🕯Біла Церква попрощалась із земляком – солдатом Михайлом Заботіним 1997 р.н. Михайло служив гранатометником стрілецького взводу стрілецької роти однієї з військових частин. Помер 27 вересня ц.р. при виконанні обов’язків військової служби в період запровадження правового режиму воєнного стану на території України. Схилимо голови у скорботі…

#поезія Одцвітають півонії! Кров´ю Забагрилась навколо земля, — То владичиця смерть над любов´ю, Над красою тріюмф свій справля. Переможная, спис твій і в мене У скривавлених грудях стримить, Але серце цвістиме огненне Як остання весна зашумить! Михайло Драй-Хмара

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 20. Яма Максим не пам’ятав, скільки часу минуло з моменту бою. Його тіло боліло, як після аварії — кожен м’яз, кожен нерв, кожна думка. Очі були зав’язані шматком брудної тканини, що пахла потом і страхом. Руки — зв’язані пластиковими стяжками, які врізались у шкіру. Він сидів у кузові вантажівки, притиснутий до металевої стінки, і слухав, як поруч хтось стогне. Грім дихав важко, сипло, з хрипом. Сивий мовчав, як завжди — його мовчання було щитом, за яким ховалась втома і досвід. Коли машина зупинилась, хтось грубо смикнув Максима за плече. — Виходимо. Голови вниз. Руки за спину. Не дивитись, — пролунало російською, з акцентом, що нагадував південний. Максим спробував встати, але ноги не слухались. Його штовхнули, і він впав на коліна. Земля була мерзла, але не сніжна — волога, липка, як сама атмосфера навколо. Його підняли, поставили в шеренгу. Перед ним — люди в чорному, з кийками, з електрошокерами, з порожніми очима. — Бігом! — крикнув один. Максим побіг. І одразу — удар. По спині. По ногах. По ребрах. Електрошокер — у шию. Він впав. Його підняли. Знову — удар. І ще. І ще. Він не кричав. Не тому, що не боліло. А тому, що не хотів давати їм це — звук болю. Грім кричав. Сивий мовчав. Максим рахував удари. Один. Два. П’ять. Десять. Потім — нічого. Тіло перестало бути його. Стало просто оболонкою. Їх кинули в камеру. Бетонна підлога, волога, без світла. Два на три метри. Без ліжок. Без ковдр. Без води. Лише тиша, яка глушила більше, ніж крики. — Це тимчасово. Потім — СІЗО. Якщо доживете, — кинув охоронець, і двері зачинились. Перші дні були схожі на нескінченну ніч. Їм не давали їжі. Лише воду — раз на добу, у пластиковому стакані, який передавали через щілину. Допити — щодня. Питали про підрозділ, про командирів, про позиції. Били. Електрошокери, кулаки, дерев’яні палиці. І завжди — одна й та сама фраза: — Ти ж не герой, а? Просто м’ясо. Скажи, де сидять ваші — і поїдеш додому. Максим мовчав. Грім плював у обличчя. Сивий одного разу прошепотів: — Я вже був у полоні. У 2014-му. Тоді били менше. Тепер — хочуть зламати. Не просто дізнатись. А зламати. На третій день з’явився Іван. Місцевий. Літній чоловік, років шістдесят, з глибокими зморшками і очима, які бачили більше, ніж хотіли. Він прибирав територію біля ізолятора. Носив відра, мив коридори. Іноді — приносив воду. — Тримайтесь, хлопці. Я знаю, що ви наші. Я сам з Мелітополя. Мій син — у ЗСУ. Я не можу багато, але я тут, — шепотів він, коли охоронці не бачили. Він приносив шматки хліба, залишав їх під відром. Одного разу — передав записку. В ній було: > «Марія. Він живий. Максим. Я бачив його. Він тримається. Не здається. Молись.» Іван передав її через водія гуманітарного конвою, який мав зв’язки з партизанами. Записка дійшла. Марія отримала її через два тижні. Вона плакала. Але знала — він живий. Максим не знав, що записка дійшла. Але знав, що Іван — світло. Маленьке, але справжнє. На сьомий день Івана не стало. Його знайшли в підвалі. Зламані ребра. Сліди тортур. Офіційно — «серцевий напад». Неофіційно — «зрадник». Максим дізнався про це від іншого полоненого — «Малого», який сидів у сусідній камері. — Іван хотів передати ще одну записку. Його зловили. Били всю ніч. Потім — кинули. Він не дожив до ранку. Максим сидів у кутку. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він дивився на неї, коли не міг більше терпіти. Коли тіло кричало, а душа мовчала. Одного вечора — зв’язок. Несподівано. Телефон, який охоронець забув заблокувати. Максим написав: > «Маріє. Я в ямі. Нас троє. Іван — загинув. Він був світлом. Я тримаюсь. Ти — моя сила. Аліна — моє небо. Я не здамся. Навіть тут.» Він не знав, чи повідомлення дійде. Але написав. І видалив. Бо знав — якщо знайдуть, буде ще одна ніч болю. Сивий сидів поруч, спиною до стіни. Його голос був тихим, як шепіт вітру: — Ти пишеш, бо віриш. А я — просто доживаю. Максим відповів: — Я пишу, бо маю за кого жити. І він жив. У темряві. У болі. У тиші. Але з серцем, яке все ще билося. Далі буде...

🕯Біла Церква попрощалася із земляком - солдатом Дмитром Харченком, 1990 р.н. Дмитро Петрович служив водієм розвідувального відділення десантно-штурмового батальйону. Він загинув 17 вересня цього року поблизу села Яструбине на Сумщині. Схилимо голови у скорботі…

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 19. Позиція 17 Грудень. Запорізький напрямок. Позиція 17 — стара посадка між селом Лугівське і трасою на Токмак. Земля мерзла, але не сніжна. Вночі — мінус десять. Вдень — сиро, вогко, і постійно чути «приходи». Вітер носить запах гару, гнилої трави і дизелю. Максим сидів у бліндажі, притулившись до стіни, слухав, як «Грім» матюкається в рацію: — «Центр, бля, ви чуєте чи спите? Ми тут не в шахи граємо! У нас рух зліва, посадка дихає!» — «Грім, не гарчи. Прийом. Підтверджуємо — дрон бачив групу до десяти. Без броні. Можна працювати», — відповів голос із штабу. Максим підняв голову. Поруч — «Крот», молодий, з Харкова, тримав тепловізор, пальці в рукавичках, але все одно тремтіли. — «Пішли. Ти зліва, я — по центру. Грім — прикриває», — сказав Максим. — «А якщо там не десять, а двадцять?» — запитав Крот. — «Тоді ми — герої. Або статистика», — усміхнувся Максим, але очі залишались серйозними. Вони ковзнули в посадку. Пахло гниллю, димом, і страхом. Через п’ять хвилин — перший контакт. Черга з «калашів», крик, і тиша. — «Мінус два. Далі — тиша», — прошепотів Грім у рацію. — «Макс, ти як?» — запитав Крот. — «Живий. Але не впевнений, що це все. Відчуваю, що нас ведуть». Повернулись на позицію. Максим сів на ящик з боєприпасами, дістав телефон. Зв’язку не було. Глушили. Він написав у нотатках: > «Маріє. Ми сьогодні зачистили посадку. Було гаряче. Я живий. Тебе люблю. Аліна — герой. Листівка зі мною. Сплю з нею в кишені.» Через кілька годин — зв’язок з’явився. Він швидко скопіював текст і надіслав. > «Так, Маріє… Зв’язок знову глушили. Нарешті можу тобі написати. Я живий. Сьогодні було жорстко. Але я тримаюсь. Ти — моя броня.» Відповідь прийшла через пів години: > «Я знала, що ти напишеш. Просто сиділа і чекала. Аліна сьогодні сказала: “Тато — як супергерой, тільки справжній”. Вона намалювала тебе з крилами. Я дивлюсь на той малюнок і думаю: ти — мій янгол. І мій чоловік. І мій біль. І моя сила.» Максим довго дивився на екран. Потім — вимкнув телефон. Не через батарею. Просто — щоб не розплакатись. Наступного дня — новий вихід. Дрон зафіксував рух з боку Пологів. Група до двадцяти, з бронетехнікою. Максим, Грім, Крот і ще троє — пішли на перехоплення. — «Грім, ти зліва. Я — по центру. Крот — з дупи не вилазь, прикривай», — командував Максим. — «Прийняв. Але якщо буде танк — я в кущі», — буркнув Крот. — «Танк — не страшно. Страшно — коли тиша», — відповів Грім. Бій тривав двадцять хвилин. Вогонь, крики, вибухи. Потім — тиша. І раптово — з флангу, з посадки, вийшла друга група. Їх оточили. — «Грім, назад!» — крикнув Максим. — «Немає куди!» — відповів той. — «Крот, ліворуч!» — але Крот вже лежав. Без руху. Максим стріляв до останнього магазину. Потім — граната. Потім — нічого. Їх взяли. Троє. Максим, Грім і ще один — «Сивий», старший, мовчазний, з Тернополя. Їм зав’язали очі. Повели. Хтось сказав російською: — «Будете говорити — виживете. Мовчатимете — закопаємо.» Максим мовчав. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він думав про Марію. Про її очі, коли вона мовчки дивилась на нього на вокзалі. Про її руки, які тримали його, як тримають повітря. Про її голос, який казав: «Я не хочу, щоб ти йшов. Але я не можу тебе зупинити.» І він знав: це не кінець. Це — нова точка. Але серце його — все ще б’ється. Далі буде...

Поліцейські викрили схему заволодіння землями Національного музею народної архітектури та побуту України Директор та секретар одного з товариств у 2003 році нібито уклали договір купівлі-продажу нерухомого майна, розташованого на території Національного музею народної архітектури та побуту України. Встановлено, що зазначені документи були підроблені. У 2020 році фігуранти використали їх для реєстрації права власності через приватного нотаріуса, створивши видимість законного володіння об’єктами протягом понад 17 років. У ході санкціонованих обшуків за місцями проживання фігурантів поліцейські вилучили підроблені документи, електронні носії та інші речові докази. На земельну ділянку накладено арешт із забороною будь-яких реєстраційних дій. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини #кримінал #корупція

😱 Ланос із запорізькими номерами помітили в Лос-Анджелесі — варто порадіти за земляка!

ПРАВО БЕЗ СИЛИ (рондель) Право без сили не варте і слів, судді мовчать над землею з руїн. Крик у пітьмі, ніби безліч країн прапор спускають своїх кораблів. Слухати фрази відомих чинів вже надоїло — заяви без змін. Право без сили не варте і слів, судді мовчать над землею з руїн. Зараз, де кров і земля козаків, гаснуть закони чужих дисциплін. Знову без зброї воєнний загін... В світі немає надійних щитів — право без сили не варте і слів. Мирослав Манюк 24.09.2025

#виставки Відкриття виставки Ніни Литвин "Там, де Земля зустрічає Небо: відображення Святої Землі". 21 вересня о 15:00 у ANNCO GALLERY відбудеться відкриття персональної виставки Ніни Литвин "Там, де Земля зустрічає Небо: відображення Святої Землі". Експозиція присвячена країні Ізраїлю та складається з понад 50 картин, які художниця почала створювати під час карантину. Роботи відтворюють її спогади про поїздки до цієї країни, передаючи потік любові, розуміння та повного прийняття. Подія покликана стати символом культурного діалогу між Україною та Ізраїлем. Виставка триватиме до 5 жовтня за адресою: м. Київ, вул. В. Чорновола, 2. Вхід вільний

Я буду думати про тебе дуже тихо... Так, щоб всесвіт, ані сном, ні духом... Я не дозволю доторкатись, ні птахами, ні вітру Тебе... Крізь тишу й голос мого слуху... Нехай не знають... Але знає тільки небо... Хто ночі з рук моїх до себе крадькома... Хто накриває душу, як ведмежим пледом... Коли тах хочеться обіймів, хочеться тепла... Я не стікатиму водою, хай земля не знає... Нехай ніколи й не дізнаються сніги Хто дав ім'я цим безіменним зграям, Хто їх до рук, немов своїх привчив... Нехай ніхто ніколи... Тільки небо... Воно ж все знало... Й знає дотепер... Хто накриває душу, як ведмежим пледом, Хто у думках так само тихо береже... — poesiya sofi c