Я - йду в туалет Кіт - МИ йдемо в туалет Я - МИ лягаємо спати Кіт - ТИ лягаєш спати Я - сідаю їсти Кіт - МИ сідаємо їсти Я - я йду полежу у ванній Кіт - я йду в туалет Я - роблю йогу Кіт - це МІЙ килимок Я - застеляю ліжко Кіт - МИ граємось простирадлом Я - підмітаю Кіт - це все моє, воно мені потрібно Я - мию підлогу Кіт - я хочу на ручки Я - іди сюди, моя булочка солоденька Кіт - я занят Я - сіла працювати Кіт - ну я прийшов Я - на відеодзвінку Кіт - здається вони не бачили моєї ж..пи Я - хочу побути наодинці Кіт - не хочеш Я - зачиняю двері Кіт - ВІДЧИНИ! Я - відчиняю двері Кіт - я передумав Я - купую нову іграшку Кіт - а коробка є? Я - приходжу додому Кіт - до МЕНЕ додому Я - хворію Кіт - покажи де вава, мені треба лягти 💛 З інтернету

🐾📦 На Майдані з’явилася гігантська поштова коробка – це інсталяція від Укрпошти та UAnimals до Всесвітнього дня тварин До 11 жовтня кожен може відсканувати QR-код на коробці та задонатити на підтримку тварин через UAnimals, тим самим допоможемо понад 500 врятованим тваринам. #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #Київ_війна

#оповідання #ШІ "Там, де б’ється моє серце" Глава 23. Ті, кого шукають Камера була тиха. Сивий спав, як завжди — згорнувшись, обличчям до стіни. Максим сидів, спиною притулившись до холодного бетону. Він не рахував дні. Але тіло пам’ятало: січень. Мороз. Тіло тремтіло не від холоду — від очікування. Новий полонений з’явився несподівано. Його привели вночі. Молодий, з розбитою губою, але з очима, які ще не згасли. Звали його Артем. Він був із 93-ї бригади, потрапив у полон під Кремінною. — «Ти Максим?» — запитав він тихо, коли охоронець вийшов. Максим кивнув. — «Звідки знаєш?» — «Твоє ім’я було в списку. Я чув, як один з наших говорив, що тебе шукають. Що ти — в обмінному реєстрі. Неофіційно, але точно.» Максим не відповів. Лише дивився. Довго. Потім заплющив очі. І вперше за багато днів — не думав про втечу. Думав про повернення. * Київ. Квартира Марії. Вона сиділа за столом, перед нею — ноутбук, відкритий сайт Координаційного штабу. 8 січня — обмін. 50 українських захисників повернулись додому. Серед них — оборонці Маріуполя, ЧАЕС, Київщини. Вона читала кожне ім’я. Шукала. Не знаходила. Вона написала запит. Офіційний. Через форму. Через електронну пошту. Через знайомого юриста. Відповідь прийшла через три дні: > «Інформація про військовополонених є обмеженою. Ми не можемо підтвердити або спростувати участь конкретної особи в обмінному процесі. Просимо очікувати офіційного повідомлення.» Марія стиснула щелепу. Вона не була з тих, хто чекає. Вона відкрила новий документ. Почала писати відкритого листа. Не як дружина. Як громадянка. Як архітекторка, яка знає, що кожна стіна — має тріщину. > «Мій громадянський чоловік, Максим, військовослужбовець ЗСУ, перебуває в полоні. Його ім’я зафіксоване на відео, яке поширили російські канали. Я звертаюсь до Координаційного штабу, до Офісу Президента, до всіх, хто має вплив: не дайте йому зникнути вдруге. Він — живий. І ми — живі, поки його чекаємо.» Вона надіслала листа. Потім — журналістам. Потім — волонтерам. Потім — мовчки сіла на підлогу. І заплакала. Без звуку. Бо Аліна спала. * Наступного дня Аліна прокинулась рано. Вона принесла коробку. — «Мамо, я зробила подарунок для тата. Щоб він знав, що ми його чекаємо.» У коробці — малюнки. Один — тато з мечем. Другий — тато в бронежилеті, з усмішкою. Третій — тато, який тримає маму за руку. Там була записка: > «Тату, я тебе люблю. Я знаю, що ти повернешся. Я зробила тобі чай з ромашкою, але він вже охолов. Я зроблю новий.» Марія не могла пояснити, що коробка не дійде. Але не зупинила доньку. Вона поклала її на полицю. Як обіцянку. Як доказ. * Максим сидів у кутку. Артем спав. Охоронець мовчав. Але щось змінилось. Він знав: його ім’я — звучить. Його шукають. І це означало, що він — не тінь. Він заплющив очі. Уявив коробку. Не тому, що знав про неї. А тому, що відчував: десь там — його чекають. І цього було достатньо, щоб не зламатися. Далі буде...

iPhone 16 Pro виявився 💩 Панянка замовила на Амазоні смартфон від Apple, а отримала суміш бруду та фекалій🌚 Коробка з сюрпризом обійшлася в 1400 фунтів (77.4К грн🤑), що дуже засмутило молоду матусю. На щастя, Amazon здалися після галасу в соцмережах і просто повернули гроші🙌🏻 А ви думали, телефон поганий?😏

ДВІ ТОРБИ У колгоспній конторі висить торба мук. У ній повно сухих рук. Пляшка сліз, грам на трудодень, кіло прокльонів, коробка поту, гниди і воші, чуні-калоші. У Верховній Раді висить червона торба. У ній інтернаціоналізм, “имперская речь”, партквиток, лицемірство, егоїзм, гроші своїм лакузам. 1952 Григорій Сагайдак

Ми — те покоління, яке вже не повернеться. Ми росли з пилом на черевиках, подертими колінами і серцем, що поспішало — не до екранів, а на вулицю, щоб швидше доїсти перекус і мчати грати з друзями. Тоді головним був м’яч і ті, хто біг поруч. Ми йшли зі школи пішки — сміялись, жартували або просто мовчки мріяли. Думками вже були в наступній пригоді: десь між піском, калюжею та секретом, що ховався за рогом. Палка перетворювалася на меч, калюжа — на море. Наші скарби — це кульки, наклейки, паперові кораблики. А єдиною межею було небо. У нас не було хмарних сховищ. Лише спогади — в голові та на плівці. Фото друкувалися, торкалися руками, зберігались у коробках. Там же лежали листи від руки, листівки від бабусі й тата, та малюнки, які мама берегла, наче скарби. Ми називали “мамою” ту, хто обіймала, коли боліло. І “татом” — того, хто біг поруч, коли вчив нас їздити на велосипеді. І нам цього було досить. А ввечері, вже під ковдрою, шепотілися з братом чи сестрою з сусіднього ліжка, сміялися через дурниці — і боялися, щоб дорослі не почули й не вимкнули той наш маленький, теплий світ. Це покоління відходить потихеньку — мов фотографія, що з роками втрачає кольори, але яку ніхто не хоче викидати. Ми йдемо мовчки, несучи із собою невидиму валізу: з дитячим сміхом на вулиці, запахом свіжого хліба, безтурботними біганинами і тією свободою, де ще не було жодної “сповіщення”. Ми були дітьми — тоді, коли це ще справді було можливо. І, мабуть, саме в цьому — наше найбільше щастя.

#коробка #рукоділля

СОН Сон упав на нього, як мокре простирадло — липкий, важкий, незрозумілий. Він не пам’ятав, як заснув, але тепер усе бачив ясно, занадто ясно. Він лежав у труні. Дерев’яна кришка була знята, над ним схилились обличчя — сумні, знайомі й чужі водночас. Хтось зітхав, хтось стискав губи, а хтось просто дивився крізь нього, немов через вікно, що давно не мили. — Та я ж… я ж живий, — прошепотів він і спробував підвестися. І, на подив, легко це зробив. Сів у труні, звісив ноги й подивився на процесію. Люди рушили вперед, гірко, повільно, з квітами, вінками, вигладженими костюмами. Хтось плакав, хтось фотографував. Вони не бачили його. Він ішов поряд, навіть махав рукою — марно. Він не кричав. Уже ні. Лише спостерігав. Процесія дійшла до цвинтаря, де земля була свіжа, м’яка, чорна. Йому показали яму — рівна, як коробка з-під телевізора. В цей момент у ньому щось клацнуло. — Ви теж… ви всі… — прошепотів він і підійшов до першої людини в процесії. Це була тітка Марія — завжди носила чорне, навіть на весілля. Він поклав їй долоню на очі. Вона здригнулась, зупинилась, злегка розплющила губи… і завмерла. Далі була його вчителька математики, потім сусід-алкоголік, потім колишній товариш по роботі. Кожному він торкався очей. І кожен завмирав. Очі. Вони були останнім, що живе. Зрештою, дійшов до самого себе. До труни. Заглянув — там був він. Спокійний, тихий, майже смішний. Як хтось, хто щойно зняв важку маску після довгого спектаклю. Він підніс руки до власного обличчя. Повільно, з повагою. І закрив собі очі. Темрява була теплою. І тиха. А коли він прокинувся — світ уже був іншим. Люди все ще поспішали, жували, сперечались, хрестились навмання. Але він знав: усі вони йдуть у тій самій процесії. Просто ще не помітили.

Гляньте який миленький арт з'явився на сторінці авторки манґи «Блакитна коробка» Коджі Міури🥰

23 травня 1938 року від руки співробітника совєцьких спецслужб у Роттердамі (Нідерланди) загинув Євген Коновалець, полковник Армії УНР, голова Організації українських націоналістів. Під час боїв за гору Маківку 1915-го потрапив у російський полон. Повернувся за два роки. Став одним із організаторів Галицько-буковинського куреня січових стрільців – чи не найбільш боєздатної частини Армії УНР. У 1918-1919-му командував дивізією, корпусом і групою січових стрільців під час боїв із більшовиками та денікінцями. Наприкінці 1918-го відмовився стати шостим членом Директорії УНР, а пізніше – її диктатором. Після поразки визвольних змагань 1917-1921 років не втратив віру у справу, якій присвятив все своє життя: «Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба». Засновник Української військової організації (1920). Від 1922-го – в еміграції. Один із ідеологів українського націоналізму. 1929-го став першим головою ОУН. Його спроби підняти українське питання в Лізі Націй, зокрема про Голодомор 1932-1933 років, неабияк стурбували Москву. Спроби ліквідувати Євгена Коновальця робилися ще в 1920-х роках. Але саме в 1933-му розпочалася реалізація ретельно спланованої операції по знищенню Провідника, коли в ОУН проникнув агент ОГПУ Василь Хом’як. За його поручительством до організації у 1935-му прийняли «розчарованого в більшовизмі комсомольця Павла Грищенка» (Павла Судоплатова). Останній зарекомендував себе у розбудові підпільної мережі в радянській Україні, мав зустрічі з Євгеном Коновальцем. У 1936-му повернувся до СРСР, але час від часу виїздив за кордон нібито як радист торгового корабля «Шипка». Під час таких візитів тричі бачився з полковником. Востаннє вони зустрілися 23 травня 1938-го в ресторані «Атланта» в Роттердамі. Їхня розмова тривала 8 хвилин. Судоплатов поклав на стіл коробку шоколадних цукерок або від взуття (вибуховий механізм вже був активований і мав спрацювати за півгодини), послався на неприємності на судні, мав поспішати, тож домовилися побачитися о 17:00 наступного дня. А за три хвилини після закінчення зустрічі, о 12:16, коли Євген Коновалець вийшов на вулицю і направлявся до готелю, стався потужний вибух бомби. На допиті кельнер ресторану свідчив, що коробка, передана вбивцею, була подібна до коробки для взуття. Інший очевидець трагедії розповідав, що вибух розірвав тіло на шматки (ліве стегно і праву ногу), ще й поранивши двох перехожих. 🕯Поховали Євгена Коновальця у Роттердамі на цвинтарі Кросвейк коштом литовського консульства у Нідерландах.