#історія #факт Муза в опалі: Солодка каторга Фредеріка Шопена 🎹 У 1830-х роках Париж був центром світу, але для Фредеріка Шопена він став золотою кліткою, де його серце розривалося між світськими обов'язками та таємною пристрастю. Серед багатьох імен, що оточували композитора, одне викарбуване особливим болем — Дельфіна Потоцька. Вона була не просто графинею чи талановитою співачкою; вона була жінкою, якій він довіряв звуки своєї душі ще до того, як вони лягали на нотний стан. 🥀 Їхнє листування, яке довгий час намагалися знищити або оголосити підробкою через його відвертість, відкриває Шопена, якого не знали в салонах. У цих листах немає витонченого денді — там є чоловік, що згорає від сухот та неможливого кохання. «Ти — моя єдина розрада в цій солодкій каторзі життя», — писав він Дельфіні, коли хвороба та самотність ставали нестерпними. Вона була його «Королевою без корони», чий голос він чув у кожному пасажі своїх ноктюрнів. Дельфіна мала те, чого бракувало Жорж Санд — вона розуміла природу його музики на інстинктивному рівні. Їхній роман був інтелектуальним та емоційним танцем на краю прірви. Саме їй він присвятив свій славетний Концерт для фортепіано з оркестром №2 фа мінор. Кожна нота цього твору — це зашифроване зізнання, яке світ сприйняв як мистецтво, а вона — як приватне послання. 🎼 Коли Шопен помирав у своїй квартирі на Вандомській площі, саме Дельфіна була тією, кого він попросив заспівати в останні хвилини. Її голос став останнім земним звуком, який він почув. Ця історія — не про скандал, а про те, як велика музика живиться почуттями, що змушені залишатися в затінку, аби не спопелити тих, хто їх носить. 🕯️

#поезія В кутку старої скрині, в глибині, Де сплять роки, загорнуті в чекання, Лежить вона — розрада у вбранні, Останнє мамине німе послання. Я розгорну тернову пам’ять ту, Яку матуся на плечах носила. Вдихну крізь роки ніжну гіркоту — У ній була її незламна сила. Загорнуся в обійми вовняні, Притисну до щоки яскраві квіти. І знову я дитина, і мені Є де від бурь і від вітрів спочити. Здається, пахне хлібом, чебрецем, І теплим молоком, і літнім садом. Матуся лагідно торкнеться до лиця, І біль розійдеться вечірнім зорепадом. Та хустка — не тканина, а душа, Що зігріва, хоч мами вже немає. Коли самотність серце розруша, Вона мене, мов крилами, вкриває. Сумую, мамо… Твій терновий цвіт Прихистком став моїм єдиним. Крізь цю хустину бачу досі світ Як у дитинстві - тихим і спокійним. Ольга Соколовська

Обійми - це підтримка, розрада і співпереживання, особливо там, де слів недостатньо... За Сергієм Губерначуком : "Заколисав не пристрасть, а біль в обіймах"... _______ "Мені тихо" Художниця Яна Чорнобровкіна (Yana Chornobrovkina "I'm in quiet", April 2022).

#поезія Назбирало Літо в фартушок кольорів для диво-акварелі. Сіло тихо на старий пеньок і чаклує. Змішує пастелі. Має білий, той, що для рум'янку, для сороки -- бòка підбілити . Бузині, отій, що біля ґанку, на суцвіття б зорі натрусити. Помазюкати б жовтавим груші, звіробій, і пúжмо, і буркун... І метеликів - невинні душі, випустити б в поле, як табун. А зелений -- то на все, що дише: на траву, дерева, на поля. Цвіркуну, що повість нову пише, змайструвати б з зèлені брилЯ... О, рожевий! То для конюшини. І для мальв, що манять геть усіх, для півонії, гвоздики і шипшини. І краплину -- ягодам, не гріх... У червоний намочити б вишні, і порічкам хляпнути б носи. Для троянд, що бовваніють пишно, І до маків в полі -- для краси. Є ліловий. Дзвоникам розрада. І лаванді свято, аж до зим. І люпин чекає. І цикада... І фіалки, з поглядом чудним. Ще блакитний. Той, що прямо з неба в незабудках вогником живе. Синій для волошок дуже треба, і барвінку платтячко б новè. Має сивий. Лободі на хустку, полинý, що згірк від давнини. Для туманів, що в прозорих згустках, сіють мряку і полощуть сни. Має літо барви. Всі від Бога. Цього року чорний ще й додався... Людмила Галінська

#поезія Яке то щастя друзів мати, Відвертих, щирих, дорогих. І не важливо де живете, Що у Фейсбуці ми знайшлись. Мені ви на щодень розрада. Я поміж вас знайшла себе. У кожну пору я вам рада - Нехай Господь всіх береже.

Як на мене це НАДВАЖЛИВО, а зображення шашликів це така собі розрада😕

#поезія Відцвітають вишні, обсипають квіти, Вже чарує око молодий бузок. Кожен день весняний - привід порадіти, І себе звільнити від важких думок. Кожен день весняний - це нова надія, Невимовне щастя бачити цей світ. Молодість у серці завжди пломеніє, І яка різниця скільки зараз літ?! І яка різниця, серце вірить в диво?! Вірить у майбутнє - у своїх дітей. Без краси цієї жити неможливо, Бо вона розрада для людських очей. Наталія Кішовар (Черній)