Поліція Київщини розслідує обставини ДТП на Броварщині

17 вересня, близько 15:00 години на 23 км автодороги Київ–Чернігів сталася аварія.

За попередньою інформацією, 63-річний водій вантажного автомобіля Man, під час перелаштовування ліворуч не впевнився у безпечності маневру та допустив зіткнення із транспортним засобом Renault, яким керував 37-річний водій.

Внаслідок зіткнення, кермувальник Renault отримав тілесні ушкодження та був госпіталізований.

На місці події працювали працівники поліції, які задокументували обставини автопригоди.

Слідчі Броварського районного управління поліції Київщини розпочали досудове розслідування (ч. 1 ст. 286 Кримінального кодексу України).
@Brovary #Бровари_Броварщина #Київщина #Бровари #Броварський_край @Brovaryregion #Brovary_news #Brovary_region #Brovary

👮‍♀️🙄 На Тернопільщині працівник ТЦК спричинив аварію та побив поліцейського

Водій автомобіля Skoda, тікаючи від патрульних, вчинив ДТП, а потім відмовився зупинятися на вимогу патрульних. Під час затримання 31-річний працівник ТЦК та СП одного з районів області чинив опір і травмував поліцейського.

Як з’ясувалося, за декілька годин до інциденту даний водій, будучи напідпитку, вчинив ще дві дорожньо-транспортні пригоди.

🪖🗣Тернопільський обласний ТЦК та СП повідомив, що за даним фактом, призначено службове розслідування

Назустріч пригодам і Привіт з того світу

Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі.
Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас.
Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів.
Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий".
Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть.
Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе.
Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину.

Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше.
Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз.
Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули.
На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас.
Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати.
Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було.
За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію.
Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні.
Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії.
А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ.
Тільки я вже нічого не міг сказати.

Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос.
Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті:
"Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим."
Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті.
Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі:
"Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати."
Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків.
Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати.
Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі:
"Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."

Колишній прокурор залишиться під вартою через смертельну ДТП

Шевченківський районний суд міста Києва ухвалив рішення продовжити тримання під вартою без можливості внесення застави для екс-працівника прокуратури, обвинуваченого у смертельній дорожньо-транспортній пригоді.

19 липня 2025 року, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння (1,77 проміле), він виїхав на пішохідну зону на вулиці Великій Васильківській, збивши 61-річну жінку, яка померла від травм. Водій намагався втекти з місця аварії.

Його дії кваліфіковано за частиною 3 статті 286-1 Кримінального кодексу України. Підозрюваний залишиться під вартою до 20 жовтня 2025 року.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
#кримінал

#кіно
Телеканал «2+2» оголосив про старт виробництва пригодницької комедії «Виговський».
Восьмисерійний проєкт розповідає про шпигуна XVII століття, який після викриття змушений виконати складне завдання, щоб урятувати власне життя.

За сюжетом Іван Виговський, молодий дипломат, звиклий до балів та політичних інтриг у Варшаві, отримує наказ вирушити на хутір біля Батурина. Там його чекають зради, авантюри та боротьба за довіру селян, які не вірять у загрозу московського наступу. Герой має організувати заставу й перетворити невелике поселення на пункт опору.

Автори зазначають, що «Виговський» не є історичною реконструкцією, а авантюрною комедією з елементами драми. Серіал досліджує, як у вирі випробувань формується сильна особистість і народжується лідер, здатний згуртувати людей.

🎬 Головну роль виконує актор Артем Пльондер. У серіалі також знімаються Віталій Ажнов («Малевич»), Дар’я Легейда («Крашанка»), Олександр Ярема («Уроки толерантності») та інші. Режисер і співавтор сценарію — Семен Горов, відомий за роботами «Останній москаль» та «Пригоди S. Миколая».

Другий сезон "Вендзей" тільки от нещодавно закінчився, а автори серіалу вже інтригують нас тим, що ми побачимо далі. Альфред Гоф і Майлз Міллар розповіли про це у блозі Netflix.

У досить сумному фіналі другого сезону історія досягає кульмінації. "Сподіваємося, що фанати будуть дуже здивовані та задоволені фіналом", — каже Гоф, а Міллар додав, що сподівається, що події та відкриття у 8 серії стануть "приємною підказкою, яка змусить глядачів замислитися над 3 сезоном і тим, якими будуть нові пригоди Венздей".

Можна очікувати, що ці пригоди підштовхнуть Венздей Аддамс далі, ніж будь-коли раніше. "Наша мета для 3 сезону така сама, як і для кожного сезону: зробити його найкращим сезоном, який ми тільки можемо, — каже Гоф. - Ми хочемо продовжувати глибше досліджувати наших персонажів, розширюючи світ Невермора і Венздей".

"У 3 сезоні ми побачимо більше членів сім'ї Аддамс і дізнаємося більше сімейних таємниць!", - каже Міллар.

Шкода, що дати виходу 3 сезону ще немає(

#Коло_Кіно #Новини_серіалів #Netflix

#кіно
Кінопродюсер Олексій Комаровський представив тизер сімейного фентезі «Хрещатик 48/2».
У центрі сюжету фільму пригоди 11-річних Юрка та Мії, які випадково потрапляють у Потойбічний Київ — паралельний світ, що існує ще з 482 року. Разом із героями української міфології вони мають врятувати людство від Богині смерті.

Стрічка обіцяє стати українською відповіддю світовим блокбастерам: сучасні технології, штучний інтелект та улюблені зірки, серед яких Наталка Денисенко, Ірина Кудашова, Candy Superstar, Даніель Салем, Володимир Ращук, Григорій Решетнік, TAYANNA та інші.

#архів
Ернест Хемінгуей, США, 1959 рік.
На цьому рідкісному фото культовий письменник у засніженому Айдахо жартома грає у футбол… з банкою пива. Знімок зробив фотограф Джон Брайсон. Хемінгуей завжди залишався людиною, яка ламала рамки та жила на повну — від полювання й морських пригод до неповторних літературних шедеврів.

А ще в суботу та неділю, або в державні і релігійні свята, вже читаю 2-у книгу Валентина Терлецького про "Гетьмани України: Перші." Цього разу мова йде про гетманів Петра Конашевича-Сагайдачного і Івана Сулими. Ось стільки я поки що читаю про Петра Сагайдачного, то ж що нового я дізналася про нього, я і розповім. Настільки я пам'ятаю, з радянських книг, ці всі українських воїнів-козаків зображали кумедними та недолугими людьми, на яких не варто було звертати уваги, ну як сказати, їх зображали як просто шукачів пригод і тому под. А Петра Сагайдачного згадували, як про визволителя українських християн з турецької неволі, і все, більше нічого про нього я не знала.

З цієї книги я багато цього цікавого дізналася: Де він приблизно народився, що змусило після навчання стати не державним керівником, а займатися військовою справою, починаючи від козака і аж до того, коли його обирали кілька разів на посаду гетьмана України, чи був щасливий його шлюб, як йому вдалося обдурити поляків, щоби здобути привілеїв для козаків. І Сагайдачний з козацьким військом після кількох перемог проти бурсуман, взагалі здобули повагу по всіх європейських країнах. Їх дуже поважали, хотіли знатися з ними, навіть наймали для хрестового походу проти мусульман. Ось яка була слава серед європейських країнах Європи про наших козаків воїнів. Слава і честь їм, і слава і честь нашим теперішнім воїнам, які зараз показують, що таке честь і гідність нашого народу і за що ми боремося. "Козацького роду, нема переводу".🇺🇦✌️💙💛

А ще в суботу та неділю, або в державні і релігійні свята, вже читаю 2-у книгу Валентина Терлецького про "Гетьмани України: Перші." Цього разу мова йде про гетманів Петра Конашевича-Сагайдачного і Івана Сулими. Ось стільки я поки що читаю про Петра Сагайдачного, то ж що нового я дізналася про нього, я і розповім. Настільки я пам'ятаю, з радянських книг, ці всі українських воїнів-козаків зображали кумедними та недолугими людьми, на яких не варто було звертати уваги, ну як сказати, їх зображали як просто шукачів пригод і тому под. А Петра Сагайдачного згадували, як про визволителя українських християн з турецької неволі, і все, більше нічого про нього я не знала.

З цієї книги я багато цього цікавого дізналася: Де він приблизно народився, що змусило після навчання стати не державним керівником, а займатися військовою справою, починаючи від козака і аж до того, коли його обирали кілька разів на посаду гетьмана України, чи був щасливий його шлюб, як йому вдалося обдурити поляків, щоби здобути привілеїв для козаків. І Сагайдачний з козацьким військом після кількох перемог проти бурсуман, взагалі здобули повагу по всіх європейських країнах. Їх дуже поважали, хотіли знатися з ними, навіть наймали для хрестового походу проти мусульман. Ось яка була слава серед європейських країнах Європи про наших козаків воїнів. Слава і честь їм, і слава і честь нашим теперішнім воїнам, які зараз показують, що таке честь і гідність нашого народу і за що ми боремося. "Козацького роду, нема переводу".🇺🇦✌️💙💛