#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

#вистави 🎭 ДИВНІ ЛЮДИ. ЩАСЛИВІ ІДІОТІВ НЕ СПОСТЕРІГАЮТЬ!😄 📅 7 листопада, 19:00 📍 Київ, Будинок архітектора. Стрес? Розчарування? Зневіра? – Ні, не чули! Маєте такі проблеми – обов’язково приходьте виправити все на виставу театру «ДИВНІ ЛЮДИ». Кажуть, ідіоти — вони всюди.. Хтось стоїть посеред проходу, хтось лізе без черги, а хтось мовчить, коли треба кричати. Іноді навіть ми самі — трохи з них. 😉 Актори театру «ДИВНІ ЛЮДИ» перетворили все це на веселу комедію — про нас, про життя і про те, як не зійти з розуму в світі, де кожен другий — «експерт із усього». 💡 Дотепний гумор, жива музика, відверті діалоги і море самоіронії. Легко, дотепно, по-людськи — саме так, як у театрі «ДИВНІ ЛЮДИ». 🎟 Вистава українською. 16+ 👉 https://concert.ua/uk/events/divni-lyudi-shaslivi-idiotiv-ne-sposterigayut

КИЇВ ІСТОРИЧНИЙ Вулиця Велика Васильківська та будівля Київського театру оперети, близько 1958 року. Колоризоване фото зроблено з вікна 52-го будинку. Театр оперети був зведений на місці Троїцького народного дому на початку ХХ століття. Після Другої світової війни цей простір відновили, і вже у 1958-му театр став одним із найяскравіших культурних магнітів столиці, куди кияни приходили на вистави, концерти та зустрічі. Сьогодні цей історичний фасад - жива пам’ять міста. Атмосфера столичної вулиці з трамваями та кіосками назавжди залишилася в пам’яті старого Києва. #history_of_Kyiv #News_Kyiv #Kyiv_regionnews #Київ_Київщина #Новини_news #Kyiv

Сватання на Гончарівці. Фрагмент 3. Коломийський драмтеатр ім. І. Озаркевича

Сватання на Гончарівці. Фрагмент 2. Коломийський драмтеатр ім. І. Озаркевича

#дати 🎵 Гігант Басу: Федір Стравинський — Співак з Українською Душею Сьогодні, 30 жовтня, ми згадуємо видатного оперного співака-баса, соліста Маріїнського театру та батька геніального композитора Ігоря Стравинського — Федора Гнатовича Стравинського (нар. 20 червня 1843, пом. 4 грудня 1902). Його потужний голос та інтелектуальна глибина зробили його однією з найяскравіших зірок оперної сцени кінця XIX століття. 🇺🇦 Коріння та Освіта Федір Стравинський походив зі старовинного українського козацького роду Сулима-Стравинських, про що він завжди пам'ятав. Його життя було тісно пов'язане з українськими культурними центрами. * Юридичний шлях: Початкову освіту він здобував у Ніжинському юридичному ліцеї, а також навчався в університетах Києва та Одеси. Цей немистецький напрямок не завадив йому розвивати свій музичний талант, співаючи у церковних хорах. * Музичний дебют: Музичну освіту здобув у Петербурзькій консерваторії (1869–1873) у класі К. Еверарді. Його оперний дебют відбувся саме в Київській опері у 1873 році в ролі Мефістофеля («Фауст» Ш. Ґуно). У Києві він співав до 1876 року, де також став першим виконавцем музики Ріхарда Вагнера на київській сцені. 👑 Зірка Маріїнського Театру З 1876 року і до кінця свого життя Федір Стравинський був провідним солістом Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі. За 26 років на цій сцені він виконав партії у 59 операх, що свідчить про його неймовірну працездатність та діапазон. * Універсальний бас: Його вважали універсальним артистом, який майстерно виконував як комічні, так і глибоко драматичні ролі. Серед його коронних партій: Варлаам («Борис Годунов» М. Мусоргського), Мельник («Русалка» О. Даргомижського), а також він був першим виконавцем партії Світлішого в опері Петра Чайковського «Черевички». * Талант художника: Окрім співочого таланту, Федір Гнатович був також талановитим художником-графіком та ілюстратором. Він створював ескізи костюмів, гриму, а іноді й декорацій до власних виступів. 📚 Колекціонер і Книголюб Стравинський був не лише оперною зіркою, а й видатним інтелектуалом. Він був пристрасним бібліофілом і зібрав одну з найбільших приватних бібліотек у Санкт-Петербурзі, яка була багата на рідкісні видання. * Українська культура: Його зв'язок з Україною був дуже глибоким. Він збирав усі видання творів Тараса Шевченка, починаючи з першого «Кобзаря» 1840 року, та читав його твори напам'ять. Його книгозбірня містила твори Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського та П. Куліша. Його спадщина жива не лише в записах та спогадах, але й у творчості сина, Ігоря Стравинського, який став одним із найвпливовіших композиторів XX століття.

Всесвітній день аудіодрами Всесвітній день аудіодрами (World Audio Drama Day) відзначається щороку 30 жовтня. Історично дата була обрана на згадку про культову радіодраму The War of the Worlds (режисер Orson Welles), що вийшла в ефір 30 жовтня 1938 року і викликала великий резонанс серед аудиторії. Історія та походження свята Всесвітній день аудіодрами Ідею святкування започаткував ентузіаст аудіодрами Sibby Wieland (Техас, США) у кінці 2012 року. Перші заходи з нагоди цього дня пройшли 13 жовтня 2013 року, на 75‑ту річницю трансляції «The War of the Worlds». Основна мета свята Всесвітній день аудіодрами — вшанувати мистецтво аудіодрами: радіоспектаклі, подкасти, аудіо­театри, звукові експерименти. Що таке аудіодрама? Аудіодрама — це форма оповіді, де історія передається виключно через звук: діалоги, музика, звукові ефекти. Немає відео чи візуальної картинки — уяву слухача оживлює сам звук. Це спадкоємець радіоспектаклів XX століття, але з новими технологіями: інтернет‑подкасти, стрім‑аудіо, автономні аудіосерії.

Мрія стати військовою кореспонденткою з’явилася не випадково. Я виросла у військовій родині, де слово “служба” означало не посаду, а спосіб життя. Мій тато, майор Віктор Кімаківський, віддав армії 27 років. Його постійна відсутність — на навчаннях, виїздах, службі — залишала в нашому домі відчутну порожнечу. Я пам’ятаю, як дитиною приходила до військкомату, щоб хоч на хвилину побачити його обличчя. Тоді я вперше зрозуміла: служба — це не просто обов’язок, а глибока відданість, яку несеш через усе життя. Мій брат Сергій уже дев’ять років на службі. Його розповіді про побратимів, про дисципліну, про фронтові будні завжди захоплювали. У нашій родині всі так чи інакше пов’язані з армією: дядько служить, чоловік сестри — також військовий, і навіть мій хлопець зараз у Збройних Силах. Для нас це не просто робота — це буденність, у якій змішалися тривога, гордість і любов. Граючи у Барському міському художньому аматорському театрі, я зустріла багато військових. Вони приходили на вистави, ділилися історіями, які ніколи не з’являться у новинах. Там я вперше побачила справжнє — втомлені очі, які бачили війну, і тиху силу, яка тримає країну. Саме тоді я зрозуміла: хочу стати голосом цих людей. Розповідати не лише про події, а про долі. Журналістика для мене — не кар’єра, а поклик. Це спосіб показувати правду, яку не завжди видно за сухими цифрами зведень. Я хочу бути поруч із тими, хто ризикує життям, і передавати світові, що за кожною формою стоїть людина. Так, це шлях не з легких. Але я не шукаю легкого. Я хочу бути там, де слово має вагу, де кожен репортаж — це документ часу. Я готова пройти цей шлях до кінця, бо моя мета — не просто розповідати про війну, а допомогти іншим її зрозуміти. #журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Міжнародний день анімації Кожного року 28 жовтня світове суспільство святкує Міжнародний день анімації. Міжнародний день анімації в історії Відзначати цей день запропонувало французьке відділення ASIFA у 2002 р. на честь 110-річчя першої публічної вистави анімаційної технології. ASIFA – це Міжнародна асоціація анімаційного кіно. Еміль Рейно Вперше анімаційна подія «Оптичний театр» Еміля Рейно відбулася у 1892 році в Парижі у вигляді зображень, що рухалися під час проєктування. Видатний художник та винахідник Еміль Рейно запросив глядачів на шоу, яке ще ніхто ніколи не бачив. Оптичний театр (Theatre optique) викликав справжній успіх. Талановитий митець показав публіці праксиноскоп – апарат, який показував рухливі зображення. Ця подія стала стартом анімаційного кіно. Мета заснування події Координацією та організацією святкових заходів на честь International Animation Day займається ASIFA. Мета свята – привернути увагу до мистецтва анімації. Останнім часом у святкуванні події беруть учать понад 50 країн світу. Анімація є всюди – у 3D-кінотеатрах, в ЗМІ, на телебаченні, в інтернеті, в рекламі та музичній індустрії. В анімаційному кіно застосовують різноманітні засоби, технології, вражаючі спецефекти. Ця форма мистецтва продовжує розвиватися та широко використовується для створення мультимедійних та художніх фільмів.

#суспільство #вистави Більш ніж десять ветеранів з ампутованими кінцівками та важкими ураженнями стали акторами «Енеїди» — експериментальної музично-пластичної вистави Театру ветеранів. Її фрагменти вже можна було побачити на другому «Фестивалі перших п’єс», на фестивалі Bouquet Kyiv Stage або ще раніше — в музеї в Пирогові. Повну версію вистави планують представити вже 4 грудня на великій сцені Молодого театру, як розповідає Суспільне Культура художній керівник Театру ветеранів Ахтем Сеітаблаєв. Журналісти побували на репетиції «Енеїди» та з’ясували, чому це вистава, де всі актори — Енеї і Дідони: https://suspilne.media/culture/1144816-ti-boissa-ludej-ale-jdes-na-publiku-klin-klinom-ak-veterani-stvoruut-eneidu/?utm_source=copylink&utm_medium=ps