#архів Ліліт знала, за що все у світі. Вона сама створила частину — тільки ту, де вино і танці, тільки там, де темрява й гріх. І, гуляючи десь Хрещатиком, вона з кимось на розі любилася і йшла на Малу Житомирську, і молила, що все це — збіг. Не любила червоні троянди, не пила щось міцніше за себе. Виглядала оголеність гарно — бо рудим стервам личить все. І тримала стелю руками, поки інші її шмагали за слова, що так палко згортаються у кубло шалених ночей. І одна за одною плинули, і коли тинялася парком — ти. І шукала когось без імені, просто щоб не любити себе. І така несвідомо зраджена, і така неймовірно гарна — ніби осінь в Едемі грішному, ніби ти — моє справжнє все. Руда Відьма P. S. Я борюся – писати навіть коли я під пігулками і в проміжках сну♥️ страх – зупинити вірші у голові працює завжди!

#мистецтво Шевченко Василь Маркелович (1920 - 2003) Український удожник реалістичного спрямування. м. Київ Троянди - квіти кохання

#ШІ #ліричний_нарис Акцент рудої осені Я дихаю охрою. Не легенями, ні, я дихаю нею самою душею, кожною фіброю вразливого, іноді надто чутливого нутра, яке чомусь вирішило бути судиною для мистецтва. Осінь – це не просто зміна календаря, це оголення. Це час, коли світ скидає літні, крикливі, надто насичені маски, і залишається зі мною наодинці, тихий, вологий, вкритий мідною патиною і присмаком ледь помітної, але неминучої втрати. Літо – це галас, це сонячний удар, що притупляє гостроту сприйняття, це буйство, яке не потребує мого втручання. Воно існує самодостатньо. А от осінь... Осінь – це завжди запрошення до діалогу, шепіт, який вимагає не просто уваги, а співучасті. Вона провокує мене на глибину, змушує рукав мого сірого светра бруднитися фарбою, а пальці – тремтіти від надміру відтінків, які раніше здавалися мені неіснуючими. Цей період, від першого жовтого листа, що прилипає до мокрого асфальту, до першого морозу, що стискає землю в крижаних обіймах, є моєю справжньою майстернею. Мене цікавить не краса, а смак. Смак сирої землі, присмак старого, але затишного, присмак тіні, що стала довшою і драматичнішою. Моя вразливість у цей час – це не слабкість, це інструмент, що загострюється, як лезо ножа. Я починаю бачити не просто колір, а його історію, не просто світло, а його меланхолійну філософію. Я стаю не художником, а перекладачем цієї сезонної туги і краси. Я вийшов із майстерні з відчуттям незавершеності. Полотно на мольберті – біле, наче саван, що чекає на душу. Я прагнув цього року чогось іншого, ніж типового осіннього пейзажу. Мені не потрібен був черговий «золотий парк». Мені потрібен був акцент, точка, що конденсує всю цю велику й повільну скорботу та ніжність осені в один погляд, в один силует. Я пройшовся міськими вулицями, подихав холодною вихлопною сумішшю і вологою. Величні, але порожні парки, де листя падає з очікуваною драматичністю, не дали мені потрібного імпульсу. Вони були занадто правильні, занадто багато говорили про себе. Я повернувся до свого двору, до сірої, типової багатоповерхівки, де навіть старі радянські гойдалки виглядали знесилено. І тут, серед цього бетону, потворних графіті та припаркованих авто, я спіткнувся. Я спіткнувся об тишу. Тиша, яка була не порожнечею, а очікуванням. На ланцюгах скрипучої дитячої гойдалки, якій давно час на ремонт, сиділа Вона. Незнайомка, років, мабуть, двадцяти п'яти. Вона не просто сиділа, вона була частиною цього двору, і водночас, його повним запереченням. Її руде волосся, не яскраво-вогняне, а приглушене, як окислена мідь, спадало на плечі, що потонули у безрозмірному, пухкому светрі кольору старої троянди. Цей светр на її тендітній фігурі був метафорою самої осені: велика, тепла, але така вразлива. Вона читала. Книга була товстою, її палітурка – невизначено-темною. Її обличчя, схилене над текстом, було чистим і замисленим, а ледь помітна посмішка чи тінь суму в кутиках губ робила її замріяним меланхолійним янголом осені. Вона не дивилася навколо, не помічала світу. Вона була у своєму тексті, на своїй гойдалці, в оточенні голого гілля та потьмянілих фарб. Вона була Акцентом. Тим єдиним, гострим і ніжним мазком, що міг урівноважити всю цю сірість і зневіру міського ландшафту. Мене вдарило усвідомлення: ось моя осінь. Вона не в лісах, а в погляді цієї дівчини, у поєднанні її рудого волосся з холодною сталевою гойдалкою. Це було не природне, а людське, емоційне багряне. Я кинувся назад. Не за фотоапаратом, а за мольбертом, за фарбами. Я знав, що це буде портрет, але це буде й пейзаж. Не просто обличчя, а обличчя, обрамлене осіннім двором, що стає емоційним тлом. Я обрав найшвидшу техніку, щоб вловити момент, поки вона не зникла, не встала, не підвела очей. Полотно, що чекало на мене, було швидко прикріплене до мольберта. У мене не було часу на етюди, на вивірене змішування фарб. Все робилося інтуїтивно, на смак. Гостре відчуття міді, що я відчував, стало для мене кольором її волосся. Я змішав умбру палену з карміном і краплиною жовтої охри. Це був колір, що жив, а не просто існував. Її светр – суміш сірого Пейна з ультрамарином та титановими білилами, щоб надати цій об'ємній тканині відчуття пухкої м'якості, тієї самої, яка здавалася мені прихистком від вітру. Я працював, як одержимий. Пензель вів мене. Я більше не думав про композицію, я її відчував. Руде волосся, що вловлювало останнє тепле світло дня, ставало моїм центром, моїм єдиним джерелом тепла на полотні. Я кидав тіні на обличчя, використовуючи найтонші відтінки фіолетового, щоб підкреслити меланхолію, що читалася в її спокої. Я малював не риси обличчя, а її замріяність, її відстороненість, її тендітну, але сильну присутність. Кожен мазок був шепотом, спробою зафіксувати цю випадковість, цю ідеально-недосконалу гармонію. Її рука, що тримає книгу, здавалася такою легкою і витонченою, немов пташине крило. Навколо неї я створював розмитий фон: сірі стіни будинку ставали простором, що поглинав звук, а гойдалка – віссю, навколо якої оберталася моя увага. Це не була картина, це було осіннє зізнання, переведене на мову олії. Я відчував, як внутрішня напруга, що стискала мене тижнями, повільно витікає через кінчик пензля, залишаючи мене порожнім, але неймовірно наповненим. Вона не підвела голови. Вона продовжувала читати. Вона дозволила мені, не знаючи того, висловити себе. Останній, ледь помітний мазок на обкладинці книги, що надавав їй матовості. Я відступив. Це було готово. Не ідеально, але правдиво. Я відчув, як серце починає битися сильніше, знову повертаючись до ритму реального світу. Вона сиділа все там же. Я обережно зняв полотно. Вирішив підійти. Це був акт, що вимагав від мене більшої сміливості, ніж тижнева робота. Підійшов повільно, з полотном у руці, і відчув себе не художником, а підлітком, що соромиться. – Вибачте, що перериваю... – голос мій прозвучав незграбно, майже сором’язливо. – Я... Я не міг не... Вона нарешті підняла очі. Її погляд був чистий, без тіні роздратування, лише легке збентеження. Вона поклала книгу. – Не могли що? – запитала вона тихо, але без подиву. Я мовчки простягнув їй полотно. Портрет. Її, на цій гойдалці, з цим світлом, що робить її волосся акцентом рудої осені. Вона мовчала довго, дивлячись на картину. На обличчі з’явилася неймовірна гамма емоцій: від здивування до ледь помітної, ніжної усмішки. Здавалося, вона вперше побачила себе через мої гострі, осінні відчуття. – Це... це справді я? – прошепотіла вона. – Вибачте, я навіть не помітила. Але чому... чому ви... – Ви – ідеальна осінь, – просто сказав я, відчуваючи, як обличчя спалахує рум’янцем. – Ви не в парку, а тут, у цій сірості, і це зробило вашу присутність... нестерпно важливою. Це ваш портрет на фоні осіннього міста. Хотів би подарувати. Вона кивнула, збентежено, але щиро. – Я згодна, звичайно. Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала. Ми поговорили недовго, про книги, про світло, про те, як швидко минає вересень. Її голос був низьким, як мелодія, що грає на скрипці в тумані. Я не питав імені, вона не питала мого. Це було неважливо. Важливо було те, що творчість завершилася актом дарування, актом людського зв'язку. Я розвернувся і пішов. Йшов додому з порожніми руками, але з наповненою до країв душею. Це був той самий творчий комфорт, якого я прагнув – відчуття, що ти щойно переклав шепіт Всесвіту на мову, яку зрозуміла інша людина. Осінь дала мені не тільки натхнення, а й історію. І цю історію я віддав її власниці. Тепер полотно житиме там, де воно й народилося – у чиїйсь тендітній реальності. А я залишився з гострим смаком цього моменту. І цього мені достатньо.

Я Вас любив, а Ви ніколи Мене любити не могли, І от погасло сонця коло, Й мої троянди одцвіли. Немов підрізані ножем, Як і моя надія світла, О, як вони тяглись до світла Крізь тьму з благанням і плачем! Але не вбить любов чудесну, Що так сіяла в їх сльозах… Вони умерли, щоб воскреснуть В моїх закоханих піснях! © Володимир Сосюра 📃 ​«Я Вас любив, а Ви ніколи...»

#поезія Дивний тихий смуток навіває осінь І малює в небі журавлів ключі... Мерехтять під сонцем золото і просинь, Знову тихо плакав дощик уночі... Чарівна панянка з мідяним волоссям У яскравій сукні та легка в ході. І в’юнка, й граційна та красуня - Осінь, Оберемки квітів рве вона собі. Шлейф її парфумів вишуканий, свіжий, Солодко-фруктовий, трішечки терпкий. Айстри і троянди вносять нотки ніжні, М’ята — тон холодний, а полин — гіркий. Очі мають колір стиглого горіха, В неї є харизма і талант митця! Змінює пейзажі для своєї втіхи, Барвами дивує навіть і Творця. В.Кудлаєнко

#ліричний_реалізм Забута весна Марія, шістдесят років якої лягли на плечі витонченою, але відчутною вагою, стискала в руці ключі від будинку. Це були не просто ключі від дверей, це були залізні артефакти відчиненого минулого. Вона стояла біля хвіртки свого родового маєтку, який бачила востаннє двадцять років тому. Будинок, колись світлий і гомінкий, тепер стояв покритий патиною забуття, мов старовинна мідна монета. Його вікна, засліплені брудом і пилом, дивилися на неї очима сліпого мудреця. Вона приїхала з єдиною, прагматичною метою: продати. Поставити крапку, закрити стару бухгалтерську книгу, перетворивши пам'ять на цілком ліквідний капітал. Марія намагалася бути твердою. Це лише нерухомість, Маріє. Це цегла і дерево. Ніякої сентиментальності. Але щойно вона зробила крок за хвіртку, прагматичний щит розколовся. Повітря тут було не таким, як у місті. Воно було густим, майже в'язким, настояним на запаху моху, вологої, перепрілої землі та гнилої деревини. Цей аромат був як раптовий, несподіваний акорд із забутої мелодії, що одразу переніс її у дитинство. Вона вдихнула його, і відчула, як її внутрішнє, давно заблоковане "Я" почало тремтіти. Перед нею лежав Сад. Не доглянутий, не розчесаний, а дикий, буйний, ліс-самоучка, який взяв гору над людським втручанням. Зарості були схожі на густі, зелені спогади, що затягнули все, не даючи забути. Марія, наче археолог, почала розгрібати цей шар часу. Ось, під густим плющем, що був схожий на закам’яніле водоспадне волосся, вона знайшла її. Стару гойдалку. Ланцюги її проіржавіли, дошка зсіла, але вона все ще висіла, мов покинута сльоза часу. Саме тут вона гойдалася з молодшим братом, який так і не дожив до повноліття. Він сміявся дзвінко, немов кришталеві намистини, що розсипалися по траві. Його сміх, який ніколи не мав шансу перетворитися на дорослий голос, тепер звучав у її голові. Дикі, невгамовні троянди пробивалися крізь бур'яни — це була уперта, незламна краса, яка відмовлялася вмирати. Вони були як її мати, яка завжди казала: Краса — це завжди боротьба проти байдужості. Вона підійшла до будинку. Веранда, її улюблений притулок, була закрита. Скло в старих різьблених рамах було запилене, але крізь нього проникали тонкі, як золоті голки, промені осіннього сонця. Ця гра світла на запилених шибках створювала відчуття театральної містифікації, де звичайний простір перетворювався на сцену для минулого. Саме через це вікно, загорнута в бабусин плед, вона спостерігала за першим, чистим снігом, який здавався манною небесною на грубій, чорній землі. У кишені старої куртки, яку вона знайшла на вішаку, вона відчула холодний дотик металу. Це був старий, іржавий ключ, покритий зеленою патиною. Він не підходив до вхідних дверей. Це був ключ від Літньої Альтанки — невеликої, круглої споруди, що стояла в найглибшому кутку саду, де її стіни були обвиті диким виноградом. Альтанка! Це було місце першої таємниці. Тут відбувалися її перші, несміливі зустрічі з Олексою, її юнацьким коханням. Він був сором'язливим, але його руки, коли він торкався її, були теплими, як щойно випечений хліб. Їхнє кохання було коротким, як літній дощ, і обірвалося, коли її сім'я переїхала. Але він залишив глибокий, музичний слід у її пам'яті. Вона пам'ятала, як він вирізав на дерев'яному столі їхні ініціали — М і О, і сьогодні ці літери були не просто буквами, а таємним написом, зробленим голосом тиші. З настанням сутінків, які тут були глибокими, фіолетовими, майже оксамитовими, Марія сіла в альтанці. Вона торкнулася шорсткої, пропахної часом поверхні столу, де колись лежали їхні руки. У цю мить вона відчула не просто спогад, а майже фізичне, тремтяче відчуття присутності — м’який дотик матері до її волосся, задерикуватий поштовх брата в бік, тепло руки Олекси. Ці дотики, ці невидимі сліди були єдиною ниткою, яка пов'язувала її зі справжнім, незіпсованим, наївним "Я", яке вона поховала під шарами дорослого прагматизму. Вона усвідомила: продаж цього будинку — це не звільнення, а зрадництво своєї пам'яті. Якщо вона продасть це місце, вона продасть не цеглу, а частину своєї душі, де ще жевріла та Забута весна. Сльози, яких вона не проливала роками, нарешті знайшли вихід, і вони були чистими, як дощ, що змиває пил із квітів. Марія підвелася, відчуваючи не втому, а дивну, новітню рішучість. Вона скасувала продаж. Вона вирішила залишитися. Вона почне відновлювати Забуту весну — спершу в саду. Вона підніме ті дикі троянди, дасть нове життя гойдалці. Сад, який вона почне очищувати, стане метафорою її власного внутрішнього зцілення. Вона віднайшла ключ не до дверей, а до свого серця. Вона залишилася, щоб відновити не просто будинок, а зв'язок поколінь і своє власне, елегійне майбутнє.

#поезія Ліліт знала, за що все у світі. Вона сама створила частину — тільки ту, де вино і танці, тільки там, де темрява й гріх. І, гуляючи десь Хрещатиком, вона з кимось на розі любилася і йшла на Малу Житомирську, і молила, що все це — збіг. Не любила червоні троянди, не пила щось міцніше за себе. Виглядала оголеність гарно — бо рудим стервам личить все. І тримала стелю руками, поки інші її шмагали за слова, що так палко згортаються у кубло шалених ночей. І одна за одною плинули, і коли тинялася парком — ти. І шукала когось без імені, просто щоб не любити себе. І така несвідомо зраджена, і така неймовірно гарна — ніби осінь в Едемі грішному, ніби ти — моє справжнє все. Руда відьма

#поезія Інколи ти губиш мене у бажанні припасти до Мекки і Медини моїх пелюсток, втрачаєш голову, як спраглий в пустелі. Тоді я не поливаю більше свої троянди, не хочу бути горою, яку підкорюють, не хочу бути бажаною через біль, боюся бути жінкою. А потім ти береш мене на руки, знесилену, цілуєш так ніжно, як ніхто на землі, кажеш слова, щирі й глибокі. Сльози течуть із моїх очей, я відпускаю все, що мене тримає — і тоді стається диво. У пустелі мого печерного страху оживають і розпускаються троянди. Вірш зі збірки «Гостре цвітіння квітів війни» «Гостре цвітіння квітів війни» — поетична збірка, яка торкається найглибших струн душі. Вона про темряву і світло, втрату і тепло, яке приходить навіть у найчорніші дні. ✍️Авторка: Наталія Васильєва ✍️Ілюстраторка: Анна Харченко

Хто замовляв ці зворушливі троянди?! Зберігайте до себе на сторінку щоб любуватися ними.

Шикарні троянди для вас.