😬 Коротке пояснення про наступ
Те, що ще кілька тижнів тому звучало як попередження, сьогодні стало реальністю. Росія розпочала наземну фазу операції на північному сході. Ситуація швидко розвивається — і вже зараз важливо зрозуміти: чого вони хочуть, і чи зможуть це взяти?
👧Що хоче ворог?
Мета — створити буферну зону шириною до 20 км вздовж кордону з Харківською, Сумською та Чернігівською областями. Це не окупація, а випалена земля без життя. Росія хоче вибити ЗСУ з прикордоння, «захистити» Бєлгородщину й дати спокій своїм містам. (Прикріплю приблизну розмітку буферної зони на прикладі міста Суми)
Але справжня ціль — розтягнути наш фронт, змусити кидати резерви, розхитати оборону й посіяти паніку. Це новий фронт у війні на виснаження.
👧Чи вийде в них це зробити?
Питання відкрите. Росіяни мають ресурс — і людський, і технічний. Вони не бояться кидати живу силу в м’ясорубку. Але буферна зона — це не просто "зайти на 20 км". Це — втриматися там. А це вже зовсім інша історія.
Україна знала про підготовку, але проблема в тому, що фронт довгий, а резервів — обмежено. Чи готові ми воювати, коли "другий фронт" може розпочатися будь-де? Відповідь проста: так, готові. Бо вибору немає, і наше командування це також розуміє.

Габі Кьопп - «Навіщо я народилася дівчинкою»
Жанр: історична_література

Опис: Про Другу світову війну та звірства нацистів на окупованих територіях існує багато документальних та художніх творів. Але сьогодні, коли світ засудив не тільки Гітлера, але і Сталіна, коли ми знаємо, хто насправді розв’язав ту війну і якою ціною далася перемога в ній, настав час для об’єктивного розслідування.

Перед вами спогади німкені, яка у віці 15 років стала жертвою сексуального насильства радянських солдат. Проблема сексуального насильства у війнах не нова – жінки завжди були одним із улюблених трофеїв переможців. Не стала виключенням і окупація Німеччини радянською армією. За висновками дослідників, близько 2 мільйонів німкень різного віку було зґвалтовано визволителями, і більшість із них піддавалася насильству неодноразово. Проте жінки неохоче діляться подібними спогадами, та й порушення цих тем ще зовсім недавно сприймалося як спроба обілити нацизм.

З роками з’явилася необхідність усвідомлення історії, яка містить не лише героїзм, але й жахливі злочини, вчинені в ім’я ідеологій. Ця книжка, сповнена глибоких переживань і болю, є спробою жінки, яка зважилася відкрито говорити про своє минуле, зламуючи мовчання і табу. Габі Кьопп має намір привернути увагу до руйнівних наслідків війни для цивільного населення, особливо для жінок, чиї життя назавжди змінилися через насильство і травму.

Одночасно можна провести паралелі з сьогоденням, коли на території України спостерігаються подібні злочини, вчинені новими "визволителями" – "роZZійськими військовими". Злочини, що мали місце під час Другої світової, повторюються; вони нагадують про систематичне насильство та безкарність, яка й далі підриває людську гідність. Ці спогади стають важливим свідченням того, що історія має навчати нас, а не забуватися, і запобігати повторенню тих самих помилок.

Такe одкровення підкреслює необхідність визнання і дослідження теми, яка протягом десятиліть залишалася на окраїні уваги – жертв, які страждали в тіні воєнних перемог. Це заклик до пам'яті та справедливості, що має лунати не лише для минулого, а й для сучасності, щоб запобігти повторенню історії...Яка нажаль повторюється в теперішній час на тимчасово окупованих територіях України.

Ця та інші АУДІОКНИГИ (в Українській озвучці 🇺🇦) є в аудіо бібліотеці Українця телеграм_каналу UA
«УКРАЇНА.ДОРОГАМИ ЧАСУ» ТИСНИ ТУТ 👇


https://t.me/RuslanSpeaks

НАновини‼️: Моновистава «ДІЄ_СЛОВО» — голос зруйнованого окупантами українського міста. На сцені в Яффо 29 травня 2025 року

«ДІЄ_СЛОВО» — це моновистава поетеси й культурної активістки Есті Арцевої, заснована на реальних спогадах мешканців зруйнованого російськими окупантами українського міста Рубіжне.

Рубіжне (Луганська область, Україна)
49°02′00″ пн. ш. 38°22′19″ сх. д
Чули колись про таке місто?
Бачили на мапі, приїздили туди?

Що відчуває місто, коли за нього йде війна?
Що каже немобільна бабуся, яка пам’ятає ще ту — з німцями?
Про що думає мати з дітьми, що тікають останнім «зеленим коридором»?
Чим живе душа воїна ЗСУ, що народився поруч і змушений відступати?
Про що мріє «ахматовець» за годину до смерті?
І чим займається рій ангелів смерті й життя, що кружляє над містом?

Рубіжне, ще донедавна звичайне українське промислове місто, було майже вщент знищене путінськими рашистами.
Зруйновано понад 80% житлового фонду, інфраструктура знищена, тисячі мешканців убиті, депортовані або зникли безвісти.

На сцені прозвучать справжні історії — через монологи, поезію й особисті почуття.
Це не вигадка, а жива сповідь.

Постановка відбудеться у культурному просторі Nothing у Яффо як акт пам’яті, болю і спротиву.
Після вистави — відкрита Q&A-сесія.
Частина коштів буде передана на підтримку ЗСУ.

Anastasia Esti Artseva (Есті Арцева) — поетеса, акторка і громадська діячка, яка активно виступає за збереження української пам’яті та культурної ідентичності в Ізраїлі.
Есті походить з родини, тісно пов’язаної зі Сходом України. Її брат — військовослужбовець ЗСУ, а частина її особистої історії нерозривно пов’язана з Рубіжним.

Детальніше — на сайті НАновини:

https://nikk.agency/uk/diie_slovo-2/

#нановини #нановости #naNews #ізраїль #україна #ізраїльукраїна
#естіарцева #рубіжне #моновистава #яффо #театрвізраїлі #рашизм #окупація #памʼять #культура #дієслово

Українське місто. Колись живе, шумне, з вікнами, що світилися теплом.....

Тепер це купи сміття, зруйновані будівлі, мертві балкони. Місто-привид, який вражено чумою зі сходу. Серед гнилі та безладу, захащеній по вуха сміттям вулиці вештається 🐷🐩, який серед цього вертепу відчуває себе як у дома.

“узкій мір” не створює - він тягне за собою розруху. Як гниле болото, що повзе й душить усе живе. Там, де ступає їхній чобіт там тиша, смерть, запах тліну та занепад.

Це не просто окупація. Це спроба затягнути нас у свій морок, у свою глибоку деградацію.

Ждуни ще чекають це “визволення”? Чи й далі живите у шизофренічних світах, намальованих баштою Останкіно?

ЯК МЕНТАЛЬНО ПІДТРИМАТИ СЕБЕ В УМОВАХ ОКУПАЦІЇ?
Тривала окупація випробовує людей на міцність. Ті, хто залишився в окупованому місті, щоб вижити морально, мають зберігати віру у звільнення. Це одна з головних умов для збереження внутрішнього стрижня. Людина, яка спілкується з іншими в окупації, сама повинна тримати цю віру, адже за ці три роки були періоди піднесення, надії, зневіри та відчаю. Важливо залишатися стійким і пам’ятати, що історія України вже проживала подібні випробування.
Щоб допомогти собі зберегти надію у небезпечному середовищі, важливо підтримувати контакт із власними коренями. Якщо людина має можливість читати українські книжки, переглядати світлини з національних свят або згадувати моменти щасливого минулого – це допомагає. Такі «маячки» нагадують, людина належить до цього народу, вона частина цієї культури.
Щоденні ритуали також мають величезне значення. Це може бути ранкове слухання музики – не обов’язково української, але такої, що емоційно резонує. Етнічні мотиви можна знайти і в інших культурах, зберігаючи зв’язок із собою навіть у важких умовах. Заварити чай з м’ятою, як колись у бабусі на городі, посадити чорнобривці, згадати рідних – це не просто дрібниці, а спосіб тримати себе тут і тепер.
Люди на окупованих територіях часто святкують релігійні свята двічі – за новим і старим календарем. Це також створює відчуття стабільності, зв’язку і підтримує ментальне здоров’я.
Чи варто уникати новин, щоб не нервуватися?
Якщо людина звикла починати день з перегляду новин або прослуховування радіо, відмовитися від цієї звички буде складно. Але якщо в якийсь момент вона усвідомить, що новини заважають їй дихати, руйнують настрій і віру, тоді варто змінити інформаційне середовище.
Особливо шкідливі пропагандистські наративи на кшталт «вас тут усіх вважають зрадниками» або «українці прийдуть і всіх знищать». Це відверта маніпуляція страхом. Психологиня нагадує:
Навіть у Другу світову війну влада визнавала як тих, хто воював на фронті, так і тих, хто пережив окупацію. Історичний досвід доводить – такі залякування не мають під собою підстав.
Як знімати постійну напругу в окупації?
Зняття напруги – це насамперед переключення уваги. Жителі сіл мають певну перевагу – працюючи на землі, доглядаючи рослини чи тварин, людина природно заземлюється. Тактильні відчуття, фізична праця допомагають зосередитися на теперішньому моменті.
Водночас для сільських жителів втрата врожаю чи знищення землі сприймається особливо болісно – на рівні тіла. Це не просто втрата рослин, а втрата частини себе. Наталія Бубнова згадує болісну історію:
Одна жінка із села розповідала, як раділа гарній озимині, а потім бачила, як по полю їздять танки – і це було як удар по її душі.
Як люди, що виїхали, можуть підтримати рідних в окупації і не нашкодити їм?
Фрази на кшталт «ми переможемо», «скоро все буде добре» – автоматичні і часто не приносять реальної підтримки. Натомість варто говорити те, у що сам віриш – що війна закінчиться, що правда на нашому боці.
Краще сказати: «Ти сильний/сильна», «Я тебе люблю будь-яким/будь-якою», «Ми збережемо наш зв’язок». Можна навіть пожартувати про розвиток інтуїції – мовляв, навчимося розуміти одне одного без слів. Такі щирі слова дають опору.
Важливо пам’ятати: щоб підтримати іншу людину, сам маєш вірити в те, що говориш. Це як у театрі – актор не грає, а проживає роль – каже психологиня.
Яких фраз варто уникати?
«Я тебе розумію» – часто звучить неправдоподібно і відштовхує. Краще сказати: «Я намагаюсь тебе зрозуміти. Що я можу для тебе зробити? Що тобі зараз важливо почути?»
Не слід обіцяти те, що не можна контролювати, наприклад, що скоро буде перемога або що повернеться все втрачене майно. Говоріть тільки те, у чому впевнені.
Як вести себе з тими, хто не приймає підтримку?
Іноді рідна людина емоційно відсторонюється – дає короткі відповіді, не йде на контакт. Це боляче, але потрібно прийняти її право на дистанцію. Можна запитати: «Чому ти так думаєш?» – і слухати без тиску.