Це сталося понад 75 років тому. Молода, ще не зовсім відома акторка Мерилін Монро з'явилась на вечірці в розкішній сукні — блискуча, усміхнена, вся увага була прикута до неї. Але одна журналістка вирішила вколоти:

«Уся її привабливість — лише в дорогому вбранні. Одягни на неї мішок із-під картоплі — і ніхто не зверне уваги».

Але Мерилін про це дізналася.
І не просто відповіла — вона зробила це з розмахом.

З усмішкою сказала:
«Мішок із-під картоплі? Добре. Давайте подивимось».

📸 Фотосесія, яка увійшла в історію
Замість того щоб ображатися, Монро провела фотосесію в справжньому мішку.
І виглядала… неперевершено.
Граційна, впевнена, з сяючим поглядом.

Вона перетворила образ «мішка» на ікону стилю.

👗 Трохи історії: мішки як символ виживання
У 1930-х, під час Великої депресії, жінки США справді шили сукні з мішків із-під борошна чи картоплі. Їх фарбували, прикрашали. Навіть виробники почали друкувати візерунки на мішковині — у квіти, смужки.

У Смітсонівському інституті досі зберігається плаття для 17-річної дівчини, яке мама пошила з мішків від борошна.
Справжня мода — народжена з потреби.

💡 Урок від Мерилін:
Суть не в брендових речах.
Суть — у впевненості.
У здатності бути собою — навіть у мішку.

Тож наступного разу, коли почуєш критику — не виправдовуйся.
Посміхнись.
І зроби це своїм стилем.

#думки
Це так просто — пригальмувати на повороті, щоб пройшов пішохід: тоді і його пальто, і ваша совість будуть чисті.

Це так просто — сказати дитині, яка розбила ялинкову іграшку: "Нічого, малюк, це — на щастя!", а не кричати пів години, ніби вона розбила не кульку, а ваше серце.

Це так просто — зателефонувати мамі сьогодні, а не потім.

Це так просто — встати після вистави й аплодувати стоячи: ваші ноги витримають, не бійтеся, а артистам буде приємно — оплески їхня нагорода, іншої у них немає.

Це так просто — залишити свою думку при собі, якщо ви з чимось не згодні, а енергію, яка йде на отруйні зауваження й коментарі, витратити на творення.

Це так просто — бути вдячним і говорити "дякую" за те, що вам поступилися місцем, швидко відповіли на лист, погодилися з вами пообідати. Адже, якщо чесно, вам ніхто нічого не винен: ні батьки, ні діти, ні колеги, ні друзі.

Це так просто — сказати "ні" всьому, що вам не близьке: людям, які роблять боляче й не розділяють ваших цінностей, грубіянам і брехунам, поганій музиці, нудним книжкам...

Поважайте себе:
"Ні" — усьому, що вас руйнує.
"Так" — усьому, що робить вас щасливим.

Адже це ж так просто — надіслати SMS з текстом "Люблю тебе!" — просто так, без приводу, тому що вам пощастило, і вам є кому це написати.

Це так просто — порушити правила, виявитися смішним, проспати або вдягти найяскравіше плаття у найсіріший день і їсти з святкового сервізу омлет та гречану кашу.

Дивно, але з таких маленьких речей — з усіх наших "дякую!", "Нічого страшного!", "Я з тобою!", "Люблю тебе!", "Я тобі радий!" — складається наше "просте", але таке бажане для кожного людське щастя.

Море спокійне, і хвилі ледь-ледь накатують на безлюдний берег. Молодий хлопець озирається навкруги, ніби когось чекає. На вигляд йому приблизно двадцять років. Високий на зріст, широкоплечий брюнет. Одягнений у стару картату куртку , і крислатий чорний капелюх , з білим пером.
Нарешті на його похмурому обличчі з’являється легка посмішка. З пагорба до нього наближається дівчина. Вона здається трохи молодшою за нього. довге мереживне плаття бірюзового кольору, хвилясте волосся, що падає на її ніжні плечі . Великі очі , яскраво виражені риси обличчя.
— Габріела, я гадав ти вже не прийдеш. Батько не відпускав?
— Коханий, справа значно гірша, — зі сльозами на очах відповідає дівчина.
— Що трапилось? — Схвильовано спитав хлопець.
— Батько примушує мене відповісти на залицяння дона Андреаса Гуардадо де Руїша.
— Це той самозакоханий індик? За нього ти розповідала нещодавно? Недарма мені не подобалось, що він часто приїздить до твого батька.
— Так, це він. Дон Андреас постійно хизується, що він граф, розповідає за свої маєтки в Мадриді, Лісабоні та в Новій Іспанії. А батько тільки й слухає про це. Ти знаєш, наша родина збідніла, і він сподівається, що якщо граф за мною одружиться, то це врятує нашу родину від злиднів. Вони товаришували, ще коли батько не втратив більшу частину статків, і був бажаним гостем при дворі Філіпа IV.
— Але ти ж казала, що він дозволить тобі самій обирати чоловіка. Тим паче, через тиждень я іду у море на корсарському кораблі. Мені вже пообіцяли гідну платню.
— Фернандо, коханий, я не знаю що мені робити. Батько за тебе й чути не хоче. Навіть, якщо ти будеш добре заробляти на кораблі, все одно для нього, це недостатньо. А дон Андреаш каже, що проштрикне тебе наскрізь своєю шпагою, якщо побачить біля мене.
— Ну хто кого проштрикне, ще подивимось. Я навчився у свого діда добре тримати шпагу, і знаю як битися. Щоб потрапити до команди я навіть бився з один них, і зумів приставити лезо йому до горла. Навіть капітан Лопез , був здивований.
— Але це так небезпечно.
— Тай платня більша, ніж на торгівельному судні. Англійські та французькі пірати грабують наші міста в Вест-Індії, і кораблі, які везуть золото та срібло звідти. Мануель розповідав,що минулого разу, вони спіймали піратський корабель, на якому було багато награбованого. Частину звісно повернули Іспанській Короні, та самі також добре розжилися грошенятами.
Читати далі за посиланням:

https://arkush.net/book/1202

Приємного читання!

— Олено, а чому ви не купуєте каву в нас? У нас дуже смачна кава, всього 30 гривень!

Я часто заходжу до цієї пекарні по мигдальний рогалик або шоколадний круасан. Ще в них неймовірні кексики з кремовою «шапочкою», хрумка чіабата, на якій, як кажуть, можна й одружитись, маленькі тарталетки з ягодами та м’які коржики з горіхами і чорносливом. І я майже впевнена, що кава в них теж чудова. Але каву я купую в іншій пекарні — через десять кроків звідси. Лише з однієї причини: там її наливають у керамічну чашку.

Не в паперовий стаканчик «з собою», а в справжню, теплу, керамічну чашку. Так, я теж беру її «з собою», але з такою чашкою можна посидіти на лавці під каштаном, серед півоній, що вже розквітли. Можна спостерігати за людьми, які поспішають кудись, за джмелем, який поважно кружляє над барвінком і конюшиною. За рудим, кругломордим котом, який милується своїми лапками й хвостом, виставляє їх напоказ, немов це скарб — і щиро вважає, що саме в нього найкращі лапки у світі.

А ще — за старшою пані з ротвейлером, яка звертається до нього виключно «Пан» й на «ви», а він дивиться на неї з благоговінням, наче на собачу богиню.

— Знаєте, — кажу дівчині за касою, — власниця тієї пекарні розуміє життя. Вона наливає каву в чашку. Вона не боїться, що я десь її загублю або не поверну. Що залишу десь на лавці чи розіб’ю. Вона просто розуміє, як це — пити каву з керамічної чашки і дивитись на джмеля. І, до речі, вона не ображається, що випічку я купую у вас.

— Ой, але ж це незручно, — знизує плечима дівчина. — А так узяв стаканчик — і пішов по справах.

— Я можу собі дозволити це «незручне».

Розумієте, бути зручним — це по суті бути стандартним. Не заважати, не просити зайвого, не затримувати чергу. Зручні люди — це ті, які не займають багато місця, нічого не вимагають, не створюють напруження.

Але ж «зручна дитина» для батьків — це не завжди пристосований до реального життя дорослий. А «зручний дорослий» — це часто людина, у якої немає сил і ресурсу на власне життя.

Нормальне життя — це коли в ньому є місце для всього, і всьому — свій час. Є час бігти й вирішувати справи, і є час дивитись, як рудий кіт чухається об траву. Є час для магазинних вареників і для святкової вечері. Є час для кросівок і час для підборів. Є час вдягнути плаття, і час — зібрати волосся в хвіст. Є час бути переможцем і час нічого не хотіти. Є час вдиху — і час видиху.

Що для вас зручно, а що ні — вирішуєте лише ви. Тільки ви маєте право обирати довжину своєї спідниці, висоту каблуків, куди вам іти, що їсти, про що мріяти.

На основі оповідання Олени Пастернак

#поезія
З минулих червнів...

Зиркає літо. Очиці зелені.
В травах колише стомлені дні.
Босі і вільні пливуть наречені --
диво-хмаринки на синьому тлі.
Пахне шипшина. Манять нектаром
пишні каптурики білих півоній.
Он, зайнялися рум'янцем, як жаром,
перші черешні... Шпаки у полоні,
скубають радо, як намистини.
Літо блаженно кидає дари.
Луки вдяглися в зелені хустини
в білих ромашках. Крекчуть жабú.
Зиркає літо. Мале і солодке.
Ще без вінків і без маків в полях.
Босе. Зелене. Плаття коротке...
Топче шляхи і стежини в житàх.


Людмила Галінська

Стелиться рум'янок білою мережкою,
На старій черешні примостився шпак...
Бродить літо-літечко, аж по серцю, стежкою,
Має літо-літечко свій таємний знак.
Все таке заквітчане, ніжне і духмяне...
В полі конюшина вабить всіх джмелів.
Очі волошкòві... Маки полум'яні.
І посеред всього - громовиці спів.
Скільки днів попереду, теплих і ласкавих.
Ягідних світанків, млосних вечорів...
Тріпотить жаринкою літечко лукаве,
Тулиться до серця, як пташиний спів...


Людмила Галінська

#думки
Це так просто — пригальмувати на повороті, щоб пройшов пішохід: тоді і його пальто, і ваша совість будуть чисті.

Це так просто — сказати дитині, яка розбила ялинкову іграшку: "Нічого, малюк, це — на щастя!", а не кричати пів години, ніби вона розбила не кульку, а ваше серце.

Це так просто — зателефонувати мамі сьогодні, а не потім.

Це так просто — встати після вистави й аплодувати стоячи: ваші ноги витримають, не бійтеся, а артистам буде приємно — оплески їхня нагорода, іншої у них немає.

Це так просто — залишити свою думку при собі, якщо ви з чимось не згодні, а енергію, яка йде на отруйні зауваження й коментарі, витратити на творення.

Це так просто — бути вдячним і говорити "дякую" за те, що вам поступилися місцем, швидко відповіли на лист, погодилися з вами пообідати. Адже, якщо чесно, вам ніхто нічого не винен: ні батьки, ні діти, ні колеги, ні друзі.

Це так просто — сказати "ні" всьому, що вам не близьке: людям, які роблять боляче й не розділяють ваших цінностей, грубіянам і брехунам, поганій музиці, нудним книжкам...

Поважайте себе:
"Ні" — усьому, що вас руйнує.
"Так" — усьому, що робить вас щасливим.

Адже це ж так просто — надіслати SMS з текстом "Люблю тебе!" — просто так, без приводу, тому що вам пощастило, і вам є кому це написати.

Це так просто — порушити правила, виявитися смішним, проспати або вдягти найяскравіше плаття у найсіріший день і їсти з святкового сервізу омлет та гречану кашу.

Дивно, але з таких маленьких речей — з усіх наших "дякую!", "Нічого страшного!", "Я з тобою!", "Люблю тебе!", "Я тобі радий!" — складається наше "просте", але таке бажане для кожного людське щастя.

Нікітіна В.

#поезія

Зі зв'язкою ключів іде Весна..
Поволі відкриває свої скрині.
А там дощі, зернята, всячинáaaaa...
Тож мусить дати раду всій цій плутанúні.

Спочатку сипне дощ на спраглії поля..
Порозкидає проліски по лісі..
Барвіночком обійметься земля..
Зозуля закує на стрісі.

Тюльпаноквіттям вистелить сади..
Вдягне нарциси у жовтенькі плаття.
Засіє зерна...тож чекай і жди.
А на ставки жбурне смарагдове латаття.

В травні, бузкову душу окрелить..
Вишневим цвітом залоскочить гíлля.
Від радості серденько защемить.
Зеленим житом окраситься опілля.

Тоді вона розбудить Літечко, що спить..
Дрімає десь з метеликами в лісі.
Весна віддасть ключі..і зникне у туж мить..
Легкою хмаркою ростане на узліссі.

Оксана Лесик-Падучак

#поезія
Дочекатися б яблук. Дочекатися б миру.
Заглядає весна у порожню квартиру -
Ні душі, ні слідів, лише пил на підлозі.
Лише босі вітри на далекій дорозі.
Розігнала війна і людей, і тварин.
Виглядає життя із подертих картин.
На стіні чийсь портрет, поруч квіти у рамці.
І не пахне тут чай, і не ходять тут вранці.
Все життя на замку. Тут шухляди й серванти.
В шафі плаття нові, а на тумбочці банти.
І дитячі книжки, мелодрами в касеті.
І останнє "пробач" у сухому букеті.
Дочекатися б жнив. І щоб мирні простори
Вмить забули про все - і про сльози, й про горе.
Щоб вернувся сусід в свою рідну квартиру.
І куди не піди, було повно скрізь миру -
Тиші, спокою, сліз - лиш від радості в серці.
Щоб і Саша, й Назар зняв із ніг своїх берці.
Щоб Петро під вінець, щоб Марко до матусі.
Щоб спокійно дожить свої роки бабусі.
А вже вишні в траві. А вже яблука спіють.
Та чого ж ці сади шелестять, не радіють.
І вже літо біжить, зупиняти даремно.
І на серці журба. І в душі темно-темно...

Галина Потопляк

#поезія
Збиралося Щастя у гості до Жінки, спитало у Долі:
Що вкласти в рюкзак?..
В рюкзак?… Та тих подарунків й бажань в неї стільки,
Що що не візьмеш – то усе буде так!
Візьми трохи вільного часу для неї,
Мандрівки цікаві в кишеньку вклади,
Добав моря синього, свіжі ідеї…
І викинь надумані вічні страхи…
Закохані погляди, щирі обличчя,
Книжки, мелодрами про все і про всіх,
Мрії, як зорі, яскраві і чисті,
Літом – щоб райдуга,
взимку – щоб сніг…
І платтячко чорне…
Ох, платтячко чорне!..
Коротке, вечірнє, будь ласка, вклади!
Кохання взаємне, і слово не горде,
Й весільну каблучку – не забудь, загорни…
Ще добру роботу,
Колег нефальшивих,
І подруг, з якими, щоб горе – як сміх!..
Здоров’я вклади:
Для всієї родини…

Ще дітям – удачу… І миру – для всіх!
Ой, була б забула, – цукерок!
Хоч трішки!..
А з ліків – коньяк й шоколадний велюр…)
І, як ото в казці–
Три чудо-горішки!…
Та, певно, вже принц на коні – черезчур…)
Збиралося Щастя…
Рюкзак за плечима,
А в тім рюкзакові –
Дарунків без мір!..
Та раптом… Нещастя його перестріло,
Рюкзак відібрало, дарунки – в смітник…
Ну що ж тут поробиш… Порожні кишені…
Та Щастя до Жінки все ж в гості прийшло!..
… Вона його стріла, усміхнена, мила,
У ситцевій сукні:

Заходь! Ти чого?..
…Так довго те Щастя своє виглядала!
З далеких доріг, з невідомих тривог…
Без всяких дарунків
Любила, приймала
І чаєм з любистку вгощала його…

Галина Левкович

Бачу я ромашки
в дівочих руках,
жевріє рум’янець
на її щоках.

Плаття горошкове,
очі бурштинові,
губи у нектарі,
брівоньки смолові.

Зрадів, як побачив
таку чудовроду.
Ми ішли по стежці,
до чистого броду.

Стали на пісок,
а вона хлюпоче,
нам босії ноги
хвильками лоскоче.

У руках красивих,
ромашок букет,
а голівки сонячні
з золотих монет.

- Це твої — дарую,
всі візьми, - дала,
як діток маленьких,
мене обняла.

Бачило нас сонце,
в зелених лугах.
Ми ішли, обнявшись,
з букетом в руках.

І веселу пісню
легіт підхопив.
Слухають ромашки
чарівний мотив.

На нас поглядають, -
погляд чистий, ясний.
Хочеться так жити,
світ такий прекрасний.

1950 Григорій Сагайдак