#поезія
В кутку старої скрині, в глибині,
Де сплять роки, загорнуті в чекання,
Лежить вона — розрада у вбранні,
Останнє мамине німе послання.
Я розгорну тернову пам’ять ту,
Яку матуся на плечах носила.
Вдихну крізь роки ніжну гіркоту —
У ній була її незламна сила.
Загорнуся в обійми вовняні,
Притисну до щоки яскраві квіти.
І знову я дитина, і мені
Є де від бурь і від вітрів спочити.
Здається, пахне хлібом, чебрецем,
І теплим молоком, і літнім садом.
Матуся лагідно торкнеться до лиця,
І біль розійдеться вечірнім зорепадом.
Та хустка — не тканина, а душа,
Що зігріва, хоч мами вже немає.
Коли самотність серце розруша,
Вона мене, мов крилами, вкриває.
Сумую, мамо… Твій терновий цвіт
Прихистком став моїм єдиним.
Крізь цю хустину бачу досі світ
Як у дитинстві - тихим і спокійним.
Ольга Соколовська
В кутку старої скрині, в глибині,
Де сплять роки, загорнуті в чекання,
Лежить вона — розрада у вбранні,
Останнє мамине німе послання.
Я розгорну тернову пам’ять ту,
Яку матуся на плечах носила.
Вдихну крізь роки ніжну гіркоту —
У ній була її незламна сила.
Загорнуся в обійми вовняні,
Притисну до щоки яскраві квіти.
І знову я дитина, і мені
Є де від бурь і від вітрів спочити.
Здається, пахне хлібом, чебрецем,
І теплим молоком, і літнім садом.
Матуся лагідно торкнеться до лиця,
І біль розійдеться вечірнім зорепадом.
Та хустка — не тканина, а душа,
Що зігріва, хоч мами вже немає.
Коли самотність серце розруша,
Вона мене, мов крилами, вкриває.
Сумую, мамо… Твій терновий цвіт
Прихистком став моїм єдиним.
Крізь цю хустину бачу досі світ
Як у дитинстві - тихим і спокійним.
Ольга Соколовська
#поезія
В кутку старої скрині, в глибині,
Де сплять роки, загорнуті в чекання,
Лежить вона — розрада у вбранні,
Останнє мамине німе послання.
Я розгорну тернову пам’ять ту,
Яку матуся на плечах носила.
Вдихну крізь роки ніжну гіркоту —
У ній була її незламна сила.
Загорнуся в обійми вовняні,
Притисну до щоки яскраві квіти.
І знову я дитина, і мені
Є де від бурь і від вітрів спочити.
Здається, пахне хлібом, чебрецем,
І теплим молоком, і літнім садом.
Матуся лагідно торкнеться до лиця,
І біль розійдеться вечірнім зорепадом.
Та хустка — не тканина, а душа,
Що зігріва, хоч мами вже немає.
Коли самотність серце розруша,
Вона мене, мов крилами, вкриває.
Сумую, мамо… Твій терновий цвіт
Прихистком став моїм єдиним.
Крізь цю хустину бачу досі світ
Як у дитинстві - тихим і спокійним.
Ольга Соколовська
54переглядів