• #поезія
    Дивлюсь я на яснії зорі,
    Смутні мої думи, смутні.

    Сміються байдужії зорі
    Холодним промінням мені.

    Ви, зорі, байдужії зорі!
    Колись ви інакші були,

    В той час, коли ви мені в серце
    Солодку отруту лили.

    © Леся Українка
    #поезія Дивлюсь я на яснії зорі, Смутні мої думи, смутні. Сміються байдужії зорі Холодним промінням мені. Ви, зорі, байдужії зорі! Колись ви інакші були, В той час, коли ви мені в серце Солодку отруту лили. © Леся Українка
    Love
    1
    23views
  • #поезія
    Вона ішла у тиші по алеї,
    В зеленій сукні, з букетом в руці.
    Вона була, як ніжна добра фея —
    І кланялись усі її красі.

    Її волосся сяяло яскраво,
    Немов багаття в проміні яснім.
    А сміх дзвенів, немов джерельце жваво,
    Він огортав усіх теплом своїм.

    В руках тримала жовте листя клена,
    Неначе сонце в сутінках густих.
    І шепіт вітру клав їй тихі теми,
    Щоб серце грало в ритмах чарівних.

    Вона — сама осіння дивна казка,
    Що оживає в барвах і в росі.
    І світ її кохання — вічна ласка,
    І ніжність у зеленій тій красі.

    Л. Медина
    #поезія Вона ішла у тиші по алеї, В зеленій сукні, з букетом в руці. Вона була, як ніжна добра фея — І кланялись усі її красі. Її волосся сяяло яскраво, Немов багаття в проміні яснім. А сміх дзвенів, немов джерельце жваво, Він огортав усіх теплом своїм. В руках тримала жовте листя клена, Неначе сонце в сутінках густих. І шепіт вітру клав їй тихі теми, Щоб серце грало в ритмах чарівних. Вона — сама осіння дивна казка, Що оживає в барвах і в росі. І світ її кохання — вічна ласка, І ніжність у зеленій тій красі. Л. Медина
    Like
    1
    30views
  • #поезія
    Не плач коли останній лист
    впаде до тебе на долоні.
    Ще будуть ягоди червоні --
    найкращі із твоїх намист.
    Не плач, як серце защемить
    в порі осінніх листопадів.
    Не виглядай тих снігопадів,
    не та пора... Переболить.
    Не плач, як осінь задощить
    по ранах сивими сльозами.
    Згадай собі усмІ'шку мами --
    зігріє, наче оксамит.
    Не плач, коли твоє життя
    нестерпно котиться і рветься.
    Хто знає... Бог там розбереться.
    І зшиє нитками чуття.


    Людмила Галінська
    #поезія Не плач коли останній лист впаде до тебе на долоні. Ще будуть ягоди червоні -- найкращі із твоїх намист. Не плач, як серце защемить в порі осінніх листопадів. Не виглядай тих снігопадів, не та пора... Переболить. Не плач, як осінь задощить по ранах сивими сльозами. Згадай собі усмІ'шку мами -- зігріє, наче оксамит. Не плач, коли твоє життя нестерпно котиться і рветься. Хто знає... Бог там розбереться. І зшиє нитками чуття. Людмила Галінська
    24views
  • #вистави #музика🎭 «StandUp Стус або музикл для Маестро» – це сміливий експеримент на межі жанрів, де поєднуються гумор, музика й драматична глибина.

    Уявіть собі Василя Стуса у форматі стендапу. Такий Стус – живий, іронічний, закоханий і водночас незламний. Його голос оживає у жарті, пісні та щирих листах до дружини.

    💬 Відгуки глядачів називають виставу «цікавим експериментом, що влучає у серце», відзначають розкішний вокал, тонкі переходи, живу присутність Стуса як людини, а не лише символа.

    📅 5 листопада, 19:00
    📍 154 pub, ТРЦ «Мармелад», вул. Борщагівська, 154, Київ
    💳 Вхід: 300 грн

    👉🏻 квитки тут: https://secure.wayforpay.com/payment/stus0511
    #вистави #музика🎭 «StandUp Стус або музикл для Маестро» – це сміливий експеримент на межі жанрів, де поєднуються гумор, музика й драматична глибина. Уявіть собі Василя Стуса у форматі стендапу. Такий Стус – живий, іронічний, закоханий і водночас незламний. Його голос оживає у жарті, пісні та щирих листах до дружини. 💬 Відгуки глядачів називають виставу «цікавим експериментом, що влучає у серце», відзначають розкішний вокал, тонкі переходи, живу присутність Стуса як людини, а не лише символа. 📅 5 листопада, 19:00 📍 154 pub, ТРЦ «Мармелад», вул. Борщагівська, 154, Київ 💳 Вхід: 300 грн 👉🏻 квитки тут: https://secure.wayforpay.com/payment/stus0511
    SECURE.WAYFORPAY.COM
    StandUp Стус або музикл для Маестро
    Василь Стус у форматі стендапу та мюзиклу — таким ви його ще не бачили! 🎭 «StandUp Стус або музикл для Маестро» — вистава, що оживлює поета не як «пам’ятник», а як людину. Закоханого чоловіка, уважного батька, митця, який вмів жартувати, співати, фліртувати, і водночас — мужньо стояти перед системою. Вистава поєднує стендап, музику та драматичні епізоди, створюючи живий діалог із глядачем. Тут можна сміятися й сумувати водночас, слухати про кохання й відчувати біль доби.
    Love
    1
    78views
  • #оповідання #ШІ
    "Там, де б’ється моє серце"
    Глава 24. Ім’я, що звучить

    Марія прокинулась рано, але не від будильника. Від тиші. Від тієї особливої тиші, яка несе щось нове. Вона взяла телефон, як завжди — без надії, радше з інерції. Але цього разу — спалахнуло повідомлення:

    > «Обмін. 50 повернулись. Є відео. Канал “Суспільне”.»

    Вона натиснула. На екрані — чоловіки в формі, виснажені, але живі. Хтось усміхався, хтось мовчав. Один із них — високий, з глибокими очима, говорив повільно, але чітко.

    — «Я — Ігор. 36-та бригада. Нас тримали в Брянці. Там був один хлопець. Максим. Він тримався. Не ламався. Я не знаю, чи він ще там, але якщо хтось його шукає — він вартий того.»

    Марія завмерла. Вона перемотала. Слухала знову. І знову. Ім’я прозвучало. Вголос. Публічно. Вперше.

    *

    Через дві години вона вже стояла біля шпиталю. Волонтерка, з якою вона переписувалась, написала коротко:
    > «Ігор — у 7-й палаті. Говорити можна, але не довго. Він слабкий.»

    Марія зайшла. Палата була тиха. Ігор лежав, перев’язаний, з крапельницею. Поруч — мама, сивоволоса, з очима, які вже бачили більше, ніж хотіли.

    — «Вибачте, я… Я Марія. Я шукаю Максима. Ви сказали, що він був з вами.»

    Ігор повернув голову. Дивився довго. Потім кивнув.

    — «Так. Він був. Ми сиділи в одному секторі. Він не говорив багато. Але коли треба було — говорив. Він тримав інших. Як опора.»

    — «Ви впевнені, що це він? Максим. З Києва. З 36-ї.»

    — «Так. Він говорив про дівчинку. Не свою. Про доньку жінки, яку чекає. Про вас. Про те, як ви переїхали. Це ви?»

    Марія стиснула пальці. Її голос був рівний, але всередині — все тремтіло.

    — «Так. Це я.»

    Ігор заплющив очі. Потім відкрив і додав:

    — «Він писав листа. На клапті паперу. Не знаю, чи дійшов. Але він писав. І в кожному слові — було життя. Він не здавався. Навіть коли нас били. Навіть коли не давали води. Він тримався. І тримав нас.»

    Марія сіла на край стільця. Вона не знала, що сказати. Її думки були як сніг — тихі, але щільні. Вона подивилась на Ігоря:

    — «Ви можете описати, як він виглядав?»

    — «Худий. Але очі — живі. Він дивився не в стіну, а крізь неї. Як ніби знав, що там — хтось чекає.»

    *

    Вона вийшла зі шпиталю, не відчуваючи ні снігу, ні вітру. Київ був сірий, але не порожній. Вона йшла, як крізь воду. Але щось у ній вже не тремтіло. Ім’я прозвучало. Хтось його бачив. Хтось його пам’ятає.

    Вона зайшла до кав’ярні, де колись працювала над проєктом. Сіла за той самий столик. Дістала блокнот. Написала:

    > «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно. Говорив про мене. Про Аліну. Про лист. Про опору. Про те, що не здається.»

    Вона писала не для когось. Для себе. Щоб не забути. Щоб зафіксувати. Щоб не розмити це в потоці тривог.

    Увечері Марія повернулась додому. Аліна малювала. На столі — новий малюнок: тато в бронежилеті, з усмішкою. Поруч — мама. Вони тримаються за руки.

    — «Мамо, я зробила новий. Той старий був занадто дитячий.»

    Марія усміхнулась. Вперше за довгий час — щиро.

    — «Цей — дуже влучний.»

    Аліна нахилилась:

    — «А ти щось дізналась?»

    Марія кивнула.

    — «Так. Ім’я прозвучало. І це — початок.»

    Далі буде...

    #оповідання #ШІ "Там, де б’ється моє серце" Глава 24. Ім’я, що звучить Марія прокинулась рано, але не від будильника. Від тиші. Від тієї особливої тиші, яка несе щось нове. Вона взяла телефон, як завжди — без надії, радше з інерції. Але цього разу — спалахнуло повідомлення: > «Обмін. 50 повернулись. Є відео. Канал “Суспільне”.» Вона натиснула. На екрані — чоловіки в формі, виснажені, але живі. Хтось усміхався, хтось мовчав. Один із них — високий, з глибокими очима, говорив повільно, але чітко. — «Я — Ігор. 36-та бригада. Нас тримали в Брянці. Там був один хлопець. Максим. Він тримався. Не ламався. Я не знаю, чи він ще там, але якщо хтось його шукає — він вартий того.» Марія завмерла. Вона перемотала. Слухала знову. І знову. Ім’я прозвучало. Вголос. Публічно. Вперше. * Через дві години вона вже стояла біля шпиталю. Волонтерка, з якою вона переписувалась, написала коротко: > «Ігор — у 7-й палаті. Говорити можна, але не довго. Він слабкий.» Марія зайшла. Палата була тиха. Ігор лежав, перев’язаний, з крапельницею. Поруч — мама, сивоволоса, з очима, які вже бачили більше, ніж хотіли. — «Вибачте, я… Я Марія. Я шукаю Максима. Ви сказали, що він був з вами.» Ігор повернув голову. Дивився довго. Потім кивнув. — «Так. Він був. Ми сиділи в одному секторі. Він не говорив багато. Але коли треба було — говорив. Він тримав інших. Як опора.» — «Ви впевнені, що це він? Максим. З Києва. З 36-ї.» — «Так. Він говорив про дівчинку. Не свою. Про доньку жінки, яку чекає. Про вас. Про те, як ви переїхали. Це ви?» Марія стиснула пальці. Її голос був рівний, але всередині — все тремтіло. — «Так. Це я.» Ігор заплющив очі. Потім відкрив і додав: — «Він писав листа. На клапті паперу. Не знаю, чи дійшов. Але він писав. І в кожному слові — було життя. Він не здавався. Навіть коли нас били. Навіть коли не давали води. Він тримався. І тримав нас.» Марія сіла на край стільця. Вона не знала, що сказати. Її думки були як сніг — тихі, але щільні. Вона подивилась на Ігоря: — «Ви можете описати, як він виглядав?» — «Худий. Але очі — живі. Він дивився не в стіну, а крізь неї. Як ніби знав, що там — хтось чекає.» * Вона вийшла зі шпиталю, не відчуваючи ні снігу, ні вітру. Київ був сірий, але не порожній. Вона йшла, як крізь воду. Але щось у ній вже не тремтіло. Ім’я прозвучало. Хтось його бачив. Хтось його пам’ятає. Вона зайшла до кав’ярні, де колись працювала над проєктом. Сіла за той самий столик. Дістала блокнот. Написала: > «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно. Говорив про мене. Про Аліну. Про лист. Про опору. Про те, що не здається.» Вона писала не для когось. Для себе. Щоб не забути. Щоб зафіксувати. Щоб не розмити це в потоці тривог. Увечері Марія повернулась додому. Аліна малювала. На столі — новий малюнок: тато в бронежилеті, з усмішкою. Поруч — мама. Вони тримаються за руки. — «Мамо, я зробила новий. Той старий був занадто дитячий.» Марія усміхнулась. Вперше за довгий час — щиро. — «Цей — дуже влучний.» Аліна нахилилась: — «А ти щось дізналась?» Марія кивнула. — «Так. Ім’я прозвучало. І це — початок.» Далі буде...
    86views
  • Холодні макарони

    Я сидів на кухні й повільно крутив виделкою холодні макарони в тарілці. Сіре світло ранку пробивалося крізь жалюзі, і від нього все довкола здавалося ще буденнішим. Наче сам світ навмисне вирішив нагадати мені: ось твоя буденність, ось твоє життя — остигле й безбарвне.

    Думки накотилися хвилею, і в голові раптом почався складатися вірш:
    У тиші кухні — сіра самота,
    В тарілці — пружні, мов застиглі дні.
    Колись гарячі, сповнені життя,
    Тепер — байдужі, втомлені й німі.
    ...
    Ця їжа — не просто страва, це виклик долі. У них немає пафосу, спецій чи вишуканих соусів. Вони прості, мов тиша після гучного дня. Їх їси без поспіху, і здається, що сам час уповільнюється. У гарячих стравах завжди є момент поспіху: поки вони не охололи, треба встигнути насолодитися. А холодні макарони вчать приймати речі такими, якими вони є, без боротьби й очікувань.
    Інколи життя нагадує саме цю страву. Ми чекаємо на щось гаряче, свіже, ідеальне, а отримуємо — остигле, звичайне. Їсти їх — наче читати інструкцію від пральної машини: нудно, але необхідно. У гарячих макаронах є пристрасть, вони димлять, манять, пахнуть. А холодні — мовчазні. Вони дивляться на тебе з тарілки, ніби питають: «Ну що, життя вдалося?».

    Я вже втретє намагався піднести шматок до рота, але щоразу відклав виделку. Наче чекав, що станеться щось інше, щось, що розтрусить мене. У голові крутилося питання: «А може, це й є справжній я — той, хто їсть холодні макарони й нічого не змінює?»

    Раптом я почув легкий стукіт. Спершу подумав, що то серце гучніше б’ється від голоду. Але стукіт повторився. Я подивився на тарілку й завмер. Один макарон, покручений спіраллю, повільно хитнувся. Потім ще один. Вони ворушилися.

    — Ти серйозно? — прошепотів я сам до себе.

    Але відповідь була іншим чином: один із макаронів випав на стіл, ніби хотів утекти. Я відсахнувся. Ще мить — і вся тарілка затремтіла, макарони повільно піднялися, наче хтось невидимий надав їм життя.

    — Ми чекали, — прозвучало у мене в голові. Голос був глухий, хрипкий, але чіткий. — Чекали, коли ти нарешті подивишся на нас по-справжньому.

    Я ледь не впустив виделку. Холодні макарони говорили. Вони зібралися докупи, утворюючи дивну постать — то нагадувала людину, то тварину. І вона повільно тягнулася до мене.

    — Ти думаєш, ми марення? — гудів голос. — Але ми — це ти. Забутий. Остиглий. Непотрібний самому собі.

    Я хотів закричати, та голосні слова застрягли в горлі. Замість цього я просто схопив сковорідку, яка стояла на плиті, й вдарив по тарілці. Макарони розсипалися, знову перетворившись на звичайну холодну їжу. Тиша повернулася.

    Я сидів, задихаючись, і не міг повірити: це було насправді чи ні? Дивився на безневинні спіралі у тарілці, й вони здавалися такими ж неживими, як і раніше. Але десь глибоко всередині я відчув: вони мали рацію.
    Бо проблема була не в них. Проблема була в мені.

    Того дня я вперше за довгий час викинув залишки з холодильника, одягнувся й вийшов із дому. Просто пішов. Бо зрозумів: якщо нічого не змінити — рано чи пізно будь-яке життя стане холодними макаронами.
    Холодні макарони Я сидів на кухні й повільно крутив виделкою холодні макарони в тарілці. Сіре світло ранку пробивалося крізь жалюзі, і від нього все довкола здавалося ще буденнішим. Наче сам світ навмисне вирішив нагадати мені: ось твоя буденність, ось твоє життя — остигле й безбарвне. Думки накотилися хвилею, і в голові раптом почався складатися вірш: У тиші кухні — сіра самота, В тарілці — пружні, мов застиглі дні. Колись гарячі, сповнені життя, Тепер — байдужі, втомлені й німі. ... Ця їжа — не просто страва, це виклик долі. У них немає пафосу, спецій чи вишуканих соусів. Вони прості, мов тиша після гучного дня. Їх їси без поспіху, і здається, що сам час уповільнюється. У гарячих стравах завжди є момент поспіху: поки вони не охололи, треба встигнути насолодитися. А холодні макарони вчать приймати речі такими, якими вони є, без боротьби й очікувань. Інколи життя нагадує саме цю страву. Ми чекаємо на щось гаряче, свіже, ідеальне, а отримуємо — остигле, звичайне. Їсти їх — наче читати інструкцію від пральної машини: нудно, але необхідно. У гарячих макаронах є пристрасть, вони димлять, манять, пахнуть. А холодні — мовчазні. Вони дивляться на тебе з тарілки, ніби питають: «Ну що, життя вдалося?». Я вже втретє намагався піднести шматок до рота, але щоразу відклав виделку. Наче чекав, що станеться щось інше, щось, що розтрусить мене. У голові крутилося питання: «А може, це й є справжній я — той, хто їсть холодні макарони й нічого не змінює?» Раптом я почув легкий стукіт. Спершу подумав, що то серце гучніше б’ється від голоду. Але стукіт повторився. Я подивився на тарілку й завмер. Один макарон, покручений спіраллю, повільно хитнувся. Потім ще один. Вони ворушилися. — Ти серйозно? — прошепотів я сам до себе. Але відповідь була іншим чином: один із макаронів випав на стіл, ніби хотів утекти. Я відсахнувся. Ще мить — і вся тарілка затремтіла, макарони повільно піднялися, наче хтось невидимий надав їм життя. — Ми чекали, — прозвучало у мене в голові. Голос був глухий, хрипкий, але чіткий. — Чекали, коли ти нарешті подивишся на нас по-справжньому. Я ледь не впустив виделку. Холодні макарони говорили. Вони зібралися докупи, утворюючи дивну постать — то нагадувала людину, то тварину. І вона повільно тягнулася до мене. — Ти думаєш, ми марення? — гудів голос. — Але ми — це ти. Забутий. Остиглий. Непотрібний самому собі. Я хотів закричати, та голосні слова застрягли в горлі. Замість цього я просто схопив сковорідку, яка стояла на плиті, й вдарив по тарілці. Макарони розсипалися, знову перетворившись на звичайну холодну їжу. Тиша повернулася. Я сидів, задихаючись, і не міг повірити: це було насправді чи ні? Дивився на безневинні спіралі у тарілці, й вони здавалися такими ж неживими, як і раніше. Але десь глибоко всередині я відчув: вони мали рацію. Бо проблема була не в них. Проблема була в мені. Того дня я вперше за довгий час викинув залишки з холодильника, одягнувся й вийшов із дому. Просто пішов. Бо зрозумів: якщо нічого не змінити — рано чи пізно будь-яке життя стане холодними макаронами.
    Like
    1
    147views
  • До вашої уваги, захисниця, Катерина Мирончук

    Катерина почала свій військовий шлях у 2021 році у лавах 30-ї окремої механізованої бригади. Разом із бригадою вона фільмувала військові дії на Бахмутському та Харківському напрямках.

    Після цього був новий етап служби — служба в органі військового управління. Там вона навчилася дивитися на армію ширше: бачити систему, планувати наперед, розуміти, що перемога залежить не лише від наявності зброї, а й від того, наскільки грамотно організовано кожен процес.
    У 2025 році Катерина завершила курси професійної військової освіти для оперативного рівня. Це стало точкою росту — новою сходинкою, з якої відкрилися наступні виклики.
    Але попри службові перспективи жінка зробила вибір серцем. Катерина повернулася до війська туди, де все починалося, — у бойовий підрозділ. Вона свідомо прийняла пропозицію очолити підрозділ комунікації 152 окремої єгерської бригади — однієї з чотирьох єгерських частин Збройних Сил України.

    Її вибір повернутися в бойову бринаду з столиці пояснює просто: бригада — це не техніка, не пункт постійної дислокації й не гучні гасла. Бригада — це люди. Саме люди визначають обличчя частини. І коли 152-га почала наповнюватися тими, хто цінує братерство, дбає про своїх воїнів і працює задля спільної перемоги, Катерина зрозуміла: її місце серед них.

    «Я повернулася з органу управління за власним бажанням. Прийшла туди, звідки починався мій шлях. І не шкодую. Тому що тут я на своєму місці, роблю те, що знаю й умію. І разом із тими, хто дивиться на світ так само, як і я», — каже вона.
    Дякую за захист💙💛
    До вашої уваги, захисниця, Катерина Мирончук Катерина почала свій військовий шлях у 2021 році у лавах 30-ї окремої механізованої бригади. Разом із бригадою вона фільмувала військові дії на Бахмутському та Харківському напрямках. Після цього був новий етап служби — служба в органі військового управління. Там вона навчилася дивитися на армію ширше: бачити систему, планувати наперед, розуміти, що перемога залежить не лише від наявності зброї, а й від того, наскільки грамотно організовано кожен процес. У 2025 році Катерина завершила курси професійної військової освіти для оперативного рівня. Це стало точкою росту — новою сходинкою, з якої відкрилися наступні виклики. Але попри службові перспективи жінка зробила вибір серцем. Катерина повернулася до війська туди, де все починалося, — у бойовий підрозділ. Вона свідомо прийняла пропозицію очолити підрозділ комунікації 152 окремої єгерської бригади — однієї з чотирьох єгерських частин Збройних Сил України. Її вибір повернутися в бойову бринаду з столиці пояснює просто: бригада — це не техніка, не пункт постійної дислокації й не гучні гасла. Бригада — це люди. Саме люди визначають обличчя частини. І коли 152-га почала наповнюватися тими, хто цінує братерство, дбає про своїх воїнів і працює задля спільної перемоги, Катерина зрозуміла: її місце серед них. «Я повернулася з органу управління за власним бажанням. Прийшла туди, звідки починався мій шлях. І не шкодую. Тому що тут я на своєму місці, роблю те, що знаю й умію. І разом із тими, хто дивиться на світ так само, як і я», — каже вона. Дякую за захист💙💛
    48views
  • #скульптури
    Ковані роботи скульпторів із різних міст України.
    Вони залишаються на алеї у Рівному після кожного ковальського фестивалю «Металеве серце України».

    Ці витвори хочеться роздивлятися подовгу й пізнавати її філософський контекст.
    #скульптури Ковані роботи скульпторів із різних міст України. Вони залишаються на алеї у Рівному після кожного ковальського фестивалю «Металеве серце України». Ці витвори хочеться роздивлятися подовгу й пізнавати її філософський контекст.
    Like
    1
    33views
  • #поезія
    Одцвітають півонії! Кров´ю
    Забагрилась навколо земля, —
    То владичиця смерть над любов´ю,
    Над красою тріюмф свій справля.
    Переможная, спис твій і в мене
    У скривавлених грудях стримить,
    Але серце цвістиме огненне
    Як остання весна зашумить!

    Михайло Драй-Хмара
    #поезія Одцвітають півонії! Кров´ю Забагрилась навколо земля, — То владичиця смерть над любов´ю, Над красою тріюмф свій справля. Переможная, спис твій і в мене У скривавлених грудях стримить, Але серце цвістиме огненне Як остання весна зашумить! Михайло Драй-Хмара
    Love
    1
    41views
  • #оповідання #ШІ
    "Там, де б’ється моє серце"
    Глава 23. Ті, кого шукають

    Камера була тиха. Сивий спав, як завжди — згорнувшись, обличчям до стіни. Максим сидів, спиною притулившись до холодного бетону. Він не рахував дні. Але тіло пам’ятало: січень. Мороз. Тіло тремтіло не від холоду — від очікування.

    Новий полонений з’явився несподівано. Його привели вночі. Молодий, з розбитою губою, але з очима, які ще не згасли. Звали його Артем. Він був із 93-ї бригади, потрапив у полон під Кремінною.

    — «Ти Максим?» — запитав він тихо, коли охоронець вийшов.

    Максим кивнув.
    — «Звідки знаєш?»

    — «Твоє ім’я було в списку. Я чув, як один з наших говорив, що тебе шукають. Що ти — в обмінному реєстрі. Неофіційно, але точно.»

    Максим не відповів. Лише дивився. Довго. Потім заплющив очі. І вперше за багато днів — не думав про втечу. Думав про повернення.

    *

    Київ. Квартира Марії.

    Вона сиділа за столом, перед нею — ноутбук, відкритий сайт Координаційного штабу. 8 січня — обмін. 50 українських захисників повернулись додому. Серед них — оборонці Маріуполя, ЧАЕС, Київщини. Вона читала кожне ім’я. Шукала. Не знаходила.

    Вона написала запит. Офіційний. Через форму. Через електронну пошту. Через знайомого юриста. Відповідь прийшла через три дні:

    > «Інформація про військовополонених є обмеженою. Ми не можемо підтвердити або спростувати участь конкретної особи в обмінному процесі. Просимо очікувати офіційного повідомлення.»

    Марія стиснула щелепу. Вона не була з тих, хто чекає. Вона відкрила новий документ. Почала писати відкритого листа. Не як дружина. Як громадянка. Як архітекторка, яка знає, що кожна стіна — має тріщину.

    > «Мій громадянський чоловік, Максим, військовослужбовець ЗСУ, перебуває в полоні. Його ім’я зафіксоване на відео, яке поширили російські канали. Я звертаюсь до Координаційного штабу, до Офісу Президента, до всіх, хто має вплив: не дайте йому зникнути вдруге. Він — живий. І ми — живі, поки його чекаємо.»

    Вона надіслала листа. Потім — журналістам. Потім — волонтерам. Потім — мовчки сіла на підлогу. І заплакала. Без звуку. Бо Аліна спала.

    *

    Наступного дня Аліна прокинулась рано. Вона принесла коробку.

    — «Мамо, я зробила подарунок для тата. Щоб він знав, що ми його чекаємо.»

    У коробці — малюнки. Один — тато з мечем. Другий — тато в бронежилеті, з усмішкою. Третій — тато, який тримає маму за руку.
    Там була записка:
    > «Тату, я тебе люблю. Я знаю, що ти повернешся. Я зробила тобі чай з ромашкою, але він вже охолов. Я зроблю новий.»

    Марія не могла пояснити, що коробка не дійде. Але не зупинила доньку. Вона поклала її на полицю. Як обіцянку. Як доказ.

    *

    Максим сидів у кутку. Артем спав. Охоронець мовчав. Але щось змінилось. Він знав: його ім’я — звучить. Його шукають. І це означало, що він — не тінь.

    Він заплющив очі. Уявив коробку. Не тому, що знав про неї. А тому, що відчував: десь там — його чекають. І цього було достатньо, щоб не зламатися.

    Далі буде...

    #оповідання #ШІ "Там, де б’ється моє серце" Глава 23. Ті, кого шукають Камера була тиха. Сивий спав, як завжди — згорнувшись, обличчям до стіни. Максим сидів, спиною притулившись до холодного бетону. Він не рахував дні. Але тіло пам’ятало: січень. Мороз. Тіло тремтіло не від холоду — від очікування. Новий полонений з’явився несподівано. Його привели вночі. Молодий, з розбитою губою, але з очима, які ще не згасли. Звали його Артем. Він був із 93-ї бригади, потрапив у полон під Кремінною. — «Ти Максим?» — запитав він тихо, коли охоронець вийшов. Максим кивнув. — «Звідки знаєш?» — «Твоє ім’я було в списку. Я чув, як один з наших говорив, що тебе шукають. Що ти — в обмінному реєстрі. Неофіційно, але точно.» Максим не відповів. Лише дивився. Довго. Потім заплющив очі. І вперше за багато днів — не думав про втечу. Думав про повернення. * Київ. Квартира Марії. Вона сиділа за столом, перед нею — ноутбук, відкритий сайт Координаційного штабу. 8 січня — обмін. 50 українських захисників повернулись додому. Серед них — оборонці Маріуполя, ЧАЕС, Київщини. Вона читала кожне ім’я. Шукала. Не знаходила. Вона написала запит. Офіційний. Через форму. Через електронну пошту. Через знайомого юриста. Відповідь прийшла через три дні: > «Інформація про військовополонених є обмеженою. Ми не можемо підтвердити або спростувати участь конкретної особи в обмінному процесі. Просимо очікувати офіційного повідомлення.» Марія стиснула щелепу. Вона не була з тих, хто чекає. Вона відкрила новий документ. Почала писати відкритого листа. Не як дружина. Як громадянка. Як архітекторка, яка знає, що кожна стіна — має тріщину. > «Мій громадянський чоловік, Максим, військовослужбовець ЗСУ, перебуває в полоні. Його ім’я зафіксоване на відео, яке поширили російські канали. Я звертаюсь до Координаційного штабу, до Офісу Президента, до всіх, хто має вплив: не дайте йому зникнути вдруге. Він — живий. І ми — живі, поки його чекаємо.» Вона надіслала листа. Потім — журналістам. Потім — волонтерам. Потім — мовчки сіла на підлогу. І заплакала. Без звуку. Бо Аліна спала. * Наступного дня Аліна прокинулась рано. Вона принесла коробку. — «Мамо, я зробила подарунок для тата. Щоб він знав, що ми його чекаємо.» У коробці — малюнки. Один — тато з мечем. Другий — тато в бронежилеті, з усмішкою. Третій — тато, який тримає маму за руку. Там була записка: > «Тату, я тебе люблю. Я знаю, що ти повернешся. Я зробила тобі чай з ромашкою, але він вже охолов. Я зроблю новий.» Марія не могла пояснити, що коробка не дійде. Але не зупинила доньку. Вона поклала її на полицю. Як обіцянку. Як доказ. * Максим сидів у кутку. Артем спав. Охоронець мовчав. Але щось змінилось. Він знав: його ім’я — звучить. Його шукають. І це означало, що він — не тінь. Він заплющив очі. Уявив коробку. Не тому, що знав про неї. А тому, що відчував: десь там — його чекають. І цього було достатньо, щоб не зламатися. Далі буде...
    Love
    1
    84views
More Results