ДИВНЕ СЕЛО
Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.
Микола лише сміявся.
— А ще є третій вид.
— Який?
— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»
Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:
— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!
У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:
— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.
У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.
— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.
— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.
— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...
Сміялися всі.
До вечора кузов був заповнений майже доверху.
— Може, вже додому? — запитав Микола.
Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.
— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.
— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.
Дорога ставала дедалі вужчою.
Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.
Навігатор мовчав.
Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.
Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.
Жодного магазину.
Жодної вивіски.
Навіть собаки не гавкали.
Дмитро взяв гучномовець.
— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..
Відгук луною покотився між хатами.
Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.
Наче давно чекав саме на них.
— Старовину шукаєте?
— Буває.
— Ходімо.
Дід повів їх до старої комори.
Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.
Той був дивний.
Без жодної іржі.
Наче його зробили вчора.
Стрілка повільно оберталася сама по собі.
— Не працює? — запитав Микола.
— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.
— І що він показує?
— Не північ.
— А що?
— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...
Хлопці засміялися.
— Гарний жарт.
— Це не жарт.
Дід раптом став серйозним.
— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.
— Чому?
— Бо тоді село прокидається.
Микола підморгнув Дмитрові.
— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.
Старий не відповів.
Лише тихо промовив:
— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.
Микола засміявся.
— Це загадка чи інструкція?
Дід повільно похитав головою.
— Ні те, ні інше.
Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.
У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.
Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.
Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.
Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.
Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».
— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.
Вони рушили.
За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.
На екрані блиснуло повідомлення:
«Місцезнаходження не визначено».
— Дивно...
Він відкрив карту.
Дорога була.
Ліс був.
А села... не було.
Ні назви.
Ні позначки.
Наче його взагалі не існувало.
— Миколо...
— Що?
— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.
У цей момент колеса різко пішли вбік.
«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.
Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.
Микола дістав телефон.
— Немає мережі...
Дмитро теж подивився на свій.
Жодної поділки.
Жодного сигналу.
Лише тиша.
Дмитро першим вискочив із машини.
— Спробуй ще раз!
Микола натиснув на газ.
Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.
— Дарма...
Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.
— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.
Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.
На порозі стояла молода жінка.
Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.
— Добрий вечір.
— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?
Жінка уважно подивилася на них.
— Можна.
Хлопці вже зраділи.
— Але не в хаті.
— Чому?
— Так треба.
Вона усміхнулася ще привітніше.
— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.
— Та нам більше й не треба.
Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.
— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...
Вона на мить замовкла.
— Не виходьте.
— А хто може кликати?
— Тут уночі багато хто ходить.
І зачинила двері.
---
Сіно пахло літом.
Надворі шумів дощ.
— Добра господиня, — сказав Микола.
— Ага...
Дмитро згадав діда.
«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»
— Послухай...
— Що?
— А може, той дід не жартував?
— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.
Вони засміялися.
І незабаром заснули.
...
— Дмитре...
Хтось тихо покликав.
Він розплющив очі.
Микола спав.
— Дмитре...
Голос лунав просто за дверима.
Тихий.
Добрий.
Майже знайомий.
Він уже хотів відповісти...
Та раптом пригадав слова діда.
«Не відповідайте...»
Дмитро лише штовхнув Миколу.
— Чуєш?
Микола мовчки кивнув.
Тепер голос кликав уже його.
— Миколо...
Потім обох.
Повільно.
Наполегливо.
Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.
Під дверима зашаруділо.
Наче хтось ходив колами.
Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.
Але це вже була не та усміхнена молода жінка.
Спина зігнулася.
Волосся стало довгим і сивим.
Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.
Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.
Сіно почало ворушитися саме по собі.
Дмитро перехрестився.
— Тільки мовчи...
Стара раптом спинилася.
Понюхала повітря.
І прошепотіла:
— Вийдіть... я знаю, що не спите...
Двері самі скрипнули.
Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.
Так минула, здавалося, ціла вічність.
Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.
---
На подвір'ї було тихо.
Із хати вийшла та сама молода жінка.
Усміхнулася.
— Добре спалося?
Хлопці мовчки кивнули.
Вони не стали нічого питати.
Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.
Та незабаром зрозуміли...
Вони їздять по колу.
Ось стара криниця.
Ось місток.
Ось покинутий млин.
І знову...
Та сама хата.
Те саме подвір'я.
— Ні... цього не може бути...
Вони звертали на інші дороги.
Повертали назад.
Їхали навпростець.
Та щоразу опинялися в тому самому місці.
Микола мовчки відкрив бардачок.
— Компас...
Вони обоє згадали слова старого.
Дмитро відкрив кришку.
Стрілка шалено крутилася.
Потім раптом завмерла.
І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.
— Туди?!
— Іншого вибору немає.
Микола повернув кермо.
«Газель» повільно покотилася між деревами.
Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.
За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.
Попереду блиснула знайома траса.
Телефони одночасно ожили.
На екранах з'явився мобільний зв'язок.
Навігатор спокійно промовив:
— «Маршрут побудовано».
Дмитро озирнувся.
Позаду був лише ліс.
Ні села.
Ні хат.
Ні старого млина.
Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.
Лише вітер шелестів листям.
Микола мовчки закрив компас.
— Знаєш...
— Що?
— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.
Дмитро розсміявся.
— І я теж.
Біла «Газель» рушила далі.
А старий компас тихо лежав у бардачку.
Його стрілка спокійно показувала на північ.
Наче тієї ночі нічого й не сталося.
ДИВНЕ СЕЛОДмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.Микола лише сміявся.— А ще є третій вид.— Який?— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...Сміялися всі.До вечора кузов був заповнений майже доверху.— Може, вже додому? — запитав Микола.Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.Дорога ставала дедалі вужчою.Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.Навігатор мовчав.Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.Жодного магазину.Жодної вивіски.Навіть собаки не гавкали.Дмитро взяв гучномовець.— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..Відгук луною покотився між хатами.Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.Наче давно чекав саме на них.— Старовину шукаєте?— Буває.— Ходімо.Дід повів їх до старої комори.Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.Той був дивний.Без жодної іржі.Наче його зробили вчора.Стрілка повільно оберталася сама по собі.— Не працює? — запитав Микола.— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.— І що він показує?— Не північ.— А що?— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...Хлопці засміялися.— Гарний жарт.— Це не жарт.Дід раптом став серйозним.— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.— Чому?— Бо тоді село прокидається.Микола підморгнув Дмитрові.— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.Старий не відповів.Лише тихо промовив:— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.Микола засміявся.— Це загадка чи інструкція?Дід повільно похитав головою.— Ні те, ні інше.Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.Вони рушили.За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.На екрані блиснуло повідомлення:«Місцезнаходження не визначено».— Дивно...Він відкрив карту.Дорога була.Ліс був.А села... не було.Ні назви.Ні позначки.Наче його взагалі не існувало.— Миколо...— Що?— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.У цей момент колеса різко пішли вбік.«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.Микола дістав телефон.— Немає мережі...Дмитро теж подивився на свій.Жодної поділки.Жодного сигналу.Лише тиша.Дмитро першим вискочив із машини.— Спробуй ще раз!Микола натиснув на газ.Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.— Дарма...Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.На порозі стояла молода жінка.Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.— Добрий вечір.— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?Жінка уважно подивилася на них.— Можна.Хлопці вже зраділи.— Але не в хаті.— Чому?— Так треба.Вона усміхнулася ще привітніше.— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.— Та нам більше й не треба.Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...Вона на мить замовкла.— Не виходьте.— А хто може кликати?— Тут уночі багато хто ходить.І зачинила двері.---Сіно пахло літом.Надворі шумів дощ.— Добра господиня, — сказав Микола.— Ага...Дмитро згадав діда.«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»— Послухай...— Що?— А може, той дід не жартував?— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.Вони засміялися.І незабаром заснули....— Дмитре...Хтось тихо покликав.Він розплющив очі.Микола спав.— Дмитре...Голос лунав просто за дверима.Тихий.Добрий.Майже знайомий.Він уже хотів відповісти...Та раптом пригадав слова діда.«Не відповідайте...»Дмитро лише штовхнув Миколу.— Чуєш?Микола мовчки кивнув.Тепер голос кликав уже його.— Миколо...Потім обох.Повільно.Наполегливо.Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.Під дверима зашаруділо.Наче хтось ходив колами.Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.Але це вже була не та усміхнена молода жінка.Спина зігнулася.Волосся стало довгим і сивим.Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.Сіно почало ворушитися саме по собі.Дмитро перехрестився.— Тільки мовчи...Стара раптом спинилася.Понюхала повітря.І прошепотіла:— Вийдіть... я знаю, що не спите...Двері самі скрипнули.Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.Так минула, здавалося, ціла вічність.Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.---На подвір'ї було тихо.Із хати вийшла та сама молода жінка.Усміхнулася.— Добре спалося?Хлопці мовчки кивнули.Вони не стали нічого питати.Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.Та незабаром зрозуміли...Вони їздять по колу.Ось стара криниця.Ось місток.Ось покинутий млин.І знову...Та сама хата.Те саме подвір'я.— Ні... цього не може бути...Вони звертали на інші дороги.Повертали назад.Їхали навпростець.Та щоразу опинялися в тому самому місці.Микола мовчки відкрив бардачок.— Компас...Вони обоє згадали слова старого.Дмитро відкрив кришку.Стрілка шалено крутилася.Потім раптом завмерла.І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.— Туди?!— Іншого вибору немає.Микола повернув кермо.«Газель» повільно покотилася між деревами.Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.Попереду блиснула знайома траса.Телефони одночасно ожили.На екранах з'явився мобільний зв'язок.Навігатор спокійно промовив:— «Маршрут побудовано».Дмитро озирнувся.Позаду був лише ліс.Ні села.Ні хат.Ні старого млина.Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.Лише вітер шелестів листям.Микола мовчки закрив компас.— Знаєш...— Що?— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.Дмитро розсміявся.— І я теж.Біла «Газель» рушила далі.А старий компас тихо лежав у бардачку.Його стрілка спокійно показувала на північ.Наче тієї ночі нічого й не сталося.
Українська
English
