Вийшов 16-й альбом пісень на мої вірші у новому дизайні. https://youtu.be/f3rIcmKAcSY

⭐️ Відома українська парамедикиня Юлія Паєвська на псевдо "Тайра" декламує вірш в одному з укриттів на фестивалі "Книжковий Арсенал", поки лунає повітряна тривога 📹 Укрінформ

АВТОПСИХОГРАФІЯ Поет — умілий удавальник, Придумує таких подій, Що навіть біль, завжди страждальний, Вдає він справді як за свій. А ті, що вірші ці читають, Повірять у той щем дарма: Це не той біль, що він ховає, А той, якого в них нема. І так по колу без упину Він може довго розважать Той механічний потяг дивний, Що серцем звикли нарікать. Фернандо Пессоа Переклад: Мирослав Манюк 29.05.2026 #переклад

ПАМ'ЯТАЙ! Автор вірша: Олександр Олесь (Олекса́ндр Іва́нович Канди́ба — український поет, драматург, представник символізму. Свої твори публікував під псевдонімом Олександр Олесь). 5 грудня 1878 р., Білопілля, Україна - 22 липня 1944 р., Прага, Чехія @усі https://www.youtube.com/watch?v=7B4lOuxDklM&list=RD7B4lOuxDklM&start_radio=1

͟У͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟е͟ ͟с͟л͟о͟в͟о͟.͟ ͟Я͟к͟ ͟р͟о͟с͟і͟й͟с͟ь͟к͟і͟ ͟п͟и͟с͟ь͟м͟е͟н͟н͟и͟к͟и͟ ͟у͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟у͟ ͟м͟о͟в͟у͟ ͟в͟ч͟и͟л͟и͟ Пишучи у своїх дослідженнях про українсько-російські культурні зв’язки, мені, на диво, досить часто доводиться зустрічатися з комплексом меншовартості серед сучасних українців. Мої читачі часто не хочуть вірити, що серед видатних діячів російської культури, завжди було багато таких, що поважали та цінували українську культуру та українську мову, вважали українське культурне надбання нічим не меншим за російське та взагалі загальнолюдське. Чим породжена така зневіра у культурні сили власного народу, мені, як українцю Росії, важко зрозуміти. Іноді навіть здається, що ми, українці Росії, хоч нас і мало, більше віримо та поважаємо власний народ, ніж ті українці, що народилися та живуть в Україні. Правду, мабуть, кажуть, що найтяжчі кайдани це ті, котрі обтяжують душу, особливо, коли ми накладаємо ті кайдани самі на себе. Ось з цією нашою українською меншовартістю, якою ми самі себе й обтяжили, мені б і хотілося поборотися перш за все своєю працею, згадавши ще раз кількох видатних росіян, які любили й поважали українську культуру, та навіть намагалися вивчити українську мову, щоб писати нею свої твори. Почнемо з Івана Тургенєва (1818–1883). У 1859 році в Петербурзі він близько знайомиться з учасниками місцевої Української Громади – Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Василем Білозерським, що саме тоді заходилися видавати в російській столиці перший український журнал «Основа». З особливим пієтетом члени петербурзької української Громади ставилися до Марка Вовчка (Марії Вілінської-Маркович). Цього ж, 1859 року, Тарас Шевченко присвячує Марку Вовчку свою поезію: Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало; І виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите, Голоднеє. І оживу, І думу вольную на волю Із домовини воззову. І думу вольную... О доле! Пророче наш! Моя ти доне! Твоєю думу назову. Вілінська-Маркович справила таке незабутнє враження на Івана Тургенєва, що заради неї він вирішив вивчати українську мову, аби перекласти та видати її найкращі твори російською мовою. І хоч українська мова йому не дуже далася, і врешті-решт до допомоги з перекладом йому довелося долучити Пантелеймона Куліша, але того ж самого 1859 року в Петербурзі друком виходить перша перекладена на російську мову збірка оповідань української письменниці, під назвою «Украинские народные рассказы Марка Вовчка», а наступного, 1860 року, в журналі «Отечественные записки» повість «Інститутка», і в обох творах автором перекладу вказаний Іван Тургенєв. Великому російському письменнику, класику російської літератури було за честь стати перекладачем на свою рідну мову творів українки. В російськомовному довіднику «Русские писатели. Биобиблиографический словарь» (Москва, «Просвещение», 1990, т. 1, стор. 148) можна прочитати: «Уже самим названием сборника Тургенев подчеркнул право украинского языка и литературы на самостоятельность, что имело в ту пору большое общественно-политическое значение». Нагадаємо ж тут, що і сама Марія Вілінська-Маркович була етнічною росіянкою. Народилася вона в Орловській губернії, і як сама згадувала, мала батька-росіянина, бабцю «по матері – польку та литвинку», а діда «по матері – уродженця Московської губернії». Та одружившись з українцем Опанасом Марковичем, й сама стала свідомою українкою. Останнім часом в Україні з’являються дослідження, автори яких намагаються довести, що твори, що виходили під іменем Марка Вовчка, написані більшою мірою Опанасом Марковичем, ніж його дружиною, але ми тут цього питання торкатися не будемо, бо для нас у цій статті важливішим є ставлення Івана Тургенєва до українського слова, ніж щось інше. Пригадавши ж видатних росіянок, які під впливом своїх чоловіків стали свідомими українками, назвемо тут і Олександру Єфименко (1848–1918), з дому Ставровських, що народилася в далекій Архангельській губернії, але познайомившись тут з українцем Петром Єфименком, що відбував на російській Півночі політичне заслання, стала згодом визначним українським істориком, автором праці «Історія українського народу», 1906 рік. Ще більш цікавою є історія російського поета, якого іноді називали «російським Шевченком», Олексія Кольцова (1809–1842). Кольцов народився у Воронежі, на російській етнічній території, але на півдні Воронезької губернії розташовувалася Східна Слобожанщина, територія колишнього Острогозького слобідського полку, де жило багато українців. Кольцов походив з купецької родини, і в торгових справах йому доводилося бувати й на Східній Слобожанщині, і в самій Україні. Українська тематика настільки захопила серце й душу молодого поета, що він не тільки почав писати поезії на українські теми (особливо Кольцов захоплювався чумацтвом), але вивчив українську мову і спробував писати свої поезії українською. Збереглося лише три поезії, написані ним по-українськи. Читаючи їх, відразу можна відчути, що писала їх людина, для якої українська мова не є рідною. Але, разом з тим, саме бажання російського поета вивчити українську мову та писати нею, повинно викликати у нас повагу та знищити остаточно той комплекс меншовартості, про який я згадую на початку цієї статті. Літературний критик кінця ХІХ століття Михайло Комаров справедливо зазначав: «спроба Кольцова писати по-українськи представляється вкрай цікавою, тим більше, що вона відноситься до того часу, коли на українській мові були надруковані тільки «Енеїда» Котляревського та деякі вірші Гулака-Артемовського, досить поширені в Україні, але навряд чи знайомі Кольцову, що жив постійно в Воронежі і притому взагалі мало знайомому з літературою». Нижче наводжу одну з україномовних поезій Кольцова мовою оригіналу, аби ви могли й самі відчути «на смак» це намагання росіянина писати українською. Олексій Кольцов Возвращение запорозцов с Кавказа Видкиль запорозци, Видкиль се ийдут? Чи от туркив, ляхив? Чи из Питенбурха? Иль чи за Кубанью Рубались дня со три, Со чиркесом у горах? Здоров, пане хлопцы, Здоров пробували; А де ж вы козакив Ще инших девали? Як ихали з дому Було вас багацко: А теперь щось трошки. Один з запорозцив Одтак промовляе: «Ой, знайте ль вы, братци, Де Кубань мутная Геть к морю несётся; Де лесы и горы, Де дики черкисы Свои сакли мают; Там то ти козаки: Там то вси удалы, Порубани, мёртвы, Навеки застались…» (1829, 25 грудня) Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayinska-mova-i-rosiyski-pysmennyky/31234588.html

СОНЕТ 18 Чи варто з літнім днем тебе рівняти? Ти краща, лагідніша і ясніша: Травневий цвіт стрясає вітер знатно, А літо швидко гасне вже пізніше. Те сонце палить оком з небозводу, Але тьмяніє і його обличчя; Усе прекрасне губить свою вроду, Під впливом зміни ходу і величчя. Та вічне літо твоє не зів'яне, Не втратить чарів, даних небесами; І смерть не скаже, що тебе дістане, Бо житимеш ти в цих рядках віками. Допоки дихають і бачать люди, Живе цей вірш, і ти в нім вічно будеш. Вільям Шекспір Переклад: Мирослав Манюк 08.05.2026 #переклад

ЧУДОВІ ОБЛИЧЧЯ, КРАСИВІ КВІТИ І НАРЯДИ І БЕЗУМОВНО ГАРНИЙ ВІРШ.

🔥 Шановні поети, та любителі поезії! Стартує щомісячний поетичний конкурс від «Поетів Інтернету» у Телеграмі! 🔥 ✍️ Ви надсилаєте свій вірш та робите вступний внесок від 100 грн. 🏆 Переможця обирають читачі своїми реакціями! 💰 Призи: + грошова винагорода 80% від усього зібраного призового фонду + золота електронна грамота + персональний розбір вірша + декламація вірша + пісня на вірш + відеокліп на вірш + респект від спільноти 📅 Прийняття робіт та голосування відбуваються упродовж місяця. 📅 Нагородження: 1 число кожного місяця. Тема, розмір та стиль вірша — вільні! Один автор — один вірш. Щоб стати учасником, потрібно приєднатися до спільноти, ось посилання: https://t.me/+uRUk2v1P_IJjOTVi Умови участі – у гілці «КОНКУРС» Приєднуйтесь! Перемагайте! Творіть та гроші заробляйте! ✨

БУЛО І БУДЕ (Відповідь на коментар С. Терпеливець до вірша «ЗБЕРЕЖЕМО ПАМ’ЯТЬ І СВОБОДУ») В нас буде день не з криком, а й теплом, Де діти знову бігатимуть в полі, Де кожен дім наповниться добром, А не тривогою, що б’є по волі. І буде мова, як весняний спів, І буде пісня, як молитва щира, Бо ми – народ, що в бурях не зотлів, Зберіг минуле наше, пам’ять й віру. І буде світло, хоч були́ в пітьмі́, Бо не згорить ніко́ли те, що в серці, І буде мрія, так як буть весні, Все буде чисте, мов вода в джерельці. І буде слово, не зламать його, Що не зламалось, хоч його глушили, Пристали ми до берега свого́, Не зрушили навіть коли нас били. Бо ми – народ, що вміє берегти Не тільки хліб, а й душу і надію, І навіть в морі сліз і темноти Ми не втопили віру нашу й мрію. І буде сад, який посадим ми, Крізь згарища ще проростуть в нім квіти, І буде сміх, народжений дітьми́, Й щасливими зростати будуть діти. І буде хліб не з болю, а й з труда, Що не зламався, хоч земля стогнала, І буде МИР, і нас мине біда. Ми молим, аби днина та настала. Бо ми, як вітер, що немає меж, Як пісня, що не вміє бути в клітці, Ми ті, хто вірить навіть серед веж, Ми – волелюбний нарід, українці. 11.10.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1049441

Гасло «Слава Україні!» має довшу історію, ніж може здаватися. Його перші зафіксовані вживання належать до кінця XIX — початку XX століття, зокрема в середовищі українських студентських громад. Тоді воно не мало сталої відповіді: використовували варіанти на кшталт «По всій землі слава» або «Слава навіки». У 1917 році гасло набуває ширшого поширення. Воно з’являється в пресі, зокрема у вірші Григорія Чупринки, опублікованому в газеті «Нова Рада», а також входить у пісенну традицію завдяки музиці Кирила Стеценка. У цей період його активно використовують під час мітингів і в середовищі українських військових формувань. 📌 19 квітня 1920 року гасло отримало офіційне закріплення в армії УНР. Наказом генерала Михайла Омеляновича-Павленка було визначено відповідь «Слава Україні» як форму реагування на вітання і подяку. У 1930–40-х роках формується варіант «Слава Україні — Героям слава», який поширюється в середовищі ОУН та УПА. У радянський період гасло було заборонене і витіснене з публічного простору, однак зберігалося в діаспорі та приватному вжитку. Наприкінці 1980-х років воно повертається в Україну разом із національним відродженням і знову стає публічним. У 2018 році «Слава Україні — Героям слава» офіційно затверджене як військове вітання Збройних сил України та Національної поліції. Таким чином, це гасло пройшло шлях від неформального студентського привітання до офіційного державного символу.