#поезія
Я ж не вперше пишу... Мам, чому ж так непросто зібрати
В лаконічні катрени все те, що нестримно болить,
Щоб у стислих рядках умістити перлинами згадки –
Мікс отрут і святинь, що на присмак гіркі, мов полин?
Я давно не мала, тож чимало вже бачила фальші.
Серед тисяч байдужих і сотень дволиких облич
Лицемірство принишкло, прикрившися маскою "справжність",
Штучність влізла й у те, що здавалося щирим колись.
Я навчилася, мам, німувати про те, що бентежить,
Щільно зціпивши зуби, щоб раптом не вирвався крик.
Удавати, що вільна – із тих, хто не бачить обмежень,
Що вогонь у душі, попри втому, яскраво горить.
Я зреклася молитви. До сповіді тáкож не звикла.
Мáбуть, сильна, однак: мам, донині шкодую про те,
Що нерідко від тебе лишався пропущеним виклик,
Що блукала до ночі... А знала ж: не спиш ти, бо ждеш.
Я наважуся з часом старанно з'єднати докупи
Всі важливі дрібниці з безладного виру думок –
І тоді напишу про скарби, що за кошти не купиш,
І про відчай німий, і про все, що долали ми вдвох.
Я зумію без чар кожну тінь водночáс воскресити:
І дівчисько, що в шубці кумедне, немов ведмежа,
І наївну школярку, чий погляд безмежно відкритий,
І "дорослу", в якої долоні нервово дрижать.
Я майстерністю слів відтворю, мов художник штрихами,
Відпочинок за містом, малину, вечірні казки.
Восьмирічну "поетку", що зовсім у віршах не тямить,
Низку пляжних світанків і кілька засніжених зим.
Я згадаю про іграшки, зшиті тобою для мене.
Про численні листівки, про лагідний доторк руки.
Та для всіх одкровень, мам, напевно, замало й поеми,
А мені надто часто буває аж геть не до рим.
Я, позбувшись ілюзій, не вірую сліпо у мрію,
Не чекаю на диво – рішуче роблю все сама.
Дещо бачила, знаю. Можливо, немало й умію,
Та насправді незмінна і досі беззахисна, мам.
Я тепер розумію: близькі закарбовані в серці
Попри відстані, час, навіть вічну розлуку. Проте...
Мам, у тебе в очах сяяв ясними зорями Всесвіт,
Бо коли вони згаснули, світ увесь раптом померк.
Марія Чекарьова
23–25 жовтня 2023 року
#поезія
Я ж не вперше пишу... Мам, чому ж так непросто зібрати
В лаконічні катрени все те, що нестримно болить,
Щоб у стислих рядках умістити перлинами згадки –
Мікс отрут і святинь, що на присмак гіркі, мов полин?
Я давно не мала, тож чимало вже бачила фальші.
Серед тисяч байдужих і сотень дволиких облич
Лицемірство принишкло, прикрившися маскою "справжність",
Штучність влізла й у те, що здавалося щирим колись.
Я навчилася, мам, німувати про те, що бентежить,
Щільно зціпивши зуби, щоб раптом не вирвався крик.
Удавати, що вільна – із тих, хто не бачить обмежень,
Що вогонь у душі, попри втому, яскраво горить.
Я зреклася молитви. До сповіді тáкож не звикла.
Мáбуть, сильна, однак: мам, донині шкодую про те,
Що нерідко від тебе лишався пропущеним виклик,
Що блукала до ночі... А знала ж: не спиш ти, бо ждеш.
Я наважуся з часом старанно з'єднати докупи
Всі важливі дрібниці з безладного виру думок –
І тоді напишу про скарби, що за кошти не купиш,
І про відчай німий, і про все, що долали ми вдвох.
Я зумію без чар кожну тінь водночáс воскресити:
І дівчисько, що в шубці кумедне, немов ведмежа,
І наївну школярку, чий погляд безмежно відкритий,
І "дорослу", в якої долоні нервово дрижать.
Я майстерністю слів відтворю, мов художник штрихами,
Відпочинок за містом, малину, вечірні казки.
Восьмирічну "поетку", що зовсім у віршах не тямить,
Низку пляжних світанків і кілька засніжених зим.
Я згадаю про іграшки, зшиті тобою для мене.
Про численні листівки, про лагідний доторк руки.
Та для всіх одкровень, мам, напевно, замало й поеми,
А мені надто часто буває аж геть не до рим.
Я, позбувшись ілюзій, не вірую сліпо у мрію,
Не чекаю на диво – рішуче роблю все сама.
Дещо бачила, знаю. Можливо, немало й умію,
Та насправді незмінна і досі беззахисна, мам.
Я тепер розумію: близькі закарбовані в серці
Попри відстані, час, навіть вічну розлуку. Проте...
Мам, у тебе в очах сяяв ясними зорями Всесвіт,
Бо коли вони згаснули, світ увесь раптом померк.
Марія Чекарьова
23–25 жовтня 2023 року