#поезія Листування Вітаю, друже. Сьогодні кепсько. У небі гучно, у стінах – страшно. Я дуже радий, що ти в безпеці, Хоча заблизько руїна княжить. До тебе нині мої дітиська Майнули знову, прийми, мій любий, Допоки ворог літає низько, Плює підступно сталеву згубу. Скажи, як справи, і що там з мером, Новин багато, не все встигаю. Летять до тебе мої кур’єри, Листи та хмари до хати з краю. Вітаю, милий мій старший брате, Вокзал працює, відкриті двері, В моїх готелях відсутні ґрати, Чого не скажеш про вікна мерій. Але як чесно, давай про інше, У мене нині спекотні чвари, Це просто грози, вони тихіші, Та після шквалу я – нечупара. …Тримай, будь ласка, оту навалу Плечем дніпровим від нас чимдалі, В моїх будинках міцні підвали, Але ти знаєш, вже кілька впало. Вітаю, Львове, молодший друже, Мої Ворота тепер сталеві, Ніколи я не бував байдужим До кави, пива та диких левів. Люблю всім серцем, плекаю волю, Ніколи, любий, війни не бійся – Монахи міцно тримають зброю, Стоять гармати в твоїх обійстях. У твоїм серці – моя держава, На Святоюрській – палає світоч. Давай робити потрібні справи, Нехай гуляють веселі діти. Вітаю, Києве невгамовний, Слова смакують, як та цукерка, Сплітають рейки районні грона Та над Подолом зоріє церква. Люблю всім серцем, пиши вдостачу, Заходь новими людьми на свято. Бажаю щастя, мостів, удачі Та перемоги нам всім завзято. Червень 2025 р. Олександра Дорога

#поезія Зупинився час, і зупинився вітер, І липнева спека в серпень упаде, Впали й жовті груші рясно, ніде діти, Аж павук над ними ситечко пряде. Аж бджола засмагла п'є із них нектари, Аж в полях упріла скошена стерня, Ці серпнево-стиглі вижовклі гектари Тракторист півсонно викосив зрання. Заспівала птаха, скинула пір'їну, Закрива повіки від пилюки день, Сонце залоскоче комбайнеру спину, І торкне проміння жаром до легень. Дихай, поглинавши літо це пожовкле, Уявляй відпустку і морський міраж, Набирай у груди чебрецевий вітер, Пий медовий вечір, що солодкий аж. Пий росяні ранки що вгамують спрагу, І чекай опівдні хмари рятівні, Захмеліле літо п'є медову брагу, Золотить зіниці у моїм вікні. Валентина Чепурко

#поезія Немов наснилося мені . Іду садом квітують вишні . Трава купається в росі Пливуть хмариночки не спішно . На оболоні геть туман . Розкрив сіреньке покривало . І виглядало сонце з хмар . Своє проміннячко пускало. Купалась я у тишині . Вітер розчісував волосся . І ген на полі , вдалині. Стояла нива у колоссі. І шепотів струмок до хмар . Водиця в ньому так дзюрчала. Бджола із квіточок нектар . Поміж садових трав збирала . Вдихаю аромат на мить . Поміж дерев уже світає . І серце , серце стукотить . Цей сон у небо відлітає. Побільше, Боже , таких снів . Де все в природній благодаті. Життя летить крізь відлік днів . Лиш сни для нас приносять радість. .. ( на жаль і цьому ми не раді ) Оля Більчук

#притчі Сонце й вітер Якось Вітер сказав Сонцю: — Я сильніший. Бачиш там старого в плащі? Б'юся об заклад, що роздягну його швидше, ніж ти. Сонце сховалося за хмару, а Вітер почав дути. Він дув все сильніше, поки не перетворився на ураган, але старий лише щільніше закутувався в плащ. Нарешті вітер втомився і затих. Тоді через хмари виглянуло Сонце і добродушно посміхнулося подорожньому. Незабаром старому стало спекотно, і він зняв плаща. І тоді Сонце сказало Вітру, що доброта і дружелюбність завжди дієвіші, ніж лють і примус. Давньогрецька притча

#поезія Сонце котило воза по лазуровім полі. Що у тім возі, хтозна. Може, пудів сто солі. Може, щаслива доля... Може, там міхи сміху, що розгубили люди за цим щоденним лихом, що всім скувало груди. Стало його так мало... Сонце трудилось зрання: сміх, мов росу, збирало, мов промінець останній. Десь по стежках забутих та по слідах схололих, вмерзлих у лютий ЛЮТИЙ, згублений в нервах голих. Змитий дощем кривавим, змішаним зі сльозами, він полином у травах пише життєві драми. Сонце зі всеї сили жменьками сміх збирало, розпачу чорні брили жаром своїм спікало. Віз покотився з неба, вдарився об хмарину, міхи всі, як і треба, людям на землю скинув. Сміх забринів поволі -- росами в травах зранку, жайвором в житнім полі, ніжок шльоп-шльоп на ґанку... Сіявся сміх по полю, квітнув між полинами зіллям, що антиболем стане для нас із вами. Хай затепліє трішки десь там, у міжребер'ї. Ранок почніть з усмі'шки, дню відчинивши двері! Тамара Івусь

#поезія ІЗ СЕМИ КРИНИЦЬ ВОДИЧЕНЬКА Із семи криниць водиченька, із семи полів пшениченька. Випікала коровай. Небо вабило зірницями і шмагало блискавицями молодого серця плай. У семи світах шукала я, на семи вітрах здолала я до кохання довгий шлях. Твого поля стану жницею, твоїх мрій легких жар-птицею чи зорею в небесах. Де блукала ніч примарою й випасала сни отарою -- сонця тенькає струна. Відлітають дні хмаринками і румовище* піщинками зносить річки бистрина. За основу -- неба хвилечки, а пітканням -- срібні зірочки. Доля ткала полотно. Я довіку вишиватиму візерунками багатими, осяйними, як зерно.

#поезія Плету мереживо... Тонкé. Iз того літа, де сни дитячі коником стрибали. Де в клумбах мамині буяли квіти і білі хмари незабудки в неба крали. Плету мереживо... Iз запахів та звуків, де цвіркуни у фраках -- перші скрипки. Де у ромашках спідницІ' зелених луків і надвечір'я ділить сонця скибку. Де краля-липа роздає причастя п'янким нектаром. Подуріли бджоли. І сік вишéнь, що кров'ю по зап'ястях тече униз. І яблука в подолі. Плету мереживо... Тендітне та ажурне. Старим гачком. З бабусиної скрині. Життя так філігранно і фігурно його кладе з дитинства і до нині. Пливуть літà. Від літа і до літа. Квітують липи. Хмари ще снують. Оте мереживо із споминів і квітів рятує всіх в тяжкі часи, мабýть... Людмила Галінська

#поезія А , іноді, саму себе простити треба. О, як непросто... Серце ще ж живе. І хочеться злетіти вище неба В надії, що усе, колись, мине. І скинути тягар туди, за хмари, Сховати всі печалі і жалІ. І хочеться минути тої кари, Хоча би тут, допоки на землі... І в жменьці зберегти маленьке світло, Те, що лишилось з вогника в душі. Дай Боже, щоб воно, колись, розквітло З насіння, що лишили на землі... Людмила Галінська

#поезія Звідусіль пахло літо духм'яно, Стиглі трави будились зі сну, І світанок в обіймах туману, Проганяв учорашню імлу. Від пташиного співу проснувся, Ще оспалий смарагдовий ліс, Тихий легіт у кронах гойдався, Поміж листячком гілочок-кіс. В небі плинули хмари, як квіти, Місяць літній розтав в синяві, І промінчики сонця, як діти, Стали ноги мочити в росі. Чути запах п'янкий матіоли, Що не спала всю ніч поміж трав, Та зустріла свій промінь ранковий, Котрий з неба її привітав. Розбудилися в полі волошки, Що спускали голівоньки ниць, Уклонялися променям сонячним, Що лилися з небесних зіниць. На осонні тополі шептались, Про свої незакінчені сни, Клени шумом своїм дошкуляли, Доторкаючись віттям до них. Звідусіль пахло літо духм'яно, Білий день в свою владу вступав, Лиш у лісі так ніжно, старанно, Соловей свою пісню співав. М.Шишмарьова

#ніч #місяць #зірки #хмари