#поезія
Відвертатись від світла, тримати його позаду.
Це як спосіб нарешті втекти в нічних жахіть.
Це як завжди боятись зустріти стару примару,
Що завжди за спиною, впродовж десяти століть.

Не чекати весну, а любити холодну зиму.
Сніжна ковдра - можливість почати усе з нуля.
З першим квітом лютневих троянд я усе покину
І тоді вже нарешті спаде і моя броня.

Не боятися йти. Залишатись на місці - злочин.
Час іде і приносить з собою чимало втрат.
Не боятися йти, не тікаючи світ за очі,
Бо для кожного в цьому світі є свій маяк.

Dariiach

#поезія
коли вона дасть тобі руку це буде значити все
що вона пробачила хоч її й досі трясе
хоч була на грані і ваш світ хитався маятником тонким
і якби він розбився то ти завтра лишився б ніким

з ним розбилися б цього світу сонце важке в очах
оберемки мрій паролі віра в телефонних гудках
спільна мова ненависті й любові лінії світла й тепла
і багато всього такого що для нього мова мала

бо хіба їй вмістити усі ці вибухи пристрасті ці розриви емоцій і жил?
ну от як передати словом відчуття що ти до неї й не жив?
ну от як ув’язнити у вірші стукіт серця що в ньому там
стільки боже відданої любові що й тобі частину віддам

ну от як назбирати літер не занадто банальних простих
якщо вона і є твоя мова твоя релігія і твій стиль
і одна її усмішка варта тисяч мовних систем
ви так справді хотіли жити у тісному світі лексем?

тож подай мені просто руку і це буде значити все
ніжна хвиля так по-солоному біло-ніжну чайку несе
між цілунками як між причалами вітер вкраплює краплі води
сонце стало на нас і дивиться хоч бери його й відведи

Igor Astapenko

#поезія
Літо... Ніжна зимова мрія.
Стрілися віч-на-віч.
Вітер легкúй шаленіє,
пестить волосся до пліч.
Літо... Сукенка в горошок.
Цвіт конюшини в полях.
Очі -- як небо з волошок.
Має парфум свій і смак.
Пахне суницями, кропом,
джемом з пелюсток ружі.
Скаче в степах галопом,
міряє, босе, калюжі.
Скубає вишням очі,
бабкам латає крила.
З лісовичком воркоче,
як бігати вже несила.
Пахне прив'ялим зіллям,
медом з старої липи.
Тішить комах цвітінням
так, що аж хочеться жити...
Вабить, п'янить рум'янком,
з м'яти товче мохіто.
Варить чаї на ґанку,
смажить млинці.То -- літо...

Людмила Галінська

#поезія
Мама фарбує волосся брунатно-рудим.
Мамині очі — волошки: насичено-сині,
Ніжно-замріяні. Неня в усьому мій спільник,
Радник, учитель і подруга номер один.

Я малолітня вдихаю її аромат —
Терпко-солодкий, квітковий: бузково-жасминний.
Тепла, як літо, матуся обожнює зими.
Каже: «Морозно... Ти з бабою вдома? Дарма!»

Вечір затúшний: пірнаю під ковдру, тоді
Мати вигадує казку чи згадує Бога...
Мамина Біблія — книжка затерта до дір:
Сотні підкреслень, пожухлий гербарій на спогад...

***

Мама граційна, гарніша від леді з реклам,
Ніжна й жіночна. У пору духмяних акацій
Носить спідниці та сукні: здебільшого максі,
Світло-блакитні й зелені... Як вітер легка.

Ольга за паспортом, Льоля — для тих, хто близькі.
Трохи журлива: пізнала колючість утрати.
Віддано любить, хоч дехто любові не вартий.
Має за цінність листівки й десяток листів.

Вічно в турботах — від них залюбки б утекла.
Певна, що щастя не можна зміря‌ти грошима,
Марить мистецтвом, віршує та іграшки шиє...
Мріє: «Частіше б ходити в кіно й у театр».

Любить просте — восени хризантемні хмарки
Вдома повсюди: улюблені мамині квіти.
Неня з таких, хто до світу всім серцем відкритий,
Хто не для себе живе, а для інших горить.

***

Мамині руки тонкі та від болю дрижать.
Мама говорить: «Лишається вже небагато...
Знаєш, урешті втухає спекотне багаття,
Люди так само... Вже час догорати, а жаль...»

«Ні, — заперечую, — викинь дурню з голови,
Ще не стара, про розлуку казати зарано».
Мама змовкає.  А в жовтні згасає на ранок:
Ніби у вирій, тікає до раю від злив.

Б'ється на друзки все звичне й щасливе: крихке.
Жовтень уперше здається холодним і довгим.
Маю надію, що там, де вона, хризантем
Цілі сади та немає ні сліз, ні тривоги.

Марія Чекарьова

28 червня–початок липня 2025 року

#поезія
Я українка. Горда донька України,
Народжена у цвіті я бузку й калини,
Я вскупана у м'яті і любистку
І заколихана я вірою в Пречисту.

Я українка. Значить сильна жінка.
Я колоска зерна й землі святої насінинка,
Борюсь усе життя і не здаюся,
Лише в молитві перед Господом хилюся.

Я українка. Вільна і незламна всюди.
Такою я залишуся, такою буду.
Сама творю я долю і стелю дорогу
І я корюся лиш одному Богу.

Я українка. Непохитна у своїй я вдачі.
Я не шукаю й не чекаю на удачу,
Беру на себе право будувати,
Мою сталеву волю не зламати.

Я українка. Я закохана в красу і квіти.
Я ніжна й щира, вмію я любити.
Моя любов свята, безмежна,
До України, до родини і до неба.

Я українка. Чуєш, світе, ці гучні слова.
В моєму голосі вся Україна озива.
Я вистою на зло всім ворогам!!!
Ні, вистою на славу Богу й усім нам!

Таня Пшенюк

🦢 Манґо і Шарлотта — знову разом!

Це відео — як ніжна сцена з романтичного фільму. Пара лебедів Манґо і Шарлотта возз’єдналися після короткої, але болісної розлуки.

Самця, Манґо, забрали на лікування до Центру допомоги диким тваринам у Торонто (Канада) через поранення дзьоба. Його Шарлотта залишилася чекати, не знаючи, коли (і чи взагалі) побачить його знову.

Але ось — зустріч! Ці змахи крилами, радісне клекотання та вправи шиями - це все любов 💞

🌸🌸🌸🌺 #Цінність_бути_жінкою 🌺🌸🌸🌸

Це ніжна казка про внутрішню силу, яку носить у собі кожна дівчинка, кожна жінка. ⚡⚡⚡
Про сад, що росте в душі. Про #любов, яка лікує.
Про те, як не загубити себе у гучному світі,
а залишитися живою, світлою, собою.

#Мультфільм створено для того, щоб торкнутися серця —
маленької дівчинки і великої жінки,
нагадати про красу, гідність і цінність бути Жінкою.✨

🕊️ Цей мультфільм — мов теплий дотик до душі.
Подивіться його з дочкою, мамою, бабусею…
або просто — з собою.

У кожній із нас живе дівчинка,
яка колись повірила, що бути ніжною — небезпечно.
Що плакати — слабкість, а світ потребує лише сили.
Але правда інша: твоя ніжність — і є твоя сила.

🕊️ Цей мультфільм — не просто казка.
Це світле нагадування, що бути Жінкою — це бути джерелом
життя, тепла, зцілення.

📽️ Подивись і напиши у коментарі:
Що для тебе — бути Жінкою?
Одним словом. Або усім серцем.
Залиши 💬, якщо відчулося близько.
Постав 💗, якщо зрезонувало.
І надішли комусь, хто має це побачити.

Бо такі речі — не просто дивляться. Ними дихають.

#жінкавсвітлісвоєїдуші
#womanwithhealingenergy
#цінністьбутижінкою🌸
#feminineloveandpower
#жіночасила🌿#натхнення
#womenempowerwomen💫
#світлоніжністьлюбов
#divinefeminineenergy
#жінкачаруєпоглядом
#innerpeaceandbeauty
#жінкавнутрішнясила
#softpower💗#healing
#усмішкащозцілює
#womanspiritawakens
#жіночийсадусерці
#glowwithin✨#forever
#inspiringfemininepath
#ніжністьщозмінює
#lovetouchesandsaves
#женскаяэнергияжизни

#поезія
Дощем не змити бруд з Душі...
Коли там темно, як вночі...
Коли любові там нема...
Немає справжніх почуттів...

Дощем не змити бруд з Душі,
Вона ж як квітка білосніжна,
Неначе зіронька в пітьмі
Чи сонце світанкове ніжне.

Тримайте Душу в чистоті...
Садіть там квіти у любові...
Хай поливають їх дощі...
Веселка сяє кольорова.

Любіть себе, життя любіть,
Цінуйте кожну мить безцінну,
І віру в серці збережіть,
Моліться Небу неодмінно.

Красивим полем йдіть в жита,
Де ромашково і так гарно...
Минають швидко так літа...
Хай не минають вони марно.

Галина Адамович.

Цю історію легко було б забути. Її справді намагалися стерти — з афіш, підручників, газет.
Але вона — реальна. І надзвичайна.

Її звали Агафія Завидна, але вдома лагідно — Гапочка.
Народилася в 1884 році в маленькому селі біля Нікополя, у великій, сільській, сильній родині. І справді — сильній. Але саме Гапочка вирізнялася: найвища, найміцніша і… найвродливіша.

У 12 років вона почала працювати покоївкою в нікопольському готелі мадам Юшкової. Одного разу господарі викликали вантажників, щоб пересунути меблі. Але першою підійшла до шафи — Гапочка.
І сама, легко, як ніщо, пересунула її на інше місце. Люди в готелі завмерли.

Ця історія облетіла місто. Її почув Іван Піддубний, легенда циркової боротьби. І коли він приїхав до Нікополя з гастролями, вирішив перевірити: що це за дівчина така?
Він побачив, як Гапочка граючись піднімає гирі з циркового двору.

Він був вражений.

Піддубний не лише запросив її до трупи. Він викупив її у батьків, щоб дати шанс розкрити талант.
Вони разом об’їздили десятки міст. Агафія — вже не просто помічниця. Вона — зірка номера.

• Вона підіймала 10 чоловіків на рейці.
• Робила «місток», утримуючи до восьми осіб.
• Виносила ковадло на грудях, по якому били молотом.
• Вражала не лише силою, а й гнучкістю, красою, точністю рухів.

У неї був зріст — майже 190 см, вага — 150 кг, але ніжна зовнішність: кучеряве волосся, ямочки на щоках, тонкі губи.
Глядачі не могли повірити, що це можливо: така сила — і така жіночність.

Але раптом — контракт розірвано.
Гапочка сказала Піддубному: «Я хочу йти самостійно».

Причини — досі невідомі.
Одні кажуть: через небажане кохання.
Інші — що вона втомилась бути “під чиїмось іменем”, коли її власний талант залишався в тіні.

Піддубний, за легендою, сказав:
«Без мене про тебе ніхто не згадає».

Самостійні виступи Гапочки виявилися успішнішими за всі очікування.
Її ім’я знали в Пруссії, Франції, Росії.
І навіть Микола II захотів побачити її виступ. На аудієнції сказав:
«Проси скільки хочеш — золота, срібла, титулів…»

Вона відповіла:
«Мені брязкальця не потрібні. Я прошу одного — дозволу виїжджати за кордон.»

Це був ключ до її нової кар’єри: незалежної, міжнародної, переможної.

Однак їй заборонили виступати за кордоном, гастролі зупинилися. Вона повернулася до Нікополя.

Її брат Марко допомагав організовувати виступи вдома.
А найцінніше, що вона мала, — вона сховала в гирі. Так, у справжній, важкій цирковій гирі був секретний замок і сейф. Там були:
• золото,
• коштовності,
• монети з Європи.

Бандити щоразу грабували її віз після виступу. Але не здогадувались, що скарб — у гирі.

У 1923 році, під час виступу в селі біля Нікополя,
місцевий міліціонер, захоплений нею, зробив їй несподіване “зізнання”.
Він п’яним вискочив за лаштунки й обійняв її.

Гапочка вдарила його.
Той, принижений, дістав пістолет і вистрілив їй у груди.

Почалась інша історія — Її тіло вже не слухалось.
Плече й легеня були пошкоджені.

Вона переїхала в Ленінград. Намагалася лікуватися, але вже не змогла повернутися на сцену.

Вона жила на самоті, ніколи не вийшла заміж, не мала дітей.
Лише старий священник знав, хто вона — і де зберігається її золото.

Він і мав її поховати. Але не встиг.

У 1934 році, після ускладнень операції, вона померла. Її родина навіть не змогла приїхати. В її квартирі вже жили інші.
Могили немає.
Коштовностей не знайшли.
Ніхто більше її не шукав.

🕯️ Але…

Залишилась пам’ять у родині.
Фото.
Гиря, яку хтось десь міг просто продати на металобрухт.

І ця історія —
про українку, яка була світовою зіркою,
і яка була забута через чужу образу та власну незалежність.

🟡 Гапочка з Нікополя.
Її варто знати.
Її варто повертати.

Бо історія української сили —
це не тільки про козаків.
Це і про жінку, яка несла ковадло на грудях — і не зламалась.