Ну, що, моя осене, начаювались?
Як тéрен той чай, і гірчить, і пече...
Ми, люба, з тобою ще в літі зостались,
а листя черлене торкає плече...
І хустка доречно, ота з торочкáми,
вкриває косу. Гріють душу димú.
І, іноді, люба, так хочу до мами...
Та мокро. І слизько. І стерлись сліди...
І шарпає вітер сукенку картату,
шепочуть мені колискову дощі.
Ходи, моя осене, хутко до хати,
зачинемо двері на моцні ключі.
Не пустим сльоти.Най шукає дороги
в чужому обійсті. А ми вже удвох
застелим парчею осінні пороги
і прийде погрітись натомлений Бог.
Його почастуєм солодким узваром
із сушених яблук та дичок грушок...
Гербатик, цілований димом та жаром,
пихтітеме радо од наших казок...
І втихне дощисько, і мряка залізе
в малесеньку шпарку до інших світів.
Ми, люба, з тобою спакуєм в валізу
хандру і печалі, і смуток між брів.
Ну, що, моя осене, вип'єм ще чаю?
Гербатик — чайник.
21.10.2024
Людмила Галінська