#історія #події
Коли пародія стає вічністю: Тріумф «Лицаря сумного образу» 1605 року.
17 січня 1605 року в мадридській друкарні Хуана де ла Куести з’явилася книга, яка мала просто висміяти застарілі літературні штампи, а натомість створила сучасний світ. Вихід першого тому «Хитромудрого ідальго Дон Кіхота з Ламанчі» став культурним вибухом, наслідки якого відчуваються і через чотири століття. Мігель де Сервантес, колишній солдат із покаліченою рукою та боргами, подарував людству дзеркало, в якому ми досі впізнаємо себе. 📚🗺️

Іронія успіху роману полягала в тому, що Сервантес писав його як жорстку пародію на лицарські романи, які на той час перетворилися на інтелектуальний фастфуд. Автор хотів показати безглуздість спроб жити за законами вигаданого минулого в прагматичному сьогоденні. Але сталося диво: читачі не просто сміялися над божевільним Алонсо Кіхано, який воював із вітряками, вони в нього закохалися. Виявилося, що світові, зануреному в корисливість, відчайдушно бракує саме таких «шалених» ідеалістів. 🛡️🌬️

Видавництво книги було справою ризикованою. Перший наклад друкувався поспіхом, на дешевому папері та з великою кількістю помилок. Видавець Франсіско де Роблес не надто вірив у довговічність твору, але «Дон Кіхота» змели з прилавків миттєво. За перший рік книга витримала шість перевидань — небачений показник для того часу. Проте фінансового добробуту це автору не принесло: за тодішніми законами Сервантес отримав лише одноразовий гонорар, тоді як пірати-видавці по всій Європі наживалися на його славі. 💸📜

З позиції критичного аналізу, «Дон Кіхот» став першим справжнім «романом характерів». Сервантес першим показав еволюцію героїв: як Дон Кіхот поступово стає мудрішим у своєму божевіллі, а приземлений Санчо Панса — «кіхотизується», починаючи бачити світ через призму високих ідеалів свого пана. Це дует, у якому втілено вічне протистояння і водночас нерозривну єдність мрії та реальності. 🌻🤝

Сьогодні історія першого видання — це нагадування: справжні шедеври часто народжуються в тісних камерах в'язниць (де Сервантес починав писати твір) або в бідних кварталах, а не в розкішних кабінетах. І хоча лицарі в обладунках давно зникли, «донкіхотство» залишається діагнозом для тих, хто все ще вірить, що добро має бути зроблене просто тому, що воно — добро. ⚔️❤️

#історія #події
👑 Пірат, Адмірал і Секретна Місія: Френсіс Дрейк розпочинає навколосвітню подорож.
13 грудня 1577 року з англійського порту Плімут вийшла невелика ескадра під командуванням Френсіса Дрейка (англ. Francis Drake). Ця експедиція була не просто науково-дослідною місією; це був зухвалий, секретний рейд, який мав перетворити успішного капера на національного героя, а його подорож — на другу в історії людства навколосвітню морську мандрівку (після Магеллана).

Між Каперством і Короною 🏴‍☠️

Офіційно Дрейк вирушав до Єгипту. Насправді, його метою було не дослідження, а пограбування іспанських володінь на узбережжі Тихого океану, до яких іспанці ставилися як до свого внутрішнього моря, вважаючи їх абсолютно захищеними від європейських ворогів.
Цю місію підтримувала особисто королева Єлизавета I 🌹. Вона надала Дрейку не лише гроші, а й дозвіл діяти як капер (легальний пірат), щоб завдати максимальної шкоди іспанській імперії.
Ескадра складалася з п’яти суден, але тільки одне, флагман «Золота Лань» (Golden Hind), пройшло весь маршрут.

Шлях Слави та Багатства

Дрейк пішов на безпрецедентний ризик: він провів свої кораблі через небезпечну протоку Магеллана, увійшовши до Тихого океану, де англійців ніхто не очікував.
Тихий Океан як поле бою: Уздовж тихоокеанського узбережжя Південної Америки Дрейк успішно атакував іспанські порти та захоплював «срібні каравани» — кораблі, навантажені сріблом та золотом, видобутими в Перу. Найбільший куш він зірвав, захопивши галеон «Какафуего» (Nuestra Señora de la Concepción).
Відкриття: Після нападів Дрейк рушив на північ, досліджуючи узбережжя Північної Америки, де він, імовірно, навіть висадився на території сучасної Каліфорнії, оголосивши ці землі англійськими (назвавши їх Nova Albion).
Завершення: Розуміючи, що повертатися назад через Магелланову протоку надто ризиковано, Дрейк вирішив перетнути Тихий океан, обігнути Африку та повернутися додому.
Через майже три роки, у вересні 1580 року, «Золота Лань» тріумфально повернулася до Плімута.

Спадщина Експедиції

На борт корабля королева Єлизавета І піднялася особисто і присвятила Дрейка в лицарі прямо на палубі «Золотої Лані».
Багатство для Корони: Прибуток від цього рейду, за деякими оцінками, становив понад 4700% від початкових інвестицій, що в рази перевищувало річний дохід англійської корони. Ці гроші дозволили Англії зміцнити свій флот і посилити свій статус світової морської держави.
Географічний Прорив: Дрейк довів, що Тихий океан і Атлантика пов'язані південніше, а його успіх остаточно підірвав монополію Іспанії на морські шляхи.
Саме ця подорож перетворила Англію з острівної держави на потужну морську імперію, кинувши виклик Іспанській гегемонії. 💰

✨ Ви коли-небудь замислювалися, з чого почалася історія страхування?🤓

Все стартувало ще у часи вавилонських купців, які вже тоді намагалися убезпечити свої каравани. Згодом — перші поліси в Генуї та Лондоні, морські пригоди, пожежі у містах, нові ризики і нові рішення.
Так крок за кроком народилася система захисту, якою ми користуємось і сьогодні.

🔍 Сучасний страховий поліс — це не просто документ. Це досвід поколінь, що навчилися перетворювати невизначеність на впевненість.

А ми продовжуємо цю історію просто зараз — щоб ви відчували впевненість у кожному рішенні:
чи то щоденна поїздка містом, захоплива мандрівка за кордон, турбота про свій автомобіль або ж створення фінансової подушки на майбутнє.

Цікаво ‼️
📜 1. Перше «страхування» — Вавилон, 2 тис. до н.е.
У Кодексі Хаммурапі вже були правила, за якими купці могли отримати компенсацію, якщо їхній караван пограбували або загубилися товари.

⛵ 2. Морське страхування — один із найстаріших видів
У середньовічній Італії купці страхували кораблі та вантажі, щоб не втратити все після штормів чи піратських нападів.

🔥 3. Велика лондонська пожежа 1666 року дала поштовх страховому ринку
Після масштабної катастрофи, що знищила понад 13 тисяч будинків, у Лондоні з’явилися перші масові компанії з пожежного страхування.

☕ 4. Ллойдс починався… у кав’ярні
У XVII столітті в кав’ярні Едварда Ллойда збиралися моряки, капітани та інвестори — там і народився легендарний страховий ринок Lloyd’s of London.

❤️ 5. Перші програми зі страхування життя — XVIII століття
У 1700-х роках у Великій Британії почали створювати фонди, які виплачували гроші сім’ям померлих членів спільноти.

🚂 6. Залізниці дали поштовх розвитку масового страхування
З появою поїздів зросла кількість нових ризиків — так виникли перші поліси від нещасних випадків.

🌍 7. Туристичне страхування — продукт ХХ століття
Поширення авіаперельотів та міжнародних мандрівок створило нову потребу — захист під час подорожей.

🚘 8. Автострахування почалося у 1897 році в США
Першу автополіс видав страховщик із Нью-Йорка, коли автомобілі тільки-но з’явилися на дорогах.
#страхування #накопичення

#історія #події
👻 Вічна таємниця моря: 4 грудня 1872 року знайдено корабель-привид «Марія Целеста».
Поблизу Азорських островів іспанський корабель «Деї Грація» («Dei Gratia») виявив бригантину, що дрейфувала у відкритому океані. Це була «Марія Целеста» (Mary Celeste), і ця знахідка породила одну з найзагадковіших і найвідоміших історій морських привидів.

Обставини знахідки

Капітан «Деї Грація» Девід Річардсон та його екіпаж помітили судно, яке йшло під усіма вітрилами, але здавалося керованим. Після наближення вони побачили, що на борту «Марії Целести» немає жодної людини. Корабель був покинутий.
Стан судна:
Вантаж (спирт у бочках) був цілий.
Особисті речі екіпажу, включно з грошима, залишалися на місцях.
На столі в каюті капітана стояла недоїдена їжа.
Корабельний журнал був заповнений до 24 листопада 1872 року, і останні записи не містили жодних ознак небезпеки.
Єдиними помітними пошкодженнями були знятий (або знесений) рятувальний човен, відсутність навігаційних приладів (секстанта), і дивні сліди на перилах, ніби щось швидко й різко тягнули. У трюмі була невелика кількість води, що не становила загрози.

Зниклий екіпаж

«Марія Целеста» вийшла з Нью-Йорка 7 листопада 1872 року, прямуючи до Генуї (Італія). На борту було десять людей:
Капітан Бенджамін Бріґґс (Benjamin Briggs).
Його дружина Сара Бріґґс та їхня дворічна донька Софія.
Сім досвідчених членів екіпажу.
Ніхто з цих людей ніколи не був знайдений. Їхнє раптове та повне зникнення з цілого і повністю забезпеченого судна не піддається логічному поясненню.
Основні версії зникнення
Незважаючи на численні розслідування та художні перекази, жодна теорія не була доведена. Серед найпопулярніших версій:
Піратство/Заколот: Малоймовірно, оскільки гроші та цінний вантаж залишилися незайманими.
Напад морського чудовиська: Класична, але науково недостовірна версія, популярна в художній літературі.
Страх вибуху (найбільш правдоподібна): Судно перевозило промисловий спирт. Можливо, через погану вентиляцію в трюмі накопичилися випари. Капітан міг почути незрозумілий шум або відчути запах, припустивши, що бочки ось-ось вибухнуть. Він міг наказати екіпажу та родині швидко перейти до рятувального човна, прикріпленого до корабля тросом, щоб перечекати небезпеку на безпечній відстані. Через шторм або несправність мотузка могла обірватися, і рятувальний човен з людьми був віднесений у відкрите море, залишивши «Марію Целесту» дрейфувати.
Зустріч із «Деї Грація»: Існувала версія, що капітан Річардсон (який знав капітана Бріґґса) інсценував історію заради отримання винагороди за порятунок судна, але це так і не було доведено.

Культурне значення

Хоча «Марія Целеста» не була єдиним «кораблем-привидом», її історія стала найбільш відомою завдяки її висвітленню у пресі та літературі, зокрема оповіданню Артура Конан Дойла «Повідомлення Гебека Кьюсаена» (1884).

Таємниця «Марії Целести» залишається нерозгаданою, а її назва стала прозивним символом для будь-якого об'єкта, знайденого покинутим і в ідеальному стані.

А тим часом, турецьке телебачення публікує мекання російського капітана одного з двох танкерів тіньового флоту, які сьогодні взірвалися в Чорному морі:
— Мейдей! Мейдей! Дрон атак, дрон атак! Мейдей!

Думаю, блокада експорту нафти з російського Новоросійська оголошується відкритою.

Давно пора.
Бездарний ЧФ РФ раніше хоча б як символ був здатний захистити торгівлю Сосії Чорним морем. А тепер путін його втратив. Путін почав морську війну, захоплював наші кораблі, намагався піратствувати на наших комунікаціях, встановити блокаду.
Тепер — привіз атвєтку Немитій.
Від п'ятої частини до чверті експорту нафти РФ - допобачення.
Символічно: російські танкери тонуть у берегів Туреччини - країни, танкер якої сама рашка атакувала в нашому порту.

Хто б не атакував підсанкційні танкери сьогодні, пасібкі.
Дикунам торгувати Чорним морем заборонено. Джон Сміт ©

#малюнок #пірат #чоловік #пальми

#дати
🏴󠁧󠁢󠁳󠁣󠁴󠁿 Романтик Моря та Пригод: Життя і спадщина Роберта Луїса Стівенсона.
13 листопада 1850 року в Единбурзі, Шотландія, народився чоловік, чиї історії про піратів, пригоди та подвійну природу людини стали невід'ємною частиною світової літературної спадщини – Роберт Луїс Стівенсон (Robert Louis Stevenson). Незважаючи на постійну боротьбу з хворобами, він прожив життя, сповнене подорожей і творчості, залишивши по собі твори, які й досі захоплюють мільйони читачів.

Життя всупереч недузі

Стівенсон народився у сім'ї інженерів-будівельників маяків, і від нього очікували продовження сімейної справи. Однак слабке здоров'я (ймовірно, туберкульоз) та пристрасть до літератури змусили його обрати інший шлях. Він вивчав право, але ніколи не працював за фахом, присвятивши себе письменництву. 📚
Через хворобу Стівенсон постійно шукав тепліший клімат, що зробило його життя низкою тривалих подорожей. Саме ці мандри стали невичерпним джерелом натхнення для його пригодницьких романів та есе. Його романтичний образ письменника-мандрівника, який бореться з недугою, міцно закріпився в літературній історії.

Шедеври світової класики

Творчий доробок Стівенсона є надзвичайно різноманітним, але найбільшу славу йому принесли романи, які майстерно поєднують гострий сюжет, психологічну глибину та філософські роздуми:
* «Острів скарбів» (Treasure Island, 1883). Цей пригодницький роман став еталоном піратської прози та подарував світові незабутнього персонажа – харизматичного і підступного пірата Джона Сільвера.
* «Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда» (Strange Case of Dr Jekyll and Mr Hyde, 1886). Філософська повість, що досліджує природу зла та роздвоєння особистості. Вона стала класичним прикладом готичної літератури та глибоким психологічним дослідженням.
* «Викрадений» (Kidnapped, 1886). Історико-пригодницький роман, що розповідає про події в Шотландії XVIII століття.
Стівенсон також був чудовим поетом (особливо відома його збірка «Дитячий квітник віршів») та есеїстом, демонструючи глибоку інтелектуальну думку та витончений стиль.

Останні роки на Самоа

У пошуках ідеального клімату, Стівенсон зрештою оселився на острові Самоа (Тихий океан), де провів останні чотири роки життя. Він не лише продовжував активно писати, але й глибоко інтегрувався в життя місцевої громади, за що отримав шанобливе прізвисько «Тусітала» – Оповідач. Його ставлення до колоніальної політики та захист інтересів самоанців зробили його шанованою фігурою серед остров'ян.

Роберт Луїс Стівенсон помер на Самоа у 1894 році. Його творчість, наповнена духом подорожей, романтикою свободи та глибоким розумінням людської природи, забезпечила йому вічне місце в пантеоні світових літературних геніїв. 🌟

🗃 У одного з фігурантів справи про розкрадання на "Енергоатомі" на конспіративній квартирі знайшли інформацію про керівника НАБУ Семена Кривоноса та керівника операції "Мідас" Олександра Абакумова.
Без допомоги правоохоронних органів фігуранти не могли отримати інформацію про переміщення співробітників НАБУ з офіційних баз.
Як стверджують співрозмовники УП в антикорупційній вертикалі, одразу після обшуків у Міндіча 10 листопада НАБУ і САП почали отримувати погрози про те, що буде "відповідь".

https://t.me/Ukraineaboveallelse

Біла риба

Ніч була така густа, що навіть зорі не пробивались крізь її темряву. Почав накрапати дощ. Я брів вздовж набережної, змучений, голодний, мокрий і без жодної монети в кишені — навіть стара мушля, яку я носив «на удачу», втекла кудись у море.
І от натрапляю я на вивіску — «П’яна чайка». Таверна стоїть, хитається від вітру, як корабель на якорі, а зсередини чути сміх, музика й запах смажених анчоусів.

Думаю: «Якщо вже потону, то хай у ромі, а не в дощі».

Відчиняю двері. У таверні гамір, дим, свічки тремтять, а над шинквасом стоїть бармен — кремезний чолов’яга з вусами, що могли б підмести палубу.
— Ну, моряк, — каже він, — звідки вітер тебе приніс?
— Із безгрошів’я, — відповідаю я чесно. — Рому б мені кухоль… але замість срібла можу заплатити історією.
Бармен підозріло прищурився, та в очах у нього блиснула цікавість.
— Гаразд, — каже. — Якщо історія буде гідна, я навіть дам закуску. Але спробуй мене не нудити, бо я тоді заберу кухоль назад.
— Домовились, — кажу я, сідаючи ближче до столу. — Тільки попереджаю: моя історія пахне сіллю, страхом і… трохи коханням.

Було це… е-е-е… давним-давно, коли я ще був молодим, дурним і без грошей — тобто, як і тепер, тільки з меншою бородою!
Тоді море ще не знало, що таке спокій, а я служив на судні «Грізна Мерлінка» — кораблі, який тримався на воді лише тому, що боявся потонути. Наш капітан — пан Дженкінс із оком, яке не моргало навіть у сні, — послав мене в глибоку бухту за дивиною: рибою Білою.

Та що я тоді знав про рибу...
Старі моряки казали, вона плавала поміж рифів, співала так, що в китів сльози котились, а хто зустріне її — тому або пощастить на все життя, або ж пропав навіки. А хто її впіймає — той знайде шлях до скарбів Посейдона.

Думав: «Ех, привезу капітанові, може, дасть премію або хоч не викине за борт».
Ну, ти ж знаєш мене, бармене, — якщо є шанс або розбагатіти, або померти ефектно, я завжди обираю перше, поки не починається друге.

Взяв човна, змайстрував щоглу, сів сам, гребу собі… день пливу, другий... і тут, з темної глибини, виринає воно.
— Боже ж ти мій… — кажу, — яке чудисько!
Переді мною спливає здоровенний здоров’як — старий контрабандист, на прізвисько Крокодил Джо. Його всі боялися, навіть чайки від нього сахалися. Очі — як дві пляшки рому, зуби — як кинджали, і пахне, ніби він купався у смерті.
А біля нього — Біла Риба, справжня легенда: висока, у білій сукні, сяє, як місячна доріжка. Волосся — як сонячне сяйво, очі — дві глибини без дна.
Він вирішив, що Білу Рибу слід… ну, ти зрозумів, бармене. І я, звісно, не міг цього допустити.

— Стривай, крокодиле! — закричав я, стрибаючи у човні і махаючи веслом, як відчайдушний диригент.
Човен гойдався, дощ крапав мені в очі, а Джо відстоював своє «право» на красуню. Я вхопив Джо за хвіст (ну, майже за хвіст — крокодили великі, ти знаєш) і потягнув у сторону, а Біла Риба, скориставшись хвилею, випливла на безпечну глибину.

— Ей, пірате, — каже вона, — ти ж мене шукав! Чого боїшся? Підійди ближче, подивись, у мене нема зброї!

А я аж посірів.
— Не наближайся, — бурмочів я. — Казали мені, що ти людські душі ковтаєш.

— Ха! — засміялась вона. — Я беззуба!

— Дай гляну здалеку! — кажу я, ховаючись за весло.

І справді — роззявила вона рота, а там… порожньо, як у кишені матроса після зарплати.
Я посмілішав, підійшов ближче, торкнувся її підборіддя, заглянув усередину — і кажу:
— Е, ти ж зовсім беззуба! Тоді не страшна!

Після цього ми пливли разом, розповідали один одному історії, співаючи пісні, сміючись і уникаючи дрібних морських катастроф. Ми знаходили затонулі скарби, уникали танучих айсбергів (ну, майже) і сміялися з усього, що траплялося — бо пригоди, кажуть, не люблять сумних людей.

Я замовк, а бармен стоїть, витирає келих і мовить:
— Ну, старий, історія в тебе така, що й ром здивувався.
І наливає мені ще кухоль.
— За рахунок закладу, — каже. — Бо така історія дорожча за будь-яку монету.
Я підняв кухоль, посміхнувся й відповів:
— Тоді слухай уважно, друже… бо це лише перша частина.

Потім вона показала мені підводне місто — коралове, блискуче, красиве… тільки мешканці всі мовчазні. Бо мертві. Я їй кажу:
— Гарне місце, але трохи нуднувате.
А вона:
— Та нічого, зате не сперечаються.

Далі ми разом шукали скарб старого Посейдона. Знайшли сундук — здоровенний, оброслий мушлями. Відкрили, а там… його борода! І записка: «Не торкайся, бо свербітиме!»

Ми ще тиждень не могли позбутись свербіння, навіть краби з нас сміялися!

Потім Біла Риба вирішила, що я повинен стати «морським принцом». Вона дала мені корону з водоростей і посадила на трон із черепашок. Через п’ять хвилин мене вкусила мурена — за сідницю. Я зрозумів, що престол — то не моє.

Але найсмішніше було потім. Вона каже:
— Якщо ти мене справді кохаєш, доведи це. Злови мені місяць.
Я, звісно, не з лякливих. Вилажу на щоглу, тягнуся… І падаю прямісінько в барило з оселедцями! Оселедці розлітається, я — теж, а місяць так і не зловив. Зате запах оселедця тримався три тижні, і навіть чайки мене поважали.

Та, як завжди, з морем не все просто. Одного ранку вона каже:
— Ти ж не залишиш мене?
А я, ще з хмелем у голові, жартома відповів:
— Хіба можна залишити море?

І з того дня я її більше не бачив.

Кажуть, коли я заснув, вона розчинилася у хвилях. Тільки білий туман лишився на воді й запах ромових губ.

— От така от історія, бармене, — кажу я, до дна спорожнюючи кухоль. — І що скажеш?

Бармен зітхає, витирає келих і каже:
— Скажу, що ти або великий брехун, або той, кого море справді покохало.
— А куди ж риба поділась? — питає бармен,
— Ну, бармене, — старий пірат допив свій ром і втер бороду, — налий ще кухоль! Бо історія закінчилась, а спрага ні!

І тут двері таверні з розмаху відчиняються — аж вітер гасить свічки, і настає тиша. У дверях стоїть вона.
Уся в білому. Волосся світиться, очі, як два морські маяки,
У бармена келих мало з рук не випав.
— Свята хвиля... — прошепотів він. — Біла Риба! Оце так збіг. Знову твоя легендарна морська подруга?

А я тільки кліпаю очима, бо вона йде просто до мене. Хода легка, як хвиля, але в погляді — така буря, що навіть шторми злякались би.

— Нарешті я тебе знайшла! — каже вона. — Я обійшла всі береги, усі порти, усі таверни!

— Почекай, — кажу я, — ти… ти ж не морська духова істота?

— Я тобі зараз дам «істота»! — каже вона, знімаючи з голови каптур. — Це я, Марина, твоя дружина!

Бармен, заливаючись сміхом, каже:
— Пані, це точно ваш?

— На жаль, — відповідає вона. — Але хоч розповідає весело.
А потім додає:
— І взагалі, вдома вечеря холоне.

І от ми виходимо з «П’яної чайки». Місяць світить, хвилі блищать, а я кажу:
— Марина, ну я ж думав, ти — легенда, а ти взяла й прийшла!

А вона сміється:
— Я й є твоя легенда. Тільки не морська, а сімейна. І якщо не поспішаєш додому — знову зроблю з тебе міф!

І ми йдемо вдвох вулицею, вона тримає мене під руку, а я думаю:
«От і все, моя Рибо. Виявляється, справжнє море — то не хвилі, а жінка, яка не дає тобі пропасти.»
---

Коли ми зникли в тумані, бармен витер стійку, посміхнувся й сказав сам до себе:
— От же ж хитрий моряк… Навіть дружину зумів видати за легенду.

🧭 Знайомство з мережею #Solana: швидкість, свобода, спільнота!

У світі блокчейну, де кожна секунда має значення, Solana — це як піратський фрегат, що летить крізь бурю без затримок. Вона не просто швидка — вона блискавична. Завдяки унікальному механізму Proof of History, Solana обробляє тисячі транзакцій за мить, не жертвуючи децентралізацією.

🔧 Що робить Solana особливою?
Низькі комісії — ідеально для NFT, DeFi, геймінгу та мікротранзакцій.
Висока пропускна здатність — до 65,000+ TPS (транзакцій за секунду).
Екосистема, що росте — від мем-токенів до серйозних фінансових інструментів.

🌊 Для кого Solana?
Для розробників, які хочуть створювати масштабовані dApps.
Для креаторів, які запускають NFT-колекції без газових воєн.
Для спільнот, які шукають швидкий, дешевий і зручний спосіб взаємодії.

🌀 Філософія Solana — це рух. Це не просто мережа. Це простір, де технічна точність поєднується з культурною енергією. Тут народжуються міфи, меми, ритуали. Тут кожен токен — як символ, кожен контракт — як заклинання.