівзадубілих квартирах? У тексті вдало обігране слово «Виш'ю», що англійською означає «бажаю вам». На цьому всі принади тексту закінчуються: ні яскравих образів, ні сильних метафор... Солодке вино з кульбаб... Щодо манери співу – вражає схожість із моєю улюбленою Іларією, яку кілька років тому зарізали ще на етапі відбору до Євробачення.

Ті ж різноманітні вокальні прийоми, та ж демонстрація діапазону і тембру, тільки Іларія робила все значно потужніше і переконливіше, а її трохи демонічна зовнішність надавала образу гостроти. Де ви всі були, коли Іларія могла порвати всіх на Євробаченні своєю харизмою?! А тут інше, – на сцені красива дівчина, з генетично російською зовнішністю, тільки кокошника для повноти образу не вистачає... замало емоцій як для такого вокалу і концепції пісні з кількома модуляціями на кульмінації. Не знаю, знову накличу на себе критичні стріли, але кажу, що відчуваю...

Тепер, Джері Хейл (вибачте за мої українські транскрипції – ну, не люблю я ці ігри в глобальну культуру, не розумію, навіщо все це).

Так от, щодо Яни Шемаєвої – спостерігаю за нею ще з часів її першого хіта «Охрана-отмєна» – і бачу неймовірний, шалений розвиток внутрішніх якостей, емоційності, образності, глибини мислення. У ній є якась незбагненна харизма, яка важко пояснюється словами, але відчувається мною на духовному рівні. Дівчина пропускає крізь серце весь цей токсичний світ, а на виході фонтанує чистою енергією. Це робота Душі...

Не щастить їй. Минулого разу причепили на Євробачення до неї реперку, яка понизила її високі і чисті вібрації. Цього разу не оцінили просто неймовірну композицію, – справді катарсичного характеру. Усе було бездоганно: відеоряд, балет, майже божевільний образ доведеної до відчаю українки...

Не вина ні в чому Джері Хейл, що вона не потрапила в резонанс із українською публікою і з нинішнім журі. Для мене особисто, та й гадаю для багатьох людей, які живуть духом і високими вібраціями вищих сфер, стало зрозуміло одразу – не вдасться їй перемогти... Бо це – як метати бісер... Навіщо? Для чого, для кого?!

Словом, Яна стала для мене однозначною переможицею. У неї є те, чого не було і ніколи не буде у жодного з нинішніх конкурсантів та й членів журі також. І це те, про що не скажеш словами і не поясниш на пальцях... Але в сакральних книгах це називається «Дар Божий» і він відрізняється від просто таланту. Бо це здатність підкоряти зовнішність, голос, манеру вищій ідеї, яка доступна і зрозуміла не всім. І не всіма відчувається. Бо Україна не шукає Бога, а йде у протилежному напрямі. Але це було те, що називається мистецтвом у шоу-бізнесовому середовищі...

ГАЛЕРЕЯ, ВІЙНА І МИТЕЦЬ

В нас звуки канонади, у нас гримлять гармати,
Й під звуки канонади в нас творяться дива́,
Бо ворог не куняє і нам не можна спати,
Сівба повинна бути і мають буть жнива.

Під звуки канонади відкрилась галерея,
В якій життя вирує, в якій незламний дух,
Вона, неначе квітка, неначе орхідея,
В ній все переплело́ся, у ній постійний рух.

Під звуки канонади митці в нас не дрімають,
Вони картини пишуть, у них мистецький фронт,
І нашу ПЕРЕМОГУ цим фронтом наближають,
То ж наша ПЕРЕМОГА відкриє горизонт.

Ті звуки канонади ще більше надихають
Й щоразу закликають боротися з врагом,
Поло́тна, наче квіти, під пензлем оживають,
Кує́ться ПЕРЕМОГА із фронтом цим гуртом.

Картинна галерея, неначе та перлина,
Немов ковток повітря в такий буремний час,
Неначе промовляє тут кожная картина,
І каже, що Вкраїна, немов іконостас.

Ті звуки канонади замовкнуть, точно знаю,
Культура і мистецтво в нас будуть вічно жить,
Картинній галереї розширення бажаю,
Бо хоч гримлять гармати – мистецтво в нас не спить.

01.01.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
ID: 1002111

#історія #постаті
Григорій Беклемішев: Архітектор українського піанізму та «ворог» академічної нудьги.
Якщо ви сьогодні насолоджуєтеся майстерністю українських піаністів, знайте: фундамент цієї школи 4 лютого 1881 року почав закладатися разом із народженням Григорія Беклемішева. Це була людина, яка не просто натискала на клавіші, а створювала інтелектуальний контекст для української музики у буремні часи початку XX століття. 🎹🎼

Від учня легенд до вчителя майстрів

Беклемішев пройшов солідну школу в консерваторії під керівництвом Ферруччо Бузоні — одного з найвидатніших піаністів світу. Проте його серце і кар’єра належали Києву. Приїхавши сюди в 1913 році, він став одним із перших професорів новоствореної Київської консерваторії. Григорій Миколайович не просто вчив техніці гри; він виховував митців, які мали розуміти філософію кожного звуку. 🎓✨

Битва за українську культуру

В часи Української Народної Республіки та короткого періоду «українізації» 1920-х, Беклемішев активно працював над розбудовою національної музичної освіти. Він був одним із тих, хто доводив: українська культура — це не лише народні пісні (хоч він їх щиро шанував), а й висока академічна класика європейського рівня. 🏛️🇺🇦
Його репертуар був феноменальним. Беклемішев був чи не першим в Україні, хто почав виконувати цикли всіх сонат Бетховена чи творів Ліста, перетворюючи кожний концерт на лекцію-подію.

Трагедія та спадок

Доля митця в радянській системі була непростою. У 1930-х роках, коли почалися репресії проти української інтелігенції, Беклемішев, як і багато його колег, перебував під постійним тиском. Його звинувачували в «академізмі» та відірваності від пролетаріату. Проте його авторитет був настільки високим, що навіть радянська влада не наважилася повністю стерти його ім'я. ⛓️🎹

Беклемішев помер у 1935 році, залишивши після себе плеяду учнів, які рознесли славу київської фортепіанної школи по всьому світу. Він навчив нас головному: музика — це не розвага, а спосіб зберегти гідність і культуру навіть тоді, коли світ навколо руйнується.

#дати #свята
Всесвітній день боротьби з ненормативною лексикою: Естетика проти хаосу.
​3 лютого світ (і особливо наше суспільство) відзначає день, який закликає хоча б на 24 години вимкнути режим «шевченківського гніву» в його нецензурній формі. Мета свята — не просто заборонити міцне слівце, а нагадати, що мова є дзеркалом культури, і чим більше в ній бур’янів, тим важче розгледіти суть. 🙊🚫

​Коріння цього дня вбачають у зусиллях мовознавців та етиків, які вважають, що лихослів’я — це ознака не лише браку словникового запасу, а й психологічної неврівноваженості. Психологи стверджують, що надмірне вживання матюків призводить до емоційного вигорання: коли кожна побутова дрібниця супроводжується «триповерховою» конструкцією, мозок перестає розрізняти справжню небезпеку від розлитої кави. 🧠📉

​Звісно, ми живемо в часи, коли деякі специфічні напрямки для «руского воєнного корабля» стали частиною національного фольклору та навіть дипломатії. Проте суть свята саме в тому, щоб відділяти «бойовий сурмик» від повсякденного сміття. Лихослів’я в побуті часто є лише шумом, який заважає чути інтелект співрозмовника. 🗣️❌

​Цікавий факт: багато дослідників вважають, що мовна чистота безпосередньо впливає на рівень агресії в суспільстві. Чим витонченіші образи ми використовуємо, тим вища якість дискусії. Можливо, варто згадати досвід того ж Володимира Самійленка, який вмів «знищити» опонента тонкою іронією, не вдаючись до лексикону портових вантажників. 🎭🖋️

​Отже, 3 лютого — чудовий привід згадати, що українська мова має неймовірний арсенал колоритних лайок, які звучать набагато дотепніше та болючіше за стандартний набір запозичень від «східного сусіда». Спробуйте замінити звичне слово на щось на кшталт «най би тебе качка копнула» — і настрій покращиться, і культура не постраждає. 🦆🇺🇦

#історія #факт
Жозефіна Бейкер та стратегічне використання блискіток 🎻
У світі, де більшість бачила в ній лише екзотичну танцівницю в спідниці з бананів, Жозефіна Бейкер розгортала одну з найелегантніших розвідувальних операцій Другої світової війни. Це той рідкісний випадок, коли музична кар’єра та світський блиск стали ідеальним прикриттям для боротьби з нацизмом, доводячи, що інтелект іноді ховається під пір’ям страуса.
Коли Франція була окупована, Бейкер не просто співала — вона перетворила свої партитури на засіб передачі секретних даних.
Розвідка Вільної Франції використовувала її гастролі як логістичну мережу: Жозефіна записувала повідомлення про пересування німецьких військ симпатичним чорнилом на полях своїх нот або приколювала їх до спідньої білизни, розраховуючи на те, що її статус зірки вбереже її від принизливих обшуків. І вона мала рацію. Офіцери вермахту, засліплені її славою, навіть не підозрювали, що перед ними — кавалер ордена Почесного легіону, яка працює на де Голля.
Це була війна смислів. Доки москва грала в геополітичні шахи, намагаючись домовитися то з одними, то з іншими, Бейкер використовувала свою ідентичність як зброю. Вона була першою темношкірою суперзіркою, яка відмовилася виступати перед сегрегованою публікою в США, паралельно фінансуючи французький Рух Опору.

Її внесок у перемогу — це маніфест того, як масова культура може бути не лише розвагою, а й потужним інструментом політичного впливу. Бейкер довела, що артист — це не просто декорація епохи, а суб’єкт, здатний змінювати хід історії, використовуючи власну публічність як щит для справді важливих справ.

#історія #речі
🕯️ Канделябр: Маніфест світла у темні часи.
До того, як Едісон подарував світу лампочку, людина вела щоденну боротьбу з темрявою. Канделябр — це не просто підставка для свічок, це архітектурна спроба приборкати вогонь і змусити його світити яскравіше.
Сама назва походить від латинського candela (свічка). Якщо звичайний свічник тримав одну свічку, то канделябр — це «багатозарядний» пристрій, справжня світлова установка минулих епох.

🏛️ Від античності до бароко

Перші складні канделябри з’явилися в етрусків та давніх римлян. Це були високі металеві триноги, на які кріпилися лампади або свічки. Але справжній розквіт предмета настав у XVI–XVIII століттях. У палацах епохи бароко та рококо канделябри перетворилися на гігантські скульптури з бронзи, срібла та кришталю.
Кількість свічок у канделябрі була прямим маркером багатства. Уявіть: одна якісна воскова свічка у XVIII столітті коштувала стільки, що звичайний робітник не міг дозволити собі палити її весь вечір. Запалити канделябр на 12 або 24 свічки означало буквально «спалювати гроші» заради престижу та краси.

🎭 Атмосфера та театральність

Канделябр створював особливий тип освітлення — «живе світло». Воно постійно тремтіло, створюючи глибокі тіні та змушуючи коштовності на сукнях дам сяяти. Саме завдяки канделябрам з'явилася культура вечірніх балів та таємничих розмов. Важкий срібний канделябр також був улюбленим «інструментом» у готичних романах — ним можна було і дорогу підсвітити у темному коридорі, і захиститися від непроханого гостя.

💡 Критичний погляд: Чому він не зник?

З появою електрики канделябр мав би стати непотрібним, як і логарифмічна лінійка. Але він вижив, змінивши статус із «джерела світла» на «джерело атмосфери». Ми досі ставимо канделябри на стіл під час романтичної вечері, бо електричне світло занадто раціональне, а вогонь канделябра — емоційний. Він повертає нас у часи, коли вечір був часом для спокою, а не для продовження робочого дня за монітором.
Канделябр — це нагадування про те, що навіть у найтемнішу ніч можна створити простір тепла, якщо об'єднати кілька маленьких вогників в одну систему.

🔥 Порада від «Історії речей»: наступного разу, коли вимкнуть світло, не поспішайте вмикати ліхтарик на телефоні. Запаліть свічки у канделябрі — і ви побачите, як звичайна кімната перетворюється на декорацію до історичного фільму.

#історія #речі
✨ Гребінець: Від магічного артефакту до повсякденного інструменту
Гребінець — це один із найдавніших предметів у людській історії. Найдавніші екземпляри, знайдені археологами, датуються епохою мезоліту (близько 10 000 років тому). Але протягом тисячоліть він був не просто засобом для розплутування волосся, а предметом культу, статусу та навіть магії.

🦴 Від кістки до сталі

Перші гребінці виготовляли з риб'ячих кісток, рогів тварин або дерева. У Стародавньому Єгипті та Китаї вони стали справжніми витворами мистецтва. Багаті люди носили гребінці зі слонової кістки або панцира черепахи, інкрустовані дорогоцінним камінням. Це був чіткий маркер: якщо твій гребінець вишуканий, значить, ти маєш час і слуг, щоб доглядати за своєю зачіскою.

🔱 Магія та ритуали

У багатьох культурах волосся вважалося вміщищем життєвої сили (згадайте легенду про Самсона). Тому гребінець, який торкався волосся, ставав «зарядженим» предметом.
У японських самураїв гребінець вважався священним предметом, який не можна було просто викинути.
У слов'янській міфології гребінець часто виступав оберегом від злих духів. Дівчата клали його під подушку, щоб побачити віщий сон.

💄 Революція пластику

До середини XIX століття гребінці були дорогими. Усе змінилося в 1869 році, коли брати Хаятт винайшли целулоїд — перший вид пластику. Вони шукали заміну слоновій кістці для більярдних куль, але випадково створили матеріал, який дозволив штампувати гребінці мільйонами. Це зробив гігієну доступною для кожного, але водночас позбавило предмет його колишньої сакральності.

🧐 Критичний погляд: Чому він важливий сьогодні?

Ми звикли до дешевих пластикових гребінців, але трихологи (фахівці з волосся) все частіше радять повертатися до витоків: дерев'яних або рогових виробів. Виявляється, пластик створює статичну електрику, яка пошкоджує волосся, тоді як натуральні матеріали діють м’яко. Історія зробила коло: ми знову вчимося цінувати якість і натуральність у речах, які здавалися банальними.
Гребінець — це нагадування про те, що навіть найпростіша дія, як-от ранкове розчісування, колись була священним ритуалом догляду за собою та своєю енергією.

🦷 Порада від «Історії речей»: обирайте гребінець так, ніби це ваш особистий талісман. Те, чого ми торкаємося щодня, непомітно формує наш настрій та самопочуття.

#історія #постаті
Ленгстон Г’юз: Поет, який навчив рядки звучати як блюз 🎷📖
1 лютого 1901 року народився Ленгстон Г’юз — людина, яка стала голосом «Гарлемського відродження» та одним із найвпливовіших американських письменників XX століття. Він першим зрозумів, що поезія не мусить бути сухою та академічною — вона може дихати ритмами вулиць, джаз-клубів та болем простих людей.

Джазова поезія та вулична мудрість

Г’юз відмовився від складних метафор на користь мови, якою розмовляли в перукарнях та на залізничних станціях. Він створив новий жанр — «джазову поезію», де ритм вірша імітував імпровізацію саксофона або тужливий перебір блюзової гітари. 🎸🎹

Чому він став революціонером?

Гордість за коріння: У часи жорстокої сегрегації він відкрито заявляв: «Ми, молоді темношкірі художники, маємо намір виражати наше індивідуальне темношкіре «я» без страху та сорому». Це було викликом усій системі.
Соціальна совість: Г’юз не боявся писати про бідність, несправедливість і нерівність. Його вірш «Мрія, що відкладена» став маніфестом для майбутніх борців за цивільні права. ✊⚖️
Універсальність: Попри те, що він писав про досвід афроамериканців, його слова про пошук гідності та прагнення до свободи відгукнулися в усьому світі, зокрема і в перекладах українською (наприклад, того ж Миколи Бажана).

Подорож за ідеалами

Цікавий факт: у 1930-х Г’юз відвідав СРСР, наївно сподіваючись знайти там «суспільство без расизму». Він навіть заїжджав до Середньої Азії, але швидко зрозумів, що радянська дійсність далека від плакатних ілюзій. Це розчарування лише додало його творчості глибини та тверезості.

Г’юз залишив по собі спадщину, яка вчить: культура — це не те, що зберігається в музеях, а те, що живе в ритмі нашого серця і вмінні мріяти навіть у найтемніші часи. 🌌✨