ДИВНЕ СЕЛО
Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.

Микола лише сміявся.

— А ще є третій вид.

— Який?

— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»

Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!

У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:

— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.

У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.

— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.

— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.

— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...

Сміялися всі.

До вечора кузов був заповнений майже доверху.

— Може, вже додому? — запитав Микола.

Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.

— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.

— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.

Дорога ставала дедалі вужчою.

Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.

Навігатор мовчав.

Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.

Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.

Жодного магазину.

Жодної вивіски.

Навіть собаки не гавкали.

Дмитро взяв гучномовець.

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..

Відгук луною покотився між хатами.

Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.

Наче давно чекав саме на них.

— Старовину шукаєте?

— Буває.

— Ходімо.

Дід повів їх до старої комори.

Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.

Той був дивний.

Без жодної іржі.

Наче його зробили вчора.

Стрілка повільно оберталася сама по собі.

— Не працює? — запитав Микола.

— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.

— І що він показує?

— Не північ.

— А що?

— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...

Хлопці засміялися.

— Гарний жарт.

— Це не жарт.

Дід раптом став серйозним.

— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.

— Чому?

— Бо тоді село прокидається.

Микола підморгнув Дмитрові.

— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.

Старий не відповів.
Лише тихо промовив:
— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.

Микола засміявся.
— Це загадка чи інструкція?

Дід повільно похитав головою.
— Ні те, ні інше.

Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.

У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.

Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.

Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.

Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.

Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».

— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.

Вони рушили.

За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.

На екрані блиснуло повідомлення:

«Місцезнаходження не визначено».

— Дивно...

Він відкрив карту.

Дорога була.

Ліс був.

А села... не було.

Ні назви.

Ні позначки.

Наче його взагалі не існувало.

— Миколо...

— Що?

— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.

У цей момент колеса різко пішли вбік.

«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.

Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.

Микола дістав телефон.

— Немає мережі...

Дмитро теж подивився на свій.

Жодної поділки.

Жодного сигналу.

Лише тиша.

Дмитро першим вискочив із машини.

— Спробуй ще раз!

Микола натиснув на газ.

Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.

— Дарма...

Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.

— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.

Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.

На порозі стояла молода жінка.

Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.

— Добрий вечір.

— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?

Жінка уважно подивилася на них.

— Можна.

Хлопці вже зраділи.

— Але не в хаті.

— Чому?

— Так треба.

Вона усміхнулася ще привітніше.

— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.

— Та нам більше й не треба.

Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.

— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...

Вона на мить замовкла.

— Не виходьте.

— А хто може кликати?

— Тут уночі багато хто ходить.

І зачинила двері.

---

Сіно пахло літом.

Надворі шумів дощ.

— Добра господиня, — сказав Микола.

— Ага...

Дмитро згадав діда.

«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»

— Послухай...

— Що?

— А може, той дід не жартував?

— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.

Вони засміялися.

І незабаром заснули.

...

— Дмитре...

Хтось тихо покликав.

Він розплющив очі.

Микола спав.

— Дмитре...

Голос лунав просто за дверима.

Тихий.

Добрий.

Майже знайомий.

Він уже хотів відповісти...

Та раптом пригадав слова діда.

«Не відповідайте...»

Дмитро лише штовхнув Миколу.

— Чуєш?

Микола мовчки кивнув.

Тепер голос кликав уже його.

— Миколо...

Потім обох.

Повільно.

Наполегливо.

Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.

Під дверима зашаруділо.

Наче хтось ходив колами.

Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.

Але це вже була не та усміхнена молода жінка.

Спина зігнулася.

Волосся стало довгим і сивим.

Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.

Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.

Сіно почало ворушитися саме по собі.

Дмитро перехрестився.

— Тільки мовчи...

Стара раптом спинилася.

Понюхала повітря.

І прошепотіла:

— Вийдіть... я знаю, що не спите...

Двері самі скрипнули.

Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.

Так минула, здавалося, ціла вічність.

Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.

---

На подвір'ї було тихо.

Із хати вийшла та сама молода жінка.

Усміхнулася.

— Добре спалося?

Хлопці мовчки кивнули.

Вони не стали нічого питати.

Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.

Та незабаром зрозуміли...

Вони їздять по колу.

Ось стара криниця.

Ось місток.

Ось покинутий млин.

І знову...

Та сама хата.

Те саме подвір'я.

— Ні... цього не може бути...

Вони звертали на інші дороги.

Повертали назад.

Їхали навпростець.

Та щоразу опинялися в тому самому місці.

Микола мовчки відкрив бардачок.

— Компас...

Вони обоє згадали слова старого.

Дмитро відкрив кришку.

Стрілка шалено крутилася.

Потім раптом завмерла.

І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.

— Туди?!

— Іншого вибору немає.

Микола повернув кермо.

«Газель» повільно покотилася між деревами.

Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.

За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.

Попереду блиснула знайома траса.

Телефони одночасно ожили.

На екранах з'явився мобільний зв'язок.

Навігатор спокійно промовив:

— «Маршрут побудовано».

Дмитро озирнувся.

Позаду був лише ліс.

Ні села.

Ні хат.

Ні старого млина.

Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.

Лише вітер шелестів листям.

Микола мовчки закрив компас.

— Знаєш...

— Що?

— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.

Дмитро розсміявся.

— І я теж.

Біла «Газель» рушила далі.

А старий компас тихо лежав у бардачку.

Його стрілка спокійно показувала на північ.

Наче тієї ночі нічого й не сталося.

Федерація баскетболу Київщини

🏆🇺🇦Продовжуємо марафон відкритого чемпіонату Київської області з баскетболу - ЮБЛКО сезону 2025-2026! Черговий тур пройшов у неділю в гостинних Броварах.
🕒19.04.2026 – неділя – БРОВАРИ-2011-2015 (вул. Чубинського, 19)
🏀МОБІ-ДЮСШ-БРОВАРИ-2-11 – «Uptown Eagles» (м.Вишгород) 48-64
⛹️(МОБІ-2-11) – Тисленко А. 18 очок, Іщенко А. 8 очок, Бондаренко Б. 8 очок, Макаренко Т. 7 очок,
⛹️(ВИШГОРОД-11) – Ніколенко Г. 20 очок, Одайник Т. 10 очок, Потапенко О. 10 очок, Назаренко П. 8 очок, Соколов В. 6 очок, Обрізан А. 6 очок
🏀МОБІ-ДЮСШ-БРОВАРИ-11 – «Uptown Eagles» (м.Вишгород) 42-52
⛹️(МОБІ-1-11) – Бабенко О. 13 очок, Кирилін В. 7 очок, Бобко М. 6 очок, Корнієнко Є. 6 очок,
⛹️(ВИШГОРОД-11) – Соколов В. 16 очок, Назаренко П. 12 очок, Одайник Т. 9 очок, Ніколенко Г. 8 очок, Потапенко О. 7 очок
🏀МОБІ-ДЮСШ-БРОВАРИ-11 – СК «БАРС» (м.Полтава) 37-43
⛹️(МОБІ-1-11) – Коломієць А. 9 очок, Бобко М. 8 очок, Бреус М. 6 очок,
⛹️(БАРС ПОЛТАВА-11) – Остапенко А. 13 очок, Васюк Р. 11 очок, Мурашкін Д. 7 очок, Приступа В. 5 очок
🏀МОБІ-ДЮСШ-БРОВАРИ-2-11 – СК «БАРС» (м.Полтава) 27-49
⛹️(МОБІ-2-11) – Абделмоаті Я. 6 очок, Тисленко А. 6 очок, Мициков К. 5 очок,
⛹️(БАРС-ПОЛТАВА-11) – Шарий М. 13 очок, Васюк Р. 10 очок, Приступа В. 7 очок, Остапенко А. 5 очок
🏀МОБІ-ДЮСШ-БРОВАРИ-15 – БК "PUSH TEAM- КМ КДЮСШ ім. Кисельова" 23-41
⛹️(МОБІ-1-15) – Труш А. 14 очок, Дубас І. 8 очок,
⛹️(ПУШ-КРЕМЕНЧУК-15) – Трубчанін Р. 8 очок, Олешко М. 8 очок, Горнєв Т. 7 очок, Сіновоз І. 4 очко
🏀МОБІ-ДЮСШ-БРОВАРИ-2-15 – БК "PUSH TEAM- КМ КДЮСШ ім. Кисельова" 17-53
⛹️(МОБІ-2-15) – Белей І. 7 очок, Біда К. 4 очка, Белей Є. 4 очка,
⛹️(ПУШ-КРЕМЕНЧУК-15) – Власенко П. 10 очок, Сітнік П. 9 очок, Борщ Д. 6 очок, Горнєв Т. 4 очка
На жаль, цього разу фортуна була не на боці господарів, і матчі завершилися на користь гостей. Проте кожен ігровий момент — це неоціненний досвід, а кожна поразка — лише крок до майбутніх перемог!
🙌Дякуємо організаторам за теплий прийом, тренерам — за виховання характеру, а гравцям — за справжню боротьбу на кожному сантиметрі майданчика. Особлива подяка вболівальникам, чия підтримка додавала сил!
#Броварська_міська_рада 🇺🇦🇺🇦🇺🇦 #Відділ_фізичної_культури_та_спорту_БМР #Броварська_громaда #Броварський_спорт #Brovary #brovarysport
#ДЮСШ_відділу_фізичної_культури_та__спорту_БМР🇺🇦🇺🇦🇺🇦

#історія #факт
Вартовий краси: Тихий тріумф Анрі Кассана 🖼️
​Коли в червні 1940 року тінь свастики впала на Париж, Лувр здригнувся не від вибухів, а від моторошної тиші порожніх залів. Більшість шедеврів була евакуація поспіхом, але сотні полотен «другого ешелону», які нацистські ідеологи вважали «дегенеративним мистецтвом» або просто цінною здобиччю для приватних колекцій верхівки Рейху, залишилися під загрозою. Саме тоді на історичну сцену вийшов Анрі Кассан — скромний музейний наглядач, чиє ім’я не фігурувало в звітах міністерств. 🗝️

​Анрі знав кожен закуток музею краще за власну домівку. Поки окупаційна адміністрація складала описи майна, Кассан разом із кількома перевіреними вантажниками організував таємне «зникнення» полотен. Він не просто виносив їх — він замінював оригінали на майстерні копії або пусті підрамники, запевняючи перевіряльників, що твори були вивезені раніше і «загубилися» в дорозі.

​Під покровом ночі, на звичайних возах із сіном, Анрі перевозив безцінні вантажі до провінційних маєтків та підвалів виноробів, де вологість і температура могли знищити фарбу за місяці. Кассан розробив власну систему вентиляції з підручних засобів і щотижня об’їжджав свої «схованки» на велосипеді, ризикуючи бути розстріляним за порушення комендантської години. Він жив у постійному страху, але страх за Ренуара чи Моне був сильнішим за страх за власне життя. 🚲

​Після звільнення Франції Анрі Кассан так само тихо, як і виносив, повернув усі врятовані шедеври на їхні місця. Він не вимагав слави, вважаючи свій вчинок лише виконанням професійного обов’язку. Про його подвиг дізналися лише через десятиліття, коли були відкриті його приватні щоденники — хроніка людини, яка в часи абсолютної темряви вирішила, що краса варта того, щоб за неї померти. Анрі довів: щоб врятувати цивілізацію, іноді достатньо звичайної відданості своїй справі. 🕯️

#історія #речі
Якщо ви думали, що настрій вашого керівника — це наймінливіша річ у світі, то ви просто ніколи не спостерігали за барометром у вітряний день. Цей прилад — справжній ветеран метеорологічних фронтів, який навчив людство не просто нарікати на дощ, а й передбачати його з науковою точністю (ну, майже). 🌦️🌡️

Все почалося у 1643 році, коли Еванджеліста Торрічеллі, учень славетного Галілея, вирішив довести, що повітря — це не просто «ніщо», а цілком вагома субстанція, яка тисне на нас із силою розлюченого бегемота. Він перекинув трубку з ртуттю в чашу, і — о диво! — стовпчик зупинився. Так народилася «торрічеллієва порожнеча», а разом із нею і перший ртутний барометр. Сусіди, звісно, підозрювали його у чорній магії, але вчені були в захваті. 🧪🔮

Проте ртуть — штука підступна й токсична, тому пізніше з'явився барометр-анероїд (у перекладі — «безрідинний»). Уявіть собі маленьку металеву коробочку, яка стискається і розтискається від найменшої зміни тиску, наче випускник на іспиті. Саме ці стильні круглі прилади у дерев’яних рамах стали окрасою кабінетів капітанів та віталень джентльменів. ⚓🏠

Барометр швидко став головним «пророком» у домі. Якщо стрілка стрімко падала вліво, це означало, що пора ховати сіно і припиняти пікнік, бо насувається буря. Якщо ж вона вперто повзла до позначки «Fair» — можна було сміливо вдягати найкращий капелюх і йти на прогулянку. Кажуть, моряки вірили барометру більше, ніж власному чуттю, і це врятувало стільки життів, що приладу можна було б ставити пам’ятники в кожному порту. 🎩💨

Сьогодні барометри стали цифровими й непомітними, оселившись у ваших смартфонах та годинниках. Вони тишком-нишком допомагають GPS визначати висоту, а рибалкам — вирішувати, чи клюватиме сьогодні карась. Але погодьтеся: жоден додаток на екрані не замінить того магічного моменту, коли ви злегка постукуєте пальцем по склу старого анероїда, щоб побачити, куди ж нарешті хитнеться доля вашого вікенду. 🧭✨

😱 Майстерність цього хлопця вражає
За відсутності спеціальної техніки, вони продовжують складувати сіно як треба.

ЦІЛЮЩА КРАПЛЯ ВІРИ Й СПОДІВАНЬ

Йорданська водице, чиста студенице,
У тобі́ хрестився Божий син Ісус,
У тобі́ скупаться ще й тебе напиться,
Сіно звечора поклали під обрус.

Йорданська водице, все є в тво́їй силі:
Зцілення і спокій, захист від біди́,
Ти, мов щит Небесний, як могутні хвилі,
Що ведуть родину крізь життя льоди́.

Ти в краплині – море ласки і надії,
Всю біду сьогодні можеш позмивать,
Ти в душі стареньких – спогад про події,
У тобі́ та сила, нас щоб врятувать.

Світло засіяло в кожному подвір’ї,
Бо вода Йорданська, мов зоря жива,
І несе господар в тиші і довір’ї
Краплю освячену в серці і словах.

Сріблом опадає тиша на криницю,
З Неба Янгол сходить в кожен дім і шлях.
Ти – жива і чиста, Йорданська водице,
Ти – благословення в наших молитва́х.

Ти – животворяща Йорданська водице,
У водоймі кожній – Божа благодать,
Дай усім нам сили, щоб війні скінчи́ться,
Поможи вражину з неньки позмивать.

18.11.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1054765

ЦІЛЮЩА КРАПЛЯ ВІРИ Й СПОДІВАНЬ

Йорданська водице, чиста студенице,
У тобі́ хрестився Божий син Ісус,
У тобі́ скупаться ще й тебе напиться,
Сіно звечора поклали під обрус.

Йорданська водице, все є в тво́їй силі:
Зцілення і спокій, захист від біди́,
Ти, мов щит Небесний, як могутні хвилі,
Що ведуть родину крізь життя льоди́.

Ти в краплині – море ласки і надії,
Всю біду сьогодні можеш позмивать,
Ти в душі стареньких – спогад про події,
У тобі́ та сила, нас щоб врятувать.

Світло засіяло в кожному подвір’ї,
Бо вода Йорданська, мов зоря жива,
І несе господар в тиші і довір’ї
Краплю освячену в серці і словах.

Сріблом опадає тиша на криницю,
З Неба Янгол сходить в кожен дім і шлях.
Ти – жива і чиста, Йорданська водице,
Ти – благословення в наших молитва́х.

Ти – животворяща Йорданська водице,
У водоймі кожній – Божа благодать,
Дай усім нам сили, щоб війні скінчи́ться,
Поможи вражину з неньки позмивать.

18.11.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025

Свята вечеря в давнину була не просто застіллям — це був обряд тиші, символів і віри. Сіно під скатертиною, перша зірка, дванадцять страв і кутя, яку підкидали до стелі. Усе мало сенс, усе говорило про надію й захист роду. Коротка історія про те, як виглядала ця ніч усі роки тому.

Святвечір

Різдво Христове — одна з небагатьох святкових подій, переддень якої теж вважається святковим днем. 25 грудня настає Різдво за григоріанським та новоюліанським календарем, а передує йому дуже романтичне, світле та багате на традиції свято. Воно має назву Святий Вечір (Святвечір, Свята Вечеря). Християни західної традиції та більшість церков східного обряду відзначають Святвечір 24 грудня. Цей день — останній у чотиритижневому періоді передріздвяного Адвенту, який допомагає налаштуватися та підготуватися до Різдва.

Святкування народження Ісуса Христа
Пройшло багато часу, доки день народження Ісуса Христа став християнським святом. Спочатку святкували лише день його воскресіння. Лише в 336 році 25 грудня стало святом Різдва Христового. Спершу це відбулося в Римській імперії, а згодом традиція розповсюдилася на інші країни. Відповідно, переддень Різдва святкували 24 грудня.

Перша згадка про Святвечір та Різдво в Русі належить до X століття, але лише з плином часу сформувалися традиції, які дійшли до наших часів, наприклад, вертеп та прикрашання ялинки.

Святкова ялинка та вертеп
Вертепом називали скриню чи коробку з фігурками, що відтворювали події у Віфлеємі, коли народився Ісус. Пізніше вертеп набув різноманітності — він міг бути ляльковим, з рухомими або статичними персонажами; а міг бути й живим, у якому ролі біблійних персонажів виконували актори. Вертеп вигадав у XIII столітті Святий Франциск — відомий проповідник християнства.

Ідея прикрашати різдвяне дерево має походження з Німеччини — ялинку там вбирали свічками, яблуками та шестикутною зіркою. Пізніше стали використовувати солодощі, горіхи та штучні прикраси. До початку XX століття ялинка та вертеп стали обов’язковими символами Святої Вечері.

Переддень Різдва гармонійно сполучає в собі релігійні вірування з давніми народними традиціями. Відомо, що колядування — це відгомін поклоніння богу Сонця, яке саме в цей період — після зимового сонцевороту — починає набирати силу. Колядуючи, молоді люди вдягали маски, рядилися в хутро тварин та заходили до дворів, співаючи святкових пісень з побажаннями добробуту господарям.

Церковні служителі вважали колядування язичницьким звичаєм та засуджували його. З часом колядування не зникло, але колядників стало менше і вони навідують лише друзів, родичів та близьких сусідів.

За часів Радянського Союзу Святий Вечір, так само, як і Різдво, був забороненим святом. Релігійна складова для влади була неприйнятною, тож її замінили на святкування Нового Року, яке мало в собі деякі різдвяні атрибути, наприклад, ялинку. Та народ все одно зберіг прадавні традиції, і Святвечір не переставав бути урочистою, важливою подією для людей і в селах, і в містах.

Після здобуття незалежності в нашій країні Різдво — офіційне свято, а Святий Вечір — важлива й незмінна частина цієї події. У липні 2023 року Верховна Рада України прийняла закон про перенесення Різдва з 7 січня на 25 грудня.

Віряни займаються благодійністю, допомагають нужденним, ходять на церковні служби та прикрашають житло.

Зазвичай прибиранням оселі до свята займається вся родина. Встановлюють ялинку, вішають різдвяні вінки з хвойних гілочок, готують святкові подарунки.

Надвечір 24 грудня родини збираються разом та очікують на появу першої зірки. Вона є символом власне Вифлеємської зірки, що вказала шлях до Ісуса мудрецям з подарунками. Потім усі сідають за святковий стіл.

Спершу читають Євангельський уривок та заспівують першу колядку. За тим всі родичі повинні скуштувати різдвяну облатку — прісний хлібець, який розділяють на частини. Цей хліб освячується в церкві під час Адвенту та є символом прийдешнього свята. На столі — дванадцять пісних страв, а під скатертиною – сіно, як символ ясел, де лежав новонароджений Ісус.

Подарунки дарують один одному саме у Святвечір — вони є символом дарів, що принесли немовляті Ісусу древні мудреці.

Коли годинник показує північ, люди відкривають вікна, щоб дух Різдва увійшов в оселю.

Під кінець Святвечора родини збираються до церкви на святкове богослужіння. Це означає, що Різдво нарешті настало.

#поезія
Іду в дитинство...хто іде зі мною?
Де старий хлів ,де з вишнями садки,
Де старші люди з простені старої,
Тряпки робили й ткали килимки...

Піду туди, де полем спіле жито,
Де карасями повняться ставки,
Де цілий день могли ми просидіти,
Й дивитись як пливуть хмарок клубки.

Піду в дитинство, де весна,калюжі,
Де лише сміх дитячий по селі,
Піду туди, бо захотілось, дуууже,
Там де млинці з шкварками на столі.

Чому ви стали, ну ходімо прошу,
Як хочете, а я собі піду,
Туди ,де були модними галоши,
І років сорок нашому пальту.

Піду туди, де цілий день весною
Ми босяком промокші по дощі
Зібралися селянською юрбою
Трясем дерева й ловимо хрущі.

Піду туди, де пахне сухе сіно,
Хтось вже сміється, каже - це слова,
А я пішла, бо хочу туди сиииильно
Де ранком пахне скошена трава.

Невже лиш я? невже таких немає?
Хто хоче повернутися туди?
Де мама в пічку дрова підкладає,
А з печі пахнуть сушені гриби...

Де замість часів півень кукурікав,
І всіх хозяйок з ранечку будив,
Де на горищі з трав сушились ліки,
Ну хто признайтесь чай такий не пив?

Піду туди, підуууу, хоч на хвилину,
Дитинства друзів поверну там всіх,
Мої думки... хіба ж я в тому винна?
Невже осудить хтось? і скаже, гріх.

Вернусь туди, де я мала дитина,
Там де корів прив'язують за пліт,
Піду туди... Бо хочу дуже сииильно,
Бо просто не була там сорок літ.😊

Валентина Федорчук

Дорога в дитинство