#поезія
#мистецтво

ЖОРЖИНА
Впали бомби на видноколі,
Червоніла капусти грядка…
Між курганами в чорнім полі
Помирала дружина дядька.

Бігли армії, мчали роти,
Помирали дуби в гаю…
Дядько ніс на вогні Європи
Нерозстріляну юнь свою.

На стежині зосталась дружина,
А він далі на захід побіг…
Оглянувся — стоїть жоржина
На розгіллі нічних доріг.

Почорніли живі надії…
Плакав в Яссах, в Берліні звав,
Донесли йому вітровії
Цвіт жоржини в настоях трав.

Дядьку! Дядьку! Назад нестримно!
Місяць з неба кида весло…
Здрастуй, здрастуй, моя жоржино
І вербове моє село!..

Сієм зерно із патронташа,
Б'ємо в крокву навіки цвях.
Кулеметную юність нашу
Поховаємо в пшеницях…

Літо, літо… за літом збіглим
Червоніють горошком стежини.
Малиновеє плаття жоржини
Заполохане вітром білим,

Заполохане вітром в полі,
Заполохане дядька горем…
Він до неї іде поволі,
Ніжні квіти жоржини горне…

Ой жоржино, моя жоржино,
Доки в полі тобі стояти?
Йдем на люди, ідем до хати,
Проведи нас, вузька стежино!..

В полі вітер шука порожнини,
Котить небом Чумацький Віз…
Дзвонять дядькові всі стежини,
Щоб Європу сюди приніс.

Щоб Європа її благала
Йти із дядьком в своє село,
Щоб жоржину оберігала,
Майбуття щоб до неї йшло…

Крізь конґреси великодушні,
Крізь братерство, і світ, і тьму
Слуха дядько в тиші конюшні,
Як жоржина шумить йому…

В тому шумі — минуле дядька:
Червоніла капусти грядка,
Чад Європи на видноколі,
І жоржина-дружина в полі.

1956
Микола Вінграновський
Живопис - Анастасія Литвин

#поезія
Назбирало Літо в фартушок
кольорів для диво-акварелі.
Сіло тихо на старий пеньок
і чаклує. Змішує пастелі.
Має білий, той, що для рум'янку,
для сороки -- бòка підбілити .
Бузині, отій, що біля ґанку,
на суцвіття б зорі натрусити.
Помазюкати б жовтавим груші,
звіробій, і пúжмо, і буркун...
І метеликів - невинні душі,
випустити б в поле, як табун.
А зелений -- то на все, що дише:
на траву, дерева, на поля.
Цвіркуну, що повість нову пише,
змайструвати б з зèлені брилЯ...
О, рожевий! То для конюшини.
І для мальв, що манять геть усіх,
для півонії, гвоздики і шипшини.
І краплину -- ягодам, не гріх...
У червоний намочити б вишні,
і порічкам хляпнути б носи.
Для троянд, що бовваніють пишно,
І до маків в полі -- для краси.
Є ліловий. Дзвоникам розрада.
І лаванді свято, аж до зим.
І люпин чекає. І цикада...
І фіалки, з поглядом чудним.
Ще блакитний. Той, що прямо з неба
в незабудках вогником живе.
Синій для волошок дуже треба,
і барвінку платтячко б новè.
Має сивий. Лободі на хустку,
полинý, що згірк від давнини.
Для туманів, що в прозорих згустках,
сіють мряку і полощуть сни.

Має літо барви. Всі від Бога.
Цього року чорний ще й додався...

Людмила Галінська

#поезія
Збиралося Щастя у гості до Жінки,
спитало у Долі:
- Що вкласти в рюкзак?..
- В рюкзак?... Та тих подарунків
й бажань в неї стільки,
Що що не візьмеш - то усе буде так!
Візьми трохи вільного часу для неї,
Мандрівки цікаві в кишеньку вклади,
Добав моря синього, свіжі ідеї...
І викинь надумані вічні страхи...
Закохані погляди, щирі обличчя,
Книжки, мелодрами про все
і про всіх,
Мрії, як зорі, яскраві і чисті,
Літом - щоб райдуга,
взимку - щоб сніг...
І платтячко чорне...
Ох, платтячко чорне!..
Коротке, вечірнє, будь ласка, вклади!
Кохання взаємне, і слово не горде,
Й весільну каблучку - не забудь, загорни...
Ще добру роботу,
Колег нефальшивих,
І подруг, з якими, щоб горе -
як сміх!..
Здоров'я вклади:
Для всієї родини...
Ще дітям - удачу...
І миру - для всіх!
Ой, була б забула, - цукерок!
Хоч трішки!..
А з ліків - коньяк й шоколадний велюр...
І, як ото в казці -
Три чудо-горішки!...
Та, певно, вже принц на коні -
черезчур...
Збиралося Щастя...
Рюкзак за плечима,
А в тім рюкзакові -
Дарунків без мір!..
Та раптом...
Нещастя його перестріло,
Рюкзак відібрало, дарунки -
в смітник...
Ну що ж тут поробиш...
Порожні кишені...
Та Щастя до Жінки все ж в гості прийшло!..
...Вона його стріла, усміхнена, мила,
У ситцевій сукні:
- Заходь! Ти чого?..
...Так довго те Щастя своє виглядала!
З далеких доріг, з невідомих тривог...
Без всяких дарунків
Любила, приймала
І чаєм з любистку вгощала його...

Галина Левкович

#поезія
Дочекатися б яблук. Дочекатися б миру.
Заглядає весна у порожню квартиру -
Ні душі, ні слідів, лише пил на підлозі.
Лише босі вітри на далекій дорозі.
Розігнала війна і людей, і тварин.
Виглядає життя із подертих картин.
На стіні чийсь портрет, поруч квіти у рамці.
І не пахне тут чай, і не ходять тут вранці.
Все життя на замку. Тут шухляди й серванти.
В шафі плаття нові, а на тумбочці банти.
І дитячі книжки, мелодрами в касеті.
І останнє "пробач" у сухому букеті.
Дочекатися б жнив. І щоб мирні простори
Вмить забули про все - і про сльози, й про горе.
Щоб вернувся сусід в свою рідну квартиру.
І куди не піди, було повно скрізь миру -
Тиші, спокою, сліз - лиш від радості в серці.
Щоб і Саша, й Назар зняв із ніг своїх берці.
Щоб Петро під вінець, щоб Марко до матусі.
Щоб спокійно дожить свої роки бабусі.
А вже вишні в траві. А вже яблука спіють.
Та чого ж ці сади шелестять, не радіють.
І вже літо біжить, зупиняти даремно.
І на серці журба. І в душі темно-темно...

Галина Потопляк

Бачу я ромашки
в дівочих руках,
жевріє рум’янець
на її щоках.

Плаття горошкове,
очі бурштинові,
губи у нектарі,
брівоньки смолові.

Зрадів, як побачив
таку чудовроду.
Ми ішли по стежці,
до чистого броду.

Стали на пісок,
а вона хлюпоче,
нам босії ноги
хвильками лоскоче.

У руках красивих,
ромашок букет,
а голівки сонячні
з золотих монет.

- Це твої — дарую,
всі візьми, - дала,
як діток маленьких,
мене обняла.

Бачило нас сонце,
в зелених лугах.
Ми ішли, обнявшись,
з букетом в руках.

І веселу пісню
легіт підхопив.
Слухають ромашки
чарівний мотив.

На нас поглядають, -
погляд чистий, ясний.
Хочеться так жити,
світ такий прекрасний.

1950 Григорій Сагайдак

#поезія
З минулих червнів...

Зиркає літо. Очиці зелені.
В травах колише стомлені дні.
Босі і вільні пливуть наречені --
диво-хмаринки на синьому тлі.
Пахне шипшина. Манять нектаром
пишні каптурики білих півоній.
Он, зайнялися рум'янцем, як жаром,
перші черешні... Шпаки у полоні,
скубають радо, як намистини.
Літо блаженно кидає дари.
Луки вдяглися в зелені хустини
в білих ромашках. Крекчуть жабú.
Зиркає літо. Мале і солодке.
Ще без вінків і без маків в полях.
Босе. Зелене. Плаття коротке...
Топче шляхи і стежини в житàх.


Людмила Галінська

Стелиться рум'янок білою мережкою,
На старій черешні примостився шпак...
Бродить літо-літечко, аж по серцю, стежкою,
Має літо-літечко свій таємний знак.
Все таке заквітчане, ніжне і духмяне...
В полі конюшина вабить всіх джмелів.
Очі волошкòві... Маки полум'яні.
І посеред всього - громовиці спів.
Скільки днів попереду, теплих і ласкавих.
Ягідних світанків, млосних вечорів...
Тріпотить жаринкою літечко лукаве,
Тулиться до серця, як пташиний спів...


Людмила Галінська

Це сталося понад 75 років тому. Молода, ще не зовсім відома акторка Мерилін Монро з'явилась на вечірці в розкішній сукні — блискуча, усміхнена, вся увага була прикута до неї. Але одна журналістка вирішила вколоти:

«Уся її привабливість — лише в дорогому вбранні. Одягни на неї мішок із-під картоплі — і ніхто не зверне уваги».

Але Мерилін про це дізналася.
І не просто відповіла — вона зробила це з розмахом.

З усмішкою сказала:
«Мішок із-під картоплі? Добре. Давайте подивимось».

📸 Фотосесія, яка увійшла в історію
Замість того щоб ображатися, Монро провела фотосесію в справжньому мішку.
І виглядала… неперевершено.
Граційна, впевнена, з сяючим поглядом.

Вона перетворила образ «мішка» на ікону стилю.

👗 Трохи історії: мішки як символ виживання
У 1930-х, під час Великої депресії, жінки США справді шили сукні з мішків із-під борошна чи картоплі. Їх фарбували, прикрашали. Навіть виробники почали друкувати візерунки на мішковині — у квіти, смужки.

У Смітсонівському інституті досі зберігається плаття для 17-річної дівчини, яке мама пошила з мішків від борошна.
Справжня мода — народжена з потреби.

💡 Урок від Мерилін:
Суть не в брендових речах.
Суть — у впевненості.
У здатності бути собою — навіть у мішку.

Тож наступного разу, коли почуєш критику — не виправдовуйся.
Посміхнись.
І зроби це своїм стилем.

— Олено, а чому ви не купуєте каву в нас? У нас дуже смачна кава, всього 30 гривень!

Я часто заходжу до цієї пекарні по мигдальний рогалик або шоколадний круасан. Ще в них неймовірні кексики з кремовою «шапочкою», хрумка чіабата, на якій, як кажуть, можна й одружитись, маленькі тарталетки з ягодами та м’які коржики з горіхами і чорносливом. І я майже впевнена, що кава в них теж чудова. Але каву я купую в іншій пекарні — через десять кроків звідси. Лише з однієї причини: там її наливають у керамічну чашку.

Не в паперовий стаканчик «з собою», а в справжню, теплу, керамічну чашку. Так, я теж беру її «з собою», але з такою чашкою можна посидіти на лавці під каштаном, серед півоній, що вже розквітли. Можна спостерігати за людьми, які поспішають кудись, за джмелем, який поважно кружляє над барвінком і конюшиною. За рудим, кругломордим котом, який милується своїми лапками й хвостом, виставляє їх напоказ, немов це скарб — і щиро вважає, що саме в нього найкращі лапки у світі.

А ще — за старшою пані з ротвейлером, яка звертається до нього виключно «Пан» й на «ви», а він дивиться на неї з благоговінням, наче на собачу богиню.

— Знаєте, — кажу дівчині за касою, — власниця тієї пекарні розуміє життя. Вона наливає каву в чашку. Вона не боїться, що я десь її загублю або не поверну. Що залишу десь на лавці чи розіб’ю. Вона просто розуміє, як це — пити каву з керамічної чашки і дивитись на джмеля. І, до речі, вона не ображається, що випічку я купую у вас.

— Ой, але ж це незручно, — знизує плечима дівчина. — А так узяв стаканчик — і пішов по справах.

— Я можу собі дозволити це «незручне».

Розумієте, бути зручним — це по суті бути стандартним. Не заважати, не просити зайвого, не затримувати чергу. Зручні люди — це ті, які не займають багато місця, нічого не вимагають, не створюють напруження.

Але ж «зручна дитина» для батьків — це не завжди пристосований до реального життя дорослий. А «зручний дорослий» — це часто людина, у якої немає сил і ресурсу на власне життя.

Нормальне життя — це коли в ньому є місце для всього, і всьому — свій час. Є час бігти й вирішувати справи, і є час дивитись, як рудий кіт чухається об траву. Є час для магазинних вареників і для святкової вечері. Є час для кросівок і час для підборів. Є час вдягнути плаття, і час — зібрати волосся в хвіст. Є час бути переможцем і час нічого не хотіти. Є час вдиху — і час видиху.

Що для вас зручно, а що ні — вирішуєте лише ви. Тільки ви маєте право обирати довжину своєї спідниці, висоту каблуків, куди вам іти, що їсти, про що мріяти.

На основі оповідання Олени Пастернак

#думки
Це так просто — пригальмувати на повороті, щоб пройшов пішохід: тоді і його пальто, і ваша совість будуть чисті.

Це так просто — сказати дитині, яка розбила ялинкову іграшку: "Нічого, малюк, це — на щастя!", а не кричати пів години, ніби вона розбила не кульку, а ваше серце.

Це так просто — зателефонувати мамі сьогодні, а не потім.

Це так просто — встати після вистави й аплодувати стоячи: ваші ноги витримають, не бійтеся, а артистам буде приємно — оплески їхня нагорода, іншої у них немає.

Це так просто — залишити свою думку при собі, якщо ви з чимось не згодні, а енергію, яка йде на отруйні зауваження й коментарі, витратити на творення.

Це так просто — бути вдячним і говорити "дякую" за те, що вам поступилися місцем, швидко відповіли на лист, погодилися з вами пообідати. Адже, якщо чесно, вам ніхто нічого не винен: ні батьки, ні діти, ні колеги, ні друзі.

Це так просто — сказати "ні" всьому, що вам не близьке: людям, які роблять боляче й не розділяють ваших цінностей, грубіянам і брехунам, поганій музиці, нудним книжкам...

Поважайте себе:
"Ні" — усьому, що вас руйнує.
"Так" — усьому, що робить вас щасливим.

Адже це ж так просто — надіслати SMS з текстом "Люблю тебе!" — просто так, без приводу, тому що вам пощастило, і вам є кому це написати.

Це так просто — порушити правила, виявитися смішним, проспати або вдягти найяскравіше плаття у найсіріший день і їсти з святкового сервізу омлет та гречану кашу.

Дивно, але з таких маленьких речей — з усіх наших "дякую!", "Нічого страшного!", "Я з тобою!", "Люблю тебе!", "Я тобі радий!" — складається наше "просте", але таке бажане для кожного людське щастя.

Нікітіна В.

#думки
Це так просто — пригальмувати на повороті, щоб пройшов пішохід: тоді і його пальто, і ваша совість будуть чисті.

Це так просто — сказати дитині, яка розбила ялинкову іграшку: "Нічого, малюк, це — на щастя!", а не кричати пів години, ніби вона розбила не кульку, а ваше серце.

Це так просто — зателефонувати мамі сьогодні, а не потім.

Це так просто — встати після вистави й аплодувати стоячи: ваші ноги витримають, не бійтеся, а артистам буде приємно — оплески їхня нагорода, іншої у них немає.

Це так просто — залишити свою думку при собі, якщо ви з чимось не згодні, а енергію, яка йде на отруйні зауваження й коментарі, витратити на творення.

Це так просто — бути вдячним і говорити "дякую" за те, що вам поступилися місцем, швидко відповіли на лист, погодилися з вами пообідати. Адже, якщо чесно, вам ніхто нічого не винен: ні батьки, ні діти, ні колеги, ні друзі.

Це так просто — сказати "ні" всьому, що вам не близьке: людям, які роблять боляче й не розділяють ваших цінностей, грубіянам і брехунам, поганій музиці, нудним книжкам...

Поважайте себе:
"Ні" — усьому, що вас руйнує.
"Так" — усьому, що робить вас щасливим.

Адже це ж так просто — надіслати SMS з текстом "Люблю тебе!" — просто так, без приводу, тому що вам пощастило, і вам є кому це написати.

Це так просто — порушити правила, виявитися смішним, проспати або вдягти найяскравіше плаття у найсіріший день і їсти з святкового сервізу омлет та гречану кашу.

Дивно, але з таких маленьких речей — з усіх наших "дякую!", "Нічого страшного!", "Я з тобою!", "Люблю тебе!", "Я тобі радий!" — складається наше "просте", але таке бажане для кожного людське щастя.