#поезія Спи, мій хороший, рідний, ніч зафарбує чорним мапу забутих істин, карти зів’ялих снів. хтось їх підкинув тихо нам під повіки вчора, виліз на підвіконня, випав і почорнів. знаки вповзали в очі, ніби нічні потвори, зерна котились в ніздрі запахами землі. бачиш, вільшанка стелить тепле гніздо у горлі, сяє бурштин на сонці, стигне пекуча сіль. рідний назвався богом, аби втекти із дому: вибіг без документів, не пояснив причин. скрипи дверей вдавали звуки церковних дзвонів, бог мій пірнув у воду з вигуком «не дзвони». сипались в горло фрази, мліли і застрягали, серце тверділо ридма – вийди і не тривож, дар викидати швидко з пам’яті все погане став мені лиш прокляттям вити за всім хорошим. снився мені, ввижався, в вікна дивився зранку, в спину йому кричала: рідний, побудь хоч трошки. я б ще роки кричала – тільки тепер не можу: тепле гніздо у горлі звила мала вільшанка. пам’ять облізла снами, тнула повіки скельцем, блимавки мерехтіли, гнали в туман і дим, я серед них зібрала сотні брехливих версій. щоб розгадати карти, щоби вкінці знайти бога чи чоловіка. думай, безумна, думай, йди за молочним світлом висохла до води: плаває тіло боже в чорнім гідрокостюмі, плаває твій коханий в вариві чорноти. знаки виводять рибку, рибка стає люстерком, все це мені здається – вибратись і втекти. я ж бо в люстерку гола, з каменем в зоні серця, сяє лускатим сонцем в грудях моїх бурштин. в грудні мій бог вернувся, тричі в вікно постукав, зморщений від вологи, згоден на самосуд, радо скидали лиця висохлі незабудки, люди від нас втікали: бог мій зів’яв і схуд. в снах тих немає правди, глузду, розгадки, суті, той, що лежить на грудях, той, що не йде до рук – просто набита сіллю вицвіла лялька вуду, дивна моя розрада, мій ідеальний трюк. спи, мій хороший, рідний, в теплих тілах опудал, кров’ю моєю впийся, знаками прорости, довго тебе плекало і воскресило в грудні серце моє – бурштин. Герда Соняш

Обійми - це підтримка, розрада і співпереживання, особливо там, де слів недостатньо... За Сергієм Губерначуком : "Заколисав не пристрасть, а біль в обіймах"... _______ "Мені тихо" Художниця Яна Чорнобровкіна (Yana Chornobrovkina "I'm in quiet", April 2022).

#поезія Назбирало Літо в фартушок кольорів для диво-акварелі. Сіло тихо на старий пеньок і чаклує. Змішує пастелі. Має білий, той, що для рум'янку, для сороки -- бòка підбілити . Бузині, отій, що біля ґанку, на суцвіття б зорі натрусити. Помазюкати б жовтавим груші, звіробій, і пúжмо, і буркун... І метеликів - невинні душі, випустити б в поле, як табун. А зелений -- то на все, що дише: на траву, дерева, на поля. Цвіркуну, що повість нову пише, змайструвати б з зèлені брилЯ... О, рожевий! То для конюшини. І для мальв, що манять геть усіх, для півонії, гвоздики і шипшини. І краплину -- ягодам, не гріх... У червоний намочити б вишні, і порічкам хляпнути б носи. Для троянд, що бовваніють пишно, І до маків в полі -- для краси. Є ліловий. Дзвоникам розрада. І лаванді свято, аж до зим. І люпин чекає. І цикада... І фіалки, з поглядом чудним. Ще блакитний. Той, що прямо з неба в незабудках вогником живе. Синій для волошок дуже треба, і барвінку платтячко б новè. Має сивий. Лободі на хустку, полинý, що згірк від давнини. Для туманів, що в прозорих згустках, сіють мряку і полощуть сни. Має літо барви. Всі від Бога. Цього року чорний ще й додався... Людмила Галінська

#поезія Яке то щастя друзів мати, Відвертих, щирих, дорогих. І не важливо де живете, Що у Фейсбуці ми знайшлись. Мені ви на щодень розрада. Я поміж вас знайшла себе. У кожну пору я вам рада - Нехай Господь всіх береже.

Як на мене це НАДВАЖЛИВО, а зображення шашликів це така собі розрада😕

#поезія Відцвітають вишні, обсипають квіти, Вже чарує око молодий бузок. Кожен день весняний - привід порадіти, І себе звільнити від важких думок. Кожен день весняний - це нова надія, Невимовне щастя бачити цей світ. Молодість у серці завжди пломеніє, І яка різниця скільки зараз літ?! І яка різниця, серце вірить в диво?! Вірить у майбутнє - у своїх дітей. Без краси цієї жити неможливо, Бо вона розрада для людських очей. Наталія Кішовар (Черній)