• Всім привітик)

    Після важкої ночі, хочеться пірнути у щось знайоме і добре.
    Одного подібного ранку, я вирішила переглянути серіал, що любила дивитись після школи.

    Зачаровані/Всі жінки відьми (напишіть в коментарях під якою назвою знаєте цей серіал)

    На цей момент я переглянула лиш перший сезон, й можу впевнено сказати я багато чого з нього не пам'ятаю. Чи то я не всі серії бачила ще тоді, або я просто геть їх забула.

    Проте, цей серіал є таким як я пам'ятаю цікавим, захопливим і улюбленим.

    Також відмітила, дещо спокусливі й відверті луки, що прискакували у всіх сестер протягом сезону. Крім того, в серіалі не один раз проскакує слово с*кс що, як на мене, на ті роки було чимось екстраординарним і не приємливим. Проте це не п*рно, а дорослі люди називають все своїми іменами.

    За це великий ➕.

    Бачила в коментарях на сайті, що дещо сучасне покоління вважає серіал наївним, тупим і з діалогами повних води. Не погоджуюсь з цим, хоч і розумію що після багатьох сучасних нових серіалів, всі жінки відьми здаються таким як я перелічила вище. Але в цьому вони були перші, тому що є то є.

    Крім того, на мою думку, це робить серіал живим і реальним. Героїні не ідеалізовані, вони мають свої слабкості, й свої прості людські проблеми. В цьому вся особливість серіалу, героїні мають особливі сили, але крім цього вони залишають людьми, й мають такі ж проблем як всі інші.

    Як вам серіал? Коли в останній раз його дивились?

    #Charmed #всіжінкивідьми #зачаровані #відьми #привиди #серіалукраїнською #кримінал #детектив #щоподивитись #містика #відьми
    Всім привітик) Після важкої ночі, хочеться пірнути у щось знайоме і добре. Одного подібного ранку, я вирішила переглянути серіал, що любила дивитись після школи. Зачаровані/Всі жінки відьми (напишіть в коментарях під якою назвою знаєте цей серіал) На цей момент я переглянула лиш перший сезон, й можу впевнено сказати я багато чого з нього не пам'ятаю. Чи то я не всі серії бачила ще тоді, або я просто геть їх забула. Проте, цей серіал є таким як я пам'ятаю цікавим, захопливим і улюбленим. Також відмітила, дещо спокусливі й відверті луки, що прискакували у всіх сестер протягом сезону. Крім того, в серіалі не один раз проскакує слово с*кс що, як на мене, на ті роки було чимось екстраординарним і не приємливим. Проте це не п*рно, а дорослі люди називають все своїми іменами. За це великий ➕. Бачила в коментарях на сайті, що дещо сучасне покоління вважає серіал наївним, тупим і з діалогами повних води. Не погоджуюсь з цим, хоч і розумію що після багатьох сучасних нових серіалів, всі жінки відьми здаються таким як я перелічила вище. Але в цьому вони були перші, тому що є то є. Крім того, на мою думку, це робить серіал живим і реальним. Героїні не ідеалізовані, вони мають свої слабкості, й свої прості людські проблеми. В цьому вся особливість серіалу, героїні мають особливі сили, але крім цього вони залишають людьми, й мають такі ж проблем як всі інші. Як вам серіал? Коли в останній раз його дивились? #Charmed #всіжінкивідьми #зачаровані #відьми #привиди #серіалукраїнською #кримінал #детектив #щоподивитись #містика #відьми
    Wow
    1
    175переглядів
  • #історія #факт
    ПРИВАТНА МЕЛАНХОЛІЯ АВРААМА ЛІНКОЛЬНА: ПРИВИДИ БІЛОГО ДОМУ ТА СПІРИТИЧНІ СЕАНСИ.
    Авраам Лінкольн увійшов у світову історію як «Чесний Ейб», незламна постать із застиглим поглядом, що врятувала американську націю від розколу. Проте за фасадом політичної твердості ховалася душа, поїдена глибокою, майже чорною меланхолією, яку в XIX столітті називали «гіпохондрією». Його близькі друзі побоювалися залишати його наодинці з ножами, а сам він одного разу зізнався, що є «найнещаснішою людиною в світі».

    Особливо гостро ця приватна драма розгорнулася у лютому 1862 року, коли в одній із кімнат Білого дому від черевного тифу помер його одинадцятирічний син Віллі. Поки за вікнами вирувала Громадянська війна, в самому серці резиденції президента панував морок іншого штибу. Мері Тодд Лінкольн, дружина президента, збожеволіла від горя і звернулася до популярного тоді спіритизму. 🎩

    Іронія долі полягала в тому, що Лінкольн, людина гострого логічного розуму, не лише дозволив ці сеанси, а й сам брав у них участь. У «Червоній кімнаті» Білого дому, під звуки медіумів, що входили в транс, президент шукав відповіді не лише про долю сина, а й про майбутнє своєї скривавленої країни. Приватні свідчення того часу натякають на химерні зустрічі з духами, де межа між політичним відчаєм та містичною надією ставала прозорою.

    Ці моменти вразливості зазвичай залишаються поза підручниками, які воліють бачити в Лінкольні лише бронзовий монумент. Проте саме ця здатність відчувати біль такої сили — і при цьому не втрачати здатності керувати — робить його постать по-справжньому величною. Він приймав доленосні рішення у стані, коли кожен крок здавався йому тягарем, а кожна ніч була боротьбою з власними привидами. Лінкольн не був людиною без страху; він був людиною, яка навчилася жити в симбіозі зі своїм смутком, зробивши свою приватну трагедію частиною загальнонаціональної драми. 🕯️📜
    #історія #факт ПРИВАТНА МЕЛАНХОЛІЯ АВРААМА ЛІНКОЛЬНА: ПРИВИДИ БІЛОГО ДОМУ ТА СПІРИТИЧНІ СЕАНСИ. Авраам Лінкольн увійшов у світову історію як «Чесний Ейб», незламна постать із застиглим поглядом, що врятувала американську націю від розколу. Проте за фасадом політичної твердості ховалася душа, поїдена глибокою, майже чорною меланхолією, яку в XIX столітті називали «гіпохондрією». Його близькі друзі побоювалися залишати його наодинці з ножами, а сам він одного разу зізнався, що є «найнещаснішою людиною в світі». Особливо гостро ця приватна драма розгорнулася у лютому 1862 року, коли в одній із кімнат Білого дому від черевного тифу помер його одинадцятирічний син Віллі. Поки за вікнами вирувала Громадянська війна, в самому серці резиденції президента панував морок іншого штибу. Мері Тодд Лінкольн, дружина президента, збожеволіла від горя і звернулася до популярного тоді спіритизму. 🎩 Іронія долі полягала в тому, що Лінкольн, людина гострого логічного розуму, не лише дозволив ці сеанси, а й сам брав у них участь. У «Червоній кімнаті» Білого дому, під звуки медіумів, що входили в транс, президент шукав відповіді не лише про долю сина, а й про майбутнє своєї скривавленої країни. Приватні свідчення того часу натякають на химерні зустрічі з духами, де межа між політичним відчаєм та містичною надією ставала прозорою. Ці моменти вразливості зазвичай залишаються поза підручниками, які воліють бачити в Лінкольні лише бронзовий монумент. Проте саме ця здатність відчувати біль такої сили — і при цьому не втрачати здатності керувати — робить його постать по-справжньому величною. Він приймав доленосні рішення у стані, коли кожен крок здавався йому тягарем, а кожна ніч була боротьбою з власними привидами. Лінкольн не був людиною без страху; він був людиною, яка навчилася жити в симбіозі зі своїм смутком, зробивши свою приватну трагедію частиною загальнонаціональної драми. 🕯️📜
    Like
    1
    199переглядів
  • #історія #факт
    За лаштунками німої комедії: Чому Чарлі Чаплін боявся бідності до кінця життя 🎩👣
    Світова слава, величезні гонорари та статус найвпізнаванішої людини планети — здавалося б, Чарлі Чаплін мав усе. Проте за маскою кумедного Бродяги ховалася приватна людина, яку до останніх днів переслідували привиди минулого.
    Маловідомим фактом є те, що навіть ставши мільйонером, Чаплін продовжував вести спосіб життя, який межував зі скнарістю. Це не було рисою характеру в класичному розумінні, а наслідком глибокої психологічної травми, отриманої в дитинстві. 🏚️

    Тінь лондонських нічліжок

    Дитинство Чарлі в Лондоні було справжнім випробуванням: батько помер від алкоголізму, а мати через психічні розлади часто опинялася в лікарнях. Маленький Чарлі двічі потрапляв до робочих будинків — місць, де бідняки працювали за їжу та дах над головою в жахливих умовах. Цей досвід назавжди закарбував у його свідомості зв'язок між «відсутністю грошей» та «повною катастрофою».
    Приватні дивацтва мільйонера
    Друзі та колеги Чапліна згадували дивні речі:
    Він міг годинами сперечатися в ресторані через незначну суму в рахунку. 🧾
    У нього вдома завжди був величезний запас продуктів, які він іноді перевіряв особисто, наче боявся, що їжа раптово зникне.
    Навіть на піку слави він часто носив старий одяг, поки той не ставав зовсім непридатним.

    Гроші як броня

    Для Чапліна гроші не були засобом для розкоші (він жив досить скромно порівняно з іншими зірками Голлівуду), вони були його бронею. Він ретельно контролював кожен цент у своїх кіностудіях і був одним із небагатьох акторів того часу, хто зумів стати повноправним власником своїх фільмів. Він знав: поки в нього є капітал, ніхто не зможе відправити його назад до робочого будинку. 🛡️

    Ця історія показує, що екранний Бродяга був не просто образом — це була частина душі Чапліна. Його успіх був не лише гонитвою за славою, а відчайдушною втечею від злиднів, які він відчував на смак у дитинстві. Геній комедії все життя грав, щоб не плакати від страху перед минулим. ✨
    #історія #факт За лаштунками німої комедії: Чому Чарлі Чаплін боявся бідності до кінця життя 🎩👣 Світова слава, величезні гонорари та статус найвпізнаванішої людини планети — здавалося б, Чарлі Чаплін мав усе. Проте за маскою кумедного Бродяги ховалася приватна людина, яку до останніх днів переслідували привиди минулого. Маловідомим фактом є те, що навіть ставши мільйонером, Чаплін продовжував вести спосіб життя, який межував зі скнарістю. Це не було рисою характеру в класичному розумінні, а наслідком глибокої психологічної травми, отриманої в дитинстві. 🏚️ Тінь лондонських нічліжок Дитинство Чарлі в Лондоні було справжнім випробуванням: батько помер від алкоголізму, а мати через психічні розлади часто опинялася в лікарнях. Маленький Чарлі двічі потрапляв до робочих будинків — місць, де бідняки працювали за їжу та дах над головою в жахливих умовах. Цей досвід назавжди закарбував у його свідомості зв'язок між «відсутністю грошей» та «повною катастрофою». Приватні дивацтва мільйонера Друзі та колеги Чапліна згадували дивні речі: Він міг годинами сперечатися в ресторані через незначну суму в рахунку. 🧾 У нього вдома завжди був величезний запас продуктів, які він іноді перевіряв особисто, наче боявся, що їжа раптово зникне. Навіть на піку слави він часто носив старий одяг, поки той не ставав зовсім непридатним. Гроші як броня Для Чапліна гроші не були засобом для розкоші (він жив досить скромно порівняно з іншими зірками Голлівуду), вони були його бронею. Він ретельно контролював кожен цент у своїх кіностудіях і був одним із небагатьох акторів того часу, хто зумів стати повноправним власником своїх фільмів. Він знав: поки в нього є капітал, ніхто не зможе відправити його назад до робочого будинку. 🛡️ Ця історія показує, що екранний Бродяга був не просто образом — це була частина душі Чапліна. Його успіх був не лише гонитвою за славою, а відчайдушною втечею від злиднів, які він відчував на смак у дитинстві. Геній комедії все життя грав, щоб не плакати від страху перед минулим. ✨
    Like
    1
    329переглядів
  • ЗА МАР’ЇНКУ Й БАХМУ́Т

    За Мар’їнку й Бахму́т ідуть бої́,
    Примарами давно міста́ ці стали,
    Хоч випалені зе́млі, та свої́,
    Вони знущань від ворога зазнали.

    Бої́ жорстокі точаться не день,
    Не день там гинуть дорогі герої,
    Бо ці міста́ для ворога – мішень,
    Й збирають хлопці кожну мить набої.

    В повітрі там все ворогом смердить,
    Захисники атаки відбивають,
    Нам дуже гірко й дуже нас болить,
    Бо го́лови герої там складають.

    Скрізь згарища, руїни, дим, вогонь,
    Все знищене, й болить усіх – бо рідне.
    Торкають кулі героїчних скронь,
    А з горя мама і чорніє й блідне.

    Хоч пекло там, та відступ не дають
    І кожен клаптик з пащі виривають,
    Так ПЕРЕМОГУ у боях кую́ть…
    За рідну землю го́лови складають.

    Запеклий бій за привиди-міста́,
    В яких колись жили́ щасливо люди.
    Нам випало нести́ цього́ хреста,
    Та віримо, що МИР в нас знову буде.

    05.05.2023 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2023
    ID: 982268
    ЗА МАР’ЇНКУ Й БАХМУ́Т За Мар’їнку й Бахму́т ідуть бої́, Примарами давно міста́ ці стали, Хоч випалені зе́млі, та свої́, Вони знущань від ворога зазнали. Бої́ жорстокі точаться не день, Не день там гинуть дорогі герої, Бо ці міста́ для ворога – мішень, Й збирають хлопці кожну мить набої. В повітрі там все ворогом смердить, Захисники атаки відбивають, Нам дуже гірко й дуже нас болить, Бо го́лови герої там складають. Скрізь згарища, руїни, дим, вогонь, Все знищене, й болить усіх – бо рідне. Торкають кулі героїчних скронь, А з горя мама і чорніє й блідне. Хоч пекло там, та відступ не дають І кожен клаптик з пащі виривають, Так ПЕРЕМОГУ у боях кую́ть… За рідну землю го́лови складають. Запеклий бій за привиди-міста́, В яких колись жили́ щасливо люди. Нам випало нести́ цього́ хреста, Та віримо, що МИР в нас знову буде. 05.05.2023 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2023 ID: 982268
    82переглядів
  • ПРОПАХЛА ПОРОХОМ

    Пропахла ворогом вже шапка,
    І камуфляж увесь пропах,
    Тобі бува нестерпно важко,
    Й не за́вжди спокій бачиш в снах.

    Тобі несолодко буває,
    Та ти за неньку у бою́,
    І день, і ніч орда стріляє
    Роками в нашому краю́.

    А ти стоїш… стоїш, солдате,
    Стоїш за нас і рідний край,
    Пішов Вкраїну захищати…
    Вона ж була́, неначе рай.

    Нема споко́ю, рвуться міни,
    З усіх боків стріля орда.
    Із міст вже привиди й руїни,
    Прийшла із ворогом біда.

    Та ти стоїш і не здаєшся,
    А відпочить ідеш в бліндаж,
    Із нього далі в бій ти рвешся,
    На тобі мокрий камуфляж.

    Вже й шапка порохом пропахла,
    І біль за край наш у очах.
    Щоб ПЕРЕМОГА вже запахла.
    Жага свободи – на руках.

    14.04.2023 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2023
    ID: 980206
    ПРОПАХЛА ПОРОХОМ Пропахла ворогом вже шапка, І камуфляж увесь пропах, Тобі бува нестерпно важко, Й не за́вжди спокій бачиш в снах. Тобі несолодко буває, Та ти за неньку у бою́, І день, і ніч орда стріляє Роками в нашому краю́. А ти стоїш… стоїш, солдате, Стоїш за нас і рідний край, Пішов Вкраїну захищати… Вона ж була́, неначе рай. Нема споко́ю, рвуться міни, З усіх боків стріля орда. Із міст вже привиди й руїни, Прийшла із ворогом біда. Та ти стоїш і не здаєшся, А відпочить ідеш в бліндаж, Із нього далі в бій ти рвешся, На тобі мокрий камуфляж. Вже й шапка порохом пропахла, І біль за край наш у очах. Щоб ПЕРЕМОГА вже запахла. Жага свободи – на руках. 14.04.2023 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2023 ID: 980206
    84переглядів
  • ЗА УКРАЇНУ

    Ми йдем у бій із окупантом,
    Госпо́дь нам сили додає,
    Нам лиш Госпо́дь стає гарантом,
    Бо він нам руку подає.

    Так день за днем в боях із орком
    Ми за Вкраїну стоїмо,
    Нас ранять кулями й осколком…
    Та гідну відсіч даємо́.

    Неначе привиди, примари,
    До нас злізає саранча,
    Літають в небі байрактари,
    Госпо́дь дає для них меча.

    В боях кує́мо ПЕРЕМОГУ,
    Хоч гине й наш за неньку цвіт,
    Ми розіб’є́м врагів облогу,
    Не стане ворог й край воріт.

    Наза́вжди стихнуть їхні та́нки,
    Замовкнуть орки назавжди́,
    В землі́ зали́шаться останки.
    Ніхто́ не кликав їх сюди.

    Ми йдем у бій за Україну,
    За неї го́лови кладем,
    Хтось не почує: «Доню», «Сину»…
    До ПЕРЕМОГИ всі веде́м.

    24.03.2022 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022
    ЗА УКРАЇНУ Ми йдем у бій із окупантом, Госпо́дь нам сили додає, Нам лиш Госпо́дь стає гарантом, Бо він нам руку подає. Так день за днем в боях із орком Ми за Вкраїну стоїмо, Нас ранять кулями й осколком… Та гідну відсіч даємо́. Неначе привиди, примари, До нас злізає саранча, Літають в небі байрактари, Госпо́дь дає для них меча. В боях кує́мо ПЕРЕМОГУ, Хоч гине й наш за неньку цвіт, Ми розіб’є́м врагів облогу, Не стане ворог й край воріт. Наза́вжди стихнуть їхні та́нки, Замовкнуть орки назавжди́, В землі́ зали́шаться останки. Ніхто́ не кликав їх сюди. Ми йдем у бій за Україну, За неї го́лови кладем, Хтось не почує: «Доню», «Сину»… До ПЕРЕМОГИ всі веде́м. 24.03.2022 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022
    69переглядів
  • Тут дебютував Мессі та виступала Бейонсе: стадіони-привиди, які опинилися в окупації
    #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian_war #News_Ukraine #sport #спорт #Український_спорт #Ukrainian_sport @Brovarysport #Brovarysport
    https://brovarysport.net.ua/?p=35367
    Тут дебютував Мессі та виступала Бейонсе: стадіони-привиди, які опинилися в окупації #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian_war #News_Ukraine #sport #спорт #Український_спорт #Ukrainian_sport @Brovarysport #Brovarysport https://brovarysport.net.ua/?p=35367
    BROVARYSPORT.NET.UA
    Тут дебютував Мессі та виступала Бейонсе: стадіони-привиди, які опинилися в окупації
    Війна Росії проти України триває вже понад 10 років. Частина наших територій тимчасово окупована ворожою країною ще з 2014 року. Після приходу російських окупантів значно постраждала також місцева спортивна інфраструктура. Як виглядають стадіони у Донецькій та Луганській областях в окупації – ро
    99переглядів
  • #Наука
    Що за зуби? Самці акул-привидів вирощують найдивніший інструмент спарювання в історії еволюції
    Вчені виявили цю унікальну особливість, вивчаючи скам'янілості, сучасні зразки та генетику.


    Що за зуби? Самці акул-привидів вирощують найдивніший інструмент спарювання в історії еволюції
    Спійманий самець плямистої риби-щура (Hydrolagus colliei) з [витягнутим/прямим] лобовим затискачем (тенакумом) на передній частині голови.

    Гарет Дж. Фрейзер, Університет Флориди

    Нещодавнє дослідження показує, що самці акул-привидів, також відомих як химери, використовують незвичайний орган для спарювання – гострі зуби, що ростуть у них на лобі.

    На відміну від інших акул і скатів, акули-привиди не мають чітко виражених ротових зубів. Ці «лобові стрижні», відомі як тенакули, мають висувні зуби, що відіграють вирішальну роль у спарюванні.

    Дослідження базувалося на скам'янілості віком 315 мільйонів років із щупальцем, прикріпленим до верхньої щелепи, вкритим зубами, майже ідентичними тим, що знаходяться всередині рота.

    Про тенакулум
    Дослідники кажуть, що щупальце допомагає самцям хапати самок під час розмноження, діючи як рот, повний зубів, на який покладаються інші акули. Лобовий відросток, що зустрічається лише у самців, є єдиним джерелом справжніх зубів у акул-привидів.

    «Якщо ці дивні химери мають зуби на передній частині голови, це змушує задуматися про динамізм розвитку зубів загалом», — сказав Гарет Фрейзер, старший автор дослідження.

    «Якщо химери можуть робити зуби поза ротом, де ще ми можемо знайти зуби?» – заявив він.



    Гени підтверджують таємницю.
    Дослідники зібрали сучасних акул-привидів із затоки П'юджет-Саунд з тими ж ознаками: зуби, що формуються на лобовому відростку, дуже схожі на ті, що знаходяться всередині щелеп акули. Генетичні тести акул показали, що зуби-тенакум активують ті ж зубоспецифічні гени, що й зуби ротової порожнини.

    Шкірні зубчики – це крихітні лусочки, схожі на зуби, що покривають шкіру акули. Однак комп'ютерна томографія акул дала вченим детальне уявлення про ці структури, підтвердивши, що це не просто шкірні зубчики, а справжні зуби.

    «Я вважаю, що в цьому проєкті дуже цікаво те, що він є прекрасним прикладом еволюційного лагодження або «бриколажу»», — сказав Майкл Коутс , професор біології Чиказького університету.

    «У нас є поєднання експериментальних даних із палеонтологічними доказами, які показують, як ці риби запозичили вже існуючу програму виробництва зубів, щоб створити новий пристрій, необхідний для розмноження», – продовжив він.

    Дивне рішення еволюції
    «Ця неймовірна, вражаюча особливість перевертає давнє припущення в еволюційній біології, що зуби є виключно ротовими структурами», – сказала Карлі Коен , постдокторантка Університету Вашингтона в лабораторіях Фрайдей-Харбор при Вашингтонському університеті.

    «Тенакулум — це реліквія розвитку, а не дивний одноразовий випадок, і перший чіткий приклад зубчастої структури поза щелепою», — заявила вона .



    «У глибинах океану досі є багато сюрпризів, які нам ще належить розкрити», — сказав Фрейзер.

    #Наука Що за зуби? Самці акул-привидів вирощують найдивніший інструмент спарювання в історії еволюції Вчені виявили цю унікальну особливість, вивчаючи скам'янілості, сучасні зразки та генетику. Що за зуби? Самці акул-привидів вирощують найдивніший інструмент спарювання в історії еволюції Спійманий самець плямистої риби-щура (Hydrolagus colliei) з [витягнутим/прямим] лобовим затискачем (тенакумом) на передній частині голови. Гарет Дж. Фрейзер, Університет Флориди Нещодавнє дослідження показує, що самці акул-привидів, також відомих як химери, використовують незвичайний орган для спарювання – гострі зуби, що ростуть у них на лобі. На відміну від інших акул і скатів, акули-привиди не мають чітко виражених ротових зубів. Ці «лобові стрижні», відомі як тенакули, мають висувні зуби, що відіграють вирішальну роль у спарюванні. Дослідження базувалося на скам'янілості віком 315 мільйонів років із щупальцем, прикріпленим до верхньої щелепи, вкритим зубами, майже ідентичними тим, що знаходяться всередині рота. Про тенакулум Дослідники кажуть, що щупальце допомагає самцям хапати самок під час розмноження, діючи як рот, повний зубів, на який покладаються інші акули. Лобовий відросток, що зустрічається лише у самців, є єдиним джерелом справжніх зубів у акул-привидів. «Якщо ці дивні химери мають зуби на передній частині голови, це змушує задуматися про динамізм розвитку зубів загалом», — сказав Гарет Фрейзер, старший автор дослідження. «Якщо химери можуть робити зуби поза ротом, де ще ми можемо знайти зуби?» – заявив він. Гени підтверджують таємницю. Дослідники зібрали сучасних акул-привидів із затоки П'юджет-Саунд з тими ж ознаками: зуби, що формуються на лобовому відростку, дуже схожі на ті, що знаходяться всередині щелеп акули. Генетичні тести акул показали, що зуби-тенакум активують ті ж зубоспецифічні гени, що й зуби ротової порожнини. Шкірні зубчики – це крихітні лусочки, схожі на зуби, що покривають шкіру акули. Однак комп'ютерна томографія акул дала вченим детальне уявлення про ці структури, підтвердивши, що це не просто шкірні зубчики, а справжні зуби. «Я вважаю, що в цьому проєкті дуже цікаво те, що він є прекрасним прикладом еволюційного лагодження або «бриколажу»», — сказав Майкл Коутс , професор біології Чиказького університету. «У нас є поєднання експериментальних даних із палеонтологічними доказами, які показують, як ці риби запозичили вже існуючу програму виробництва зубів, щоб створити новий пристрій, необхідний для розмноження», – продовжив він. Дивне рішення еволюції «Ця неймовірна, вражаюча особливість перевертає давнє припущення в еволюційній біології, що зуби є виключно ротовими структурами», – сказала Карлі Коен , постдокторантка Університету Вашингтона в лабораторіях Фрайдей-Харбор при Вашингтонському університеті. «Тенакулум — це реліквія розвитку, а не дивний одноразовий випадок, і перший чіткий приклад зубчастої структури поза щелепою», — заявила вона . «У глибинах океану досі є багато сюрпризів, які нам ще належить розкрити», — сказав Фрейзер.
    737переглядів
  • 🏆Оголошено переможців Премії Брема Стокера.

    ⚰️У категорії РОМАН відзначили Ґвендолін Кісте (або Кіст) з романом «Привиди Велквуда»

    Околиці Велквуда були темою окультних теоретиків, годинних документальних фільмів і навіть деяких псевдонаукових досліджень, оскільки за майже непроникною завісою зник цілий квартал будинків.

    Таліта Велквуд уникала будь-чого спільного з трагедією, яка забрала її матір та восьмирічну сестру, дрейфувала з однієї роботи на іншу, жила відлюдькувато, почувалася замкненою у минулому, ніби вона все ще там, у маленькому містечку, з якого так відчайдушно хотіла втекти. Коли новий дослідник вистежує її та пропонує заплатити за те, щоб вона повернулася в околиці, Таліта стверджує, що робить це лише заради грошей. З усіх божевільних теорій, що лунали протягом багатьох років, ніхто так і не з'ясував, що сталося тієї ночі двадцять років тому, коли Таліта та її колишні друзі Бретт та Грейс втекли з дому. Чи отримає вона нарешті відповіді, які шукала всі ці роки, чи це просто черговий глухий кут?

    🧟Серед номінантів також були:

    🪓Стівен Грем Джонс «Я був підлітком-слешером»

    Ламеса, Техас, липень 1989 року.
    Літо перед випускним роком для найкращих друзів Толлі Драйвера та Ембер Деннісон. Вони не грають у маршовому оркестрі, вони не входять до Американських академічних шкіл — вони фактично ніхто. Ембер — єдина учениця, що представляє корінну народність у місті, а Толлі знаний тільки завдяки нещодавній смерті батька.

    Все це ось-ось зміниться.
    У цьому маленькому містечку в Західному Техасі кількість трупів стрімко зростатиме. Протягом кількох нестерпно спекотних днів, які резонуватимуть десятиліттями і навіть будуть екранізовані в телефільмі, Толлі та Ембер стануть відомими. Навіть сумнозвісними. Нарешті, всі дізнаються їхні імена.

    🎦Пол Трембле «Фільм жахів»

    У червні 1993 року група молодих режисерів провела чотири тижні, створюючи «Фільм жахів» — горезвісний, тривожний, артхаусний горорний фільм.
    Оприлюднили лише три сцени, але попри це «Фільм жахів» став культовим. Три десятиліття потому Голлівуд наполягає на перезавантаженні з великим бюджетом.

    Чоловік, який зіграв «худого хлопця» — єдиний актор, що вижив. Він дуже добре пам’ятає таємниці, приховані в оригінальному сценарії, дивні події зйомок і лінії, які не варто було перетинати і які призвели до трагедії. Коли спогади повертаються, межі між реальністю та фільмом, минулим і сьогоденням починають розмиватися. Але він допоможе перезняти фільм, навіть якщо доведеться протистояти світу цинічних продюсерів, егоїстичних режисерів та сюрреалістичних фан-конвентів — хай будуть прокляті демони минулого.
    Але якою ціною?

    🌪Габіно Іглесіас «Будинок кісток і дощу»

    Для друзів дитинства Ґейба, Ксав'єра, Таво, Пола та Бімбо смерть завжди була поруч. Урагани. Автомобільні аварії. Бандитське насильство. Самогубство. «Ми оточені привидами, — так повторювала бабуся Ґейба, — нас оточили привиди». Але цього разу все інакше. Маму Бімбо застрелили. «Ми вб'ємо хлопців, які її вбили» — клянеться Бімбо. І всі вони погоджуються.

    Збожеволівши від горя, Бімбо став невпізнанним, не беручи полонених у пошуках винних. Поки хлопці розробляють стратегію, далеко від узбережжя Пуерто-Рико збирається шторм. Відомо, що урагани несуть у своїх течіях злих духів і виносять їх на берег — духів, які нав'язують свій власний порядок.

    🏚Джош Малерман «Інциденти навколо будинку»

    Для восьмирічної Бели її сім’я — це її світ. Є мама, тато і бабуся Рут. Але є також Інша мама, зловісна сутність, яка щодня запитує її: «Чи можу я зайти у твоє серце?» Коли жахливі інциденти навколо будинку сигналізують про те, що Інша мама втомилася ставити Белі це питання знову і знову, Бела розуміє, що якщо вона не скаже «так», її сім’я незабаром поплатиться. Інша мама стає неспокійною, сильнішою, сміливішою. Тільки сімейні узи можуть захистити Белу, але у шлюбі її батьків пішла тріщина. Безпека, на яку покладається Бела, ось-ось розвалиться. Але Інша матуся потребує відповіді.

    🖤Сподіваємося, як і минулорічні фіналісти, нинішні отримають заслужену увагу наших видавців. Схрестимо пальці.
    🏆Оголошено переможців Премії Брема Стокера. ⚰️У категорії РОМАН відзначили Ґвендолін Кісте (або Кіст) з романом «Привиди Велквуда» Околиці Велквуда були темою окультних теоретиків, годинних документальних фільмів і навіть деяких псевдонаукових досліджень, оскільки за майже непроникною завісою зник цілий квартал будинків. Таліта Велквуд уникала будь-чого спільного з трагедією, яка забрала її матір та восьмирічну сестру, дрейфувала з однієї роботи на іншу, жила відлюдькувато, почувалася замкненою у минулому, ніби вона все ще там, у маленькому містечку, з якого так відчайдушно хотіла втекти. Коли новий дослідник вистежує її та пропонує заплатити за те, щоб вона повернулася в околиці, Таліта стверджує, що робить це лише заради грошей. З усіх божевільних теорій, що лунали протягом багатьох років, ніхто так і не з'ясував, що сталося тієї ночі двадцять років тому, коли Таліта та її колишні друзі Бретт та Грейс втекли з дому. Чи отримає вона нарешті відповіді, які шукала всі ці роки, чи це просто черговий глухий кут? 🧟Серед номінантів також були: 🪓Стівен Грем Джонс «Я був підлітком-слешером» Ламеса, Техас, липень 1989 року. Літо перед випускним роком для найкращих друзів Толлі Драйвера та Ембер Деннісон. Вони не грають у маршовому оркестрі, вони не входять до Американських академічних шкіл — вони фактично ніхто. Ембер — єдина учениця, що представляє корінну народність у місті, а Толлі знаний тільки завдяки нещодавній смерті батька. Все це ось-ось зміниться. У цьому маленькому містечку в Західному Техасі кількість трупів стрімко зростатиме. Протягом кількох нестерпно спекотних днів, які резонуватимуть десятиліттями і навіть будуть екранізовані в телефільмі, Толлі та Ембер стануть відомими. Навіть сумнозвісними. Нарешті, всі дізнаються їхні імена. 🎦Пол Трембле «Фільм жахів» У червні 1993 року група молодих режисерів провела чотири тижні, створюючи «Фільм жахів» — горезвісний, тривожний, артхаусний горорний фільм. Оприлюднили лише три сцени, але попри це «Фільм жахів» став культовим. Три десятиліття потому Голлівуд наполягає на перезавантаженні з великим бюджетом. Чоловік, який зіграв «худого хлопця» — єдиний актор, що вижив. Він дуже добре пам’ятає таємниці, приховані в оригінальному сценарії, дивні події зйомок і лінії, які не варто було перетинати і які призвели до трагедії. Коли спогади повертаються, межі між реальністю та фільмом, минулим і сьогоденням починають розмиватися. Але він допоможе перезняти фільм, навіть якщо доведеться протистояти світу цинічних продюсерів, егоїстичних режисерів та сюрреалістичних фан-конвентів — хай будуть прокляті демони минулого. Але якою ціною? 🌪Габіно Іглесіас «Будинок кісток і дощу» Для друзів дитинства Ґейба, Ксав'єра, Таво, Пола та Бімбо смерть завжди була поруч. Урагани. Автомобільні аварії. Бандитське насильство. Самогубство. «Ми оточені привидами, — так повторювала бабуся Ґейба, — нас оточили привиди». Але цього разу все інакше. Маму Бімбо застрелили. «Ми вб'ємо хлопців, які її вбили» — клянеться Бімбо. І всі вони погоджуються. Збожеволівши від горя, Бімбо став невпізнанним, не беручи полонених у пошуках винних. Поки хлопці розробляють стратегію, далеко від узбережжя Пуерто-Рико збирається шторм. Відомо, що урагани несуть у своїх течіях злих духів і виносять їх на берег — духів, які нав'язують свій власний порядок. 🏚Джош Малерман «Інциденти навколо будинку» Для восьмирічної Бели її сім’я — це її світ. Є мама, тато і бабуся Рут. Але є також Інша мама, зловісна сутність, яка щодня запитує її: «Чи можу я зайти у твоє серце?» Коли жахливі інциденти навколо будинку сигналізують про те, що Інша мама втомилася ставити Белі це питання знову і знову, Бела розуміє, що якщо вона не скаже «так», її сім’я незабаром поплатиться. Інша мама стає неспокійною, сильнішою, сміливішою. Тільки сімейні узи можуть захистити Белу, але у шлюбі її батьків пішла тріщина. Безпека, на яку покладається Бела, ось-ось розвалиться. Але Інша матуся потребує відповіді. 🖤Сподіваємося, як і минулорічні фіналісти, нинішні отримають заслужену увагу наших видавців. Схрестимо пальці.
    Like
    2
    2Kпереглядів
  • Шепіт у стінах.

    Андрій переїхав у стару квартиру в центрі міста. Дешево, зручно — здавалося, вдача усміхнулася. Але вже першої ночі він прокинувся від дивного звуку — хтось шепотів його ім’я. Здавалося, звук йде просто зі стіни за узголів’ям ліжка.

    “Може, сусіди,” — подумав він. Але коли він приклав вухо — шепіт став голоснішим. І вже не лише його ім’я, а фрази на кшталт: “Він чує нас”, “Ми поруч”, “Він наступний”.

    Наступної ночі шепіт перетворився на стогін. Стіну ніби хтось шкреб зсередини. Андрій не витримав і викликав майстра, щоб перевірити, що всередині. Коли зняли гіпсокартон, знайшли порожнину… а в ній — стару, засохлу руку, що тягнулася до зовнішнього боку стіни.

    Поліція нічого не знайшла. Але відтоді шепоти не припинилися. Вони стали гучнішими. І тепер Андрій теж шепоче ночами. Сусіди кажуть, що його очі вже тиждень не кліпають. І щось ніби шкребе підлогу його квартири щопівночі…

    ПРОДОВЖЕННЯ: “Ті, що за гіпсокартоном”
    Після знахідки засохлої руки, Андрій почав втрачати відчуття часу. Він просинався на підлозі, у ванній, навіть в коридорі — не пам’ятаючи, як туди потрапив. Стіни більше не просто шепотіли — вони дихали. Андрій бачив, як обої ворушилися, ніби з того боку хтось рухався, тиснув, чекав.

    Він вирішив виїхати. Зібрав речі. Але щойно доторкнувся до дверної ручки — вона виявилася гарячою, обпекла руку. З-за дверей почувся голос, дуже тихий, але чіткий:

    “Ти наш. Тепер ти з нами.”

    Андрій закричав, кинувся до вікна, намагався його вибити — та за шибкою з’явилися відбитки долонь, ніби хтось стояв зовні і тримав скло з силою.

    На стіні знову з’явився отвір, де колись знайшли руку. З нього тепер виднілися силуети облич — темні, без очей, які дивилися просто на нього. І тоді він зрозумів: це не просто привиди. Це ті, хто живе в стінах. Вони чекають, поки хтось відкриє їм шлях.

    В останній записці, яку знайшли сусіди, було написано:
    “Не ремонтуйте стіни. Не забирайте старий гіпсокартон. Вони там. І якщо ви дасте їм хоч тріщину — вони прийдуть за вами.”

    ЧАСТИНА ТРЕТЯ: “Новий орендар”
    Минав місяць після зникнення Андрія. Його квартиру офіційно визнали порожньою — хоча сусіди клялися, що вночі звідти досі чути кроки й тихий сміх. Агент з нерухомості сказав, що хтось повинен там жити, аби “не пустувало”. І незабаром туди заїхала молода пара — Ірина та Тарас.

    Перший тиждень усе було добре. Хіба що зникав інтернет, лампочки перегоряли, а кіт, якого вони завели, відмовлявся заходити в спальню. Та потім Ірина знайшла в кухонній шафі зошит — з пожовклими сторінками, дрібним почерком. Це був щоденник Андрія. Він писав про стіни, що дихають, про голоси, про те, що “Вони пробуджуються, коли хтось починає ремонт…”.

    Тарас посміявся: “Хтось добре накурився.” Наступного дня він почав здирати старі обої.

    Вночі Ірина прокинулася від звуку подряпин. У коридорі було темно, але вона побачила, як зі щілин між плитками повзе щось чорне, ніби дим… Воно шепотіло. Голос був жіночий — лагідний, але порожній:

    “Він звільнив нас. Тепер твоя черга.”

    Коли Ірина побігла до Тараса, він стояв перед дзеркалом у ванній, дивився не на себе, а трохи вбік — ніби бачив когось позаду. Його очі були чорні. Він усміхався.

    Ірина не вибігла з квартири. Її не знайшли. Лише дзеркало тепер не відбивало того, хто проходив повз. Лише темряву… і ледь чутний шепіт з глибини скла.

    ФІНАЛ: “Вони вже тут”
    Квартира стояла пусткою. В оголошеннях її називали “проблемною”, а деякі рієлтори уникали навіть згадки про неї. Але одного разу до будинку приїхав чоловік — сивий, з валізою старих інструментів і металевим хрестом на шиї. Його звали Олекса, і він був дослідником забутих, проклятих місць.
    Він провів у квартирі лише одну ніч.
    Запис з диктофона, який пізніше знайшли поліція та священик, був останнім доказом:

    > “23:47. У стінах чую дитячий плач. Вони не привиди. Це… залишки чогось давнішого. Забутий ритуал, не завершений. Їх прив’язали сюди, замурували між шарами цегли. Шепочуть не до нас — між собою. Вони бояться. Але не нас. Вони бояться, що вийдуть усі.”

    > “00:15. Дзеркало тріснуло. Голоси з нього змінилися. Вони тепер просять не підійти, а… залишитися. Один сказав: ‘Ти останній’.”

    > “00:59. Якщо це хтось знайде — не входьте. Не чіпайте стін. Вони вже не в них. Вони вже в нас. А ми — в них.”

    Більше Олексу ніхто не бачив.
    Квартиру опечатали. Та це нічого не змінило.
    Бо шепіт перекинувся на сусідні помешкання. Потім — на цілі поверхи. І тепер, коли вночі засинаєш у своїй квартирі, де стіни здаються тонкими, а звуки — не своїми, придивися. Прислухайся.

    Бо якщо ти це читаєш — вони вже знають, де ти.
    Шепіт у стінах. Андрій переїхав у стару квартиру в центрі міста. Дешево, зручно — здавалося, вдача усміхнулася. Але вже першої ночі він прокинувся від дивного звуку — хтось шепотів його ім’я. Здавалося, звук йде просто зі стіни за узголів’ям ліжка. “Може, сусіди,” — подумав він. Але коли він приклав вухо — шепіт став голоснішим. І вже не лише його ім’я, а фрази на кшталт: “Він чує нас”, “Ми поруч”, “Він наступний”. Наступної ночі шепіт перетворився на стогін. Стіну ніби хтось шкреб зсередини. Андрій не витримав і викликав майстра, щоб перевірити, що всередині. Коли зняли гіпсокартон, знайшли порожнину… а в ній — стару, засохлу руку, що тягнулася до зовнішнього боку стіни. Поліція нічого не знайшла. Але відтоді шепоти не припинилися. Вони стали гучнішими. І тепер Андрій теж шепоче ночами. Сусіди кажуть, що його очі вже тиждень не кліпають. І щось ніби шкребе підлогу його квартири щопівночі… ПРОДОВЖЕННЯ: “Ті, що за гіпсокартоном” Після знахідки засохлої руки, Андрій почав втрачати відчуття часу. Він просинався на підлозі, у ванній, навіть в коридорі — не пам’ятаючи, як туди потрапив. Стіни більше не просто шепотіли — вони дихали. Андрій бачив, як обої ворушилися, ніби з того боку хтось рухався, тиснув, чекав. Він вирішив виїхати. Зібрав речі. Але щойно доторкнувся до дверної ручки — вона виявилася гарячою, обпекла руку. З-за дверей почувся голос, дуже тихий, але чіткий: “Ти наш. Тепер ти з нами.” Андрій закричав, кинувся до вікна, намагався його вибити — та за шибкою з’явилися відбитки долонь, ніби хтось стояв зовні і тримав скло з силою. На стіні знову з’явився отвір, де колись знайшли руку. З нього тепер виднілися силуети облич — темні, без очей, які дивилися просто на нього. І тоді він зрозумів: це не просто привиди. Це ті, хто живе в стінах. Вони чекають, поки хтось відкриє їм шлях. В останній записці, яку знайшли сусіди, було написано: “Не ремонтуйте стіни. Не забирайте старий гіпсокартон. Вони там. І якщо ви дасте їм хоч тріщину — вони прийдуть за вами.” ЧАСТИНА ТРЕТЯ: “Новий орендар” Минав місяць після зникнення Андрія. Його квартиру офіційно визнали порожньою — хоча сусіди клялися, що вночі звідти досі чути кроки й тихий сміх. Агент з нерухомості сказав, що хтось повинен там жити, аби “не пустувало”. І незабаром туди заїхала молода пара — Ірина та Тарас. Перший тиждень усе було добре. Хіба що зникав інтернет, лампочки перегоряли, а кіт, якого вони завели, відмовлявся заходити в спальню. Та потім Ірина знайшла в кухонній шафі зошит — з пожовклими сторінками, дрібним почерком. Це був щоденник Андрія. Він писав про стіни, що дихають, про голоси, про те, що “Вони пробуджуються, коли хтось починає ремонт…”. Тарас посміявся: “Хтось добре накурився.” Наступного дня він почав здирати старі обої. Вночі Ірина прокинулася від звуку подряпин. У коридорі було темно, але вона побачила, як зі щілин між плитками повзе щось чорне, ніби дим… Воно шепотіло. Голос був жіночий — лагідний, але порожній: “Він звільнив нас. Тепер твоя черга.” Коли Ірина побігла до Тараса, він стояв перед дзеркалом у ванній, дивився не на себе, а трохи вбік — ніби бачив когось позаду. Його очі були чорні. Він усміхався. Ірина не вибігла з квартири. Її не знайшли. Лише дзеркало тепер не відбивало того, хто проходив повз. Лише темряву… і ледь чутний шепіт з глибини скла. ФІНАЛ: “Вони вже тут” Квартира стояла пусткою. В оголошеннях її називали “проблемною”, а деякі рієлтори уникали навіть згадки про неї. Але одного разу до будинку приїхав чоловік — сивий, з валізою старих інструментів і металевим хрестом на шиї. Його звали Олекса, і він був дослідником забутих, проклятих місць. Він провів у квартирі лише одну ніч. Запис з диктофона, який пізніше знайшли поліція та священик, був останнім доказом: > “23:47. У стінах чую дитячий плач. Вони не привиди. Це… залишки чогось давнішого. Забутий ритуал, не завершений. Їх прив’язали сюди, замурували між шарами цегли. Шепочуть не до нас — між собою. Вони бояться. Але не нас. Вони бояться, що вийдуть усі.” > “00:15. Дзеркало тріснуло. Голоси з нього змінилися. Вони тепер просять не підійти, а… залишитися. Один сказав: ‘Ти останній’.” > “00:59. Якщо це хтось знайде — не входьте. Не чіпайте стін. Вони вже не в них. Вони вже в нас. А ми — в них.” Більше Олексу ніхто не бачив. Квартиру опечатали. Та це нічого не змінило. Бо шепіт перекинувся на сусідні помешкання. Потім — на цілі поверхи. І тепер, коли вночі засинаєш у своїй квартирі, де стіни здаються тонкими, а звуки — не своїми, придивися. Прислухайся. Бо якщо ти це читаєш — вони вже знають, де ти.
    Like
    Love
    2
    1коментарів 2Kпереглядів
Більше результатів