#поезія
Я знатиму - живих. Не погляди з портретів,
не довідок сухі, тонкі пунктирні лінії.
Ми досі ростемо, тому тут кожен третій -
як не пророк доби, то голос покоління.
Та знай мене таку, якою більш нікому
не показалась би, не підвела б обличчя:
як я була крихка, вразлива і зникома,
сміялась, як дурна, і падала у відчай,
мов у зарослий став; як ми були готові,
що з пекла вже ніхто нічого не напише.
То знай мене таку. Нічого, крім любові,
не втримало б мене на цьому роздоріжжі.
Не гусяче перо, не стіл і не пергамент -
відкритий гуглдок в таксівці на коліні.
І довгий вечір, що тече між берегами,
ламається, як віть, як голос покоління.
Не дай мені піти між визначень туманних
у несмішний музей, де патокою патос.
Я хочу бути там, де вітер з океану
і котиться приплив на камені рапаті.
Лиши мене собі - кумедну, безборонну.
Пророки всі стежки розвідали й зачовгали.
І дощ іде, іде над білим пантеоном
такий, як ми, живі - не знаючи нічого.
Катерина Калитко
#поезія
Я знатиму - живих. Не погляди з портретів,
не довідок сухі, тонкі пунктирні лінії.
Ми досі ростемо, тому тут кожен третій -
як не пророк доби, то голос покоління.
Та знай мене таку, якою більш нікому
не показалась би, не підвела б обличчя:
як я була крихка, вразлива і зникома,
сміялась, як дурна, і падала у відчай,
мов у зарослий став; як ми були готові,
що з пекла вже ніхто нічого не напише.
То знай мене таку. Нічого, крім любові,
не втримало б мене на цьому роздоріжжі.
Не гусяче перо, не стіл і не пергамент -
відкритий гуглдок в таксівці на коліні.
І довгий вечір, що тече між берегами,
ламається, як віть, як голос покоління.
Не дай мені піти між визначень туманних
у несмішний музей, де патокою патос.
Я хочу бути там, де вітер з океану
і котиться приплив на камені рапаті.
Лиши мене собі - кумедну, безборонну.
Пророки всі стежки розвідали й зачовгали.
І дощ іде, іде над білим пантеоном
такий, як ми, живі - не знаючи нічого.
Катерина Калитко