#поезія Щоранку збираєш себе докупи, Неначе ложку цукру до чаю чи кави, А потім згадуєш, що кави не буде: З води – лиш роси на гіллі октавами. З тепла – лиш осердя гарячих згадок, Чи про любов, чи про спокій у тиші вулиць. Й тумани садом, не вибухи – опади градом, І дихаєш осінню, джаз крізь осоння цмулиш. Вечірні закутки відтіняються полинами, Нема загрози заснути і не прокинутись. Калюжі брудом, не ламаним брухтом, лякають, І місто сопе уночі ліниво-дрімотними ритмами. І от тепер у тривогах доступна розкіш: Горнятко гаряче плюс цукор, який ти і не вживаєш. Сьогодні виявилось, що усе максимально просто: Дожити до ранку і випити свою каву. 26.10.2025 Олеся Репа На вірш автора надихнула картина Т.Гущиної "Моя ранкова кава"

#дати Терентій (Терешко) Макарович Пархоменко (28 жовтня 1872 — 23 травня 1910) — відомий український кобзар із чернігівського Полісся, уродженець села Волосківці (нині Чернігівська область). Він навчався у кобзаря Андрія Гайденка і був талановитим бандуристом, майстром своєї справи. Пархоменко знав вісім дум, історичні пісні про Морозенка, Саву Чалого, а також низку духовних віршів, псальмів і сатиричних пісень, таких як «Хома і Ярема», «Дворянка», «Міщанка», «Теща», а також танці «Козачок», «Дудочка», «Тетяна». У його репертуарі були характерні мелодії, виконані високим голосом із виразною фразировкою, під акомпанемент бандури, яку він тримав між колінами традиційним чернігівським способом. Його бандура мала 6 металевих обтягнутих басів і 14 приструнків на корпусі. Грав переважно двома пальцями правої руки (вказівним і середнім), а ліва рука використовувалася винятково для гри на басах. Пархоменко був сліпим від дитинства, але це не завадило йому стати відомим виконавцем. Його високий рівень виконавської культури оцінювали такі видатні діячі, як Іван Франко, Микола Сумцов, Олена Пчілка та інші. Він мав учнів, серед яких були Михайло Домонтович, Василь Потапенко, та Никон Прудкий. Його мистецтво мало значний вплив на розвиток гри на бандурі в Україні. Помер Терентій Пархоменко 23 травня 1910 року. Під час свого останнього концерту в Умані він зіткнувся з утисками від жандармів, що, ймовірно, сприяло його передчасній смерті

#поезія Вірш Оксани Мовчан. Читає Олеся Репа. Музика Марк Кармінський "Прощання з літом"

#поезія Мама фарбує волосся брунатно-рудим. Мамині очі — волошки: насичено-сині, Ніжно-замріяні. Неня в усьому мій спільник, Радник, учитель і подруга номер один. Я малолітня вдихаю її аромат — Терпко-солодкий, квітковий: бузково-жасминний. Тепла, як літо, матуся обожнює зими. Каже: «Морозно... Ти з бабою вдома? Дарма!» Вечір затúшний: пірнаю під ковдру, тоді Мати вигадує казку чи згадує Бога... Мамина Біблія — книжка затерта до дір: Сотні підкреслень, пожухлий гербарій на спогад... *** Мама граційна, гарніша від леді з реклам, Ніжна й жіночна. У пору духмяних акацій Носить спідниці та сукні: здебільшого максі, Світло-блакитні й зелені... Як вітер легка. Ольга за паспортом, Льоля — для тих, хто близькі. Трохи журлива: пізнала колючість утрати. Віддано любить, хоч дехто любові не вартий. Має за цінність листівки й десяток листів. Вічно в турботах — від них залюбки би втекла. Певна, що щастя не можна зміря‌ти грошима, Марить мистецтвом, віршує та іграшки шиє... Мріє: «Частіше б ходити в кіно та в театр». Любить просте — восени хризантемні хмарки Вдома повсюди: улюблені мамині квіти. Неня з таких, хто до світу всім серцем відкритий, Хто не для себе живе, а для інших горить. *** Мамині руки тонкі та від болю дрижать. Мама говорить: «Лишається вже небагато... Знаєш, урешті втухає спекотне багаття, Люди так само... Вже час догорати, а жаль...» «Ні, — заперечую, — викинь дурню з голови, Ще не стара, про розлуку казати зарано». Мама змовкає.  А в жовтні згасає на ранок: Ніби у вирій, тікає до раю від злив. Б'ється на друзки все звичне й щасливе: крихке. Жовтень уперше здається холодним і довгим. Маю надію, що там, де вона, хризантем Цілі сади та немає ні сліз, ні тривоги. ©Марія Чекарьова 28 червня–початок липня 2025 року P.S. Найкраща Мама у світі. Три роки, як не поряд. Назавжди в серці.

#поезія Вона любила дощ, а дощ любив її… Приходив уночі, сідав на підвіконні, Він знав про неї все, читав її вірші І цілував її простягнуті долоні. Смішний романтик дощ у душу заглядав, Він плакав про своє, у шибку бив щосили. Він знав, що він пропав, і мріяв про одне, Щоби вона його так само полюбила. Вона ділила з ним і радість, і печаль, І сльози під дощем здавалися водою, Котились по лиці, немов гірський кришталь. Їх бережно збирав і забирав з собою. Вона любила дощ, а дощ любив її, Тихенько обіймав її тендітні плечі, Він спокій дарував і мир її душі, Він рятував її від болю й порожнечі. Руслана Василів

#поезія На кого мені схожа Україна? Хто без вагань здолав тернистий шлях? Для мене - це незламна пані Ліна. У її віршах закарбована душа! Це світло серця! У складні, тяжкі години. Це голос совісті! В часи зневіри й зрад... Так гармонійно поєднались в цій Людині Патріотизм, порядність і талант! Yulia Vell

#поезія Щось не виходить римувати осінь, Папір відштовхує від себе олівець - Такого з нами не бувало досі, А зараз марно все, все нанівець... Коли гуде "повітряна тривога", Та завмирає вмить серцебиття, Хтось шле молитви, щоб розчулить Бога, Щоб не спинилось у цю мить життя. Не хочу цього бачити та чути, Лякатись жовтня завдяки війні. Але вірші не йдуть до мене в руки - Мабуть що перелякані самі. Не вистачає ні тепла, ні світла... Щоб романтичним вечір довгий став, Я запалю не ліхтаря, а свічку, Наллю вина червоного в бокал. Заплющу очі, заспіваю тихо Романс про осінь - мирну, золоту. Хай обійде наш дім війна і лихо - До миру легко рими підберу... Наталія Рибальська

#поезія Світ надзвичайно широкий має укладисті далі. Від того і перші кроки майже завжди невдалі. Безпомічні вірші перші. Нещасне перше кохання. Немає ніяких звершень, а тільки одні поривання. А потім проходять роки, з’являється стримана сила. Поглянеш – а перші кроки вже й пилом давно притрусило. І смішно тобі, й сердито, і ти забуваєш часто: для того щоб добре ходити, раз десять треба упасти. © Ліна Костенко

#історія #особистості Смерть та перепоховання Тараса Шевченка 26 лютого 1861 року Шевченко помер від паралічу серця після тяжкого приступу задишки та болю в грудях. Перед смертю він записав свій останній вірш “Чи не покинуть нам, небого”. Після панахиди його тіло перенесли до академічної церкви в Петербурзі, а того ж дня телеграмами повідомили про смерть поета в Україну. Похорон відбувся 28 лютого на Смоленському кладовищі. На церемонії були письменники, художники, журналісти та студенти, серед них М. Костомаров, П. Куліш, Г. Честахівський, брати Лазаревські та інші. Після 58 днів домовину за клопотанням Михайла Лазаревського перевезли до України. В травні 1861 року її вивезли залізницею до Києва, далі студенти Університету Святого Володимира провезли труну на Поділ. 20 травня на пароплаві ”Кременчук” прах доставили до Канева, дві доби він перебув в Успенському соборі. 22 травня, після панахиди, його віднесли на Чернечу гору, де встановили дерев’яний хрест, виконуючи останню волю поета.

#поезія Вона любила дощ, а дощ любив її… Приходив уночі, сідав на підвіконні, Він знав про неї все, читав її вірші І цілував її простягнуті долоні. Смішний романтик дощ у душу заглядав, Він плакав про своє, у шибку бив щосили. Він знав, що він пропав, і мріяв про одне, Щоби вона його так само полюбила. Вона ділила з ним і радість, і печаль, І сльози під дощем здавалися водою, Котились по лиці, немов гірський кришталь. Їх бережно збирав і забирав з собою. Вона любила дощ, а дощ любив її, Тихенько обіймав її тендітні плечі, Він спокій дарував і мир її душі, Він рятував її від болю й порожнечі. Руслана Василів