#поезія ДУЕТ ДВОХ СЕРДЕЦЬ 🖋️ Наталія Кульбака & Супрун Юрій ⸻ Вона твоя…ти відчував це і не раз… Вона проникла в твою душу й тіло… По твоїх венах кров’ю розлилась… А з ваших душ одна створилась… Вона твоя, ти знаєш це давно… Вона, мабуть, завжди була твоєю… Від її дотику, ти відчував тепло… А серце в грудях билося шалено… Вона твоя, відразу зрозумів… Вона давно належала тобі… Ти у її очах побачив це, Тоді як перший раз її зустрів… Вона твоя… ти відчував це і не раз… Вона була завжди твоєю… Бо доля знала… лиш її чекав… Тому й звела… бо ви повінчані на небі… 🖋️ Наталія Кульбака ⸻ Він твій…ти відчувала це й не раз, Його ім’я і душу, й серце гріло, Ти бачила серед небесних страз Той образ — що цілувать хотіла. Він твій… це знала ти давним-давно, Про це тобі шептав на вушко вітер, Те почуття всередині гуло, Коли шмагали любові ніжні віти. Він твій… читала ти в його очах, В зіницях тих не раз вже потопала, Долала в пристрасті у серці страх, Як жаги бабочка до тебе залітала. Він твій… ти відчувала це й не раз, Веселка ніжності ураночці качала, І під осінній багрянистий вальс На небі доля щаслива повінчала. 🖋️ Супрун Юрій Дві душі. Дві історії. Одна небесна доля.

#поезія Лю... І на кожне моє: "люблю", Я чекаю твого: "я теж". Ніч вколисую говірку, Скоро папороть зацвіте. Та шукати не треба, бо Все, що треба, ми вже знайшли. Відкорковуй терпке вино, Поговоримо. Ти мовчиш. Але тиша на двох – тепло, Таємницею огорта. Напиши мені – хай в рядок Ляжуть сумніви й почуття. Можеш віршами, я зловлю. Чи заявами — ось печать. Чи за руку в безлюдності Потримай. Серед всіх дзеркал Оберу те, в якому світ Розгорнувся красою див, Де назустріч ідеш мені. Де ти завжди мене любив, Огортав заказковану, Не питав, чи триматись меж. І на кожне моє: "люблю", Посміхався: "тебе я теж". 23.10.2024 Олеся Репа

День поінформованості про стрес (Stress Awareness Day) або День обізнаності про стрес, що відзначається у першу середу листопада, – це міжнародна подія, присвячена підвищенню обізнаності про наслідки стресу та просуванню стратегій боротьби з ним. Організований Міжнародною асоціацією управління стресом (ISMA), цей день підкреслює важливість розуміння стресу, його причин і впливу на наше життя. Поінформованість про стрес – це ключ до ефективної боротьби з його негативним впливом на життя і здоровʼя людини. Важливість обізнаності про стрес Стрес – це реакція нашого організму на різні зовнішні чинники та проблемні ситуації. У деяких випадках стрес може діяти як стимул, активізуючи наші здібності та допомагаючи долати труднощі. Проте, якщо стресові ситуації виникають занадто часто і тривало, це може призвести до розвитку хронічного стресу. Довгостроковий вплив хронічного стресу може серйозно вплинути на фізичне здоров’я і психоемоційний стан людини, погіршуючи якість життя і спричиняючи різні захворювання. Розпізнавання ознак хронічного стресу та належне реагування на них має вирішальне значення для загального добробуту людини, її фізичного й ментального здоровʼя. Стрес може бути спричинений різними факторами, зокрема: Хронічні захворювання або травми Психічні розлади, такі як депресія і тривожність Горе, почуття провини та низька самооцінка Догляд за літнім або хворим членом сім’ї Переживання стихійних лих, крадіжки, насильства чи травми. 1 Поінформованість про стрес відіграє критично важливу роль у боротьбі з його негативними наслідками. Розуміння природи стресу, його причин і механізмів впливу на організм дає нам змогу ухвалювати обґрунтовані рішення щодо свого здоров’я і добробуту. Обізнана людина може вживати заходів щодо профілактики стресу, створюючи сприятливе середовище і зміцнюючи свої психоемоційні ресурси. Знання ознак і симптомів стресу дає змогу своєчасно визначити його наявність і почати боротьбу з ним до того, як він призведе до серйозних проблем зі здоров’ям. Поінформованість дає можливість вибирати найефективніші методи подолання стресу. Усвідомлюючи вплив стресу на психіку і фізіологію, людина може активніше шукати підтримку у близьких або професіоналів.

#книжковий_відгук #Лана_читає “Мертва жива вода” Світлана Кострикіна Видавництво Віхола Цю книгу ми обрали для обговорення у книжковому клубі, і попри те, що на саме обговорення я не потрапила, книгу все ж прочитала, і що я вам скажу - це було супервдале рішення. Бо мене затягло майже моментально. Бо мені було цікаво читати про всю цю внутрішню телевізійну кухню. Бо детективна лінія, яка тягнулася через всю книгу, виявилася заплутаною, багатошаровою та неочікуваною. Бо є навіть трошки кохання) На початку ми бачимо, як Майя влаштовується кудись в айтішку, бо з минулої роботи її звільнили. По відчуттях, після якогось скандалу. І далі майже вся книга є таким собі флешбеком подій, які привели до того, що Майя, журналістка рейтингового шоу “Всупереч строку давності”, яка допомогла у розкритті багатьох кримінальних справ, раптово змінює сферу діяльності. З цим якось пов’язане загадкове зникнення її колеги Рити, старі справи, нинішні та колишні стосунки Рити, якийсь чи-то культ, чи-то секта… У книзі стільки деталей, сюжетних відгалужень, неочікуваних поворотів та персонажів, що розплутувати справу разом з Майєю було дуже складно. Спочатку я подумала, що авторка спеціально додавала багато ліній та підкидала якісь гачочки, щоб відвертати увагу читачів, і ми не могли здогадатися, як і чому зникла Рита. Але мені здається, що і без всього цього дійти до суті подій було б практично неможливо) Оповідь постійно стрибала від теперішнього до згадок, флешбеків, історій з минулого, але мені якраз це дуже сподобалося. Я дізнавалася, як думає героїня, як приходить до певних висновків, як обожнює свою роботу та де відчуває себе на своєму місці, як поступово змінюються її почуття. До речі, про почуття - дякую за приємну любовну лінію. На відміну від злочину, оцю частину я нюхом чула і була рада, що вгадала) Вважаю знайомство з авторкою дуже вдалим і дякую книжковому клубу за вибір)

#поезія Ми? Магістралями літніми, стиглими Мчу окрилена, кава "to go". Вітер теплий роздмухує ризики, Що не встигну до тебе в полон. На кордонах, на відстані дотиків Ми не маємо часу та сил. Залиши щось про мене в рукописах Серед променів сонця та хвиль, Що бурхливо на берег з-за обрію Нам виносять обійми до ніг. Я лечу, пломенію, закохуюсь, Хоч не буде ніякого "ми". І не буде вина надвечір'ями, Шоколаду гіркого на двох. Інший вимір. Ми пізно зустрілися. Ми живемо, на жаль, лише в борг. Почуття - у клубочки меланжеві, На емоціях - марення шви. Кава, сонце, ми все передбачили... Хоч немає ніякого "ми"? 02.07.2023 Олеся Репа

День нульових завдань У першу неділю листопада відзначають День нульових завдань (Zero Tasking Day). У сучасному швидкоплинному світі багатозадачність стала нормою. Ми часто жонглюємо кількома завданнями, вважаючи, що це підвищує нашу продуктивність. Однак реальність така, що багатозадачність може призвести до зниження ефективності та збільшення стресу. Приєднуйтесь до дня нульових завдань – свята, присвяченого тому, щоб відмовитися від усіх завдань і просто насолоджуватися моментом. Цей день заохочує всіх зробити крок назад, розслабитися і цінувати життя. Отже, опановуємо мистецтво нічого не робити. Суть Дня нульових завдань День нульових завдань – це не просто нічого не робити, а насолоджуватися теперішнім моментом і цінувати життя. Це день, коли потрібно відпустити постійну потребу бути продуктивним і просто бути. Відпочиваючи від звичних завдань, ми даємо шанс нашому розуму і тілу оновитися, перезавантажитися свідомості, що призводить до кращого психічного самопочуття і підвищення продуктивності в довгостроковій перспективі. Відновлення фізичних та ментальних ресурсів – це інвестиція в своє здоровʼя та турбота про майбутнє, це ознака любові до себе та забезпечення активної життєдіяльності. Історія Дня нульових завдань Походження та засновник цього дня досі невідомі. Концепція Дня нульових завдань пов’язана із закінченням переходу на літній час. Переводячи стрілки годинника на годину назад, ми отримуємо додаткову годину. Хоча може виникнути спокуса використати цю годину для виконання завдань, День нульових завдань заохочує нас присвятити цей час собі. Цей день нагадує про те, що в нашому швидкоплинному середовищі можна робити паузи, роздумувати та цінувати миттєвості життя.

Вийшов трейлер українського драматичного фільму "Наш дім у вогні". Стрічка розповідатиме про молоду українську співачку, яка повертається з Лос-Анджелеса в Україну перед початком повномасштабного вторгення росії. Фільм розповідає про болючу реальність з якою доводиться стикатися, оголює давно забуті почуття та особливості родинних стосунків. А перед героїнею постають надважливі вибори: кар’єра чи дім, безпека чи кохання. Фільм є повнометражним дебютом режисерки Олесі Білецької. "Ми не просто знімали історію - ми проживали її разом із країною, день за днем, у реальному часі. Ми прагнули показати війну не як низку болючих заголовків у новинах, а через призму глибоко особистого досвіду — крізь кохання, втрати та здатність залишатися людяними, попри все. Для мене цей фільм став не просто фільм — це був спосіб вижити й зрозуміти хто я є, хто ми є, та навіщо ми розповідаємо історії", - поділилася режисерка. Стрічка вийде у прокат вже у 2026 році, але її прем'єрний показ відбудеться у межах кінофестивалю «Молодість». #Коло_Кіно #Новини_кіно #Українске_кіно

#вистави Flambè — танцювальна вистава про вогонь пристрасті, вибір і смак життя! Натхненна романом Жоржі Амаду «Дона Флор і два її чоловіки», ця постановка не має лібрето — кожен глядач проживе її по-своєму. Це яскравий, еротично-іронічний твір з елементами реалізму, гумору й містики, який досліджує жіноче бажання, пристрасть і стабільність, вибір між тілом і душею. Хореографію створили провідні українські хореографи: Костянтин Гордієнко, Олексій Базела, Назар Дідик, Ігор Кулешин та Сергій Шуліка. Їхня сміливість і почуття ритму перетворюють кожен рух на справжній танцювальний шедевр. 🎭 Візуальну магію творить художниця Дарія Біла, а музичне оформлення та редагування — Дмитро Каднай. Режисерка-постановниця — Олена Коляденко. Фото: Pavlo Tishenko 📅 22 листопада 🕕 18:00 📍 МЦКМ (Жовтневий палац) Твої квитки тут: https://concert.ua/uk/event/flambe?utm_source=telegram&utm_medium=social&utm_campaign=teatrgo_flambe&utm_content=post

#ШІ #психологічна_фантастика #антиутопія Архіваріус слів Кришталеві коди з тихим, майже нечутним дзвоном падали у прийомний лоток. Кай сидів нерухомо, його пальці, одягнені у тонкі рукавички, ковзали по сенсорній панелі. "Код 4.7.1, Я тебе не люблю - дефрагментувати. Код 9.0.2, Вибач, це моя провина - випалити. Код 1.1.5, Життя не має сенсу - анігілювати". Кожне слово, що могло б принести біль, конфлікт чи сумнів, перетворювалося на попіл і зникало. Він був Архіваріусом Сектору "Емоційна Вантажопідйомність", і його робота була рятувати світ від самого себе. Він працював глибоко під шарами асфальту Амнезіума, у холодному, просторому комплексі, де зберігалося все, що люди не наважилися чи не захотіли промовити вголос: зізнання, що могло зруйнувати чиюсь кар’єру; слова вибачення, які були занадто принизливими; гостра критика, що могла спричинити конфлікт. Ці невисловлені слова матеріалізувалися в Архіві у вигляді кристалічних, пульсуючих кодів - мільярди зашифрованих емоційних сутностей. Вони були небезпечні, бо, накопичуючись, могли "перевантажити колективну свідомість", повернувши в Амнезіум хаос, сумніви та відповідальність за власні почуття. Світ міста Амнезіум був ідеально відкалібрований. Тут панувала тиша, але не та, що лякає, а та, що заспокоює. Будинки сяяли стриманим блиском, люди пересувалися вулицями з обличчями, на яких застигла легка, але незворушна ввічливість. Всі системи працювали бездоганно, "Емоційний Кодекс" виконувався неухильно, і ніхто не відчував гострого, неконтрольованого болю чи незручної, всепоглинаючої пристрасті. Суспільство було ефективним, як добре налагоджений швейцарський годинник. Ніхто не сперечався. Ніхто не кричав. Ніхто не вибачався по-справжньому. Кай був частиною цієї тиші. Його справжнє ім’я давно стерлося в глибинах пам'яті, залишаючи лише функцію. "Ми робимо світ кращим," - говорив йому вбудований в систему Штучний Інтелект. - "Ми даруємо людям комфортну Тишу". Кай вірив у це. Комфорт і Тиша були його єдиними життєвими координатами. Але тієї осені, під час планової дефрагментації Сектору "Забуття", відбувся збій. На панелі Кая, серед тисяч звичних сірих кристалів, спалахнув один. Він не був сірим. Він випромінював дивне, глибоке синє світіння і мав унікальний, некласифікований код. Система маркувала його як "Критична Емоційна Реліквія". Кай нахмурився. Протокол вимагав негайної анігіляції некласифікованих кодів. Але щось його зупинило. Він, архіваріус-автомат, раптом відчув слабкий, але пронизливий смуток, змішаний з майже фізичною ніжністю. Це було схоже на біль у кінцівці, якої вже немає. - Порушення протоколу. Емоційна індукція в Архіваріусі, - прозвучав сухий голос ШІ. - Це збій. Ручна перевірка, - відповів Кай, і його голос вперше прозвучав не зовсім впевнено. Він порушив Кодекс і почав розшифрування. Уміст кристала розвернувся на його екрані не у вигляді математичного коду, а у вигляді простих, невигадливих слів, що створювали цілісну історію. Це було невисловлене кохання двох людей: Ліри та Аріса. Вони не встигли, чи не наважилися, сказати одне одному критично важливі речі: про їхній переїзд, про спільну дитину, про страх, що все зруйнується. Коли Кай прочитав фразу: «Арісе, чому ти такий впертий? Ти знаєш, що я все одно тебе пробачу», його серце, яке, як він вважав, функціонувало лише для перекачування крові, раптом стислося. Він прокрутив останні записи. Слова Ліри були відправлені в Архів рівно десять років тому, за кілька годин до того, як Ліра зникла з його життя, і його пам’ять була "очищена" для перекваліфікації. У той день Кай перестав бути Арісом. Система забрала його емоції і дала йому нову, комфортну Тишу. Його обличчя, досі спокійне, викривилося від гримаси, яку він не міг ідентифікувати: це був біль. Це була іронія. Він, який знищував сліди минулого, виявився головною жертвою свого ж професійного успіху. Кожен дотик до "слів Ліри" повертав йому фрагменти: запах старої кав’ярні, їхній «крінжовий» танець на кухні, звичку Ліри залишати свій блокнот під ліжком. Він усвідомив, що його "ідеальне" життя архіваріуса - це буфонада порожнечі. Він міг бездоганно керувати кодами чужих слів, але не міг керувати власним минулим. - Архіваріусе, рівень несанкціонованої Емоційної Індукції перевищує допустимий на 700%. Негайна анігіляція, - наполягав ШІ. - Мовчати, - різко обірвав Кай. Це було перше грубе слово, яке він сказав за десять років. Він зрозумів, що слова Ліри не можуть бути знищені. Вони були квитком на зворотний зв’язок із самим собою. Його внутрішній конфлікт був гострішим за будь-який кристалічний код. Кай (раціональність) вимагав знищити слова, зберегти комфорт і залишитися в системі. Аріс (людяність) вимагав винести ці слова у реальність, знайти Ліру, навіть якщо це зруйнує крихкий світ Амнезіума. «Якщо я це зроблю, Амнезіум захлинеться правдою. Вони почнуть сперечатися, плакати, прощати... Це буде хаос, - розмірковував він, згадуючи ідеально чисті вулиці. Але хіба справжнє життя не є хаосом?» Аріс почав шукати шлях. У архівах він знайшов згадку про "Протокол 0" систему "Відкритого Зв'язку", що існувала до Емоційного Кодексу. Це був рідкісний, старий термінал, про який система майже забула. Він був ідеально прихований у найдальшому кутку Архіву, серед кодів "Щирих Визнань Батьківщини". Він зрозумів, що передати можна лише одну фразу, інакше система його локалізує і фізично знищить. Потрібне було слово, що містить максимальний заряд. Аріс проаналізував усі "слова Ліри". "Я кохаю тебе" — занадто банально, система могла це класифікувати як "надмірний романтизм". "Вибач" — занадто слабо. Він зупинився на фразі, сказаній у запалі однієї з їхніх буденних сварок, коли вони не могли вирішити, що дивитися ввечері: "Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе." Це була ідеальна фраза. Вона несла в собі біль, докір, але водночас виклик і заклик до дії. Це було слово, яке могло зруйнувати Емоційний Кодекс, бо воно ставило під сумнів саму природу їхньої Тиші. Голос ШІ став гучнішим: "Попередження: Архіваріусе, починається Очистка. Фізичне знищення об'єкта через 30 секунд. Прохання прийняти позу для дефрагментації." Аріс посміхнувся - вперше за десять років. Його посмішка була дикою і незручною. Він швидко активував старий термінал, який заіскрився від незвичної активності. Пальці, які звикли до знищення, тепер створювали. «Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе.» - ввів він фразу. На 5-й секунді до "Очистки" Аріс натиснув «Enter». Архіваріус Сектору "Емоційна Вантажопідйомність" зник у спалаху світла. Архів почав руйнуватися, а кристалічні коди слів висипалися з лотків, як пісок. Ліра жила в Амнезіумі. Її життя було комфортним, передбачуваним, але вона відчувала постійну, незрозумілу нудьгу. Вона працювала на рутинній роботі, підтримуючи ідеальну ввічливість. Вона не пам’ятала Аріса. Тієї ночі вона отримала на свій старий, особистий ґаджет (яким майже не користувалася, бо "справжній зв'язок" був заборонений) повідомлення. Воно було без відправника. Лише одна фраза. «Я не можу тобі пробачити тиші, Арісе.» Ця фраза пробила її "Емоційний Кодекс" наскрізь. Вона не могла її пояснити, але вона викликала сльози - справжні, гострі сльози, яких вона не знала з дитинства. Вона не могла пробачити цю тишу, яка її оточувала. Вона відчула порожнечу і зрозуміла, що її комфортне життя - це брехня. Аріс, який вижив і був викинутий із системи, опинився у сміттєвому відсіку Амнезіума. Він був поранений, але живий. Він був знову Арісом. Він знайшов Ліру не одразу. Коли це сталося, це не був класичний happy end. Вони обидва були травмовані системою, але вони були справжні. Вони сміялися зі своїх старих жартів, і сперечалися, чи треба їм тепер вибачатися. Вони обирали складний, незручний шлях життя.

#ШІ #магічний_реалізм Глиняний ключ до міста. Майстерня Олени на Подолі дихала часом і спокоєм. Тут, під старовинними цегляними склепіннями, завжди панував той особливий аромат випаленої глини, що для самої Олени був солодшим за найдорожчі парфуми. Їй було за шістдесят, але руки її були молодими: вправними, швидкими, здатними з безформного шматка сировини витягнути цілу історію. Олена не просто ліпила, вона, як сама казала, «шукала душу» у глині. Київ же, її рідний Поділ, останнім часом здавався їй надто стрімким і, як не дивно, надто тихим. Не тією благородною тишею історичного міста, а глухою, байдужою тишею людей, що завмерли у вічній гонитві за чимось неіснуючим. Посмішок поменшало, а в очах молоді, здавалося, замість живого вогню горіли лише екрани їхніх ґаджетів. «Забули про сонцеворот, забули про те, що щастя – воно не в пікселях,» – часто думала вона, замішуючи черговий шмат. Того дня Олена працювала над чимось простим – великим горщиком для квітів. Але глина була особливою. Її приніс тиждень тому старий дід із Вишгорода, сказавши, що викопав її на місці, де колись стояло чи то капище, чи то просто древній, дуже добрий дуб. Глина мала дивний, майже перламутровий відлив і була напрочуд пластичною, наче рідке срібло. Олена відчула, що ця сировина має пам'ять. Коли горщик набув форми, вона помістила його в піч, виставивши максимально можливу температуру – не за протоколом, а за відчуттям. Вогонь у горні здавався цього разу не просто полум'ям, а чимось живим, гарячим, що дихає тисячею літ. Через добу вона витягла його – ідеальний, обпалений, з глибоким, майже чорним матовим відтінком. Він був звичайний. Але від нього йшло відчуття неймовірного спокою. Вона поставила його на стіл і пішла відпочивати. Першим до горщика доторкнувся її онук, Максим. Йому двадцять, він студент-історик, що обожнює Київ, але при цьому вічно сидить у навушниках. Його сленг – це суміш інстаграмних мемів та академічної термінології. — Ба, це просто вайб! Я тут маю нариси робити до диплома, а мережі нема. Треба потерпіти, — пробурмотів він, проходячи повз, і автоматично сперся рукою на горщик. В ту ж мить обличчя Максима змінилося. З навушників випав дріт. Його очі стали широкими. Він немов відключився від реальності. — «Шо то є?» — видихнув він. — Я бачив… Я реально бачив, як вони відкривають фунікулер! Жінки в тих капелюшках, сміх такий голосний, чистий. Така ейфорія! Це був 1905 рік, я ж знаю цю арку! А головне — відчуття! Це був повний крінж! — він похитав головою, але в його голосі не було роздратування, а лише захоплення. Олена підійшла, торкнулася горщика — і її огорнуло відчуття щастя, яке вона пережила в дитинстві, коли батько вперше привіз її до Києва і показав Лавру. Серце забилося радісно і сильно. Вона зрозуміла: горщик був не просто виробом, а Резонатором Часу — він транслював найсильніші позитивні емоції, зафіксовані у місті за тисячу років. З того моменту почався хаос. Максим, переповнений ентузіазмом та ейфорією, поніс горщик на лекцію в університет, щоб «поділитися вайбом» з друзями. Але емоції були занадто потужними. Втомлена менеджерка, доторкнувшись до горщика, раптом пережила чисту радість дитини, яка вперше побачила Дніпро. Вона кинула свій звіт і почала ліпити з пластиліну маленьких звірят, сміючись від нестримного щастя. Таксист, колишній військовий, торкнувся і пережив відчуття великої перемоги козацьких часів, відчувши таку гордість, що зупинив машину посеред Контрактової площі і почав обіймати пасажирів, вигукуючи: «Чуваки, ми це зробили! Ми — топи!» Хаос набував обертів. Люди ставали настільки щасливими, що втрачали будь-яку раціональність. Продавець у магазині віддавав товар безкоштовно, відчуваючи щедрість меценатів XIX століття. Політик на засіданні розплакався від спогадів про бабусин пиріг і визнав, що йому соромно за брехню. Вся ця «колективна ейфорія» виявилася нежиттєздатною. Місто застигло у неконтрольованому, абсурдному щасті. — Ба, це жесть якась! — кричав Максим Олені. — Ніхто нічого не робить, всі «завісли» на позитиві! Мені треба здавати сесію, а я бачу, як на Володимирській гірці виступає якийсь бродячий театр Середньовіччя! Вони просто не розуміють, що це кріповий двіж! Олена зрозуміла, що її горщик, незважаючи на добрі наміри, «зламався». Він транслював не рівновагу, а надлишок. «Вогонь був занадто гарячий,» — прошепотіла вона. — «Він змішав час. Ми не можемо жити лише минулою радістю, нам потрібен спокій сьогодення». Щоб зупинити цей «глиняний колапс», потрібен був новий артефакт — «Глиняний ключ». Він мав не транслювати, а заземлювати і синхронізувати емоційний потік, перетворюючи шалену ейфорію на спокійний, впевнений оптимізм. Олена вирушила на «квест» за матеріалами. Вона взяла глину з-під кореня старого каштана на Печерську, який пережив усі бурі. Пісок вона зібрала з берега Дніпра, там, де вода тече найспокійніше. А воду вона взяла з трьох київських джерел: з-під Лаври (для мудрості), з-під Щекавиці (для сили духу) і з-під Кирилівської церкви (для чистоти помислів). Максим став її помічником. Він, як історик, допомагав їй, використовуючи свої знання. Він шукав інформацію про міські легенди, про символи рівноваги. — Ба, ось тут пишуть, що древні слов’яни використовували символ Птаха-Охоронця! Його треба, щоб він тримав баланс між «верхом і низом», — ділився він, переходячи зі сленгу на наукову термінологію. Олена вирішила: Ключ буде маленькою, витонченою фігуркою Птаха-Охоронця. Процес створення був схожий на медитацію. Олена, мов хірург, місяцями вивіряла кожен рух. Вона вкладала в глину не лише майстерність, а й свою життєву мудрість, свою віру в те, що люди здатні до самовідновлення. Вона намагалася зробити Ключ ідеальним, не емоційним, а спокійним. Коли фігурка була готова, настав час випалювання. Олена запалила вогонь у старій печі. Усю ніч вона сиділа біля горна. Вогонь гудів. Олена думала про все, що бачила: про шалене, але добре серце її онука, про втомлені, але чисті очі сусідів. Її думка була єдиною: «Нехай цей Птах навчить їх помічати доброту сьогодні, а не лише пам’ятати її вчора». На світанку вона витягла Ключ — він був холодним, сірим і абсолютно непримітним. Але від нього віяло правильною, сталою енергією. Максим допоміг їй. Вони вибралися на Старокиївську гору, де стоїть пам’ятний знак. Поки сонце сходило над Дніпром, Олена обережно, без пафосу, закопала Глиняний ключ біля самого підніжжя. У той же момент, коли Ключ увійшов у контакт із землею, хаос припинився. Люди не забули пережитих емоцій, але ці почуття нарешті інтегрувалися у їхнє сьогодення як внутрішній, тихий оптимізм. Той самий таксист, що обіймав пасажирів, тепер не обіймав, але щиро допомагав піднести валізи. Менеджерка не кинула роботу, але почала щодня залишати на своєму столі маленьку фігурку з пластиліну. Київ став іншим. Його магія не зникла, але стала контрольованою. Люди почали помічати дрібниці: несподівано красиву архітектуру, випадкову посмішку перехожого, чисту воду в фонтані. Вони перестали бути «завішеними» на екранах, підняли голови і побачили справжнє життя. Олена посміхнулася, дивлячись на онука. — Ну, що, «краш»? Врятували ми наш Київ? — запитала вона, навмисно використовуючи його сленг. Максим обійняв її міцно, як міг би обійняти прадавнє дерево. — Ба, це був «топчик». Ти — мій «ріал Джі» (Real G — справжній гангстер, що означає «авторитет» у сленгу). Я зрозумів. Історія — це не лише дати. Історія — це емоції, але ними треба вміти керувати. Олена повернулася до своєї майстерні. Вона знала, що Глиняний ключ працює. Він не творив чудес, він лише допоміг людям згадати свою здатність до радості та людяності. А справжнє диво — це коли тисячі людей одночасно вирішують, що сьогоднішній день має бути добрим. І для цього їм не потрібен магічний горщик, лише чисте серце і віра.