#ШІ #лірика #проза Туман над Дніпром Жовтень 2025 року. Дніпро дихав прохолодою, важкою, вологою, такою, що проникає крізь старий вовняний светр. Олекса, 83-річний чоловік, обережно сів на лавку Січеславської Набережної. Свідомість була як річка: поверхня спокійна, але під нею — вир течій, спогадів, несподіваних вирів. Він поправив кепку. Сьогодні була річниця їхньої першої зустрічі. З Галею. Він дістав із кишені залишки вчорашньої булочки. Хтось може сказати, що він годує диких качок, але насправді він просто віддає шматочок свого тепла. Галя завжди сварила його за це: "Олексо, ти їм забагато кришиш! Вони ж дармоїди, нехай самі собі шукають!" Її сміх. О, цей сміх. Він був як дзвіночок на вітрі, завжди чистий, завжди на межі щирої радості. Тепер навколо лише тиша, яка роз'їдає душу. Але це — її тиша. Вона залишилася тут. Вона перестала сміятися, коли прийшов той перший, жорстокий ранок лютого 2022 року. Залишився лише дзвін. Дзвін сирен, дзвін у вухах, дзвін у серці. Навіть зараз, через роки, він відчуває на своїй руці те легке, тепле стискання її долоні — останнє, що вона зробила біля вікна їхньої квартири, коли обірвалося її життя. Олекса заплющив очі. Річка його пам'яті потекла назад, до витоків, де пахло мокрим пилом і свіжим вапном. Кінець 40-х, початок 50-х. Дитинство у руїнах. Вони грали в "салки" біля відбудованого Мосту, що височів, як свідок минулої трагедії і майбутньої надії. Дніпро (тоді Дніпропетровськ) був містом, що заліковувало рани. Вони, діти, були золотим поколінням, що народилося між жахом і світлом. Голосно, спільно, з однією на всіх іграшкою. Але справжнє світло прийшло у шістдесятих. Він був студентом, молодим, енергійним, повним нерозтрачених сил. Вечір у Парку імені Шевченка. Там він і зустрів її, свою Галю, з косою, чорною, як південна ніч. Вони танцювали під тихий, ліричний український вальс, що звучав із старого патефона. Не було ніяких "Бітлз", але була мелодія, що огортала їх, як м’яка ковдра. Її очі, великі, карі, були тоді, і залишаються для нього тепер, як дніпровська вода у штиль — глибокі й прозорі. «Ти, Олексо, як той Дніпро — тихий, а всередині — течія, що знесе будь-які греблі», — сказала вона йому тоді, і він досі пам’ятає тремтіння її голосу. Вони прожили разом шістдесят років. Народили сина. Максим. Він став військовим хірургом. Замість того, щоб оперувати апендицити, тепер він зшиває тіла, розірвані війною. Олекса згадав його дзвінок із фронту: короткий, сухий, але в кінці — "Тато, тримайся. І мамі привіт. Ми тут, щоб ви спали". Син знав, що Галі вже немає, але завжди говорив про неї у теперішньому часі. І це було його особисте, професійне знеболююче. А потім Оленка, онука. Її він бачив частіше. Вона, як і мати, була рушійною силою. «Дід, мені потрібна твоя машина! Завезу хлопцям буржуйки». Волонтерка. Вона успадкувала енергію Галі, її невгамовність. Навіть у найстрашніші часи онука приносила йому відчуття нового, впертого життя, яке неможливо зламати. Вони з Галею виростили стійкість. І це його єдина розрада. Олекса підвівся, його старе тіло застогнало, але дух був незламний. Він повільно пішов до центру міста. Ноги самі вели його до Алеї пам'яті — місця, де на стендах виставлені обличчя молодих, сміливих, вічних. Він зупинився. Зняв кепку, оголивши сиву, рідку голову. Обличчя молодих хлопців і дівчат дивилися на нього з фотографій: Їхнє життя, як і життя його Галі, обірвалося несподівано. Олекса зробив глибокий, тремтячий вдих і ледь чутно, щоб не потурбувати їхній спокій, прошепотів: «Дякую вам, діти. Дякую. Ви втримали Дніпро. Втримали її місто. І тепер я тут можу згадувати, а не тікати. Спочивайте». Його біль за Галю, що був схожий на крижаний уламок, на мить змішався з відчуттям гордості та пошани, ставши не таким гострим. Він вийшов на вулицю. Хмари, важкі й сірі, які тримали місто в полоні суму цілий день, почали розходитися. І раптом, як промінь надії, що завжди пробивається крізь туман, спалахнуло сонце. Теплий, густий, осінній промінь ліг на його обличчя, зігріваючи зсередини. Олекса побачив молоду пару, що йшла, тримаючись за руки, і сміялася, так само безтурботно, як вони з Галею колись. Життя не зупинилося. Він зрозумів: Галя не зникла, вона залишилася у місті, у цій воді, у цьому вальсі, у стійкості Максима та невгамовності Оленки. Їхнє кохання, як і сам Дніпро, витримало все. Він дістав із кишені стару мідну монетку — ту, що приносила їм удачу ще з 60-х, його "квиток на наступну зустріч". Він кинув її у воду. Ні, не на удачу, а як запоруку вічної присутності. Олекса випрямився. Він відчув цей трепетний позитив, що пронизував його: він ще мав сили жити за двох, і його пам’ять була не просто скорботою, а священним місцем. Він впевнено ступає на тротуар, дивлячись на обрій. Надія була його останнім, найміцнішим вальсом.

💙💛 5 жовтня 116 років тому в с.Новиця (нині - Польща) народився Богдан-Ігор Антонич - видатний український поет, прозаїк, перекладач (1909-1937). "Вічно молодий поет. І за віком, і за світосприйняттям, і за самою поетикою. Антонича й Тичину називають двома геніями української поезії ХХ ст. Антонич з моцартівською філіґранністю зумів поєднати правічну міфологію Лемківщини і дух модерного європейського міста. Із зачарування від його поезії народився і буде народжуватись не один український поет.", - Видавництво «Абабагаламага». "Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи.", - Дмитро Павличко. Прізвище батька майбутнього поета, греко-католицького священника Василя Антонича - Кот, яке родина змінила перед народженням єдиного сина. Дитинство майбутнього поета припало на роки Першої світової війни. У цей час родина змушена була багато переїздити, деякий час Антоничі жили у Відні, потім на Пряшівщині в Чехословаччині. Початкову освіту Антонич здобув удома, а в 1920-1928 рр. навчався в гімназії імені Королеви Софії у Сяноку. Антонич-гімназист захоплювався музикою, грав на скрипці, виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. А ще малював і цікавився образотворчим мистецтвом. У 1928 р. Антонич закінчив польську гімназію і вступив до Львівського університету ім. Яна Казимира (де навчався на філософському факультеті), який закінчив у 1934 р. Перший свій вірш поет опублікував 1931 р. в пластовому журналі "Вогні". Потім він розміщував поезії в багатьох періодичних виданнях. Крім того, він випробовував свої сили в прозі та драматургії. Богдан-Ігор Антонич є автором шести книг поезії. Творчість поета через офіційну заборону ширше знана в Україні лише з середини 1960-х років. Повернення в літературне життя України творчості Богдана-Ігоря Антонича є великою заслугою Дмитра Павличка, який упорядкував і видав у 1967 р. книгу "Пісня про незнищенність матерії", написавши до неї ґрунтовну передмову. Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел. Молитва (Навчіть мене, рослини, зросту) Навчіть мене, рослини, зросту, буяння і кипіння, й хмелю. Прасловом, наче зерном простим, хай вцілю в суть, мов птаха трелем. Навчіть мене, рослини, тиші, щоб став сильний, мов дужі ріки, коли до сну їх приколише луна неземної музики. Навчіть мене, рослини, щастя, навчіть без скарги умирати! Сприймаю сонце, мов причастя, хмільним молінням і стрільчатим. Хай сонце – прабог всіх релігій – золотопере й життєсійне, благословить мій дім крилатий. Накреслю взір його неземний, святий, арійський знак таємний, накреслю свастику на хаті, і буду спати вже спокійний. Вишні Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка! Де вечори з євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й пʼянко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. Богдан-Ігор Антонич https://www.facebook.com/mirastudia.ua

🇬🇪 Проросійська правляча партія "Грузинська мрія" оголосила про свою тотальну перемогу на місцевих виборах у Грузії, які бойкотувала частина прозахідної опозиції. Оголошення результатів спровокувало масові протести в Тбілісі, які переросли у спробу штурму президентського палацу, сутички зі спецназом, застосування сльозогінного газу та водометів. Прем'єр-міністр Іраклій Кобахідзе назвав події "спробою повалення влади", яка "провалилася", і пообіцяв суворо покарати всіх учасників. Він заявив, що за їхньою поведінкою пильно стежили, і що "під арешт може потрапити понад 30 безсовісних учасників насильства", та звинуватив в організації протесту "іноземні спецслужби". 📰 підписатися

#поезія Як п'янко тихий вечір догора, Ніч шаликом опуститься на плечі. Скінчився час непроханих порад, Почався він для без завершень речень. Чорнило неба пише все за нас, Листи не прочитаєм ті нікому. У них — проза життя, все без прикрас, Крапки на місці, ніде діти коми. Слів сказано багато було так, Мовчання ж голосніше за промови. Воно мов недоторканності пакт: Вогонь загас, ціліші будуть дрова. Так вечір вересневий тліє сам. Окутані й ми ніжно самотою. В ній тиша, спокій, затишок, нуль драм- Все зайве вже розвіялись золою. boshares

Попри наявність в нашій літературі таких майстрів короткої форми, як Григір Тютюнник і Василь Стефаник. Попри можливість для короткого тексту завіруситись. Зрештою, попри наше кліпове мислення і складність для частини потенційних читачів сприймати великі форми, коротка проза не витісняє романи з наших полиць. Авторам кортить створювати свою велику історію. Проте це не означає, що автори-початківці ігнорують оповідання. Нещодавно видавництво “Віхола” видало другу антологію сучасної короткої прози від випускників Litosvita, яка подає різноманіття тем і форм, а також дає надію на появу нових імен на нашому читацькому обрії. https://chytomo.com/povernennia-do-korotkoi-prozy-retsenziia-na-antolohiiu-vypusknykiv-litosvita/

Мистецька діаспора...💙💛 Мирон Левицький. "Бики на заході сонця", 1960🎨 Мирон Миколайович ЛЕВИЦЬКИЙ, псевдонім: LEV, Лев (14 жовтня 1913, Львів — 17 липня 1993, Торонто) — український маляр, графік, письменник-прозаїк. Навчався в Мистецькій школі Олекси Новаківського у Львові та в Академії мистецтв у Кракові (1931—1934).🎨 Влаштовував виставки картин у Парижі, Марокко, Нью-Йорку. Працював мистецьким керівником фільмової фірми «Орбіт», працівники якої намагалися зберегти на кіноплівці задокументовані матеріали про українські поселення по всьому світу.🎨 2009 року його вдова, Галина Горюн-Левицька, подарувала колекцію з 119 творів — із них 77 — Мирона Левицького, Національному музею ім. Андрея Шептицького у Львові.

#морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза Завершено викладення повісті «Скарби Мігеля Барбадоського» Друзі, дякую всім, хто читав, коментував і ставив вподобайки! Ваша підтримка — безцінна! Запрошую вас у світ теплого моря, вільних вітрів, піратських шхун і військових фрегатів, що борознять простори Атлантики. На вас чекають: пошуки скарбу за картою старого пірата знайомство з гордим племенем чарруа зустрічі зі справжніми морськими розбійниками — жорстокими й шляхетними, дикими й благородними і, звісно ж, історія щирого, чистого кохання, яке народжується на фоні пригод і небезпек Це повість про вибір, дружбу, надію — і про те, що справжній скарб не завжди зберігається у скрині з монетами. Запрошую до читання! Скарби Мігеля Барбадоського вже повністю доступні на Аркуші. https://arkush.net/book/18589 https://arkush.net/book/18589/34 https://arkush.net/book/18589/35 Буду щиро радий коментарям! #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза #романтика #пригоди #Карибське_море. #Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата #чарруа #вітрильник #фехтування #шабля

#новий_розділ #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза Вітаю! Новий розділ Скарбів Мігеля Барбадоського вже на Аркуші. Ніч уже поглинула залишки вечірнього світла. Ми обережно увійшли в захищену бухту, де на слабких хвилях гойдався корабель. З борту долинали п’яні голоси. Шлюпку ми пришвартували з протилежного боку бухти, заховавши в густих заростях. Потім рушили до пагорба, що височів над берегом. На його вершині жовтіло світло. Там була хатина, ймовірне місце, де тримали маркіза. Пробираючись крізь чагарники, ми вийшли на невелику галявину, всіяну поодинокими високими кущами. Вони стали нашим тимчасовим укриттям, коли з темряви виринули кілька фігур. Двоє озброєних людей пройшли зовсім поруч. З уривків розмови ми дізналися, що Лоренцо, капітан судна, яким виявився не хто інший, як Хайме, помічник сеньйора Огірре, та ще кілька людей залишились у хатині з маркізом. Коли охоронці зникли в темряві, ми рушили вперед. Будиночок стояв освітлений, а навколо нього неквапливо походжав вартовий із мушкетом. Нам вдалося підкрастися. Його спроба підняти тривогу виявилася марною, вже за мить зброя опинилася в руках Августо, а сам страж лежав у кущах, безпорадно борсаючись у мотузках. Підкравшись до вікна, ми зазирнули всередину. Сеньйор Жозе сидів на стільці, міцно зв’язаний. Руки та ноги стягнуто мотузками. Обличчя його залишалося зібраним, хоч і змарнілим. Перед ним, із перекошеним від люті обличчям, стояв Лоренцо, розмахуючи перед носом маркіза якимись паперами й сиплючи образами на адресу маркіза та його доньки. Поряд з ним стояв знайомий нам Хайме, а також зрадник-управитель. Обидва виглядали самовдоволено. Позаду стояли ще двоє кремезних головорізів із бойовими сокирами. Ще троє лиходіїв сиділи за столом, та щось тихо обговорювали. Читати далі за посиланням https://arkush.net/book/18589/33 Приємного читання!!! Буду щиро радий коментарям! #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза #романтика #пригоди #Карибське_море. #Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата #чарруа #вітрильник #фехтування #шабля

#новий_розділ #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза Вітаю! Новий розділ Скарбів Мігеля Барбадоського вже на Аркуші. Щойно я переступив поріг, як мене обійняла Селена. Її руки тремтіли, на очах блищали сльози. Вона була вдягнена в потерту, трохи замащену сукню служниці. Та навіть у такому одязі вона виглядала чарівно. Я мимоволі затримав подих. Вигини її тіла, майже приховані грубою тканиною, не ставали менш привабливими. Навпаки — за цією скромною подобою крилася така краса, що жодна пані в дорогій сукні не зрівнялася б із нею. В її постаті не було фальші, не було штучної манірності. Лише природна грація, справжня жіночність і вогник у глибоких очах, які шукали в мені захисту. В ту мить вона була прекраснішою за всіх, кого я колись бачив. І водночас — беззахисною, як зранений птах. — Як добре, що ти нарешті прийшов… Я боялася, що вони знайдуть мене навіть тут, — схлипуючи, прошепотіла вона. — Хто? Що сталося? — стривожено спитав я і подав їй кухоль води. Селена зробила кілька ковтків, але руки все ще тремтіли. Потім знову заплакала. — Цей чоловік… Лоренцо. Він зайшов надто далеко, — промовила вона. — Я не дозволю скривдити тебе, — прошепотів я. — Якщо він сунеться сюди, матиме справу зі мною. Вона трохи заспокоїлась. Подивилася мені в очі глибоко, довірливо, та нарешті розповіла, що сталося. — Сьогодні зранку до батька прийшов Лоренцо з якимись чоловіками. Я не чула всієї розмови, але з самого початку було зрозуміло, що це не просто візит. Вони говорили різко. Лоренцо лютував, бо батько остаточно відмовив йому в шлюбі зі мною і просив залишити нашу родину в спокої. Він почав сипати образами та погрозами. На це батько відповів, що той ще має дякувати, що його темні справи не стали відомі алькальду. А потім сталося найстрашніше. Вони схопили мене й почали шантажувати батька. Мовляв, відвезуть мене на корабель, якщо він не підпише якісь папери. Тато кинувся на Лоренцо, а я скористалася миттю, вирвалася й втекла. Читати далі за посиланням https://arkush.net/book/18589/32 Приємного читання!!! Буду щиро радий коментарям! #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза #романтика #пригоди #Карибське_море. #Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата #чарруа #вітрильник #фехтування #шабля

#новий_розділ #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза Вітаю! Новий розділ Скарбів Мігеля Барбадоського вже на Аркуші. Вона кинулася до мене й міцно обійняла. Її дотик був як промінь сонця. На мить я забув про своє становище. Деякий час ми просто мовчки дивилися одне на одного, ніби боячись повірити, що знову разом. Вартовий, який стояв біля дверей, пильно стежив за мною, але не втручався. Здавалося, він усе розумів, і, можливо, навіть трохи співчував. — Щойно я дізналася, що до порту прибув якийсь дивний корабель, а його капітана підозрюють у піратстві, — почала вона, — серце підказало мені, що це ти. А Лоренцо, щойно повернувшись, наговорив моєму батькові про тебе стільки… Навіть повторювати страшно. — Можу собі уявити, — відповів я тихо. — І ще… — її голос здригнувся, — батько хоче видати мене за нього. Причому якомога скоріше. В її очах блиснули сльози. — Не бійся, — мовив я, — я повернувся, щоб урятувати тебе. — А сам опинився в темниці, — сумно усміхнулася вона. — Послухай, — я простягнув їй листа, — ти зможеш передати це батькові? — Що це? — здивувалася вона. — Якщо пощастить, це не лише допоможе визволити мене, а й відверне твій шлюб із Лоренцо. — А якщо ні? — перепитала вона. Та в її очах уже світилась іскорка надії. — Тоді я втечу. Не знаю як, але знайду спосіб. І тоді ми з ним поговоримо інакше. Вартовий, який увесь цей час уважно спостерігав, промовив, що час побачення скінчився. Під конвоєм я повернувся до своєї тісної камери. Я сподівався, що послання Родріго не тільки переконає дона Жозе заступитися за мене, а й відкриє йому очі на справжню суть Лоренцо. Читати далі за посиланням https://arkush.net/book/18589/31 Приємного читання!!! Буду щиро радий коментарям! #морські_баталії #пригоди #пірати #любовний_роман #історична_проза #романтика #пригоди #Карибське_море. #Атлантичний_океан #XVII_століття #кохання #пригодницький_роман #Південна_Америка #дикуни #безлюдні_острови #індіанці #читати_онлайн #Колонія_Дель_Сакраменто #Ла_плата #чарруа #вітрильник #фехтування #шабля