Величезна сова приземлилася на камеру фотографа дикої природи в Канаді Незвичайний випадок стався з фотографом дикої природи Анаіс Трепаньєр у Канаді, пише Petapixel. Вона хотіла зробити серію фото, але випадково стала героїнею рідкісних фото в компанії величезної сови. Фотограф розповіла, що вирушила в експедицію з колегами на північ від Квебеку. Вона помітила велику сову і планувала зробити кілька знімків, але до неї раптом підлетів гігантський птах і приземлився на камеру. Всі були шоковані, але друзі Анаїс зуміли зловити дивовижний момент, який тривав близько пів хвилини. Найцікавішим моментом цієї події була безпека: ніхто не знав, що зробить хижий птах, якщо фотограф почне рухатися. Однак Анаїс залишалася спокійною і незабаром сова полетіла. Ці птахи зазвичай полюють у сутінках або вночі. Орнітологи вважають, що в даному випадку сова вважала камеру зручною здобиччю або прийняла її за здобич. Але не виключено, що така поведінка була просто збігом обставин. Фото: Томас Фам-Ван Джерело: Анаіс Трепаньє

#особистості #література #історія «Харків. Я ніколи не забуду того трепетного почуття, з яким ступив на пощерблену, вибоїсту бруківку вулиць цього — примарного до того для мене — міста». Так писав Юрій Смолич у своїй «Розповіді про неспокій» про місто, в якому оселився та творив. 8 липня — день народження письменника, який жив у будинку «Слово», дружив з митцями «Розстріляного відродження» та одночасно співпрацював з репресивними органами СРСР. «Розповідь про неспокій» перевидадуть у видавництві Osnovy. Видання міститиме непідцензурні фрагменти, які автор мусив вилучити, добиваючись дозволу на публікацію у 60-х роках. А як описував Смолич Харків під час Другої світової війни — читайте у матеріалі: https://suspilne.media/kharkiv/283886-poskodzenij-obstrilami-budinok-slovo-zitta-pid-cas-dvoh-voen/?utm_source=copylink&utm_medium=ps

#Eurovision2025 #Євробачення2025 Авторка тексту: українська співачка Анжеліка Рудницька Щороку у період «Євробачення» я перетворююсь на адвоката українських представників на конкурсі. Навіть тих, з якими не знайома, і тих, хто ніколи не дякує. Бо справа не у персоналіях. Понад 30 років я і команда «Територія А», а також багато наших колег, бʼємося у прямому і переносному сенсі за українськість інформаційного і музичного простору. Переконуємо суспільство, що наше мистецтво - найкраще, бо наше, або ж (якщо не перебільшувати) - то безумовно чудове, яскраве, талановите, самобутнє, сповнене сенсами. З року в рік на «Євробаченні» Україна гідно представляє нашу музичну індустрію. Багатомільйонна аудиторія (якій не до нашої війни, бо у них своє життя і свої проблеми) бачить, що ми живемо, боремося, творимо. Ця аудиторія підтримує Україну, слухає нашу музику, бажає удачі нашим музикантам, перетворює їх із локальних артистів на відомих поза межами України. Мільйонні перегляди і прослуховування українських пісень дають можливість нашим артистам і авторам отримувати роялті (пасивний дохід), з яких митці платять податки (це відбувається автоматично, якщо ви цього не знали). Цей дохід дає поштовх артистам рухатися активніше, дає впевненість у собі. А їхня відомість дозволяє доносити правду про війну тим, кого вона не стосується і не цікавить. Це суттєва частина української культурної дипломатії. Це можливість збирати донорські кошти не лише з українців, а й з аудиторії та міжнародних організацій, які раніше не цікавилися українськими проблемами. Зрештою, це нові контракти і горизонти для творчості. Успіх одного українця - це успіх цілої країни. Кожен артист (митець), який стає впізнаваним, завдяки міжнародним конкурсам, - це ще один голос правди і сили. Навіть, якщо це світлий голос Данила Лещинського (соліст), якщо це трепетна, зворушлива із внутрішнім нервом пісня Валентина Лещинського (гітарист гурту і автор пісні). Навіть якщо це історія Маленького Принца (за Екзюпері, якщо ви читали), який рятує планету любовʼю і порядком. Ці двоє близнюків одержимо хотіли на «Євробачення» і здійснили свою мрію. Вдало представили Україну, отримали 9 місце. Федір Ходаков (барабанщик гурту) - син українського захисника. Російські окупанти зруйнували будинок Христини Стариковоі - бек-вокалістки гурту Ziferblat у Мирнограді на Донеччині. «Молитовна пташка» - це їхнє спільне прагнення української Перемоги, промовлена не зброєю, а іншими засобами (емоцією, музикою, кольором, образами, світлом, чорними драматичними паузами, які переривають цю яскраву ідилію і долають композиції трагізму). Але щоб це побачити і відчути - треба перестати повторювати чужі фрази про бездарність і безсенсовість, які вкидає російський ворог і якому відіграють хороші українці. Цікаво, як ті, хто протягом 3 місяців паплюжать найпублічніший на цьому етапі український проєкт, збираються переконати молодь НЕ СЛУХАТИ російську музику, а любити своє? Може, досить влаштовувати у соцмережах танці під дудку росії? Може, час навчитися цінувати своє не декларативно, а по-справжньому, з усією силою і любовʼю одне до одного. Під час геноцидної війни - це найголовніше. І важливі слова із пісні: «Доля довірила світ Останнім із нас...» Хіба це не про наших захисників? Хіба це не про нашу країну, яка живим щитом стоїть між світлом і темрявою? Розумію, що ми всі знервовані, перевтомлені. Але нам є на кого спрямовувати свою лють - у нас є ворог. Йому надсилайте свою ненависть і зневагу. Будьмо мудрими і стійкими. Доля нам довірила бути світлом світу. Не дайте темряві знищувати вас. Моя підтримка Ziferblat

За даними від наших джерел, малолітків, які побили військового, затримано. Виродки, що побили військового однієї з бойових бригад: ▪️Веремчук Олександр 2007 р.н. родом із Дубно; ▪️Трепетьйон Михайло 2010 р.н. родом із Києва.

НЕ ЗАПІЗНИСЬ ( Відповідь на коментар Стефанії Терпеливець до вірша «ПРОСНИСЯ, СВІТЕ» ) Світе, світе, пробудись, Пробудись, рідненький, На нас про́шу подивись – Нищать нашу неньку. На нас про́шу подивись, Глянь на наші рани, Врешті-решт вже пробудись – Нас беру́ть в кайда́ни. Врешті-решт вже пробудись, Ми – Європа, світе, По Вкраїні ти пройдись, У нас гинуть діти. По Вкраїні ти пройдись, Ми ж не так далеко, На благання відізвись – В нас суцільне пекло. На благання відізвись, Черствість хай пом’яне, Хоч на хвильку стрепенись, Духу хай не бракне. Хоч на хвильку стрепенись, Буть черстви́м не личить, Пробудись вже, пробудись, Бо орда нас нищить. Пробудись вже, пробудись, Поки в тебе тихо, Правді в вічі подивись, Щоб не кралось лихо. Правді в вічі подивись – Ворог на порозі, Та дивись – не запізнись, Щоб не буть в облозі. 12.01.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1002889

Душа і спокій... «Серед Карпатських лісів» (ессе "Повернення до витоків" фрагмент) Душа людини — як вічний мандрівник, що шукає притулок у світі, сповненому шуму й метушні. Її прагнення просте, але водночас величне: знайти спокій, що огорне її теплим серпанком умиротворення, що дозволить злитися з гармонією світу. І де, як не серед Карпатських лісів, схованих у обіймах туманного ранку, їй варто шукати цей споконвічний прихисток? Карпати — це не просто гори, це душа України, її не розгадана таємниця, її глибока і трепетна пісня. Тут, де тисячолітні ліси здіймаються до неба, немов хранителі давніх легенд, розкинулося царство спокою. Небо, як срібна вуаль, повільно стелиться над вершинами, а тумани м'яко сповивають кожне дерево, мов ніжний подих природи. Вранці, коли перші промені сонця пробиваються крізь густу імлу, світ тут народжується знову. Серед стрімких схилів чути лише шепіт вітру і дзвінку пісню гірських потоків, що прокладають собі шлях між камінням. У цьому величному мовчанні природи душа знаходить те, що марно шукає у гомінкому світі — спокій. Старезні буки і смереки розповідають незримі історії, притишено гомонять між собою, запрошуючи кожного шукача тиші стати часткою цієї казки. Достатньо лише зупинитися, вдихнути глибоко це чисте, гірське повітря, і відчути, як усе зайве зникає. Душа більше не блукає у лабіринтах тривог — вона відпочиває, слухаючи симфонію Карпат. Тут можна довго дивитися на м’яку ходу хмар над верховинами, на мерехтіння роси на травах, на пташиний політ між древами. І розуміти: спокій — він завжди тут. Він не вимагає, не кличе, не умовляє, просто є, як сама природа, як вітер у верховітті, як вічне биття серця землі. Карпатські ліси — це не просто куточок природної краси. Це місце, де душа знаходить себе. І коли сутінки м'яко вкривають гори, а зорі розкидають свої світлі стежки на чорному оксамиті небес, ти розумієш: спокій не в далекій мрії, він тут, у серці Карпат, у тобі самому. Хочеться знову і знову повертатися сюди. Полинути в цей вічний затишок природи, де душа, нарешті, віднаходить свій прихисток та спокій... https://t.me/RuslanSpeaks ✍️ «Моя Україна» 18.05.2023 (із неопублікованого.Із моїх архівів)

#думки Просте людське щастя - Коли є ті, кому ти дуже потрібен… Коли дзвінок чекають не за звичкою, а з трепетом. Коли тебе обіймають не тому, що треба, а бо люблять. Коли твоя присутність – не тягар, а радість. Коли твоє “як справи?” – це більше, ніж формальність, А справжнє бажання розділити тягарі ближнього. Щастя не міряється золотом чи славою. Воно у тих очах, що світяться, коли ти входиш у двері. У молитві, яку шепоче за тебе рідна душа. У тиші, де не самотньо, бо серця поруч. Нехай Господь дарує нам не багатство, а щастя бути потрібними. Не трон, а місце в чиємусь серці. Не гучне ім’я, а тиху вдячність тих, кого ми любимо. Бо справжнє життя, це любов. А любов, це коли ти потрібен.

Спогад... Там прохолода ллється джерелом, Шовковиця — ще молода й креслата, Біжить стежина в полі за селом — І повна спогадів чекає мене хата. Там сад шумів, де вишні край воріт, Там пахло сіном, молоком, сніданком. Лишився ніжний мій дитячий світ, Росою вмитий прохолодним ранком. Там мама вранці — мов сама весна — До мене посміхалася так мило. І жита в полі буйная стіна, Де сонце гралося зі мною щиро. І татів голос дужий, як крило... Там небо лагідне й таке привітне! Там кожен крок — мов вічності зерно, — Любов’ю все моє життя розквітло. Там півень гордо пісню виграва, У діжці квас холодний запишався... І світ увесь у ніжності втопав, І кожен день — мій радістю втішався. І рідна піч, бабусине тепло, І хліб духмяний — на столі пишався... Усе пройшло... Але усе було... І щем у серці трепетно озвався. Де ви, літа? Де — ніжні голоси?.. Чому назад доріженька не в’ється?.. Село моє, незнаної краси, — Як згадую — гучніше серце б’ється. 🖋️ Лариса Лисенко Бабенко 02.06.2025

Повна трилогія "Несподіваних Перетворень" Галіції Мідвест у моєму прочитанні вже доступна до прослуховування на "Рудій Книгарні": https://youtu.be/5DA5A3tNw5c Це був доволі довгий, але безперечно цікавий шлях. Безмежно вдячна авторці за співпрацю, за історію, за сумлінну й самовіддану любов до України, втілену словом і ділом. Хочеться ще багато чого сказати, поділитися, відрефлексувати тощо. Одначе, наразі просто пропоную послухати аудіокнигу та трепетно плекати зв'язок із Землею Предків. °°° #рудакнигарня #руда_книгарня #хеля #аудіокниги #аудіокнига #аудіокнигиукаїнською #сучукрліт #фентезі #легенда #аудіоісторії #літнература #українськалітература

ВИБУХ ЕМОЦІЙ Легко скрити трепет на хвилину, Дати осміх як замість боязні. Та коли хтось вже кляне людину, Не спинити помисли заразні. Гнів ламає тишу, мов грозою, Не сховати блискавки в зіницях. Жах — це сила, що не б'є рукою, Він калічить тіло у гробницях. Тяжко жити спалаху в мережі, Не сховати серце за мовчанням. В кожній тіні — вигуки без межі, Що горять, вирують над бажанням. Тихе слово — не завжди заслонить, Навіть подих зрадить у хвилину. Мить приходить, і в очах схоронить Всю свою важливу половину. Кожному дається перспектива, Хто володар власного вітрила. Не емоцій — вчинків суть важлива, І в мовчанні теж буває сила. Мирослав Манюк 15.04.2025