ЛЮДИНА ТИ?

( Кожному ординцеві )

– Людина ти? Та буть цього́ не може!
А що ж людське́ в собі́ ти віднайшов?
Дивлю́ся – то нічо́го і не схоже.
Мене вбивать в мою́ домівку йшов!

В людини є душа, і мізки, й розум,
Є серце, совість і здоровий глузд.
Людина не несе́ кому́сь загрозу,
Й не накида петлі́ й всіляких вузд.

Людина ти? Це лиш людська́ подоба,
Потвора ти, і не́люд, й сатана,
В тобі́ лиш звірство і страшенна злоба,
Що нищить все прекрасне й розтина.

Уявлення людини ти не маєш!
Чи може знаєш ти ціну життя?
Ти лиш катуєш, нищиш, убиваєш…
Це все нотується й не пі́де в забуття.

Хіба людина йде кого́сь вбивати?
Хіба людина спричиняє біль?
Чи здатна горе ко́мусь завдавати,
Ввірвавшись в інший край хтозна звідкіль?

Зробивши все це – кажеш що людина?
Немає й слова, ким ти дійсно є!
Прийде́ лиха за скоєне година
Й за скоєне отримаєш своє́!

Людина? Та це зовсім не про тебе!
Хіба що про людину ти лиш чув.
Людиною прийти у світ цей треба,
Щоб все життя на цій посаді був!

22.03.2023 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2023
ID: 980964

#історія #речі
♟️ Шахи: Коли дошка стає полем битви, а фігури — нервами ♚
​Ви коли-небудь замислювалися, що спільного між стародавнім індійським полководцем, середньовічним королем і студентом-айтішником, який не спить третю ніч поспіль? Усі вони так чи інакше були захоплені Шахами — грою, яка старша за більшість монархій, мудріша за деяких філософів і набагато складніша за ваші стосунки з дедлайнами. Це не просто розвага, це інтелектуальний двобій, де кожна фігура має характер, а кожний хід — наслідок карми попередніх рішень.

​🇮🇳 Індійська "Чатуранга": Дитя війни

Шахи народилися в Індії приблизно в VI столітті під назвою «чатуранга». Це була гра-симулятор битви, яка відтворювала чотири роди військ: піхоту (пішаки), кінноту (коні), бойові слони (слони) і колісниці (тури). Король, звісно, був королем, а королева ще не набрала такої смертоносної сили, як сьогодні, і була скромною радницею. За легендою, винахідник гри попросив у нагороду рисові зерна: одне за першу клітинку, два за другу, чотири за третю і так далі. Індійський раджа прорахувався, адже кількість зерен швидко перевищила весь світовий урожай рису. Такі вони, шахи: на вигляд прості, а всередині — нескінченність.

​🌍 Мандри шахів: Від Багдада до Європи

З Індії шахи мандрували світом, як найкращий твіт за останні 24 години. Через Персію, де їх називали «шатрандж», вони потрапили до арабського світу, а звідти, разом з маврами, дісталися Іспанії. Європа зустріла гру з ентузіазмом. Однак не всі були задоволені: церква спочатку забороняла шахи, вважаючи їх надто азартними (бо ж «король» міг «впасти»!), але згодом поступилася, адже навіть священникам було нудно між проповідями.

​👑 Ферзь: Жіноча революція на дошці

Найбільша трансформація відбулася в XV столітті, коли королева (ферзь) з тихої радниці перетворилася на наймогутнішу фігуру на дошці. Це співпало з посиленням ролі жінок у суспільстві, а також з появою таких сильних монархинь, як Ізабелла Кастильська та Єлизавета I. Ферзь отримала здатність рухатися на будь-яку кількість клітин у будь-якому напрямку (крім конячого стрибка), що перетворило гру на динамічний, стрімкий та іноді брутальний поєдинок.

​🤖 Шахи і ШІ: Коли машина стає гросмейстером

У XX столітті шахи стали полем битви між людським розумом і штучним інтелектом. У 1997 році комп'ютер Deep Blue переміг чемпіона світу Гаррі Каспарова. Це був шок. Людство зрозуміло, що є сфери, де кремнієві мізки перевершують наші біологічні. Але навіть сьогодні, коли ШІ може обіграти будь-кого, краса шахів залишається в процесі мислення, у творчості та в тому унікальному відчутті, коли ви знаходите неочікуваний мат у три ходи.

​✨ Епілог: Битва триває

Шахи — це не просто гра, це мікрокосмос життя. Тут є стратегія, тактика, жертви, злети й падіння. Іноді ви жертвуєте пішаком заради майбутнього ферзя, іноді — віддаєте ферзя, щоб врятувати короля. Це навчання прийняттю рішень, баченню наслідків і вмінню виходити з найскладніших ситуацій. Головне — пам'ятати, що після партії всі фігури повертаються в коробку, незалежно від того, були вони королями чи пішаками.

​🏆 Грайте в шахи, розвивайте розум і не забувайте, що життя — це теж одна велика шахівниця. 🏆

СБУ продемонструвала уламки «Орєшніка», яким росіяни атакували Львівщину

Служба безпеки встановила місцезнаходження уламків російської балістичної ракети, якою ворог ударив по Львівщині в ніч на 9 січня 2026 року. За попередньою інформацією, виявлені комплектуючі належать до ракетного комплексу «Орєшнік».

Наразі знайдено деталі:
▪️ блок стабілізації і наведення (фактично це «мізки» ракети);
▪️ запчастини з двигунної установки;
▪️ фрагменти механізму орієнтації;
▪️ сопла з платформи блоку розведення тощо.

За попередніми даними, ворог здійснив пуск ракети «Орєшнік» середнього радіусу дії класу «земля-земля» з російського полігону «Капустин Яр».
#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #жертви_війни

І трохи новин. А точніше – нових покращень після приходу "визвольників".
У квітні поточного року студенти Бердянського медколеджу закінчують навчання, але замість практики в медустановах на них чекає... відправка на "ЕСВЕО"😂
Ось таким сюрпризиком порадували росіяни молодих медиків. Логіка така: або їдеш на передок військовим медиком, або платиш 1 мільйон фублів як компенсацію за 4 роки навчання у коледжі.
Звідки вузькі взяли таку цифру поки що незрозуміло. Сумніваємося, що навчання в коледжі було за державні кошти. Та й цінник... до речі, за України найвища ціна за рік навчання не перевищувала 30 000 гривень, що у 4,5 рази нижче, ніж зараз вимагають вузькі як компенсацію.
Можливо, це просто схема виманювання грошей зі студентів. Можливо, відчувається нестача медперсоналу на фронті, і таким чином просто заповнюють вакансії.
Але вступати до росіянських навчальних закладів і сподіваються, що за цих одурманених мавп все закінчиться добре - щонайменше дивно. Або засруть мізки агітацією, або пограбують.

https://t.me/Ukraineaboveallelse

🤡 путін продовжує промивати мізки дітям, називаючи вбивство українців «захистом росії» та «святою місією» для своїх військ.
Ще й в церкві. Хоч би там Бога побоявся! 🤬
Повний абсурд. 🤦‍♂

https://t.me/Ukraineaboveallelse

Цікаво! А кому це вигідно з наших політсил це згадувати й валити? Щось знайома многоходовочка!
➖➖➖➖➖➖➖➖➖➖
Пам’ятаєте виступ Валерія Залужного на 1+1, який ще 3 лютого з посмішкою пояснював, що хоч росіяни й накопичують війська, але це, мовляв, «лише залякування», і війни не буде? А ще заспокоював мешканців прикордонних областей: не хвилюйтесь, усе під контролем, не піддавайтесь паніці.
Ну так, всього за кілька тижнів після цього «заспокоєння» ракети полетіли, танки пішли, прикордонні регіони отримали «війни не буде» у вигляді колон, що пруть через кордон. Виходить, «геніальний стратег» не такий уже й геніальний. Він бачив накопичення ворожих сил, але голосно говорив, що це просто шоу. А люди вірили головкому на слово, думали, що той захистить, що Чонгар на замку, що це лише шантаж і «переговорний тиск». А виявилось, що нам всім відверто брехали, і за цю брехню ми заплатили дуже велику ціну.
Тому коли сьогодні нам малюють із Залужного ікону: мудрий стратег, безпомилковий командир, легенда – треба розуміти, що це вже пішли політичні ігрища, де людям знову намагаються вимити мізки й нав’язати чергового «рятівника», який прилетить з Лондона й магічно все вирішить. Хоча, якщо подивитись чесно, саме такі «рятівники» спочатку заспокоювали країну перед ударом, а тепер повертаються в політику в ролі месій, ніби це не їхні помилки ми досі відгрібаємо на фронті.
ІНТЕГРАТОР Новин

https://t.me/Ukraineaboveallelse

#ранок #наглість #наполегливість #мізки #долари

Вже кілька місяців читаю книги "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Амадока" Софія Андрухович, і нещодавно почала читати, але відклала на потім книгу Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк...", бо думала, що це роман і буду читати її кожен замість цієї книги "Музей покинутих секретів". Але ні, книга "І знов я влізаю в танк...", належить до іншої категорії книг, які я читаю в суботу та неділю. Тож далі читатиму вже після того, як прочитаю дві книги "Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України" і Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь".

Так от що я хотіла сказати за книгу "Музей покинутих секретів". Книга написана так, що думки розлітаються, тут постійно треба напружувати мізки, щоби зрозуміти, що ти читаєш і вся ця мова написана такими оборотами, що важко сприймається текст і це дуже дратує, тим більше, що всі ці довгі монологи в книзі я не занадто люблю читати. Тому навіть планувала покинути її читати. Однак, мені деякі моменти в цій книзі, все-таки подобаються читати, особливо про боротьбу Української Повстанської Армії проти совєтів, тому я часом вагалася, чи справді покинути її читати, чи все-таки дочитати її. Тому, пояснення цієї книги у книзі "і знов я влізаю в танк..." все-таки змусило знову повернутися до цієї книги, щоби зрозуміти що буде далі і як вона закінчиться. Паперову книгу продала, кошти за цю книгу були відправлені на допомогу ЗСУ, тому далі читаю цю книгу в електронному форматі.

А от книга "І знов я влізаю в танк..." дуже легко і зрозуміло читається. Я була рада тому, бо трішечки побоювалася, що стиль тексту буде такий самий, як у книзі "Музей покинутих секретів". Але книга настільки мені сподобалася, що я від неї просто в захваті. Особливо запам'яталося думки пані Оксани Забужко про її спостереження в якому році почалася вся ця російська пропаганда і яка соціальна верств суспільства має схильність вірити всій цій пропаганди. Вона показала на прикладі цих сучасних мажорів, які в ніщо вважають інших людей, які люблять дивитися на людей зверху вниз, які люблять принижувати людей, які готові накинутися на людей, які по іншому думають. Саме такі люди голосували за януковича та зґвалтували дівчину, кинули на смітник, підспалили і кинули помирати. Була така історія, якщо пригадуєте. Тож пані Оксана важає, що саме така соціальна верств населення готова вірити російської пропаганди, голосувати за популістів і які кажуть "Какая разниця". Таку книгу мені буде дуже цікаво далі читати. То ж ще раз дуже дякую Вам, тьотю Лесю, за книгу "І знов я влізаю в танк...".

Щодо книги "Амадока", то вона все-таки цікавіша за книги "Музей покинутих секретів", але і там теж достатньо цих дуже довгих монологів, через яких мені нудно читати. Тепер я розумію, чому книгу "Музей покинутих секретів" моя бабуся взагалі покинула читати, а про книгу "Амадока" сказала, що її можна читати, але щоби було дуже цікавою, ні. Сказала тільки, так собі. Щодо моїх вражень від цієї книги, то скажу так: Ця книга про трьох поколінь. Кожному поколінню випало нелегке життя, кожен має власну думку на життя, на події, які відбувалися, на людей, які їх оточували. Через це старше і молоде покоління не мали сильні і люблячи стосунки між собою. Головний герой втратив пам'ять в наслідок вибуху на війні. Героїня, його жінка упізнала його за формою губ і розміру стопи. Бо внаслідок вибуху його обличчя стало спотворним. Привівши його додому, вона за допомогою рідних його речей та розповідей про його минуле життя намагається повернутися йому пам'ять. Але ні дім, ні речі, ні розповіді про минуле життя нічого йому не нагадало. Я здогадуюся чому, то ж цю книгу і далі буду читати в електронному форматі. А паперову планую продати, бо немає сенсу тримати її вдома. Вдруге я не читатиму її.

Вже кілька місяців читаю книги "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Амадока" Софія Андрухович, і нещодавно почала читати, але відклала на потім книгу Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк...", бо думала, що це роман і буду читати її кожен замість цієї книги "Музей покинутих секретів". Але ні, книга "І знов я влізаю в танк...", належить до іншої категорії книг, які я читаю в суботу та неділю. Тож далі читатиму вже після того, як прочитаю дві книги "Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України" і Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь".

Так от що я хотіла сказати за книгу "Музей покинутих секретів". Книга написана так, що думки розлітаються, тут постійно треба напружувати мізки, щоби зрозуміти, що ти читаєш і вся ця мова написана такими оборотами, що важко сприймається текст і це дуже дратує, тим більше, що всі ці довгі монологи в книзі я не занадто люблю читати. Тому навіть планувала покинути її читати. Однак, мені деякі моменти в цій книзі, все-таки подобаються читати, особливо про боротьбу Української Повстанської Армії проти совєтів, тому я часом вагалася, чи справді покинути її читати, чи все-таки дочитати її. Тому, пояснення цієї книги у книзі "і знов я влізаю в танк..." все-таки змусило знову повернутися до цієї книги, щоби зрозуміти що буде далі і як вона закінчиться. Паперову книгу продала, кошти за цю книгу були відправлені на допомогу ЗСУ, тому далі читаю цю книгу в електронному форматі.

А от книга "І знов я влізаю в танк..." дуже легко і зрозуміло читається. Я була рада тому, бо трішечки побоювалася, що стиль тексту буде такий самий, як у книзі "Музей покинутих секретів". Але книга настільки мені сподобалася, що я від неї просто в захваті. Особливо запам'яталося думки пані Оксани Забужко про її спостереження в якому році почалася вся ця російська пропаганда і яка соціальна верств суспільства має схильність вірити всій цій пропаганди. Вона показала на прикладі цих сучасних мажорів, які в ніщо вважають інших людей, які люблять дивитися на людей зверху вниз, які люблять принижувати людей, які готові накинутися на людей, які по іншому думають. Саме такі люди голосували за януковича та зґвалтували дівчину, кинули на смітник, підспалили і кинули помирати. Була така історія, якщо пригадуєте. Тож пані Оксана важає, що саме така соціальна верств населення готова вірити російської пропаганди, голосувати за популістів і які кажуть "Какая разниця". Таку книгу мені буде дуже цікаво далі читати. То ж ще раз дуже дякую Вам, тьотю Лесю, за книгу "І знов я влізаю в танк...".

Щодо книги "Амадока", то вона все-таки цікавіша за книги "Музей покинутих секретів", але і там теж достатньо цих дуже довгих монологів, через яких мені нудно читати. Тепер я розумію, чому книгу "Музей покинутих секретів" моя бабуся взагалі покинула читати, а про книгу "Амадока" сказала, що її можна читати, але щоби було дуже цікавою, ні. Сказала тільки, так собі. Щодо моїх вражень від цієї книги, то скажу так: Ця книга про трьох поколінь. Кожному поколінню випало нелегке життя, кожен має власну думку на життя, на події, які відбувалися, на людей, які їх оточували. Через це старше і молоде покоління не мали сильні і люблячи стосунки між собою. Головний герой втратив пам'ять в наслідок вибуху на війні. Героїня, його жінка упізнала його за формою губ і розміру стопи. Бо внаслідок вибуху його обличчя стало спотворним. Привівши його додому, вона за допомогою рідних його речей та розповідей про його минуле життя намагається повернутися йому пам'ять. Але ні дім, ні речі, ні розповіді про минуле життя нічого йому не нагадало. Я здогадуюся чому, то ж цю книгу і далі буду читати в електронному форматі. А паперову планую продати, бо немає сенсу тримати її вдома. Вдруге я не читатиму її.

#книжковий_відгук #Лана_читає

“Сестра зірок” Мара Вульф
Перша частина трилогії
Видавництво Readberry

Я ще по “Поверненню ангелів” зрозуміла, що Мара Вульф - це моя зупинка. Але навіть не очікувала, що “Сестра зірок” аж так мені сподобається. Хоча ці події було натягнути на наші реалії, особливо після того фрагмента, винесеного на обкладинку.

Мара Вульф взяла більш-менш сучасний світ, але зробила його темнішим та додала магію. На території Франції є Джерело, яке веде на прихований континент Керіс. Колись Мерлін домовився з Королем демонів, що світ залишається людям, а демони житимуть на Керісі. Про всяк випадок навколо Джерела єбанули бар’єр, який утримуватиме демонів. Але минали часи, демони проривалися, а угода, схоже, має бути укладена знову. От тільки цього разу у неї геть кепські умови. У центрі подій - три сестри-відьми, магістр Ложі, яка має охороняти Джерело, ідейний представник Братства, а також ще пара неочікуваних персонажів.

Мені дуже сподобалася Віанна, попри те, що деякі її вчинки я не дуже розуміла (але кохання - воно таке). А от Езру з кожною главою ставало все складніше виправдовувати, бо ну альо, ну якщо вже вирішив йти цим шляхом, так продовжуй і не роби дівчині мізки. Якщо чесно, тут я була більше у захваті від Калеба, ніж від нього.

Як не дивно, я не одразу в’їхала у світ, але коли в’їхала, то так зріднилася з персонажами, шо потім офігєвала кілька разів. Ця книга мене веселила, інтригувала, тішила, лякала і пару разів розбила серце. Бо я до останнього не вірила, що авторка доведе героїв аж… от… туди. Тут, до речі, кліфгенгер, і скажу чесно: на такому моменті закінчувати - це, канєшна, треба совісті вопше не мать)) Добре, що весь цикл вже вийшов!